Проте, заступник голови Верховної Ради Криму «регіонал» Григорій Іоффе каже, що тут «ніякої політики немає», проблема в українському законодавстві: «Треба звертатися не до ОБСЄ, а до своїх народних депутатів, щоб вони вносили зміни до закону. Такий аеропорт уже є; два аеропорти з однією назвою за законом і підзаконними актами в цій ґалузі – це не можна, адже плутатимуться льотчики». За словами кримського віце-спікера, раніше ім’я Ахмет-хана Султана отримав міжнародний аеропорт «Махачкала» у Росії, і саме це перешкоджає перейменуванню сімферопольського летовища.

​​Герой-кримчанин

Ахмет-хан Султан народився в Алупці у родині дагестанця і кримської татарки. Він завжди вважав себе кримчанином і сином кримськотатарського народу. Під час Другої світової війни здійснив понад 600 бойових вильотів, особисто і в складі групи збив 49 літаків ворога.

Лауреат Державної премії СРСР, нагороджений трьома десятками бойових орденів і медалей, він двічі отримував звання Героя Радянського Союзу. Висувався і втретє, але у 1956 році разом із групою кримських татар підписав листа до радянського керівництва з проханням дозволити кримськотатарському народові повернутися на батьківщину. Це стало аргументом для влади утриматися від присвоєння високої відзнаки.

У серпні 2010 року вшанувати пам’ять уславленого льотчика-героя і надати його ім’я сімферопольському аеропорту керівництво України і Криму закликав Меджліс. До цього прохання приєдналися десятки громадських організацій, а також сотні відомих і простих людей з багатьох країн світу, у тому числі - об’єднання колишніх військових із України, Росії, Франції, зокрема, - ветерани і нащадки льотчиків відомої ескадрильї «Нормандія».

Національність знову на заваді?

Як повідомив інформаційно-аналітичний інтернет-портал «Кримськотатарське питання online», голова ініціативної групи авіаторів «Ватан к'анатлари» («Крила Батьківщини») Нурі Бейтулаєв вважає, що причина відмови у перейменуванні аеропорту «Сімферополь» ім'ям Ахмет-хана Султана полягає у тому, що він – кримський татарин.

В інтерв’ю Радіо Свобода Нурі Бейтулаєв спростував твердження, що присвоєння імені Ахмет-хана Султана сімферопольському летовищу якось вплине на безпеку польотів. За його словами, усі міжнародні аеропорти мають спеціальне кодування латинкою, і для відповідних авіаційних служб немає жодного значення, яке ім’я вони носять.

Нурі Бейтулаєв повідомив, що у випадку подальшого ігнорування прохань громадськості, ініціативна група авіаторів «Ватан к'анатлари» розцінюватиме це як дискримінацію за національною ознакою і інформуватиме про це Верховного комісара з прав національних меншин ОБСЄ та інші міжнародні інституції.

1 лютого на майдані Ахмет-хана Султана в Сімферополі відбувся мітинг жалоби громадськості міста з покладанням квітів до меморіальної дошки льотчику-героєві. Пам’ятні заходи також були у музеї Ахмет-хана Султана в його рідній Алушті.

Посилання на тему:

Зневажений герой. До 90-ліття легендарного льотчика Амет-хана Султана

У парламенті запропонували відзначити на державному рівні 90-річчя Амет-Хана Султана

Дагестан підтримав перейменування аеропорту Сімферополя на честь Амет-Хана Султана

Аеропорт «Сімферополь» отримає ім'я Амет-хана Султана

В Сімферополі вшанували пам'ять славетного сина кримськотатарського народу Амет-хана Султана

Заступник директора ІАЦ "Альраїд" Ваіль Алямі розповів про співпрацю з торгівельною маркою "Наша Ряба".

- Пане Алямі, як почалася співпраця "Альраїд" з одним із провідних виробників курятини у країні?

Ініціатива повністю належала виробникові. Керівництво "Нашої Ряби" мало плани вивести свою продукцію на ринок халяльних продуктів для експорту в мусульманські країни, і саме для цього було відкрито виробництво в селі Степанці; однак через деякий час, враховуючи кон’юнктуру ринку, було прийнято рішення про реалізацію цієї продукції і на внутрішньому ринку.

Керівництво компанії стало шукати шляхи здійснення цієї мети. Для цього вони знайшли нас, подзвонили і домовилися про зустріч. Менеджер з продаж, що прибув на обговорення, хотів дізнатися, яких умов має бути дотримано на виробництві, аби продукція відповідала стандарту "халяль", і як можна отримати відповідний сертифікат. Дізнавшись, що ми уповноважені сертифікувати відповідність продукції стандартові "халяль", керівництво компанії запросило нас на птахофабрику в селі Степанці.

Варто зазначити, що "Наша Ряба" стала першим виробником курятини, який звернувся за отриманням сертифікату; раніше до нас зверталися виробники сухого молока, яєць, ковбаси.

У складі Духовного управління мусульман України "Умма", з яким ми тісно співпрацюємо, функціонує "Комітет з фетв при ДУМУ Умма". До нього входять імами з шаріатською освітою, і саме з членів цього комітету була сформована комісія, яка виїхала на виробництво для дослідження питання.

Ця комісія дійшла висновку, що умови, яких дотримуються на птахофабриці, повністю відповідатимуть нормам Шаріату, якщо буде понижено розряд електричного струму, щоб курка вирушала на забій оглушеною, але при цьому обов'язково живою. Для цього ми з'ясували з наукових джерел і фетв сучасних ісламських учених максимально допустиму напругу, за якої цей птах може бути забитим згідно з нормами Шаріату. Однією теорією ми не обмежилися. Це було перевірено шляхом проведення простого досліду: декілька десятків курей було послідовно оглушено, а потім залишено приходити до притомності. За 10-15 хвилин кожна з них піднімалася та поводилася, ніби нічого не сталося.

- Як відбувається контроль за дотриманням норм Шаріату на виробництві?

Коли були погоджені всі умови виробництва курятини і субпродуктів, ми домовилися, що на виробництві повинні постійно знаходитися два наші експерти з числа побожних мусульман, що дотримуються приписів релігії. Вони уповноважені "Комітетом з фетв при ДУМУ Умма" і пройшли необхідну теоретичну і практичну підготовку.

Перший перевіряє привезених курей, дивиться, щоб вони усі були живими і здоровими. Потім він читає над ними мольбу-дуа Всевишньому, і співробітники птахофабрики під його керівництвом і контролем розташовують птахів на конвеєрі, який рухається до басейну з водою. Кури, що знаходяться над басейном, приглушуються тонкою цівкою води, котра знаходиться під напругою. Щойно вода торкається голови курки - удар струму приглушує її, але при цьому птах залишається живим. Це робиться для того, щоб кури спокійно рухалися на забій, не крутилися, не пручалися, не бачили смерті інших курей і не мали стресу.

Далі відбувається миттєве відсікання голови механічним шляхом. Це контролюється другим нашим експертом. До його обов'язку входить відстежувати, щоб відсікання голови курки відбувалося миттєво; він також власноруч ріже курей, які з яких-небудь причин минули механічного ножа.
Далі з підвішених тушок випускають кров і вони йдуть на розділку й пакування.

Птахофабрика в селі Степанці займається виробництвом виключно халяльной курятини, тому контакту м'яса зарізаних курей з продуктами нехаляль на будь-якій із стадій виробництва немає і бути не може.

- Значок "Халяль" є примітним візуальним маркером на упаковці продукту. Навіщо його замінювати пошуком коду і місця виробництва?

Це тимчасовий захід, оскільки ТМ "Наша Ряба" замовила про запас велику кількість пакувальних матеріалів. На момент замовлення упаковки виробник ще не пройшов сертифікацію на відповідність його продукції нормам Шаріату, і з цієї причини маркування "халяль" на упаковці, призначеній для внутрішнього ринку, відсутнє. Упаковка експортної замороженої продукції вже містить відповідний логотип, оскільки виробництво халяльної курятини було від початку орієнтоване на експорт, що і було враховано під час розробки дизайну.

На сьогодні розроблено новий дизайн пакувальних матеріалів для внутрішнього ринку, який передбачає наявність відповідного маркування, тому надалі пошук халяльної продукції ТМ "Наша Ряба" в торгівельних точках стане зручнішим. Виробник розпочне використання нової упаковки, як тільки вже наявні запаси будуть використані.

- Чи є у сертифіката термін дії, і чи відбувається якийсь додатковий контроль в період його дії?

Сертифікат видається на рік. По закінченню цього періоду процедура сертифікації повторюється. Окрім цього, впродовж терміну дії сертифіката можливе проведення виїзних перевірок на виробництво, і за таких умов тільки добросовісний виробник стане проходити процедуру сертифікації, яка є добровільною.

Крім того, у даному випадку сертифікацію халяль проходить не лише ТМ "Наша Ряба", але й її партнери, які закуповують курятину "Наша Ряба" для її подальшої реалізації або в якості інгредієнтів. Ці компанії стають ініціаторами повторної сертифікації товару. Таким чином, продукція проходить декілька рівнів перевірки, що є додатковою гарантією для кінцевого споживача.

власкор.

Посилання на тему:
- «Наша Ряба»: халяльна високоякісна курятина тепер доступна в усіх українських супермаркетах
- Вперше в Україні провідним виробником налагоджене виробництво халяльної курятини

Сайт виробника: http://ryabavolyn.ucoz.ua/index/0-2

Сайт сертификации халяль: http://halal.in.ua/

На його думку, заклик духовенства до посилення військової присутності Росії в регіонах, де люди бажають відчувати себе вільними і не обмежаними в своїх правах, викликає подив.

«Потрібно звернути увагу на те, що відбувається в Росії після виборів до Державної Думи. Адже люди піднімаються проти влади не від доброго життя, а через те, що вважають себе обмеженими в правах, бідними тощо. І це не подобається духовенству? Виходить так, що МПЦ стане благословляти сьогоднішню владу Росії у разі застосування щодо своїх громадян зброї? Після такої заяви це цілком можливо», - каже політолог.

Аджімамбетов зазначає, що ця заява була зроблена не випадково, оскільки до виборів президента Росії залишилося зовсім мало часу і вона виглядає, як залякування.

«Дана заява виглядає як попередження громадянам Росії, що, у разі масових акцій протесту після виборів, на них чекає військова, благословенна церквою, відсіч. І тому я вважаю, що це висловлювання найменше стосується тих країн, які якось пов'язані з «кольоровими революціями», - резюмував він.

За матеріалами QHA

«Будь-які теракти чи вбивства - це звичайний кримінальний злочин, не пов'язаний з релігією», - підкреслив Аль-Асаад, відповідаючи на питання про вбивство в 2007 році відомого у секторі Газа християнського активіста Рамі Хадер Айяда (Rami Khader Ayyad).

Він розповів, що в Газі знаходиться чимало християн, хоча режим партії ХАМАС, що контролює сектор Газу, можна вважати ісламістським.

«Тим не менше, у діях радикалістів складно відшукати релігійні мотиви», - зазначив пан посол, який сам належить до помірної партії ФАТХ.

Місце паломництва

Навіть незважаючи на існуючу складну ситуацію, щороку в Палестину прилітає близько 2 млн іноземців для паломництва, повідомив Аль-Асаад, розповівши, що люди, які відвідали Палестину, побачили і відчули: кожен віруючий може спокійно виконувати свої ритуали, молитви і звернення до Бога.

Він зазначає, після того, як «Ізраїль» скасував візовий режим для туристів з України, турпотік із нашої країни зріс. За його даними, в 2011 році близько 20 000 - 25 000 українців відвідали Палестину, що принесло користь автономії.

Тому Аль-Асаад вважає, що розвиток відносин між двома державами йде вірним шляхом.

«Я впевнений, що будь-який візит, який би характер він не носив, закінчується дуже добрими враженнями українців, так як палестинці доброзичливі і гостинні. Навіть незважаючи на складну обстановку».

Українські християни за незалежну Палестину

В Палестині із задоволенням дивляться на позицію України у частині врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту.

«Християнство, що вийшло з Києва, ще з давніх часів ставилося до Палестини доброзичливо і з душею», - зазначив пан посол.

Виходячи зі свого досвіду спілкування з представниками всіх конфесій, представлених в Україні, він не згоден з думкою, що українські християни схильні у палестино-ізраїльському

конфлікті підтримувати «Ізраїль». Навпаки, за його спостереженнями, українські церкви підтримують процес мирного, безкровного врегулювання конфлікту.

«Ми підтримуємо Палестину в її прагненні бути незалежною державою на карті світу», - чув він від усіх.

Зазначимо, що на сьогодні у Палестині представлені всі конфесії, у тому числі близько 55 000 християн, які є невід'ємною частиною палестинського народу.

Палестинські мусульмани вважають християн абсолютно рівним партнером у діалозі, каже Аль-Асаад.

За матеріалами «Релігія в Україні»

Посилання на тему:

МЗС: Україна підтримує право палестинців на створення незалежної держави

Однак, замість цього, релігійні діячі з ретельністю вкладають свою частку у відтворення нового Союзу. Можна його називати як завгодно: «Російський світ» - за патріархом Кирилом, СНД - за Володимиром Путіним, Євразійським Союзом або навіть Російською імперією. Ідея збирання земель руських, а тепер ще й не росіян, як завжди виходить з Москви. І це зрозуміло. Добра традиція, так би мовити. Російська народна забава родом з 14 століття. Імперські амбіції, присмачені гаслом “Москва - третій Рим”, стали частиною російської душі. І плювати, що не всі народи палають бажанням стати частиною імперії, а хочуть будувати і розвивати свої незалежні національні держави. Їх думка і раніше нікого не цікавила, а в епоху нафтогазового насильства Газпрому та агресивної політики Кремля, тим більше - не цікавить. Каталізатором такої агресії стала низка революцій у пострадянських країнах, у першу чергу - в Україні та Грузії. Революційні країни боролися за свої права і незалежності, за можливість стати частиною не пострадянської сірої авторитарної і корумпованої плями на мапі, а розвиненими демократичними державами. Такий демарш не міг не налякати мешканців древнього Кремля. Почалася тиха, повільна і малопомітна контрреволюція. Вона слабо відчувається, як мабуть і було заплановано. Все робиться за принципом жаби, яку варять у каструлі. Як ви знаєте, якщо жабу кинути в окріп, вона вискочить звідти. Якщо ж жабу покласти в каструлю з холодною водою і повільно нагрівати на слабкому вогні, вона в підсумку звариться і не помітить цього. Ось нас і «варять» на повільному вогні, щоб ми не вискакували з «каструлі нового Союзу». Періодично вмикається то один інструмент інтеграції, то інший. Релігійні конфесії, мабуть, один з найбільш надійних інструментів інтеграції. На міфічній, духовній та релігійній близькості віруючих активно спекулюють, видаючи як головну причину зближення релігійних спільнот різних країн.

А мене ось цікавить, наприклад, у чому близькість мусульман Молдови, Киргизтану та Азербайджану? Ну, або мусульман України і Таджикистану? За винятком того, що ми всі були 70 років у межах Радянського Союзу, більше особливої ​​близькості релігійних традицій немає. І це об'єктивна оцінка. Між віруючими, безсумнівно, існує духовна близькість, але тільки в глобальних межах ісламу, і це справедливо для всіх мусульман з усіх країн світу. Виходячи з цього, можна сміливо стверджувати про близькість з мусульманами Пакистану, або мусульманами Боснії. А чому - ні? Як на мене, так мусульмани Боснії ближче до нас як ментально, так і географічно, ніж мусульмани Таджикистану.

Якщо враховувати конфесійний підхід, то найменше питань виникає до православ'я. Російське православ'я давно стало надійним союзником та інструментом імперії, не дарма ж патріарх Московський і всієї Русі - п'ятий за рангом чиновник у Росії після президента, прем'єра, голови Ради Федерації і спікера Держдуми. Якщо гіпотетично припустити, що чотири перші чиновники через які-небудь причини не зможуть керувати країною, то автоматично влада переходить до п'ятого - патріарху, який до виборів і буде головою країни. Тому московське православ'я завжди за імперські амбіції, адже нові землі - це нові парафії, нові парафіяни, і ще більше влади і грошей в церковну скарбницю. Ідея «Російського світу», активно мусована патріархом Кирилом, може бути ефективна лише в слов'янському суспільстві - Росії, Білорусі, Україні; може бути ще й в православній Молдові, і то - наврядчи. Але апетити та амбіції Кремля набагато більше. Не поїде ж патріарх з цією ідеєю в Узбекистан, Азербайджан та інші не слов'янські країни. Тут потрібен інший інструмент - ісламський. Він не настільки зручний, як православний, через низку причин:

1. Іслам не настільки слухняний і піддатливий як православ'я, бо має свої релігійні норми про права, свободи, справедливості, устрій держави і місце ісламу в ньому.
2. Мусульмани - більше, ніж послідовники інших конфесій, постраждали під час Радянського Союзу, що не робить для них привабливою ідею якогось нового Союзу.
3. Існують значні відмінності між ісламськими релігійними традиціями на пострадянському просторі.
4. Мусульмани колишніх союзних республік тяжіють не лише до Росії, але й до Ірану, Туреччини, Євросоюзу.

