Напередодні обрання нового Папи Римського, важливої події не лише для Католицької церкви, а й, фактично, для всього світу, особливої актуальності набуває осмислення того, у якому стані сьогодні знаходяться взаємовідносини між християнським та мусульманським світом, як ведеться християнсько-мусульманський діалог. Адже зазначені чинники відіграють вирішальну роль у формуванні якісно нового формату партнерства та взаємодії цих двох найчисленніших глобальних цивілізаційних потоків. Такий формат є тим духовним фундаментом, який визначатиме майбутнє більшого ареалу людства.
Без сумніву, християнсько-ісламські відносини становитимуть серйозну складову наступної реформаторської хвилі, яка невідворотньо підступає до борту Корабля Святого Петра. На долю майбутнього понтифіка випаде завдання величезної відповідальності - зберегти, а у великій мірі й відновити та забезпечити примноження досягнутого у цій надзвичайно делікатній, чутливій та тонкій сфері людських відносин.
Зазначена складна і відповідальна робота має взяти до уваги ті нові обставини, процеси та виклики, які притаманні сьогоднішньому часові. По-перше, вона обов'язково має врахувати ті широкомасштабні трансформаційні процеси, які нині відбуваються у просторі всього Арабського світу, які отримали назву "арабська весна". За своєю глибинною і суттю вони є процесом цивілізаційної натуралізації арабів, їхньої всеохоплюючої реісламізації.
Такий процес має свої складності й суперечливості, найсерйознішою з яких є доволі жорстка боротьба двох моделей реісламізації Арабського світу. Одна з них представлена поміркованим ісламом та його політичними носіями - Братами-мусульманами, які вже прийшли до влади у Тунісі та Єгипті. Друга представлена прихильниками радикальної моделі реісламізації - салафітами, джигадістами, тощо. Принципова відмінність цих двох моделей полягає передусім у ставленні до релігійних та національних меншин. Поміркований іслам захищає їхні права, свободу віросповідання, в той час як радикальний іслам націлений на витіснення християн та інших релігійних меншин за межі Арабського світу.
Отже, сьогодні християнським громадам і церквам у Близькосхідному регіоні потрібно визначитись із своєю оптимальною лінією діяльності та поведінки в умовах "арабської весни". При вирішенні цієї проблеми надзвичайно важливо уникнути певних сектантських настроїв, бачити реальну картину нинішнього ісламського дискурсу в арабських країнах, виявляти зваженість, терпіння та не піддаватися на провокації щодо втягування себе до якихось необдуманих деструктивних кроків та дій. Так, наприклад, сучасна політична історія Єгипту засвідчує про неодноразові спроби противників нинішньої єгипетської влади змусити християн-коптів приєднатись до антипрезидентської опозиції, взяти участь у масових заворушеннях. До честі керівництва Коптської Церкви, вони не дали реалізувати такі плани й взяли активну участь у підписанні "Акту про відмову від насильства та проведення діалогу", який відкрив єгипетському суспільству шлях до виходу із кризи мирним, конструктивним шляхом.
Сьогодні, у конкретних умовах "арабської весни", християнським церквам доцільніше вимагати від влади безумовного і точного виконання законів шаріату, які передбачають захист релігійних меншин на землях Дар уль-Іслам, в тому числі, й християн. І, звичайно, християнам потрібно брати на себе свою долю відповідальності за активну участь у тих справах, де нині вирішується доля їхньої Батьківщини. Саме на цьому ґрунті слід шукати порозуміння та плідну співпрацю із представниками поміркованого ісламу. Абсолютно правильно наголосив у своєму телевізійному інтерв'ю один із керівників Партії свободи і справедливості, губернатор однієї із важливих провінцій Єгипту у дельті Нілу Саад аль-Хуссейні: "...кожний патріотично налаштований єгиптянин-християнин або мусульманин, що є фахівцем своєї справи, має зайняти своє належне місце і служити своїй країні, робити свій внесок у її розвиток, прогрес і благополуччя".
Без сумніву, новий намісник Святого Престолу має надати серйозну допомогу християнським церквам у арабських країнах у знаходженні оптимальної лінії своєї діяльності в сучасних умовах. Думається, що свій значний позитивний внесок у цю справу може додати й Українська Греко-Католицька Церква, яка гармонійно поєднує багатство традицій східного і західного християнства й тому може плідно спілкуватись із християнськими церквами Близького Сходу як католицького так і православного напрямів, та має добрі комунікативні зв'язки із Ватиканом.
Особливого значення набуває розвиток та збагачення християнсько-мусульманського діалогу у просторі Західного світу, передусім в Європі. Європейська цивілізація стикається із загрозами "войовничого секуляризму", кризою сталих моральних цінностей, моральним релятивізмом. Такі негативні тенденції породжені намаганням формування в Європі суспільства на нерелігійній основі, коли релігійний чинник намагаються виключити із суспільства і перевести у