Усі перераховані чинники створюють додаткові складнощі в пошуках якоїсь спільної платформи, на основі якої будуть намагатися зблизити відокремлені ісламські організації, але Росія, все ж таки, зважилася використовувати ісламський інструмент інтеграції. Справжніх ініціаторів, кураторів, спонсорів, а так само - мету, плани і програми ми наврядчи дізнаємося. Нам підсовують тільки офіційну, парадну картину.

Першим підметушився тандем муфтіїв Аллагшукюр Паша-заде - Талгат Таджутдін. Вони зібрали своїх прихильників, і в 2009 році в Москві заснували «Консультативну раду мусульман СНД». Її очолив голова Управління мусульман Кавказу Аллагшукюр Паша-заде. Україну в цій тусовці представляє лідер українських хабашитів - муфтій ДУМУ Ахмед Тамім. Компанія зібралася дуже одіозна. За винятком голови «Консультативної ради», який користується авторитетом і підтримкою, в першу чергу в Азербайджані, усі інші муфтії втрачають популярність серед мусульман. Повільно, але вірно вони маргіналізуються. Ясна річ, така компанія - не помічник у справі побудови «великої імперії». Це прекрасно розуміють кремлівські політтехнологи, але наявність конкуренції - необхідний фактор успішного розвитку. Альтернативні і конкуруючі між собою Поради муфтіїв, напевно, будуть підганяти один одного, сприятимуть якнайшвидшому досягненню мети.

Мені було цікаво, що ж розпочне у відповідь більша і популярна мусульманська група - Рада муфтіїв Росії, чи будуть вони ініціювати щось подібне. Адже за логікою жанру вони більш годяться на роль «об'єднувачів земель не росіян». Незважаючи на всі останні невдачі Ради муфтіїв Росії, вони (як і раніше) - найбільша фігура на мусульманської шахівниці. Якщо сьогоднішня російська влада всерйоз розраховує розширювати свій вплив на довколишній мусульманський світ, то рано чи пізно ця фігура повинна була зробити свій хід. Чекати довелося досить довго. Але інертність «Консультативної ради мусульман СНД» не зуміла провести жодного серйозного заходу, мабуть, дозволяла не поспішати.

І ось, 14 листопада 2011 року, муфтії Росії, Казахстану, Киргизтану, а також деякі ісламські духовні діячі Узбекистану, Таджикистану та України зібралися в російській столиці на VII Мусульманський форум «Росія і Ісламський світ: вектори модернізації на просторі СНД». Україна була представлена ​​головою регіонального об'єднання «Київський муфтіят» Канафією Хуснутдіновим і заступником муфтія Криму - Айдером Ісмаїловим. Центральним моментом форуму стала пропозиція голови Ради муфтіїв Росії Равіля Гайнутдіна створити Раду муфтіїв СНД і Раду Улемів СНД. Тобто, пролунала пропозиція створити одразу дві структури. Після виступу Гайнутдіна, представники азербайджанської сторони демонстративно покинули форум, пославшись на те, що Рада муфтіїв країн СНД вже існує, до неї належать «практично всі муфтії Росії та СНД», і вона була створена в 2009 році під керівництвом Аллагшукюр Паша-заде. Звичайно, демарш був розрахований на публіку і представники Азербайджану лукавили, адже більшість муфтіїв як раз і не увійшли до цього клубу поважних джентльменів. Як би там не було, Рада муфтіїв Росії заявила, що «всебічна інтеграція в межах СНД, у тому числі й по лінії релігійних організацій, буде продовжена, незалежно від успіхів або невдач окремих структур».

Примітно те, що і члени Ради муфтіїв, і експерти, і журналісти, що висвітлюють ці події, чесно кажуть, що цей крок зроблений у світлі інтеграційних проектів, які намітив голова російського уряду Володимир Путін. Зокрема, Мукаддас Бібарсов сказав: «Пропозиція щодо створення Ради муфтіїв СНД, яка пролунала на форумі, актуальна насьогодні як ніколи. Керівництво країни ініціює інтеграційні проекти на пострадянському просторі, і створювана структура чудово вписується до цього починання ».

Йому вторить муфтій ДУМ Казахстану - Абсаттар Дербісалі: «Мене радує, що цей форум відбувається паралельно ініціативи голови уряду Російської Федерації Володимира Путіна і Президента Республіки Казахстан Нурсултана Назарбаєва про інтеграцію держав СНД на основі Євразійського союзу».

При цьому, якщо Бібарсов тільки прозоро натякає на особистість керівника даної структури, сказавши: «Враховуючи вагу та авторитет Росії у світі і на пострадянському просторі, те, що саме Рада муфтіїв Росії виступила з ініціативою створення такої ради, ... то найбільш імовірно, що це буде саме російський релігійний лідер», то Дамір Хайретдінов, якого представляють як відомого фахівця з ісламу, говорить відкрито:« Пропозиція про Раду муфтіїв СНД була з Москви від москвича - шейха Равіля Гайнутдіна. Так тому і бути: нехай Москва знову стане центром інтеграційних процесів на просторі СНД - не лише економічних і політичних, а й релігійних». Таким чином, перед нами проект релігійної інтеграції, як додаток до економічної та політичної інтеграції в якийсь новий Союз.

Звичайно, безпосередньо про це не говориться, і муфтії, згодні з запропонованим планом, виправдовують необхідність створення Ради розвитком богословської думки, обміном кадрами, боротьбою з екстремістськими ідеологіями тощо. Але тут одразу постає питання: а що заважає реалізовувати все це без створення Ради? Яка з усіх цих чудових ідей не може бути вирішена без даної структури? Очевидно, що все це цілком піддається реалізації і без Ради муфтіїв СНД. Значить, завдання лежить не в богословській площині, а в політичній, у бажанні зібрати колись відокремлені країни і народи в нову імперію. Сумно те, що, мабуть, мусульманські лідери Росії це чудово розуміють і з цим згодні. І вже не важливо, хто кому запропонував таку ідею - політики муфтіям, або муфтії політикам, важливо те, що вони знайшли повне взаєморозуміння. У деяких країнах пострадянського простору іслам підігнали під православну модель, коли духовенство стає слухняним інструментом імперських амбіцій. Але муфтії - це не всі мусульмани, а тільки мізерна їх частина. А от питання, чи захочуть віруючі цих країн до обійм проектованої нової імперії, залишається відкритим.

Чи потрібні українським послідовникам ісламу ці інтеграційні процеси, як на рівні релігійних об'єднань, так і на більш високому - державному рівні? Для відповіді на ці питання досить порівняти релігійну ситуацію в Україні та в інших країнах проектованого Союзу. Результати порівняння не на їх користь, і це твердження справедливо не тільки для ісламу, але й для інших конфесій. А стосовно справжнього стану віруючих, найкраще зможуть додати прості мусульмани, особливо з республік Північного Кавказу і Середньої Азії. Але вони воліють мовчати і при найменшій можливості емігрувати з рідних місць до Європи чи США, де дотримуються права і свободи, судять за законами, і де ісламський принцип «життя, честь і майно мусульманина - недоторканні» парадоксальним чином є нормою життя. Не тому, що там так поважають іслам, а тому, що там поважають Людину.

Рінат Максаков,
спеціально для «Іслам в Україні»

В чому значення цього форуму? Які глибинні процеси та тенденції, що відбиваються нині як у районі Затоки, так і у масштабах усього Близького і Середнього Сходу, знайшли відображення та віддзеркалення у його документах та доповідях, з якою метою його провели і саме в цей час, на початку грудня?

По-перше, Форум продемонстрував, що арабські країни, які об’єднані у Раду співробітництва арабських держав Затоки (GCC) є найбільш могутньою та життєздатною на сьогодні інтеграційною структурою в Арабському світі, яка бере на себе відповідальність бути локомотивом усієї арабської спільноти, виступати моделлю, «взірцем» розвитку інших арабських країн.

По-друге, Форум дав точну відповідь на питання, щодо реального стану важливості та реальної загрози тих чи інших конфліктів, які існують у політичному та геополітичному просторах Близького і Середнього Сходу.

По-третє, Форум переконливо довів, що саме Королівство Саудівська Аравія перетворилася протягом останнього часу на лідируючу країну Арабського світу, яка має великий вплив на інші країни Арабського світу та є головною фінансовою, організаційною та ідеологічною базою процесу, який отримав назву «Арабська весна».

По-четверте, Форум став тією відправною точкою відліку, коли були сформульовані висновки щодо начальної необхідності якісно нового етапу всебічної і всеохоплюючої інтеграції країн, що входять до складу Ради співробітництва Арабських держав Затоки і визначені основні контури програмних засад нового етапу інтеграції.

По-п’яте, Форум продемонстрував, що саме Сполучені Штати Америки є, на сьогодні, провідним союзником і партнером Ради співробітництва, незважаючи як на деякі суттєві корективі у зовнішньополітичній стратегії США і змінах у балансі сил між провідними центрами політики.

По-шосте, Форум ще раз переконав у тому, що саме Саудівська Аравія внаслідок її політичної, економічної та військової ваги, геостратегічного розташування, впливу на весь Арабський світ, має сьогодні стати центром опори реалізації стратегічних завдань України на Близькому та Середньому Сході.

А тепер дозвольте трохи детальніше розглянути ці основні висновки. Саме його аналіз дозволяє зрозуміти як час проведення Форуму, так і його головне завдання. Форум відбувся у період переходу «Арабської весни» до свого нового етапу. На нашу думку, його основними завданнями має стати остаточна «зачистка» арабського простору від союзників Ірану – передусім режиму Башара Асада в Сірії, Хізбалли в Лівані та деяких інших про іранських структур, що діють в країнах Арабського світу. Увесь цей процес супроводжується безпрецедентним загостренням протистояння між Саудівською Аравією та Іраном, яке за своєю напругою, непримиренністю, розмахом перевищила всі інші конфлікти у Близькосхідному регіоні. У передостанньому числі часопису «Дипломат, який видається Інститутом дипломатичних досліджень, у редакційній статті «Міцний альянс» стверджується, що зростання Ірану та його агресивна політика та ядерні амбіції ставлять під сумнів існуючий стереотип про те, що палестинсько-ізраїльський конфлікт є центральним у регіоні Близького і Середнього Сходу [1]. У доповіді міністра закордонних справ Саудівської Аравії стверджувалось, що «Іран підвищує напругу як у регіоні, так і у всьому світі» [2]. Принц Сауд звинуватив Тегеран у «відмові від виконання» вимог Міжнародного агентства з ядерної енергетики. Як зазначав часопис «Арабські новини», «висловлення Принца Сауда стали іншим ударом по іранській політиці після останніх рішень Європи посилити тиск на Тегеран після атаки на посольство Великої Британії» [3].

У виступах принців Мугріна та Туркі було сформульовано єдину відповідь Саудівської Аравії та її союзників у Раді співробітництва. Так, принц Мугрін прямо заявив – зростання ядерної загрози з боку Ірану може спричинити адекватну силову відповідь з боку ради співробітництва арабських держав Перської Затоки [4]. Принц Туркі поставив питання таким чином – якщо наші зусилля щодо створення Близькосхідної зони вільної від зброї масового знищення зазнають поразки, наш обов’язок перед нашими країнами і народами розглянути серйозно всі можливі дії, включаючи й зброю масового знищення [5].

Таким чином, Форум достатньо чітко зафіксував не буле загострення відносин між двома регіональними центрами сили Близькосхідного регіону – Саудівською Аравією та Іраном. Саме цей конфлікт сьогодні визначає головну лінію розлому.

А тепер дозвольте проаналізувати перший висновок – щодо Ради співробітництва арабських держав Затоки. За 30-річний період свого розвитку Рада (GCC) перетворилась на найбільш процвітаючий і сталий формат співробітництва. Так, членів Ради із світом досяг сьогодні позначки товарообіг у 1 трлн. дол. Порівняно із 261 млрд. у 2000 р. У країни зазначеної структури вкладено прямих іноземних інвестицій в обсязі 300 млрд. дол. Порівняно із 30 млрд. у 2000 р., тобто зростання відбулося на 827 відсотків і темпи щорічного зростання перевищили 28 відсотків. Сьогодні країни Ради є одним із найбільш важливих джерел енергетичних ресурсів й видобувають щоденно 16 млн. барелей. Саудівська Аравія, як член GCC, входить у велику двадцятку G-20 [6]. Декілька раз у виступах головних доповідачів підкреслювалось, що саме, Рада співробітництва стала найбільш вдалим інтеграційним проектом на Арабському Сході.

Центральною фігурою, її лідером, є безумовно, Саудівська Аравія. Згідно доповіді про глобальну конкурентно-спроможність, яку було оприлюднено 7 вересня Світовим економічним форумом, Саудівська Аравія вперше увійшла у 20 найбільш конкурентно-спроможних економік світу, перейшовши у порівнянні із минулим роком із 21-ї позиції на 17-ту [7]. Королівство має 20% розвіданих світових запасів нафти, та стає одним із найбільших її експортерів. Саудівський нафтовий сектор дає майже 80% надходжень до бюджету та 90% експортних надходжень.

З огляду на те, що понад 40% населення королівства є люди молодше 20 років, саудівський уряд особливу увагу й пріоритет надають розвиткові людського капіталу. Так, у 2011 р. уряд спрямував понад 40 млрд. дол. На освіту, розвиток особистості, що складає 25,9% загального бюджету Саудівської Аравії. Лише за останні роки були відкриті такі університети на рівні кращих світових стандартів як Університет короля Абдули науки і технологій і також жіночий університет.

Особливу увагу приділяється розвитку таких економічних та технологічних кластерів як Економічне місто Принца Абдул Азіз бін Мосаед, Економічне місто Джазан та Економічне місто знань. У годину їзди до Мекки будується Економічне місто короля Абдули, площею 173 кв. км. Загальна вартість цього міста становить понад 86 млрд. дол. І це лише один із цілої мережі подібних економічних міст.

Форум дав чіткий сигнал, месідж щодо початку якісно нового етапу всебічної інтеграції у рамках Ради співробітництва. Так Принц Туркі Аль-Фейсал у своїй промові закликав трансформувати 30-річний регіональний блок у сильний «союз суверенних націй». Ми, заявив Принц Туркі, маємо розглядати суверенітет наших країн у контексті колективного суверенітету, який не лише захищає суверенітет кожної окремої країни, а й значно посилює синергію наших можливостей. Принц Туркі виділив 11 головних напрямків поглиблення інтеграції країн Ради співробітництва. Серед них він відзначив:
- створення єдиного Арабського півострова;
- обрання об’єднаної Шури у межах Ради;
- створення об’єднаних збройних сил із уніфікованою воєнною індустрією;
- створення економічної системи із уніфікованою валютою;
- створення єдиного космічного агентства;
- створення єдиної індустрії інтернет - технологій;
- створення єдиної аерокосмічної індустрії;
- створення єдиного автомобільного комплексу;
- створення єдиної освітньої системи із уніфікованими дипломами;
- створення єдиної енергетичної і нафтохімічної індустрії;
- створення єдиної правової системи.

Сполучені Штати Америки залишаються головним партнером і стратегічним союзником Ради співробітництва. Про це свідчить не лише значна кількість американських фахівців на Форумі й виступ з доповіддю 5 грудня відомого американського аналітика Маріни Отавай, яка репрезентувала Інститут Карнеги. Також, дуже показовим є те, що водночас із Форумом в Ер-Ріаді у США, в Атланті відбувся триденний бізнес-форум США – Саудівська Аравія. Під час бізнес-форуму, на якому було понад 1200 запрошених, в тому числі й 4 міністра із Саудівської Аравії, обговорювались можливості для залучення 385 млрд. дол. Американських інвестицій у амбітні проекти із інфраструктури, здоров’я, освіти та в інші сектори. В цілому ж, потенціал Саудівської Аравії розпадався як такий, куди США до 2015 р. можуть подвоїти свій експорт [8].

Також, Форум фактично підтвердив, що саме країни, які входять до Ради співробітництва, є базою «Арабської весни» як широкомасштабного процесу цивілізаційної натуралізації Арабського світу. По-перше, це явище було охарактеризоване як видатна, безпрецедентна подія нинішнього століття, по-друге, у виступах на відповідях на запитання, прямо визнавалось, що Саудівська Аравія, інші країни Ради співробітництва активно співробітничають з «Братами – мусульманами» в Арабських країнах Північної Африки. Також, дуже показовим є визначення того двигуна, який дозволив країнам Ради співробітництва досягти значних успіхів – це, насамперед, вірність своїм традиціям і цінностям, тобто тих етичних засад, які закладені у доктрині та програмі Ісламу. Стосовно «Арабської весни», підкреслювалось, що араби твердо беруть власну долю у свої руки. Відкидались закиди щодо аравійських монархій стосовно буцім-то їхньої контрреволюції. Було сказано, цим монархіям більш адекватніше є не революційні потрясіння, а глибокі реформи, які мають проводитись системно і поступово. У якості прикладів початку таких реформ наводились надання у цьому році жінкам у Саудівській Аравії брати участь у виборах і проголошення про парламентські вибори в Катарі в 2013 р.

І, нарешті, щодо ролі Королівства Саудівська Аравія в реалізації національних інтересів України на Близькому і Середньому Сході. З урахуванням економічного, політичного та військового потенціалу Королівства, Саудівська Аравія має стати провідним українським партнером у регіоні. У 2010 р. експорт України до Саудівської Аравії склав майже 645 млн. дол. США. І товарній структурі українського експорту майже 79% складаюсь зернові, горні метали – близько 10,5%, жири та олії – 6,2%.

Із врахуванням потенціалу, потреб і перспектив розвитку як Саудівської Аравії так і України, можна виділити такі визначні напрямки взаємовигідного співробітництва наших держав: аграрний сектор, інвестиційне співробітництво, військово-технічна співпраця, науково-технологічне і наукове співробітництво, атомна енергетика.

Перед нашими країнами сьогодні відкриваються блискучі перспективи. Головне на сьогодні – перевести наш потенціал у життєздатні механізми, програми й угоди, забезпечити їхній політичний та інформаційний супровід, постійний політичний діяч між керівництвом України та Саудівської Аравії.

Автор статті взяв безпосередню участи у роботі зазначеного форму за запрошенням Інституту дипломатичних досліджень МЗС Королівства Саудівська Аравія та центру досліджене Затоки і висловлює щиру подяку Посольству Королівства Саудівська Аравія за виявлену увагу і турботу.

В’ячеслав Швед - науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, віце-президент Всеукраїнської громадської організації «Український центр ісламознавства».

Спеціально для сайту «Іслам в Украні»

Я навчався в одній зі шкіл міста Бахчисарая. Коли я прийшов до школи, а це було на початку 90-х, у якiй навчалося близько 650 учнів, і вона працювала в 2 повні зміни. У 2011 році в цій школі вже навчається всього 250 дітей, і вже постає
питання про її закриття.

Усі ми пам'ятаємо, що коли тільки зароджувався телевізійний канал «1+1», а це було в 1995 році, частенько з'являлася в ті часи реклама: «Ти - не один, нас 52 мільйони». Якщо звернутися до офіційної державної статистики, то можна виявити, що на 1 січня 2011 року населення України вже становило 45778000 осіб. Для порівняння, на 1 січня 2010 року населення України становило 45,962 мільйони. Коли дивишся на цифри, вони мало про що нам кажуть. Подивимось на них у порівнянні. За один рік населення України скоротилося на 184 тисячі осіб. А це більше, ніж населення цілого міста Керчі! Уявіть собі, ані війни, ані голодомору, ані посухи та неврожаю, а за рік зникло населення цілого великого міста! Кажучи ж про місяці, то в середньому населення скорочується на 23 тисячі осіб. А це майже населення таких міст, як Армянськ або Бахчисарай! За рік помирає населення великого міста, а за місяць - маленького! А в цілому, за 15 останніх років, населення України скоротилося майже на 6 мільйонів осіб!

У чому причина того, що мирна і ні з ким не воююча Україна втрачає щороку близько 200 тисяч осіб населення? Це питання вимагає глибоко вивчення.

Цю проблему помітив не тільки я. Багато країн світу побачили її та намагаються знайти вирішення. Чому вона не стала проблемою для всього світу?

Та якщо звернути увагу, це проблема загалом тих країн, які сповідують західний спосіб життя - капіталізм. Наприклад, у державах, де переважна більшість мешканців - мусульмани, цієї проблеми не існує. Нижче, я наведу деякі приклади того, «де поділися діти» тієї ж України, і погляд Ісламу на ці проблеми.

Розлучення. Абсолютним лідером за кількістю розлучень в Європі є Україна, пише австрійська газета Die Presse. Видання наголошує, що в Україні на 1000 мешканців припадає 5,3 розлучення. За нею йде Росія з 5,0 розлученнями. Найменше розлучень в Боснії та Герцеговині, Македонії та Чорногорії, а також в Італії (0,90 розлучення на 1000 мешканців).

У минулому році в Україні було зареєстровано 306 тисяч шлюбів, розлучень - 126 тис., а це означає, що 41% шлюбів розпався. Оскільки сім'я - це гніздо, де в нормальному суспільстві народжуються діти, то розлучення все-таки мають вплив на процес народжуваності.

Безпліддя. Ірина Чибісова, головний спеціаліст відділу акушерсько-гінекологічної допомоги Департаменту материнства, дитинства та санаторного забезпечення Міністерства охорони здоров'я, заявила на прес-конференції в Києві, що показник рівня безпліддя в Україні зріс від 10-12% до 18-20%. Тобто, кожна 5 пара України безплідна! У чому причина? Багато що криється в тому, як майбутні батько і мати - хлопці і дівчата, проводять свою юність. Чим займається сьогодні молодь ні для кого не стає секретом - розпивання спиртних напоїв, прийом різних наркотичних засобів, у гонитві за красою - різні експерименти над своїм тілом у вигляді дієт, одягу, іміджу і багато іншого. Усе це залишає свій «відбиток», і коли ці хлопці і дівчата одружуються і хочуть обзавестися дітьми, то з'ясовується, що за роки своєї розпущеної та розгульної юності, втратили здатність мати дітей.

Аборти. Мінімум раз у житті аборт робили сорок відсотків українок. І це тільки офіційна статистика. На одного новонародженого в Україні припадає мінімум один аборт. Щороку, за статистикою, від небажаної дитини позбуваються 200 000 українок. У чому причина такої великої кількості абортів? Очевидно, що переважно аборти роблять не чоловік і дружина. Більшість абортів роблять пари, які безладно задовольняють свої сексуальні потреби і ведуть дошлюбне статеве життя. Одним словом, можна сказати, що проблема абортів у сучасності - це проблема аморальності, розбещеності суспільства. Вирішивши її, вирішиться і проблема абортів.

Українки все більше народжують після 30. Українки почали переймати моду європейок на народження дітей після 30 років. «У структурі народжуваності частка молодих мам зменшилася, а ось більш зрілих збільшилась. Частота народження дітей після 30 років за останні 7 років у середньому зросла в півтора рази », - розповідає газеті «Сегодня» завідуюча відділом проблем якості демографічного процесу Інституту демографії Ірина Курило. Старший співробітник відділу Світлана Аксьонова розповідає, що на 2001 рік на 1 тис. жінок віком від 35 до 39 років припадало 9 породіль, а віком 30-34 року - 28 породіль. Але вже на 2007 рік ці цифри зросли до 17 і 45 відповідно.

«Це пов'язано з тим, що зараз багато жінок спочатку прагнуть здобути вищу освіту і побудувати кар'єру, а вже потім народжувати дитину», - говорить Курило. Надалі, за словами демографа, тенденція буде тільки зростати, а середній вік матері при народженні з роками збільшуватиметься. «В Україні середній вік для народження - 26 років. У Німеччині - 29,5, у Франції - 29,7, у Фінляндії - 30 років. І українки наздоганятимуть європейок », - говорить Аксьонова. Звідки ця проблема? Вона випливає з того розуміння, що мета нашого життя - це максимальне задоволення своїх бажань і пристрастей. І природньо, що володіючи таким світоглядом, дитина для молодої дівчини і хлопця здається зайвим тягарем, що заважатиме їм «одержувати від життя задоволення» або, як кажуть, «жити на повну». Це проблема світогляду Заходу, що перетворив жінку в кар'єристку, загасивши і приглушивши в ній світлі почуття материнства і берегині сімейного вогнища.

Страх перед матеріальними проблемами. Сьогодні багато хто боїться обзаводитися дітьми через страх, що не зможе їх виростити, що достатку і заробітку недостатньо для цього. І тому потрібно чекати , поки збільшиться достаток, або взагалі не народжувати.

Зараз розглянемо в цілому, як Іслам дивиться на всі перераховані проблеми, і як вирішує їх.

Якщо казати про проблему розлучень, то з цього приводу наш Пророк Мухаммад (хай благословить його Аллаг і вітає) говорив своїм послідовникам так: «З усіх дозволених дій, розлучення найбільш ненависне для Всевишнього Аллага» (Абу Дауд). Так, Іслам дозволив розлучення, тому що в житті бувають різні ситуації, і часом вирішення проблеми шлюбу в розлученні. Але в той же час, рекомендує до останнього намагатися вирішувати сімейні проблеми, і не доводити вирішення проблеми до розлучення, пояснюючи нам те, що розлучення - це найненависніше для Аллага з усього дозволеного Ним.

Розглядаючи погляд Ісламу на аборти, знаходимо, що аборт - це позбавлення життя людини, яка перебуває в утробі матері. І якщо у цього зародка вже з'явилася душа, то Аллаг категорично забороняє в такому разі робити аборти! Ті, хто вчинив це, будуть вважатися вбивцями людини. Це, у свою чергу, є одним з найбільших і тяжких гріхів.

Іслам всіляко заохочує народження дітей і спонукає до цього. Пророк Мухаммад (хай благословить його Аллаг і вітає) казав: «Одружуйтесь на люблячих і часто народжуючих жінках, і я буду пишатися вашою кількістю перед іншими пророками в День воскресіння».

В Ісламі погляд на жінку - це, у першу чергу, погляд на неї, як на майбутню матір. Бути матір'ю в Ісламі не вважається «не престижним», або не сучасним, як це відбувається на Заході. Це дуже велика відповідальність, але, в той же час , це - дуже велика честь. Згадаймо, що казав наш Пророк Мухаммад (хай благословить його Аллаг і вітає) про матерів: «Рай знаходиться у ніг ваших матерів». Таке правильне розуміння цієї думки дає свої результати, і в мусульман демографічної проблеми немає, принаймні, на сьогодні, її не існує в більшості мусульманських країн.

Страх перед матеріальними проблемами сформувався у людей внаслідок того, що вони думають, ніби самі наділяють себе їжею. Хоча насправді це не так. Тим, хто дає всім людям прожиток , є Всевишній Аллаг , і у своєму Писанні - К'урані , Він каже:

«Не вбивайте своїх дітей, побоюючись, що ви збіднієте, адже Ми забезпечуємо їжею їх разом із вами. Воістину, вбивати дітей - тяжкий гріх » (17:31).

Тобто, не вбивайте дітей через страх того, що ви станете бідними, або вони стануть бідними після вашої смерті. Аллаг надасть поживу вам та їм. Так само , у багатьох інших аятах Корану Аллаг наголошує людям, що Той, хто дає їжу їм та їхнім дітям, - є Він сам.

Виходячи з вищезазначеного, ми звернули увагу на деякі причини (що впливають на процес дітонародження), які виникли та існують сьогодні в західному суспільстві, і побачили те, що цієї проблеми немає в Ісламських країнах. Причиною цьому є Іслам, який правильним чином упорядкував цей процес. Хвала Аллагу за це!

Сейтумера Сейтумер

За матеріалами golosislama.ru

За її словами, опитування було проведено серед молоді від 14 до 35 років з метою аналізу системи цінностей сучасного молодого покоління. «Результати показують, що українське суспільство ще й досі найбільше цінує сімейні цінності, саме їх обрало 99,4% респондентів. Варто відзначити, що за двадцять років незалежності поступово все більше значення в житті молодих українців набуває спілкування з друзями. Сьогодні 94% опитаних обрали цей показник », - зазначила Яременко.

Крім того, експерт підкреслила, що порівняно з 1996 роком найбільше зростання - більш ніж на 10% - зазначено в показнику «вільний час». Сьогодні 88% молоді обирають цей показник як один з основних у житті людини.

Згідно з дослідженням, 84% молодих людей цінують свою роботу, причому ця цінність особливо різко зросла в 2008 році, під час економічної кризи. «Тоді українці стали дорожити роботою більше, ніж вільним часом. Зараз же, свобода має на 4% більше значення, ніж робоче місце », - зазначила Яременко.

Також істотну роль в житті молодого покоління відіграє релігія (55%) і політика (22%). При цьому, сплеск політичного інтересу спостерігався в 2006 році, коли їй цікавився кожен третій молодий чоловік (майже на 10% більше, ніж тепер). При цьому експерт зазначила, що сьогоднішній «політичний» показник - найнижчий, починаючи з 1996 року.

В цілому, за словами Балакірєвої, дослідження показало, що молоде покоління українців за своїми поглядами та ціннісними орієнтаціями за двадцять років стало значно ближче до молоді країн Європи.

По матеріалам trust.ua з посиланням на Comments.UA

Є безліч чинників, які захищають Україну від авторитаризму, найважливіші з них це національний, політичний та релігійний.
Що стосовно національного чиннику нардеп-регіонал каже: "У нас в Україні немає такого, щоб одна національність задавила іншу, ми змушені домовлятися".

Другий чинник, за його словами, полягає в тому, що в Україні немає партії, яка мала б однакову підтримку в усіх регіонах країни.

Крім того, на думку нардепа, присутність в Україні різноманітних релігій захищає країну від авторитаризму і домінування однієї сили.

На сьогоднішній день в Україні, навскидку відзначає депутат, 25% - парафіяни УПЦ Московського Патріархату, 20% - УПЦ Київського Патріархату, ще 20% - протестанти, баптисти, 15% - греко-католики і близько 4% населення країни - мусульмани.
Таким чином, в Україні немає передумов для авторитаризму за прикладом Росії, в якій постійно трапляються суперечки на національному, політичному чи релігійному грунті. А тому ми можемо бачити, що Росія страждає від антисемітизму та террористичних актів. Дякуючи Богу ми абсолютно різні, тому змушені домовлятися один з одним і шукати компроміс. “Нам не потрібно йти шляхом Росії. І це дуже добре", - підсумував Зубанов.

За матеріалами religion.in.ua

Ісламознавець із університету в Бохумі та член Німецької ісламської конференції (Deutsche Islamkonferenz) Арміна Омеріка з такими аргументами не згодна. Їм вона протиставляє приклад Боснії та Герцеговини. Боснійці – представники титульної нації – сповідують іслам і впродовж багатьох років підтримують добросусідські відносини з католиками, православними і сефардськими євреями, що живуть у країні.

Крім того, як зазначає експерт, іслам у Боснії та Герцеговині має одну особливість: мусульманське суспільство організовано за зразком християнської церкви, наприклад, у ньому існує інститут верховного муфтія – голови всіх боснійських мусульман.

«Така структурна організація знайома багатьом європейцям. Вони можуть провести певні паралелі з основними релігійними інституціями у церковній структурі», – вважає Омеріка, підкреслюючи, що саме ця особливість робить боснійський іслам привабливою моделлю для західного суспільства.

Мусульмани в Польщі

А чи потрібен взагалі «європейський іслам»? Керем Ектем, доцент університету в Оксфорді вважає невірною таку постановку питання, тому що в її основі закладено переконання, що іслам - «це щось чуже, що прийшло до Європи ззовні», тому воно «має бути європеїзоване, націоналізоване і стандартизоване».

Вчений вказує на те, що ісламська релігія існує в Європі вже кілька століть. Яскраві приклади тому - Боснія і Герцеговина, Албанія, Болгарія, Туреччина. Навіть у традиційно католицьких країнах Європи, таких як Польща, мусульмани давно становлять невід'ємну частину суспільства, говорить ксьондз Адам Вас, доцент Католицького університету в Любліні. «У Польщі понад 600 років живуть татари, які сповідують іслам», – наводить він один із прикладів.

Татарська діаспора в Польщі нечисленна. Татари становлять менше одного відсотка всього населення Польщі. Проте, цій етнічній меншині вдалося зберегти свою релігійну ідентичність.

Крім того, як зазначає Адам Вас, на Польщі відбилися і сучасні міграційні процеси. У другій половині 20-го сторіччя в цю країну приїхали навчатися студенти з арабських держав. Більшість із них створили тут сім'ї та залишилися в Польщі. Так у католицькій країні з'явилася ще одна мусульманська громада.

Єдність різноманіття – модель європейського ісламу

В Європі існує безліч мусульманських громад: албанська, пакистанська, іранська, алжирська і т.д. Різні етнічні групи, які сповідують іслам, представляють різні культури, розмовляють різними мовами і їх релігійні традиції істотно відрізняються. Керем Ектем з Оксфордського університету наголошує, що не потрібно прагнути до того, щоб у Європі існувала «єдина модель ісламської релігії». Та це й неможливо, каже він: «Існує різноманіття форм ісламу і релігійних традицій, і з цим різноманіттям потрібно навчитися жити».

Малоймовірно, що Європа перейме в якості зразка, наприклад, боснійську модель. Експерт переконаний у тому, що форми ісламу будуть змінюватися і набувати особливостей, характерних для тієї чи іншої країни. Але «європейський іслам» в цілому повинен мати якісь загальні риси і враховувати європейську специфіку.

Йдеться про таку релігійну модель, яка відповідала би формулі: єдність у різноманітті. «Нам необхідний іслам із певними європейськими характеристиками, що забезпечує дотримання прав людини, демократію і свободу віросповідання», – каже доцент католицького університету в Любліні Адам Вас.

Арбутина Зоран / Наталя Позднякова

За матеріалами Deutsche Welle

Системність кризи полягає в тому, що вона охоплює все суспільство в цілому, стираючи регіональні, соціальні, вікові обмеження. Її поступ відзначається загальносоціальними масштабами і має виражений деструктивний характер. Криза проявляється як у суто соціальному вимірі (як, наприклад, депопуляція чи зміна рівня захворюваності на певні хвороби), так і в культурно-цивілізаційному, де загальними чинниками виступають процеси руйнування культурної самоідентифікації, деформація і втрата існуючих ціннісних, морально-етичних орієнтирів.

Хтось може зауважити, що не все так трагічно, не так масштабно і системно. Але наявна інформація все ж свідчить про зворотнє. Для підтвердження вищевикладенного, хочемо визначити проблемні зони, проаналізувати наявну інформацію, офіційні дані та визначити джерела проблем.

Аналіз сучасної демографічної ситуації в Україні та перспективи її розвитку дозволяє зробити висновок про кризу і в таких соціальних інститутах, як сім’я та шлюб.

Процес руйнації сім'ї особливо проявляється у деформації соціально-культурних форм та ціннісно-етичних норм і правил життя суспільства.

Сексуальна розбещеність, яку ми спостерігаємо сьогодні майже в кожному моменті суспільного життя відображає тотальну руйнацію цінностей, орієнтацій, норм, духовний занепад. Фемінізм, сексуальна революція, гендерна конвергенція — стали основою нестримного і безальтернативного сексизму (тут для підтвердження своїх слів скористаюсь слоганом однієї великої торгівельної мережі - “sexy or sexy”), сексуальної розпусти, проституції, гомосексуалізму та педофілії. Все це призвело до глибокої соціальної девіації.

Сучасне українське суспільство, культивуючи подібну життєву “філософію”, отримує комплекс проблем, який не тільки унеможливлює сталий і позитивний розвиток соціуму, а й руйнує самі його засади. Як наслідок - депопуляція, розклад інституту сім'ї, соціальний дисбаланс (покинуті діти, аборти, нетрадиційні форми шлюбу), зростання рівня захворюваності на венеричні хвороби і СНІД, деформація форм суспільної культури, свідомості, руйнування традиційних соціально-культурних, правових норм і правил тощо.

Одним із деструктивних проявів ситуації є рівень розлучень. З початку 90-х рр. 20-го ст. рівень розлучень в країні зріс майже удвічі, що вивело Україну на 1-ше місце у Європі за цим показником.

Наслідками розлучень стає погіршення демографічної ситуації та утворення неповних сімей, адже понад 80 % розлучених є однодітними і бездітними. Розлучення також впливає на майбутнє виховання дітей. В неповних сім’ях складаються специфічні стосунки між матір’ю та дитиною, формуються зразки поведінки, що можна розглядати як альтернативу нормам і цінностям, на котрих засновано інститут шлюбу.

Наступною складовою цієї комплексної проблеми можна визначити і зростання кількості народжуваних поза шлюбом. Кожна п'ята дитина в Україні народжується поза шлюбом. При цьому близько 10-12% пар в Україні не реєструють свої стосунки, вважаючи, що і так перебувають у шлюбі.

Характерним чинником морально-етичної деградації суспільства є посилення насильства в сім'ї. За останніми даними, щороку в Україні внаслідок насильства помирає 1000 жінок. За 9 місяців 2010-го в країні було зареєстровано понад 82 тисячі скарг на насильство в сім’ї. З них 74 тисячі заяв від жінок, 8 000 – від чоловіків.

Гостро стоїть проблема сирітства. За даними Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, в країні продовжує збільшуватися кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які виховуються в сімейних формах виховання (опіка, піклування, прийомні сім''ї та дитячі будинки сімейного типу).

У 2010 році в Україні було 78 шкіл-інтернатів для дітей-сиріт, в яких виховувалося 10 697 дітей, 114 дитячих будинків, в яких знаходилося 5154 дитини віком від 3 до 7 років, 48 будинків малюка для 3704 найменших дітей, 5 спеціалізованих інтернатів для 6937 дітей з особливими потребами, 565 дитячих будинків сімейного типу, в яких виховується 3795 дітей і 3356 прийомних сімей, в яких виховується 5765 дітей.

На жовтень 2011 року, сімейними формами виховання охоплені 72378 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, що складає майже 75% від загальної кількості дітей зазначеної категорії (за аналогічний період 2010 року — 70,9%).

Аборти. Україна лідирує в Європі за кількістю абортів. Тільки за офіційною статистикою, зі 180 тисяч зареєстрованих абортів 130 тисяч українські жінки роблять за власним бажанням (решта – це самовільні аборти і аборти за медичними приписами). 40% українських жінок репродуктивного віку хоча б раз у житті робили аборт, підрахували фахівці. Кожне десяте переривання вагітності відбувалося, коли дівчині не було ще й 19 років.

Щороку в Україні ставлять на облік 100 тисяч алкоголіків, а незареєстрована кількість у рази більша. За методологією ВОЗ, дана ситуація набуває ознак національної епідемії. Щороку в країні від алкоголю та наркотиків гине майже 380 тисяч осіб.

Україна опинилась на першому місці серед країн світу за вживанням алкоголю підлітками. 40 відсотків дітей в Україні вживають алкоголь.

Можна упевнено стверджувати, що алкоголізм та викликані ним проблеми в Україні набули характеру загальнонаціональної катастрофи.

Визначені нами проблеми, як можна помітити, складаються у певні комплекси, що вражають і нищать суспільний організм та змінюють його ціннісно-ідеологічну орієнтацію. З цим погоджується більшість тих, хто займається роботою в цій царині, — державні службовці, політичні діячі, лікарі, вчені, представники громадських та інших організацій. Виробляються підходи і механізми боротьби із наслідками цих проблем. Не будемо характеризувати форми і результати цієї роботи, думаємо вони очевидні. Наголосимо на іншому: боротьба йде з наслідками проблем, а не з причинами.

Корінь проблем, на наше переконання, знаходиться в світоглядній сфері, в тому, що формує спосіб життя та ідеологію суспільства. Гедонізм, культ споживання, матеріальна культура, лібертаризм — ідеологічні підвалини життєдіяльності сучасного суспільства. Саме вони сформували мету та сенс існування соціуму, які, в першу чергу, полягають у задоволенні власних (індивідуальних) духовних і матеріальних потреб. Форми цих потреб створюються індивідами або групами індивідів на власний розсуд. Людина, як ми бачимо, сама себе наділила правом формувати мету, визначати закони і механізми життєдіяльності глобальних систем, відкинувши об'єктивний закон і незважаючи на власну недосконалість, обмеженість та природну неспроможність.

Тому вирішення наявних проблем сучасного суспільства, на наше переконання, залежить від усвідомлення їхніх дійсних причин та неможливе без заміни існуючого способу життя і світоглядних орієнтирів.

Про відносини з кримськотатарською громадою і плани з розвитку економіки Криму новий глава Ради міністрів розповів в інтерв'ю кореспондентові РІА Новини в Криму Дмитру Жмуцькому.

- Анатолію Володимировичу, після роботи главою МВС призначення до Криму - це, напевно, пониження?

- Я так не вважаю. Навпаки, сфера моєї відповідальності стала ширшою. Населення Криму - майже 2 мільйони чоловік. Забезпечити їм гідні умови життя і добитися розвитку такого важливого регіону, як Крим - це досить великий обсяг роботи і особливий рівень відповідальності. Парламент Криму і президент України Віктор Янукович довірили мені цей важливий пост, і я не вважаю це пониженням.

- Деякі кримсько-татарські лідери активно Вас критикують, звинувачують у тому, що в 2007 році, коли Ви керували міліцією Криму, Ваші підлеглі застосували силу проти кримських татар, які заважали виконати рішення суду про знесення незаконних будівель у заповіднику на плато Ай-Петрі...

- Тоді ми діяли суворо за законом, виконували свої обов'язки. Прокуратура проводила перевірку цього інциденту, але не знайшла в діях міліції жодних порушень. Міліція зобов'язана забезпечувати громадський порядок під час виконання судових рішень.

Але тепер у мене зовсім інша посада, інші завдання, тому підхід до вирішення проблем теж буде іншим. Голова Ради міністрів - це, в першу чергу, політична посада, на цій посаді потрібно знаходити політичні компроміси, діяти в інтересах стабільності Криму і благополуччя всіх жителів регіону.

- Як будете вирішувати питання з масовими самовільними захопленнями землі кримськими татарами?

- Процес добровільного звільнення земель уже розпочався: люди йдуть із захоплених територій, проходять передбачену законом процедуру і отримують натомість землю в інших місцях. Ця робота обов'язково буде продовжуватися. Рада міністрів Криму ще на початку року розробила програму поетапного вирішення даного питання, ми будемо її коригувати і виконувати. Для цього потрібно вирішити низку правових питань: щоб виділяти людям ділянки під будівництво будинків, необхідно розширювати межі населених пунктів, а це прерогатива Верховної Ради України. Завдання непросте, але за кілька років ми неодмінно його вирішимо.

- Ви вже зустрілися з Джемільовим (глава Меджлісу кримсько-татарського народу - ред.) І його заступником Рефатом Чубаровим. Про що говорили?

- Про міжнаціональну ситуацію в Криму, про проблему облаштування кримських татар після повернення на батьківщину. Обговорювали, в тому числі, і звільнення самозахоплених земель. Ми розпочали конструктивний діалог і готові його продовжувати.

- Одна із найболючіших проблем Криму - розкрадені землі Південного берега. В останні півтора року виконавча влада і прокуратура разом відновлювали законність...

- Ця робота, звичайно, теж буде продовжуватися. У земельній сфері потрібно наводити порядок, тому що нескінченне розтягування територій кримських здравниць і парків заважає розвивати туризм. Слід повернути все в правове русло. Я взагалі проти дроблення земель рекреаційного призначення: потрібно пропонувати потенційним інвесторам достатньо великі ділянки, де можна буде створити туристичні комплекси високого рівня.

- Яким Ви бачите майбутнє кримських курортів?

- Крім Південного берега Криму на півострові є цілий ряд регіонів, дуже привабливих для туристів, перспективних для розвитку санаторно-курортного комплексу. Це я узбережжя Азовського моря, і Східний Крим, і західна частина півострова - там прекрасні пейзажі, дуже гарна берегова лінія. Ми будемо там розвивати санаторно-курортний бізнес: залучати інвестиції, створювати нові підприємства, нові робочі місця. Є проект загальнодержавного масштабу: зведення найбільшого курортного комплексу в західному Криму - на території Сакського і Чорноморського районів.

- Крим - це найбільш тісно пов'язаний з Росією регіон України. Будете розвивати співробітництво з регіонами РФ?

- Нас підштовхує до цього саме життя. Крим, як і Україна в цілому, зацікавлений у розвитку відносин з усіма сусідами - з Росією, з Євросоюзом, з іншими країнами.

- Ваш попередник на посту прем'єра Василь Джарти збирався розширювати взаємодію з Чорноморським флотом Росії, який базується в Криму. Наприклад, постачати російським морякам продукти ...

- Думаю, це дуже перспективний напрям. Ми будемо шукати нові шляхи збуту кримської продукції, і якщо є можливість налагодити збут наших товарів Чорноморському флоту, ми будемо це робити.

За матеріалами Іслам у СНД

Слава Аллагові, в останні три роки, з тих пір як організацією й проведенням хаджу стала займатися Рада Духовних управлінь мусульман України, відбувається позитивна динаміка й число прочан з України стабільно високе. Звичайно, потрібно розуміти, що воно високе у порівнянні з тим, що було у попередні роки. Протягом останніх років регулярно у хадж відправляються більше ста чоловік. Комусь дана цифра може здатися незначною, але це майже всі прочани, які здійснюють хадж за свої кошти.

Наприклад: в 2009 році число прочан з України було 131 чоловік, у кризовий 2010 рік було рекордне число прочан з України – 190 чоловік, у 2011 році – 150 чоловік. У хадж можуть відправитися мусульмани з будь-яких релігійних громад і будь-яких міст країни, ми не робимо ні для кого особливих умов і нікому не відмовляємо, як це, на жаль, траплялося у минулому. І так має бути, тому що хадж - це не привілей для обраних, а дуже важливий духовний і релігійний акт поклоніння Всевишньому Аллагові, це одна з основ Ісламу.

Підготовка до хаджу пройшла благополучно, усі, хто хотів відправитися у хадж і підготував пакет необхідних документів, одержали візи, і, як нам стало відомо, уже благополучно долетіли й перебувають у цей момент у Медині, очікуючи настання 8 Зуль-хіджа, першого дня великого хаджу.

Що стосується скорочення квоти, то ще на переговорах у Міністерстві у справах хаджу в 2009 році, виділяючи 500 місць, нас попередили, що якщо протягом найближчих років кількість прочан з України буде значно менша, то Саудівська сторона залишає за собою право в однобічному порядку зменшити квоту. Протягом трьох років число прочан з України становило менше 200 чоловік, і Саудівська Аравія порахувала достатньою скоротити квоту до 200 місць, однак попередила, що якщо охочих відправитися у хадж буде більше, то вони з радістю збільшать цю цифру до тієї, яка нам необхідна. У жодному разі не потрібно це розцінювати як якусь невдачу, справа у тому, що саудійська сторона щорічно проводить моніторинг і регулює питання квот для різних країн світу, як тільки прочан з України стане більше, ми маємо право повернути собі і 500 місць і навіть більше. Все це обумовлено у договорі від 2009 року.

- Пройшло вже 3 роки як організацією і підготовкою хаджу почала займатися Рада Духовних управлінь мусульман України, очолювана вами. Який досвід уже сформувався у цьому?

Дійсно це безцінний досвід. Перше, що необхідно відзначити, це той факт, що більшість мусульман України живуть досить бідно й не можуть дозволити собі відправитися у хадж. Тому з нашої країни їдуть десятки, максимум сотні прочан, а не тисячі як із Туреччини й Росії. Друге: при правильному, справедливому і чесному підході до підготовки хаджу не виникає непорозумінь і конфліктів між мусульманськими організаціями країни, і ми прагнемо задовольнити потреби всіх. Третє: ми проводимо підготовку й навчання прочан, тому наші делегації славляться дисципліною, богобоязливістю й суворим дотриманням правил хаджу. Це неодноразово відзначала саудійська сторона. Ще не було смертей і трагічних випадків, наші прочани не губилися і не порушували законів королівства, у тому числі й міграційних правил. В цілому, ми постійно вдосконалюємося у питаннях підготовки й організації хаджу. Наша робота підвищує імідж нашої країни в очах мусульман усього світу, адже хадж – найбільший форум на землі.

- Чи може будь-який мусульманин з України поїхати в хадж, маючи для цього відповідні кошти?

Зараз будь-який мусульманин може відправитися в хадж із України, якщо він належним чином підготував свої документи. Як я сказав, ми не відмовляємо нікому, і незважаючи ні на релігійні погляди, ні на приналежність до того чи іншого Управління або громади, будь-який мусульманин може скористатися своїм правом зробити хадж. Як тільки право підготовки хаджу перейшло до нас, ми у травні 2009 року запросили у Сімферополь для розподілу квоти всі Духовні управління мусульман, зареєстровані у країні. Більшість із них відгукнулася на наше запрошення, і там ми сформулювали нині діючий принцип, що хадж це законне право віруючого, а не привілей. На зборах ми розділили квоти між усіма релігійними об'єднаннями країни, намагаючись нікого не обділити, тих же, хто не був присутній на даних зборах, ми проінформували у письмовій формі. За наявними у нашому розпорядженні даними, щороку у хадж відправляються мусульмани з усіх Духовних управлінь, що діють в Україні, це доводить правоту наших слів.

Спеціально для сайту «Іслам в Україні»

Посилання на тему:

Подих хаджу

Введення в хадж для віруючих інших релігій

Хадж в історії

Вперше дівчатка зустрілися завдяки звільненню Ірини. Але рідні сестри не можуть розповісти одна одній, як вони жили у різних країнах, оскільки Ясмін не знає арабської мови, а Газалех - російської.

Після звільнення Ірині видали український паспорт, хоча майже 10 років тому ніякої допомоги від своєї країни вона не одержала.

Після свого звільнення вона довго не хотіла спілкуватися з журналістами. Але «Українській правді» вдалося довідатися, що думає Ірина про Україну, що їй довелося пережити, і які у неї плани на майбутнє. Ірина після 10 років у в'язниці тепер розмовляла російською мовою з акцентом і не дуже хотіла заглиблюватися у подробиці її ув'язнення...

- Ірино, ізраїльські ЗМІ пишуть про те, що ви причетні до теракту. Чи вважаєте ви себе винною?

- Я вийшла з в'язниці, тому що я була засуджена не по праву. Я вийшла з в'язниці, тому що була виправдана... Тому що я нічого не зробила.

- Як пройшли ваші перші дні на волі?

- Я проводжу увесь час дома з родиною. Якщо чесно, я ще не розумію, що я на волі.

- Які були умови у в'язниці?

- Дуже важкі. Це були найважчі 10 років у моєму житті. Я жила у групі дівчаток із Палестини. Одна дівчинка із Сектора Газа, були дівчатка з Йорданії. У нас були дуже важкі умови... Був розпорядок дня, ми виходили на вулицю на 3 години, був клас - я вчила дівчаток російській мові. Я навчилася арабської мови. Час пройшов не просто так. Ще я навчилася вишивати, готувати. Я читала книги на арабській і на російській мовах.

- Ваша менша дочка народилася за 8 місяців до того, як ви потрапили у в'язницю. Вона виросла без вас. Як ви з нею зараз спілкуєтеся?

- Ми спілкувалися. Ми писали листи, ми передавали фотографії. Також я могла її бачити 2 рази на місяць протягом 10 років.

- Скільки тривали побачення?

- 45 хвилин. 2 рази на місяць по 45 хвилин протягом 10 років...

- Чи бачилися ви зі своєю другою дочкою?

- У мене була одна єдина проблема - віза моїй мамі і дочці на побачення зі мною. Консул і українське посольство в «Ізраїлі» взагалі цими справами не займалися. Мене забули на 10 років. Але у мене є родичі мого чоловіка, мої діти, які мене відвідували у в'язниці. Візу моїй мамі і старшій дочці дали тільки зараз.

- Чи зверталися ви по допомогу в українське посольство, коли вас стали обвинувачувати?

- Звичайно, зверталася. До мене прийшов посол. Що він мені сказав? Що я терористка і що те місце, де я перебуваю - це саме те місце, де я й повинна перебувати. Що ви хочете після цього? Як я повинна з ними спілкуватися, як з ними поводитися? Я йому сказала, якщо дозволите - двері відчинені.

- Чи будете ви подавати в суд на Україну або «Ізраїль»?

- Ні. Я хочу тільки виростити своїх дітей, хочу, щоб усі жили у мирі. Мене більше нічого не цікавить, крім моїх дітей і моєї родини. Я не хочу нікого чіпати. І я хочу, щоб мене також ніхто не чіпав.

- Де ви збираєтеся жити? Ваші дочки жили у різних країнах до вашого звільнення. Де вони будуть жити тепер?

- Я збираюся жити у Палестині. Тут батьки мого чоловіка, мій чоловік ще у в'язниці. Я хочу, щоб мої діти жили у батьків мого чоловіка.

- Обидві ваші дочки?

- Так.

- Чому ви відмовлялися від депортації в Україну ?

- Як я можу покинути свого чоловіка, який залишився у в'язниці? Я хотіла повернутися у Палестину, тому що моя молодша дочка може ходити на побачення з татом. А якщо я її заберу, він ніколи її не побачить. Я не хотіла цього. Я хотіла, щоб вона залишилася тут і ходила на зустрічі до свого батька. Я нічого такого не зробила, щоб повинна була повернутися в Україну. Тут у Палестині мій дім. Тут живуть батьки мого чоловіка, тут мої діти.

- Палестинці вважають вас героєм. В ізраїльських ЗМІ - ви терористка. Ким ви себе вважаєте?

- Я вважаю себе просто жінкою, яка хоче ростити своїх дітей у повноцінній сім'ї і в мирі.

- Які у вас плани на майбутнє?

- У мене немає ніяких планів. Я хочу, щоб мої дочки ходили у школу, хочу заплітати їм кіски, проводжати у школу і зустрічати їх. Всі свої роки у в'язниці я тільки про це і мріяла.

За матеріалами «Українська правда»

Посилання на тему:

МЗС підтвердив звільнення українки Ірини Поліщук

Українка Ірина Поліщук - у числі звільнених в обмін на Шаліта

«Ізраїль» продовжує знущатися над українською ув’язненою

«Ізраїль» депортує українку, дружину борця за незалежність Палестини

Чи має регіон Близького і Середнього Сходу якесь серйозне значення для сучасної Української держави — чи, можливо, їй не потрібно витрачати тут свої зусилля, гроші, енергію, ризикувати долею своїх громадян? Може, краще, дійсно, залишити цей регіон для американців, французів, британців, китайців тощо, а самим зосередитися лише на європейському, американському, російському — або ще й на азійському — напрямках зовнішньої політики й не висовуватися за лінію акваторії Чорного моря?

Моя відповідь — категорично ні. Цей регіон мав й матиме вкрай важливе стратегічне значення для України, її розвитку та її безпеки.

По-перше, він, фактично, безпосередньо межує із південними кордонами нашої країни — практично, на іншому боці Чорного моря, на турецькому узбережжі, починається Близький і Середній Схід. Тож зазначений регіон має колосальне значення для нас у плані національної безпеки, стабільності і територіальної цілісності.

По-друге, Близькосхідний регіон — це величезний і місткий ринок, що розвивається швидкими темпами і стає одним із найприваблиших у світі. За свідченнями аналітиків відомої фінансової установи «Голдман енд Сакс», у просторі Близького і Середнього Сходу може утворитися нове політико-економічне об’єднання, яке за могутністю можна порівняти із такою структурою, як БРІКС. А це означає величезний ринок збуту для багатьох українських товарів, для широкомасштабної науково-технічної, технологічної, інтелектуальної співпраці України з багатьма близькосхідними країнами. Це означає створення десятків, сотень тисяч робочих місць в українській економіці, це величезні й вкрай вигідні угоди і замовлення.

Нарешті, у нас фактично не реалізований величезний потенціал арабських інвестицій в економіку України, причому на вигідних умовах і без будь-якого тиску на внутрішню політику України.

З огляду на вищеозначене, які проблеми й виклики постають сьогодні перед українською зовнішньою політикою у реалізації стратегічних завдань України в регіоні Близького і Середнього Сходу?

Одразу скажемо, на наш погляд, від початку 2011 р. українська близькосхідна політика ніби завмерла, лише протягом останніх двох місяців вона почала подавати ознаки життя. В чому ж справа? Вважаємо, такий перебіг ситуації із близькосхідним вектором зовнішньої політики України пояснюється декількома причинами. По-перше, великий вплив на її заморожений стан мала «арабська весна», яка для української влади виявилася абсолютно несподіваною, незрозумілою за своїм значенням, змістом та наслідками. Опозиція в Україні відразу ж після перемоги революцій у Тунісі та Єгипті у своїй пропаганді висунула тезу про неминучість повторення «арабської весни» й в Україні, яка, за їхніми мріями, мала б скинути «антинародний режим Януковича». Питання щодо реалістичності таких мрій виходить за межі даної статті, але доводиться констатувати, що вони справили певне враження на владу і негативно позначилися на активності України на Близькому і Середньому Сході.

Та, найважливішою причиною, яка й зумовила збої у реалізації близькосхідної політики України протягом останнього року є, на нашу думку, вкрай незадовільна її аналітична складова й відсутність механізмів дієвого впливу науково-аналітичних розробок на опрацювання зовнішньополітичного курсу держави у тому чи іншому регіоні світу, у нашому випадку — у Близькоcхідному регіоні.

Наша українська дипломатія відразу ж після початку арабських революцій виявилася розгубленою, вона не розуміла змісту тих глибинних процесів, що розгорнулись в арабському світі, а отже, не мала чітких і зрозумілих орієнтирів. Один за одним внаслідок могутньої революційної хвилі втрачали свої посади і становище ті лідери, до яких звикли протягом десятиліть і чия влада уявлялась міцною і довготривалою. Із ким працювати? На кого ставити? Хто їх замінить? Якими принципами й мораллю користуватимуться нові лідери?

Ці та інші нелегкі питання постали перед розгубленими українськими дипломатами.

Відповідь на такі запитання мала б дати українська наука й політологія, існуючі в країні аналітичні центри й інститути. Однак ситуація в аналітичному середовищі була не дуже втішною.

На початку 2010 р. було ліквідовано Національний інститут проблем міжнародної безпеки. Відбувалася складна й тривала трансформація Національного інституту стратегічних досліджень. Іще наприкінці 2008 р. у ньому було ліквідовано відділ досліджень країн Близького сходу і Азійсько-Тихоокеанського регіону. Результати не забарилися. Так, уже у 2010 році в колективній монографії інституту «Україна в 2010 році: щорічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку» вперше, починаючи з 2003 р., був відсутній параграф, присвячений аналізу близькосхідного вектору зовнішньої політики України. І це сталося незадовго до початку «арабської весни».

Тому не дивно, що за такого стану аналітичних розробок актуальних проблем Близькосхідному регіону дипломатія України зіткнулась із абсолютно непередбаченою ситуацією і не мала надійного аналітичного супроводження.

Навіть у виступі Президента України В. Януковича із щорічним посланням до Верховної Ради України 7 квітня 2011 р. йшлося лише про те, що «останні події у Північній Африці, в країнах Близького Сходу ще раз засвідчили, що період політичних і економічних трансформацій в цих частинах світу буде складним і драматичним». Як бачимо, окрім зазначеного, не було сформульовано аргументованих стратегічно важливих завдань для української дипломатії у регіоні Близького і Середнього Сходу з урахуванням особливостей його нинішнього розвитку.

Можна сказати, що ситуація із усвідомленням того, що відбувається сьогодні на Близькому і Середньому Сході та які головні вектори розвитку регіону, почала вирівнюватися для української дипломатії не раніше липня цього року. Так, у інтерв’ю міністра закордонних справ України К. Грищенка турецькій газеті «Тудейс Заман» від 14 липня ц. р. йдеться про «потребу демократичних змін у регіоні», про те, що «тут величезний регіон, де як ризики, так і можливості є близькими одне до одного, де політична допомога, не кажучи вже про фінансову та технічну допомогу з боку Європейського Союзу та інших активних у даному регіоні країн, може щось змінити».

Отже, сьогодні, на початку такої пекучої у політичному сенсі близькосхідної осені 2011 р., українська дипломатія вкрай потребує системних, глибоких та своєчасних науково-аналітичних розробок щодо змісту, тенденцій та перспектив «арабської весни» на її новому етапі, який почався із перемоги в Лівії Національної Перехідної Ради, безпрецедентним погіршенням відносин між давніми стратегічними партнерами — Туреччиною та Ізраїлем, реальною можливістю проголошення незалежної Палестинської держави через механізми ООН тощо. Аналітики повинні підказати на сьогодні головних українських партнерів у регіоні Близького і Середнього Сходу, озброїти значенням щодо моральних та духовних цінностей, манери поведінки, ціннісних орієнтацій тієї нової генерації політичних лідерів Близькосхідного регіону, які представляють переважно помірковані ісламські сили, надати змістовний і глибокий аналіз сучасного балансу сил у Близькосхідному регіоні, розуміння головних мотивів та інтересів тих основних центрів світової політики, які сьогодні вийшли на лідируючі позиції в регіоні, — США, Євросоюз, передусім Франція й Великобританії, Туреччина, дати відповідь, чому серйозних невдач зазнали Росія та Китай тощо.

На нашу думку, дуже обнадійливими мають стати переговори українського керівництва із лідерами таких країн, як Туреччина та Саудівська Аравія. Це ті країни регіону, від яких переважною мірою залежить подальший поступ «арабської весни», саме вони формують її обличчя, саме вони розробляють каркас майбутньої архітектури регіональної безпеки на Близькому і Середньому Сході, сучасний політичний ландшафт регіону.

Взагалі, українським аналітикам доведеться сьогодні дуже напружено потрудитись, аби донести до українського керівництва цивілізаційно-культурну суть нинішніх широкомасштабних трансформацій на Близькому та Середньому Сході. Без такого розуміння просто неможливо буде опрацювати таку зовнішньополітичну лінію у зазначеному регіоні, яка б не лише не суперечила тенденції та спрямованості революційного оновлення Близького і Середнього Сходу, а й повністю їм відповідала.

Вкрай важливо, щоб до такої роботи були активно залучені не лише офіційні наукові й аналітичні установи, а й громадські й неурядові організації, які мають достатньо потужній інтелектуальний потенціал та знані у регіоні Близького і Середнього Сходу.

В’ячеслав ШВЕД — кандидат історичних наук, доцент, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, віце-президент Всеукраїнської громадської організації «Український центр ісламознавства».

Інші статті автора:

Закономірний кінець близькосхідного Франкенштейна

Роздуми про деякі підсумки офіційного візиту до України прем'єр-міністра Турецької Республіки Реджепа Тайіпа Ердогана

В'ячеслав Швед: «Мухаммад Асад - Предтеча сучасної плеяди відомих і перспективних мусульманських інтелектуалів Європи»

Влада і Меджліс: час випробувань

Пастирський візит Патріарха Кирила до України: висновки для мусульманської умми

На що кримським татарам очікувати від нової влади?

До нового рівня українсько-турецького співробітництва

Останні теракти в Росії: висновки для ісламознавства України

Саме ці події стали визначальним чинником зовнішньої політики США у наступні роки, і саме їх висвітлення у ЗМІ спричинило сплеск ісламофобії у всьому світі.

Іслам, релігію миру, терпимості та розвитку справедливого суспільства, почали ототожнювати з тероризмом, жорстокістю і нетерпимістю до інших конфесій. Незважаючи на це та на перешкоди, що виникають внаслідок зазвичай упередженого ставлення, мусульмани всього світу продовжували і продовжують активно працювати на благо суспільства, робити свій внесок у його розвиток і вдосконалення.

Внаслідок войовничого курсу тодішнього президента США Дж. Буша, світ опинився на межі планетарної війни між західною та ісламською цивілізаціями: боротьба з «Аль-Каїдою» на теренах Близького і Середнього Сходу, та й на території США і Західної Європи, погрожувала перерости у черговий «хрестовий похід» проти Ісламського світу.

Така "ковбойська" політика не просто не принесла відчутних успіхів для керівництва США, але, навпаки, - різко підірвала престиж Америки в Ісламському світі і помітно дестабілізувала загальну ситуацію.

Сполучені Штати Америки та їх союзники загрузли у військових діях в Іраку й Афганістані, американські безпілотні літаки наносили ракетні удари в Пакистані, погрожували завдати удару по ядерних об'єктах Ірану. У цих військових авантюрах США втратили понад 6000 військовослужбовців і трильйони доларів, погубивши при цьому понад 745 000 чоловік серед мирного населення (Ірак - 655 000, Афганістан - 34 000, Пакистан - 56 000 чоловік) і змусивши мільйони людей шукати притулку в інших країнах. Крім того, з початком військової окупації Афганістану в країні зросло виробництво героїну, а поширення політики «привнесення демократії на багнетах» в Лівію та бомбардування цієї країни силами НАТО стали безпосередньою причиною загибелі або поранень більш ніж 5 000 мирних жителів цієї країни.

Ставка на силовий примус країн Близького і Середнього Сходу прийняти «західну модель» демократії, без урахування історичних традицій, цінностей та менталітету народів регіону сприяла радикалізації місцевого населення, створюючи благодатні умови для діяльності екстремістських організацій.

Результатом цієї недалекоглядної стратегії стало помітне посилення такого потворного явища, як ісламофобія. Її почали активно використовувати праворадикальні європейські та американські партії та рухи. Жупел ісламофобії став зручним інструментом для значної частини владних кіл західних країн у їх прагненні перекласти провину за всесвітню фінансово-економічну кризу, що виникла, на мусульманське населення своїх країн. Закономірним результатом цієї ісламофобской істерії стала поява такого патологічного вбивці, як Андреас Брейвік, який втратив здоровий глузд на божевільних ідеях боротьби з «мусульманською навалою» в Європі.

Прийшовши наприкінці 2008 р. до влади у США новий президент Барак Обама приступив до деякого переосмислення і переформовування політики Сполучених Штатів щодо Ісламу й Ісламського світу. Виступ пана Обами в Каїрському університеті 4 червня 2009 р. і в Держдепартаменті США 19 травня 2011 р. позначили принципи та основні напрями нової політики США по відношенню до Ісламського світу, в основі якої лежать визнання права мусульманських народів на пошуки нових форм їх гідного існування, а також самоврядування відповідно до своїх цінностей і традицій.

Вирішальну ж роль у розбудові взаємин між Західним і Ісламським світами зіграли колосальні внутрішні зміни в самому Ісламському світі, які втілилися в широкомасштабному процесі, що отримав назву «Арабська весна». Цей процес започаткував духовно-культурний ренесанс арабського народу, повернення його національно-культурної, духовної та цивілізаційної ідентичності.

Сьогодні відбувається становлення нової системи відносин між Заходом та ісламським світом, який, перетворюючись в активний суб'єкт історичного процесу, шукає своє гідне місце в міжнародному співтоваристві. Примітно, що духовною, ідеологічною основою «Арабської весни» став справжній Іслам - Іслам, який послідовно відстоює справедливість, права людини, толерантність. Такий Іслам не потребує ненависті, ворожнечі, тероризму.

Мусульмани України - невід'ємна частина українського суспільства - послідовно відстоюють міжрелігійну толерантність, взаємоповагу і взаємодопомогу. Вони вносять гідний вклад у розвиток усіх сфер життя країни. Послідовники Ісламу представлені в економіці та бізнесі, в культурі, мистецтві і духовному житті країни.

Мусульмани України висловлюють свої співчуття постраждалим у терактах 11 вересня, а також їх сім'ям та близьким, і закликають вшанувати їх пам'ять своєю активною позицією щодо практичного втілення ідей миру, солідарності, справедливості, свободи і доброго ставлення один до одного, незалежно від релігійних і національно -культурних відмінностей.

Іслам категорично засуджує тероризм як засіб вирішення будь-яких проблем. Це релігія миру, милосердя, людяності та справедливості. Цілком закономірно, що ми твердо дотримуємося лінії збереження та зміцнення міжрелігійної та міжнаціональної злагоди і розглядаємо це як невід'ємну умову успішної реалізації курсу на європейську інтеграцію країни. Вся наша робота спрямована на досягнення цих благородних завдань. У цьому ми бачимо своє високе призначення, виходячи з вимог Всемогутнього Господа.

За матеріалами arraid.org

Посилання на тему:

Мусульмани України рішуче засудили теракт в аеропорту «Домодєдово»

Мусульмани України засуджують напад на церкву в Єгипті і закликають єгипетський народ об'єднатися

Українські мусульмани закликають ЗМІ і політиків не ототожнювати Іслам з тероризмом

Українські мусульмани рішуче засуджують теракт у московському метро

Крім того, пан Скріцкий бачить у легалізації Ісламу позитивне зрушення в духовному житті країни і її виході на принципово новий рівень, адже до цього реалізувати де-факто закріплене законодавче право на свободу віросповідання можна було в більш ніж вузьких рамках: можна було або офіційно сповідати Православ'я, або офіційно бути атеїстом.

«Реальна свобода вибору віросповідання стане можливою лише тоді, коли наші співвітчизники зможуть побачити альтернативу християнської церкви. І річ не в тому, погана християнська церква, чи хороша – ні, мова йде про реальне, а не декларативне здійснення двох взаимодоповнюючих фундаментальних прав без яких неможливо уявити по-справжньому вільне і демократичне суспільство: права на інформацію і права на вільний вибір. Відсутність інформації породжує ілюзорність свободи вибору» - вважає політолог.

Окрім цього він підкреслює важливість здорової конкуренції ідеологій, коли та або інша релігійна організація залучатиме прихожан не відсутністю альтернативи, але своїми духовно-етичними цінностями і ідеологічною базою.

Саме розумний діалог декількох ідеологій допоможе кожній з них навчитися чіткіше і аргументовано представляти свою позицію, а також закріплювати свої знання і свідоміше ідентифікувати себе як послідовника однієї з них. Позитивно це позначиться і на роботі кожної із релігійних організацій, активізувавши її і заставляючи їх представників пред'являти до себе вищі етичні вимоги для наочної демонстрації ними системи цінностей, які вони пропагують.

Нагадаємо, що член Конституційного суду, екс-міністр юстиції, що прийняв перед своєю відставкою рішення, яке викликало стільки розбіжностей, Олександр Тенасе також не бачить в своїх діях нічого аморального і протизаконного. В МінЮста, стверджує він, не було підстав для відмови, оскільки Ісламська ліга – це не екстремістська організація.

З точки зору Тенасе, масові протести священнослужителів більш схожі на піар. А той факт, що почалися вони не в березні, коли Ліга була зареєстрована, і не в квітні, коли про це узнали в суспільстві, а в розпал кампанії по місцевих виборах, дає підстави думати про політичну підоснову «хрестового походу».

Свою солідарність з мусульманами Молдови також висловили активісти громадської організації «Антидискримінаційна Коаліція», зібравши на мітинг людей, не згодних з противниками легалізації інших релігій в цій, переважно православній країні. Співробітниця прес-служби «Коаліції» Маріанна Гелеску висловилася про недопустимість таких проявів нетерпимості, особливо з врахуванням світського характеру держави. Ці претензії є необгрунтованими і не відповідають гарантованому Конституцією праву на свободу віросповідання.

За матеріалами «Іслам для всіх»

Посилання на тему:

Новини

ОБСЄ стурбована проявами релігійної нетерпимості в Молдавії

Посол США у Молдові: Обов'язок руйнувати стереотипи щодо Ісламу лежить на самих мусульманах

Муфтій ДУМУ «Умма» привітав новообраного лідера мусульман Молдови

Вперше в історії Молдови мусульмани отримали можливість відкрито сповідати свою релігію

Статті

Мусульмани Молдови за умов збуджуваної паніки

— Взагалі слово «духовність» походить від слова «дух», як ви правильно сказали. І по-арабськи «дух» — рух. Слово рух подибуємо в Корані кілька разів. І є навіть такий термін — рух уль-кудус, тобто Святий Дух. Святим Духом у Корані названо верховного ангела Джибрила, або архангела Гавриїла. Так само слово рух уживають і щодо людини. У правдивому хадисі, переказаному в збірках імамамів Аль-Бухарі й Мусліма, пророк Мухаммад, мир йому і благословення, розповідає про етапи творення людини, і в темі бесіди цікавий наступний рядок: «І потім до зародка, що формується в лоні матері, буде вислано Ангела, що вдихне в нього Дух». Тобто, відповідно до мусульманської традиції, на певному етапі розвитку зародка Всевишній Аллаг посилає Ангела, що приносить Дух, і від цього моменту вважають, що людина вже жива. Із цим пов’язана заборона на аборти в ісламі. Зародок, що розвивається, вже живий, бо він уже має цю частку — Дух, через що, власне, він оживає і визнаваний людиною. Слово «духовність» — похідне від слова рух. Слово «духовність» в ісламській традиції — основне. Равханія — це духовність, корінь рух — дух.

Цікаво, що в мусульманській традиції слово духовність пов’язане тільки з ісламом. Немає світської, або секулярної, духовності. Я спеціально, коли готувався сьогодні до бесіді з вами, розмовляв із шейхами, для них арабська мова — рідна, і я їм довго намагався пояснити поняття духовність поза ісламським феноменом. Усі казали, що духовність — це равханія. Я кажу, а якщо людина, наприклад, атеїст? Можна про неї сказати, що вона духовна? Це відразу ставило шейхів, носіїв мови, знавців ісламу в глухий кут. Вони кажуть, що ні. Бо секуляризація, незважаючи на те, що вона зачепила мусульманський світ, не так сильно пустила коріння в ньому, щоби переосмислити термінологічний апарат. Термінологічний апарат в арабській мові не переосмислено. І я запитав: «Добре, а якщо араб — християнин?» Вони кажуть: «Тоді це буде інше слово, відповідне до християнської традиції, але це не буде духовність секулярна». Тобто буде духовність християнська, буде духовність мусульманська… Якщо, наприклад, людина — послідовник ще якоїсь релігії, і це — араб, як носій арабської мови, то слово духовність буде обов’язково пов’язане з релігією. Отже виходить, що в арабській мові немає секулярного поняття духовності, тобто немає духовності без релігії. Це перше, що хочу вам повідомити.

Окрім основного терміну, равханія, існують інші терміни, що так чи інакше можна пов’язати з духовністю. Річ у тім, що поняття духовності в європейському просторі дуже широке. І такі моменти, як, скажімо, відлюдництво, аскетизм, так само вважають різновидами духовності. Подібну ситуацію спостерігаємо в арабській мові. Річ у тім, що арабська мова на ранньому етапі свого, скажімо так, активного розвитку, після того, коли іслам виходить за межі Аравійського півострова, вона стикається з чим? — Із християнством і з юдаїзмом. Тож багато арабських племен були знайомі з християнством, зокрема це араби, що жили на прикордонних територіях із Палестиною, араби, що жили в Ємені, на прикордонних територіях із Візантійською імперією. Їм християнство було відоме. Хоча більшість із них не були християни, проте серед арабів того часу вони вже з’явилися. І юдеї, дуже близькі за своєю культурою та своєю мовою до арабів, так само мали відповідні терміни, що стосувалися духовності. Через те можна сказати, що існують інші терміни, так чи інакше співвідносні з духовністю. Є такий термін, як зугд. Зугд — це побожність, можна сказати — навіть важко добрати слово — певний аскетизм, але більше — побожність. Коли людина так вірує, що переносить свою внутрішню віру на зовнішнє життя й намагається убезпечити себе від того, що відволікає її від духовності, скажімо, від розкішної їжі, одягу, від якихось розваг, намагається жити скромно, смиренно, помірковано, і причиною цього є внутрішня духовність — тоді використовують термін зугд (а така людин називається загид).

Якщо взяти, скажімо, арабів-християн, то вони мають термін рахбанія, що його можна перекласти в християнському розумінні словом «відлюдництво, аскетизм, чернецтво» або «дуже велика побожність» — але саме в християнському розумінні слова. Слово рахбанія, так само арабське слово, не вживається щодо мусульман — тільки щодо арабів-християн. Готуючись до цієї розмови, я запитав у шейхів: «Добре, а якщо людина не вірить узагалі, не ототожнює себе з жодною конфесією або зовсім індиферентно ставиться до цього питання, або стоїть на атеїстичних позиціях? При цьому вона порядна, вихована, має певні моральні чесноти. Яким словом називають це в арабській мові?» Поміркувавши, шейх Імад Абу Ар-Рубб сказав, що ця людина дуже близька до своєї фітри. Фітра — це слово вживають, маючи на увазі природний стан людини. Іслам уважає, що спочатку всі діти, немовлята народжуються з вірою в Бога, а в процесі виховання можуть припинити, наприклад, коритися цьому внутрішньому інстинкту віри в Бога, можуть стати послідовниками інших релігій, тобто не ісламу. Первинне значення слова фітра — вроджена природа людини. Кожна дитина спочатку добра, довірлива, життєрадісна — доки вона не навчиться якихось негативних емоцій, доки не навчиться якихось поганих учинків, вона поводиться природно. Навчитися вона може, звичайно ж, від оточення. Отже, доки дитина перебуває в такому доброму, довірливому стані, ще маленька, тільки пізнає цей світ, тобто наділена своїми вродженими якостями, — це фітра. І власне кажучи, ці вроджені якості, на думку ісламу, притаманні абсолютно всім людям. Просто дехто намагається їх позбутися. Якщо людина полюбляє жорстокість, насильство, відмовляється від певних позитивних моральних якостей і більше схильна до якихось негативних моральних якостей, це свідчить про те, що вона відмовляється від своєї фітри, відмовляється від того, що їй спочатку було дано Богом. І якщо людина, незважаючи на те, що вона не вірує або, взагалі, переконаний атеїст, але водночас має високу духовність (духовність у європейському розумінні), вихована, порядна, справедлива, то мусульманська традиція говорить про те, що ці якості відносяться до фітри, тобто до вродженої властивості, що дана Богом усім людям.

Окрім цього існують інші терміни, так чи інакше пов’язані з духовністю. Наприклад, у суфізмі є термін тасаввуф — це вже щось більше, ніж просто духовність, це певна духовна практика. У традиційному сунітському ісламі є термін ахляк. Ахляк — це моральність, чи мораль, тобто моральні чесноти. Так чи так, і їх можна поставити поряд із духовністю. Але основним в ісламі лишається правило, що згідно з ним істинна, справжня духовність, або равханія, не може бути непов’язана з релігією — вона конче має бути релігійна.

— Яким чином можна стати духовним: емоціональним (завдяки вірі) чи раціональним (завдяки пізнанню) шляхом?

— Іслам передбачає обидва названі вами шляхи. Перший — емоційнальний шлях, адже ми віримо, що всі позитивні якості обов’язково вже закладено в людині — вона з ними народжується, тобто ніхто не народжується злий, жорстокий, несправедливий тощо. Усі спочатку народжуються довірливі, добрі. І якщо людина зберігає ці риси, то, виходить, що вона набуває їх не раціонально, а від народження. Це може виявлятися емоціонально: вона бачить якусь несправедливість, бачить біль, образи, смерть, сльози або, навпаки, якісь радісні моменти, — тоді те, що їй притаманне від народження розквітає, виявляється в ній. А для тих людей, у кого не «розквітає» і не «виявляється», передбачений раціональний шлях. Для цього Коран описує моральні чесноти й наказує їх додержувати. Наприклад, у Корані є фраза для тих, хто увірував: «…Обстоюйте справедливість, коли свідчите перед Аллагом, нехай це й буде проти вас чи ваших батьків, чи родичів» (Коран, 4:135). Тобто, якщо людина, скажімо, не може бути внутрішньо, душевно, справедлива, то Коран їй розповідає, що таке справедливість, і що треба бути справедливим, навіть якщо це проти твоїх інтересів. Отже, Святе Письмо та Священне Передання (Сунна в мусульманській традиції) дає опис і аргументацію цих духовних якостей для тих, хто від народження їх утратив, скажімо так, щоб вони знову до них долучилися.

— Чи можна дати коротке визначення релігійної духовності, або духовності в ісламі? Як би ви її визначили, якщо формулювати таким чином: «Релігійна духовність — це…»

— Релігійна духовність для мусульманина — це реалізація в собі того, що закладено Богом (спочатку воно є), спираючись при цьому й орієнтуючись на приписи Священного Корану й Сунну пророка Мухаммада. Чому треба вважати на ці священні тексти? Людина може думати, що робить щось добре, й водночас може помилятися. Але, читаючи священний текст, розуміє, що, можливо, в чомусь помилялася. Наприклад, людина, не знаючи, що сказано в Корані, Сунні, думає, що якийсь учинок гарний. А потім, читаючи священний текст, розуміє, що це, виявляється, недобре. Себто духовність — це реалізація того, що закладено в тобі Богом, але свою духовність треба співвідносити зі священними текстами й певною духовною практикою. В ісламі існують духовні практики, й деякі з них — обов’язкові. Духовність не просто віра — вона є в душі, але її треба виявляти. Духовність, що не виявляється в житті людини, з ісламського погляду — неповноцінна духовність. Вона обов’язково має виявлятися — до оточення, може, до природи. Духовність виявляється навіть до невидимих об’єктів. Наприклад, Бога ми не бачимо, але наші високі духовні поривання звернені до Бога. Це означає, що моя духовність звернена не тільки до людей, природи навколо мене, тварин, рослин тощо — вона має бути звернена ще й до Бога.

— Чи є в ісламі певні рівні духовності, що передбачають дотримання певного ідеалу? Який ідеал духовності мусульманина, і які існують щаблі долучення до цього ідеалу?

— Ідеал — це пророк Мухаммад, його спосіб життя, його морально-етичні якості, його духовність, що виявлялася в певних учинках щодо людей і не тільки. Він — приклад для мусульман в усьому. Приклад для мусульман і інші пророки, але їхнє життя не так добре відоме. А життя пророка Мухаммада описане дуже докладно, збереглася величезна кількість свідчень про його вчинки, духовно-моральні якості, й він для всіх мусульман лишається орієнтиром. Щодо того, як реалізується духовність, які духовні щаблі проходить людина… Є певна градація в традиційному ісламі, а якщо взяти, скажімо, якісь суфійські тарикати, то там існує додатковий духовний шлях, що про нього суфії можуть розповісти більше. В ісламі це досить пізній напрям. Але щодо щаблів реалізації духовності, то що більше мусульманин зможе бути схожий на Пророка — у своєму житті, своїх якостях, учинках — то, вважають, вище він сходить по духовних щаблях. Найнижчий щабель — муслім — це той, хто прийняв іслам. Ця людина ще може робити якісь помилки, має певні гріхи — це найперший щабель. Після цього йдуть наступні щаблі: мухсин, тобто людина, що робить добрі справи; мумін — справжній вірний, людина, вже здатна виправити себе й бути певним зразком для інших. Ну й, напевно, для простої людини найвищий ступінь — це саліх, праведник, — той, хто провадить праведне життя, що є прикладом для інших. У цьому разі важливо, щоб ця праведність була не вдавана, а реальна, із вірою, скромністю та іншими чеснотами.

— Ступінь саліх передбачає зречення світу, чи можна жити в світі звичайним життям?

— Іслам узагалі не передбачає зречення світу. Річ у тім, що чернецтво в ісламі заборонене, незважаючи на те, що з часом з’явилися суфійські ордени, якісь із них передбачають певною мірою чернецтво, з’явилися ордени дервішів, але це вже вплив, скажімо так, інших поглядів, філософії, релігій, що перейшли в іслам і там закріпилися. Але сьогодні ми можемо сказати, що існує феномен чернецтва в ісламі, наприклад, жебручі, мандрівні дервіші, але в цілому іслам виступає проти чернецтва. Є відомий хадис про те, як до Пророка прийшли три чоловіки — один із них заявив, що завжди буде молитися вночі й не спатиме, тобто проводитиме ночі в чуваннях; другий пообіцяв, що завжди поститиме, а третій — що ніколи не одружиться, тобто додержуватиме безшлюбності. Пророк Мухаммад сказав: «Я пощу й розговляюся. Я сплю вночі й одружуюся з жінками». І додав, що це правильно: «Я — приклад для вас», — маючи на увазі, що вони повинні наслідувати його. А те, що вони десь дізналися про наближення до Бога за допомогою нескінченних молитов чи невпинного посту, чи целібату — іслам цього не схвалює. Дуже легко, напевно, бути духовним, коли в тебе немає родини, немає дітей, ніхто тобі не заважає, а спробуй-но бути духовним, коли в тебе купа життєвих проблем, їх треба вирішувати, але при цьому ти залишаєшся з вірою та відповідаєш високому духовному стандарту.

— Дякую. І ще цікаве питання. Ви сказали про ідеал духовного мусульманина, він має певний образ. Чи можна виділити ідеал жіночої духовності? Чи існує в ісламі ідеал жіночої духовності і чоловічої?

— Загалом, за винятком одного аспекту, різниці між жіночою та чоловічою духовністю не існує. Єдиний аспект, що підкреслює жіночий ідеал духовності — це коли жінка слухається свого чоловіка, тобто не суперечить його рішенням, не скандалить, не підносить свого «я», а саме її духовність підказує їй, що чоловік — це голова родини, його треба слухатися, хай навіть він буває інколи не правий. Звичайно, чоловік не має бути тираном, гнобителем, а має бути людиною духовною. Істотної різниці між жіночою та чоловічою духовністю в ісламі немає, за винятком цього пункту.

— Ще таке питання. Існує думка, що основа будь-якої конфесійно вираженої духовності — релігійний досвід. Часто його важко вербалізувати, багато богословів б’ються з тим, щоб це якось зробити. Як би ви визначили, що таке релігійний досвід для мусульманина? У чому він виявляється? Може, існують якісь щаблі, рівні релігійного досвіду?

— Я вже казав, у традиційному сунітському ісламі не існує якихось щаблів релігійного досвіду. Але якщо ми знову звернемося до суфізму — там це все чітко прописано, тобто там є рівні, є посвячення, є певна єрархія. Суфізм узагалі успадкував багато передісламських елементів, закритих товариств, практик, орденів, що були спочатку не властиві ісламові, але потім адаптовані до ісламської традиції, і через те в суфізмі існує такий феномен. Щодо ісламу традиційного, то спеціально не вирізняють якісь щаблі чи рівні релігійного досвіду, але фактично вони є. Тобто на відміну від людини, що тільки починає вивчати іслам, людина, що вже багато практикує, багато вивчала, пережила, стикнулася з багатьма проблемами й гідно їх подолала, звичайно, має досвід більший, і це дуже добре видно. Найбільше це виявляється в середовищі нових мусульман, коли, на жаль, релігійне завзяття й брак досвіду штовхають на певний радикалізм. Усе, що сьогодні називають ісламізмом, радикальним ісламом — це просто спільнота людей із дуже маленьким релігійним досвідом, що, можна сказати, палають юнацьким максималізмом, буквально тлумачать священні тексти, не зважаючи водночас на решту релігійних текстів. Їхнє бажання довести, що вони належать до цієї традиції, що вони такі послідовні, старанні, призводить до радикалізму. Це все свідчить про брак релігійного досвіду. Що довше людина живе, практикує іслам, пізнає нове, стикається з проблемами й вирішує їх, то мудріше вона стає.

Наприклад, у нас в Україні це виявлялося так. Я особисто знаю юнаків, що прийняли іслам, коли були неодружені, або молодих людей із мусульманської культури, що реалізували свій іслам, спалахуючи найбожевільнішими ідеями, готові були десь нестися, щось робити, обстоювати, кричати гучні гасла. Але потім вони одружилися, народилися діти, і треба дитину виховувати, з дружиною сім’ю будувати, гроші заробляти. Увесь запал, коли цей мусульманин починає стикатися з реальними життєвими проблемами, зникає, він починає розуміти, що те, за чим він болів, — це пара, і її треба випустити. За п’ять-шість років такого життя, коли ти за щось відповідаєш, маєш певні обов’язки, — люди кардинально змінюються, тобто набувають певного досвіду. Через те в ісламі підкреслюють повагу до людей знаючих і людей літніх. Не через те, що вони прожили життя, а через те, що вони прожили життя в ісламі й мають як життєвий, так і релігійний досвід, що ним вони можуть поділитися й діляться, і це викликає повагу. Наприклад, у книгах часом неможливо знайти відповідь на якесь дуже непросте питання. А людина, що пережила й за непростих обставин знайшла для себе відповідь на це питання, не відшукавши його в книгах, ділиться досвідом з іншими — і така людина гідна поваги.

Мене завжди цікавило, як за часів Радянського Союзу, коли в нас не було мечетей, старі мусульмани все таки зберігали традицію. У багатьох населених пунктах навіть не було мусульманських кладовищ, незважаючи на те, що мусульманин має ховати небіжчика-мусульманина саме на мусульманському кладовищі. Я запитав: «Як ви виходили з цієї ситуації?» Відкрити книжку й прочитати, як учинити в цій ситуації, було неможливо. Тільки тепер над цим стали замислюватися богослови. Більшість богословів тут не жили, вони жили в мусульманських країнах, де такої проблеми немає. А в нас це проблема. Старі люди казали, що на спільному кладовищі вони намагалися якось відокремити куточок і саме там ховати мусульман. Довгим шляхом пошуків, коли неможливо було ніде знайти відповіді, вони намагалися дотримуватися традиції — саме тоді їхній нерелігійний досвід підказав: якщо немає окремого кладовища, можна відокремити куточок на спільному кладовищі. Це і є релігійний досвід, що його часто в книжках не знайдеш. Такого досвіду сила. Навіть власне сунітська традиція говорить: що довше живе людина й довше практикує, то більше вона набирається релігійного досвіду, але якихось спеціальних щаблів, єрархії не існує.

— Отже, як я правильно зрозуміла, релігійний досвід менше пов’язаний із якоюсь містичною традицією, містикою як такою — це переважно спосіб життя, раціональний спосіб розуміння…

— Так. Коли я кажу «традиційний іслам», то маю на увазі сунітський іслам. А якщо згадати містичні напрями в ісламі, то там існують єрархія, духовні ступені.

— Іншими словами, те, що я сказала, стосується саме сунітського ісламу…

— Розумієте, є духовний досвід, а є досвід релігійний. Досі я казавв про релігійний досвід. А якщо ми говоритимемо про духовний досвід, то це, звичайно, трохи інакше. Духовний досвід передбачає, що людина пізнає щось, але передусім — зі Святого Письма. Людина, що постійно читає та розмірковує над Кораном, відкриває для себе такі речі, що їх не бачить той, хто не читає, не долучається до Святого Письма. Звичайно, такого духовного досвіду він не має. Або людина, що день-у-день займається певною релігійною практикою: здійснює прощу, наприклад, або регулярно постить, може, додержує додаткового посту, регулярно молиться, виконує додаткові обряди чи навіть постійно обов’язкові обряди. Таким чином у нього відкривається духовний досвід — мусульманин, що не здійснює цього, може цього досвіду не пізнати. Через те я розділив би релігійний і духовний досвід. Якщо релігійний досвід більше відноситься до практичного моменту, то духовний досвід — це не так на практиці відбувається, як усередині себе: перетворення, здійснення, реалізація…

— … через обрядові моменти, молитви, скажімо…

— Існують не тільки обрядові моменти, молитви… Читання Корану, тобто прилучення до Святого Письма й роздуми над ним, дає певний духовний досвід. Певні зикри — не у вузькій суфійській, а в широкій ісламській традиції — коли людина, поминаючи Бога, Його імена, Його атрибути, міркує про це. Тоді для неї можуть відкриватися такі сторони, аспекти, що їх не зможе відкрити для себе той, хто не практикує подібного. Це не конче пов’язане саме з якимось ритуалом. Може бути духовне, внутрішнє відкриття, а може — на основі роздумів, пізнання.

— У будь-якому разі це внутрішня робота.

— Так. Духовний досвід — це внутрішня робота.

— І ще таке питання. Чи існують, скажімо, вікові відмінності в релігійній духовності, у її формуванні? Відмінності між жителями периферії та великих міст? Знову ж таки, якщо це — «діаспорний» іслам та іслам «державний», то носії цих традицій відрізнятимуться якось між собою? Їхня релігійність різна, чи можемо говорити про щось спільне для всіх її носіїв?

— Мені здається, не буде відрізнятися. Я ніколи не аналізував такі моменти: скажімо, міські мусульмани та сільські мусульмани. Я думаю, що мусульмани діаспори, тобто з немусульманських країн, ті з них, що опинилися в немусульманському середовищі й зберегли мусульманську ідентичність, не асимілювалися, не стали байдужими, а практикують далі іслам, — із мусульманського погляду це набагато важливіше і цінніше, ніж зберегти свою релігійність у мусульманській країні. Добре бути вірним, коли в кожному кварталі мечеть, коли суспільство живе за законами шаріату, коли на людину, що не молиться, косо поглядають чи питають: «Чому ти не молишся?» Інша річ, коли ти вповні зберігаєш свою мусульманську ідентичність там, де можна все. Ти можеш ніколи не ходити до мечеті, можеш робити різні гріхи. Але людина свідомо не йде за тим, що доступне, а обирає ісламську традицію. Тут релігійна духовність діаспори, як мені здається, завжди буде вища. Велика кількість мусульман асимілюється. У випадку України я можу сказати про фантастичну асиміляцію татар. Якщо не брати кримських татар, а лише татар поза півостровом, то асиміляція вражає. Аж до того, що з міфічних 20–30 тисяч мусульман, що нібито є в Донецьку, до мечеті регулярно, навіть по п’ятницях, ходить не більше, як сто душ. У свята — максимум тисяча осіб. Запитання: «А де решта?» Доводиться стикатися й з таким моментом, що люди вже не вважають себе мусульманами, практично асимілювалися. Деякі, навіть незважаючи на те, що у них татарські, узбецькі прізвища, відмовляються — кажуть, що ні, ми — росіяни або українці…

— А релігійну традицію вони так само змінюють?

— Так. Я кажу це на підтвердження того, що відбувається й релігійна асиміляція.

— Чи ви не пов’язуєте це з тим, що іслам — одна зі світових релігій, де, як відомо, «немає ні елліна, ні юдея»? Адже іслам так само приймає кожного, хто визнав Аллага. Мабуть, через те можливий перехід до іншої релігії з подібним корінням?

— Я кажу не про національну, а про релігійну асиміляцію. Я впевнений, що протягом наступних 10–15 років мусульман в Україні стане набагато менше, бо нині ми вважаємо за мусульман усіх: татар, азербайджанців, узбеків, арабів тощо — за національною ознакою. Але коли національна ознака вже не матиме ваги, залишаться ті окремі мусульмани та їхні діти, хто вже сьогодні усвідомив, що він — мусульманин. Решта, я переконаний, асимілюється, бо на моїх очах це відбувається. Аж до того, що частина моїх родичів не вважають себе за мусульман, хоч вони й татари. Деякі навіть навернулися до іншої віри. Відірвані від традиції, не тверді у вірі, люди обирають те, що більше поширене, популярніше й не викликає питань у цьому суспільстві. Але є ті мусульмани, що, перебуваючи в меншості, у діаспорі, попри все зберігають свою релігійну приналежність, практикують іслам не тільки номінально, але вірують і виконують принаймні мінімальний набір приписів релігії — і це доводить, що вони досить сильні мусульмани. Незважаючи на певні проблеми, вони все таки зберігають свою віру, духовність. Мені здається, це більш виграшна позиція, якщо порівняти з мусульманськими країнами. Я навіть про арабів можу сказати, що багато з них, приїжджаючи сюди з мусульманських країн, виховані в мусульманській традиції з дитинства, — наприклад, молодь, що їде вчитися, — тут, в Україні, геть утрачають голову. Це як у тому жарті: «Скільки гріхів можна зробити за один день?» Отож дехто пускається берега. Виявляється, що людина, живучи в традиційному мусульманському середовищі, не має імунітету, не має «щеплення» від тих спокус, що існують в іншому середовищі. А ті мусульмани, що вже бували тут і лишилися мусульманами, виробили свій імунітет, свій захист від інших культурних, релігійних впливів.

— А от цікаво, у релігійному плані, що є гріх для мусульманина? І що буде спокутою гріха? Ну пустився берега… Яким чином можна вийти з подібного стану?

— Є докладний опис того, як людині треба розпрощатися з гріхами. Пророк Мухаммад, мир йому і благословення, сказав, що покінчити зі своїм гріхом можна, виконавши три умови. Перша умова: припинити робити цей гріх. Наприклад, мусульманин, перебуваючи в немусульманському середовищі, почав уживати алкоголь. Яка спокута може бути, якщо він і далі його вживає? Немає сенсу в спокуті. Передусім він повинен припинити робити цей гріх. По-друге — щиро покаятися перед Господом. Це має бути справдешній духовний, внутрішній акт, коли людина відчуває свою провину, свій сором перед Богом, щиро про це шкодує та просить пробачення в Аллага. І третій крок — мати внутрішній, духовний намір не повертатися ніколи до цього гріха. Зрозуміло, що ці умови виміряти людськими мірками неможливо, це відбувається тільки між людиною та Богом. Якщо виконано ці три умови, то обіцяно прощення гріха. Проте якщо цей гріх стосується прав іншої людини, тоді набирає чинності четверте правило. Наприклад, мусульманин украв щось в іншого — він порушив не тільки Божий припис, але позбавив когось його майна. Є Божі права, а є права людські — стосовно до іншого. Зробивши такий гріх, треба повернути вкрадене або відшкодувати завдані збитки. І тільки виконавши ці чотири умови вважають, що спокута може бути прийнята.

— Чи є смертні гріхи в ісламі? — Такі, що їх неможливо спокутувати, коли, навіть покаявшись, людина залишається грішною?

— У цьому плані іслам більше йде назустріч людині. У Корані сказано, що Аллаг Усевишній може пробачити будь-який гріх, окрім гріха невіри, тобто, коли людина не вірить у Бога чи поклоняється не Аллагові, а комусь (або чомусь) іншому. Це найтяжчий, великий гріх — гріх невіри, коли людина замість Аллага обожнює когось чи щось або взагалі не вірує. Сказано в Корані, що за винятком цього гріха, всі інші Господь може пробачити, і що «хай гріхи людини сягнуть небес» — образно кажучи, їх буде дуже багато — але, якщо людина щиро покається й припинить їх чинити, то Всевишньому Господеві зовсім не важко їх пробачити. Навіть найбільший гріх невіри, чи багатобожності, ідольства — його можна називати по різному, а в ісламській традиції це все називається одним словом — куфр — може бути прощений Богом за однієї умови: якщо людина щиро покається й увірує. В ісламській традиції немає безвихідних ситуацій. Навіть якщо людина скоїла найбільший гріх — гріх невіри, але після цього розкаялася й увірувала, вона претендує на те, щоб Усевишній Аллаг її пробачив, але це вирішуватиме тільки Бог у Судний день. Ми не можемо казати: «Буде прощений» або «Не буде прощений». І взагалі, мусульманам заборонено про це дискутувати, бо це —Божественна сфера, ми не повинні в це втручатися. Рішення про те, прийнята чи не прийнята спокута, приймає тільки Господь, люди цього не вирішують.

— Ми з Вами говорили й про те, що мусульмани втрачають свою ідентичність — в Україні в тому числі. Але існує і зворотний процес, коли в іслам переходять люди з інших конфесій. Чи є якась статистика чи пояснення цим учинкам?

— Статистики ми, на жаль, не маємо. Єдине, що я можу сказати, це те, що набагато менше людей навертаються до ісламу, ніж асимілюються. Так, у Києві протягом року приймають іслам щонайбільше сто душ. Частіше менше. Але деякі після того, як приймають іслам, зникають, а ми їх більше не бачимо. Можливо, вони мали певну духовну потребу, спалах, вони вирішили прийняти іслам, а після цього про нього забувають, не приділяють серйозної уваги. В Україні тих, хто навертається до ісламу, й тисячі не буде. Але в Києві — особлива ситуація. Якщо взяти маленькі міста — там, можливо, взагалі ніхто не приймає іслам. А Київ, як і великі міста — Харків, Донецьк, Одеса, Запоріжжя — вони в особливій ситуації. Тут є мечеті, імами, шейхи, проповідники, книжки, заходи, що популяризують іслам і розповідають про нього, а в маленьких містечках нічого такого немає. Себто Київ не показник для країни в цілому. Протягом року, я гадаю, по всій Україні не більше як п’ятсот людей приймають іслам. Скоріше навіть менше. Із них значна частина, половина, після того, як приймають іслам, ідуть, і ми більше ніколи їх не бачимо. Можливо, у них був духовний пошук, на певному етапі вирішили для себе стати мусульманами, потім «охололи» й не приділяють цьому серйозної уваги. У мене були такі випадки, коли люди приходили, при мені приймали іслам. Потім я бачив цих людей — вони абсолютно байдуже ставилися до ісламу, навіть не хотіли про нього чути. Справжніх мусульман, що приймають іслам, набагато менше.

Я переконаний, що в майбутньому мусульманська умма Україні не буде пов’язана з якоюсь національністю. Буде наднаціональне співтовариство, і слово умма найбільше відповідає цьому. Там будуть українці, росіяни, татари, араби, турки, представники Північного Кавказу, Середньої Азії, але жодна група не буде домінувати. Нині татари, що їх найбільше серед мусульман України, найшвидше асимілюються. Я не кажу про Крим, де особлива ситуація: 97% кримських татар вважають себе мусульманами. Наприклад, у Києві на п’ятничну молитву татар приходить менше, ніж українців, що прийняли іслам. Я це добре спостерігаю. Навіть запитав у жінок-мусульманок: «Скільки татарок приходить?» Дізнався, що татарок приходить кілька бабусь. Чоловіків-татар приходить небагато — не більше як десятеро. Водночас 20–30 новонавернених (жінок і чоловіків) приходить щотижня. Виходить, якщо аналізувати по Києву, нових мусульман із немусульманських народів тепер уже більше, ніж татар, що їх постійно сприймають як мусульман в Україні. Отже майбутнє ісламу в Україні — це невелика, але дуже міцна, впевнена громада вірних різних національностей, що свідомо прийняли іслам — зовсім не за традицією, а за власним вибором. Зважаючи на це й буде розвиватися іслам в Україні.

— Дякую за интерв’ю.

За матеріалами «Релігія в Україні»

Посилання на тему:

Мусульмани Криму перебувають у пошуку своєї ідентичності, — муфтій ДУМУ «Умма»

Муфтій ДУМУ «Умма» С. Ісмагілов: «Мусульмани України, як і більшість громадян країни, жадають позитивних змін, але не пов'язують їх зі старими політиками»

Мусульмани хочуть бачити Україну сильною незалежною державою. Інтерв’ю з головою ДУМУ «Умма» С. Ісмагіловим

Нехай серед вас буде “Умма”

Іслам тільки у колективі (Інтерв'ю з муфтієм ДУМУ «Умма» Саідом Ісмагіловим)

— Що переважає в ідентичності кримьских тарар: релігія чи національна приналежність? Із чим ви себе передусім ототожнюєте: з Кримом, Україною чи з мусульманським світом?

— Ми вважаємо, що релігія — це приватна справа, і з повагою ставимося до всіх релігій, незважаючи на те, що в усіх мусульманських народів релігія посідає важливе місце в громадському житті й побуті. Проте ми чітко розділяємо національне й релігійне. Ми б хотіли, щоб у релігійному плані збереглося все те, що завжди було властиве Ісламу в Криму. Але, на жаль, останнім часом ми стикаємося з тим, що в Криму з’являються групи з новими ідеями, нові течії. Я вам відверто скажу, це завдає великої шкоди — люди починають просторікувати про те, хто правильний мусульманин і хто немусульманин. Це не може сприяти консолідації народу. Є й щирі провокатори, що не мають у душі ні Бога, ні чорта, а зовсім інші інтереси.

Нещодавно зареєстрували новий ісламський центр, що в ньому переважає вплив секти хабашитів. І взагалі, в Криму свого часу склалася тенденція створювати сприятливі умови для реєстрації тим релігійним угрупованням, що протиставляють себе Духовному управлінню мусульман Криму. Це загрожує не тільки Криму, але й країні.

— Нещодавно в ЗМІ з’явилася інформація, що на території Криму існує чотири мусульманські центри, так само часто згадують про два напрями, що їх у світі вважають терористичними — вахабітів і Хізб ут-Тахрір. Як духовне управління мусульман Криму ставиться до цих течій?

— По-перше, Духовне управління мусульман Криму — це єдина легітимна структура, бо його обирають у демократичний спосіб. Я сам відверто кажу: якщо колись представники цих нових течій становитимуть більшість, і вони в демократичний спосіб оберуть представника Хізб ут-Тахрір муфтієм, то ми його визнаватимемо. Але, якщо вони чинитимуть дії, спрямовані проти кримських татар, проти стабільності на цьому півострові, то, звичайно, ми зробимо все, щоб цього муфтія в нас не було.

У них була така тактика — міняти імамів у мечетях. Це робиться досить примітивно: з усього Криму збираються в одній мечеті представники Хізб ут-Тахрір, що кажуть, мовляв, змінімо в демократичний спосіб імама. І міняють, бо там тільки вони й кілька місцевих дідів. Але це призвело до протистояння, й Меджліс заборонив цю практику. Це, звичайно, спричинило їхнє невдоволення: як це, світська структура втручається у справи релігійних громад. Але ми зробили це в національних інтересах, в інтересах стабільності. Цей процес зупинено, але в окремих мечетях таки залишилися їхні імами.

— В одному з коментарів Ви сказали, що іслам у Криму стає модним. У чому виявляється мода і з чим вона пов’язана?

— Я це казав до того, що дівчатка надівають хустку, мабуть, щоб якось вирізнитися. Але якщо з ними поговорити про Іслам, то знання практично нульові. Мабуть, вони просто хочуть бути оригінальні. Я вважаю, що одяг і демонстрація свого мусульманства повинні йти з душі, з переконання, а не від бажання вирізнитися.

— Чи існують організовані громади кримських татар поза Кримом, що Ви з ними підтримуєте контакти?

— Так сталося, що після завоювання Криму Росією було створено умови, що багато татар мали емігрувати. Репресії почалися ще за царату, особливо коли були війни, і Росія програвала. Найбільша еміграція була після Кримської війни 1853–1856 років. Якщо в ХІХ столітті населення півострова складалося переважно з кримських татар, то до 1917-го вони стали меншістю — 25%. Більшість мусили емігрувати.

Емігрували переважно на територію Османської імперії, що їй тоді належали Болгарія та нинішня Румунія. Через те сьогодні в Румунії близько 30 тисяч кримських татар, а в Туреччині, за різними оцінками, від двох до п’яти мільйонів. Але це такі кримські татари, що давно втратили свою ідентичність, бо, по-перше, є близькість традиції, релігії і, головне, там ніколи не було дискримінації. Там усе сприяло, щоб вони швидко інтегрувалися й стали за мисленням турками. Одначе на території Туреччини близько тридцяти кримськотатарських організацій, вони називають себе кримські тюрки. Що збереглося? Це кримськотатарська мова, побут, бо в Туреччині збереглися такі села, що складаються з кримських татар. Залишилася туга за Кримом, що передавалася з покоління в покоління. Вони прихильники подвійного громадянства, щоб отримати ще й українське, не втрачаючи турецького. Але в Україні це неможливо, і для кримських татар України не може бути винятку.

— Сьогодні знову порушують питання Соборної мечеті в Сімферополі. Наскільки воно політичне й наскільки релігійне?

— Питання й релігійне, й політичне. Після депортації 1944 року система руйнувала все, що пов’язано з культурою, релігією кримських татар, щоб стерти пам’ять про них. Майже не лишилося мечетей. Якщо до моменту більшовицької революції було близько сімсот мечетей на території Криму, то нині, незважаючи на те, що намагаємося багато будувати, — близько шістдесяти. А Соборна мечеть дуже потрібна в Сімферополі, бо на свята ми мусимо винаймати інші приміщення, щоб умістити всіх. Це ненормально. Наша Соборна мечеть має вміщати близько 5 тисяч душ. Дуже довго тривала реєстрація. Адміністрація міста нам сама запропонувала місце, і коли Духовне управління оформило ці всі документи, їм лишилося тільки проголосувати, вони запропонували пошукати інше місце. У цьому міжнаціональному, міжетнічному, міжконфесійному конфлікті хтось дуже зацікавлений. Але, Слава Богу, усе закінчилося. Ті депутати, що одностайно голосували проти будівництва Соборної мечеті, тепер одностайно проголосували «за».

— Останнім часом у російських ЗМІ постійно говорять про небезпеку Криму, про конфлікти, про екстремізм і небезпеки тероризму. Що з цього правда, а що пропаганда?

— Російська преса, російські політичні діячі часто кажуть, що це друга Чечня, друге Косово; що більшість російськомовних громадян Криму бачать Крим у складі Росії. Я не думаю, що політики насправді думають, що коли-небудь Росія зможе отримати Крим. Але ці розмови потрібні, щоб створювати проблеми й тримати Україну в напруженні. Нещодавно ми отримали інформацію, що Росія виділила значні кошти, близько 20 мільйонів доларів, на створення різних структур, що протистоятимуть Меджлісу, з такою концепцією: нехай вони будуть навіть антиросійські, але щоб паралельні кримськотатарським.

Більшість у всіх структурах влади Криму налаштовані проросійськи, надто після приходу до влади нинішнього Президента. Кримські татари завжди підтримували на виборах національно-демократичні сили. І, що дивно, на останніх виборах затятими прихильниками новообраного Президента стали якраз російські сепаратисти.

Останнім часом з’явилися тенденції, що ми їх не очікували. Наприклад, такі провокації, як установка поклінного хреста. Ми не боїмося цих «козачків», але не хотіли втручатися, адже це може набрати форми міжнаціонального, міжконфесійного конфлікту. Було рішення суду прибрати цей незаконно встановлений хрест і потім конфлікт із міліцією. Радує те, що навіть Патріарх Московський засудив цих провокаторів.

— Які стосунки між християнами й мусульманами в Криму, не враховуючи екстремістів з обидвох боків?

— Ми з повагою ставимося до всіх людей. У Криму існує міжконфесійне об’єднання, що називається «Мир — дарунок Божий», але представники Московського Патріархату проти того, щоб у цьому об’єднанні брав участь Київський Патріархат.

Ми добиваємося, щоб було рівне ставлення до всіх конфесій. У нас дуже гарні стосунки з представниками Української православної церкви Київського Патріархату, ми їх запрошуємо на наші врочисті заходи. Але з Московським Патріархатом, відверто кажучи, не склалося. Хоча митрополит Лазар, зробивши заяву щодо провокаторів, думаю, зробив крок у правильному напрямку. На закладення наріжного каменя Соборної мечеті ми запросили, крім глави УПЦ КП, і УПЦ МП — вони благословили будівництво. Тобто ми намагаємося, щоб не було релігійного протистояння. Але є складні моменти, коли представники Московського Патріархату діють як екстремісти. У Бахчисараї всі землі, що відносяться до ханського палацу, пантеон, поховання засновників Кримського ханства мер міста, що був представником «Російського блоку», самовільно передав Успенському монастиреві. І таких прикладів повно. Дуже багато говорять про небезпеку Хізб ут-Тахрір, вахабітів, але інша сторона представляє не меншу небезпеку.

— Ви маєте на увазі так званих козаків, що говорять про звільнення Криму від татар?

— Взагалі козацтва як такого в Криму ніколи не було. Ці люди, що тепер називають себе козаками, свого часу були відомі як члени бандитськіх бригад. Їх наймають з певною охоронною метою. Вони чинять явно провокаційні дії.

Я не уявляю, щоб, скажімо, на Кубані (відверто кажучи, українській землі) ходили з українськими прапорами й вимагали приєднання Кубані до України. Цікаво, що б зробила російська влада. А тут, у Криму, ходять із двоголовими орлами, прапорами російськими: «Це російська земля, геть бусурман». І Україна терпить ці провокації. Колись ми обговорювали це питання з Володимиром Горбуліним, тодішнім секретарем РНБО України. Казали дуже правильні речі — що це провокатори, що треба вживати якихось заходів. Я тоді казав про те, що коли в нашій країні дозволено створювати напіввійськові формування, то ми так само можемо створити свої, і в нас, запевняю, вийде значно ефективніше, ніж у цих «козачків». Але ми цього не робимо, бо якщо кожна національність створюватиме такі формування, то знаємо, до чого це може призвести. А якщо так, то треба вжити заходів, щоб у росіян теж не було цих формувань. Адже в країні є свої служби, що охороняють безпеку, громадський лад, і треба підкорятися цим службам. Усі погодилися, але, на жаль, нічого не робиться.

— Ви згадали Бахчисарай. Там хочуть змінити керівництво заповідника й поставити людей із Донецька. Чи буде Меджліс реагувати?

— Традиційно хочуть поставити наглядача. Цей наглядач стежитиме, як і які кошти куди йдуть. Реакції немає, поки це не заважає роботі й діяльність музею. Але в цілому це ненормально.
Бахчисарайський історико-культурний заповідник має для нас дуже велике значення, бо після депортації знищували все, а єдине, що збереглося, — це комплекс Ханського палацу.

— Крим відомий як оздоровниця, але має потенціал і релігійного туризму. Чи планує Меджліс сприяти розвиткові альтернативного, релігійного туризму, розвиткові досліджень історії Криму?

— Туризм для Криму має дуже велике значення. Небезпека для бізнесу в тому, що понад 80% туристів — це російські громадяни. Коли починається туристичний сезон, росіяни починають вигадувати різні речі, щоб залякати туристів. Якщо туризм із Росією припиниться, Крим залишиться без джерела прибутків. Через те ми хотіли б, щоб Крим був відкритий для всіх країн. Кілька років тому я спеціально їздив до Токіо — популяризувати Крим для японських туристів. Вони кажуть, що для японського туриста Крим буде привабливий тільки тоді, коли ми покажемо щось, чого немає в іншому місці, якщо буде етнічний туризм, що показує культуру корінного населення. Це перше. По-друге, дуже важлива комунікація. У цьому плані нам треба попрацювати. У Криму прекрасні природні умови, а сервіс залишився практично радянський. Щоб серйозно розвивати туризм, дуже важливі інвестиції, а інвестиційного клімату в Криму немає, бо є «смотрящая» братва, що хоче лише заробити, але нічого не робить. Ці питання пов’язані одне з одним.

Треба розвивати етнічний туризм, необов’язково тільки кримсько-татарський. У нас живуть і інші етноси, скажімо, греки, караїми, німці. Це все буде одночасно сприяти збереженню й відродженню культури цих національностей і водночас приваблюватиме туристів.

— Вас депортували з Криму, коли Вам був лише рік. Коли Ви відчули Крим своїм, чи він був своїм завжди?

— Крим лишався нашим навіть тоді, коли ми перебували в місцях депортації. Ми просто твердо знали, що нас депортували незаконно, і колись ми повернемося. Правда, впевнені в тому, що зможемо повернутися за нашого життя, не були. Радянська влада здавалася такою могутньою. Іншої альтернативи в нас не було. У кожної людини є своя батьківщина, і в нас, крім України, більше нічого немає.

За матеріалами РІСУ

Посилання на тему:

Новини

Джемільов обіцяє у наступному році скласти повноваження голови Меджлісу

Джума-Джамі повинна стати головною об'єднуючою мечеттю України, – М. Джемільов

Джемільов: Наші вимоги - повернути статус кримськотатарської мови та забезпечити представництво кримських татар в органах влади

Радикальний ісламізм не властивий кримським татарам, переконаний Джемільов

Лідер Меджлісу заявив про релігійні утиски та загрозу асиміляції кримських татар

Джемільов: у кримських татар є право ставити питання про незалежність

Статті

«Влада виселяла жінок і дітей, чиї чоловіки і батьки у цей час воювали за цю ж владу...»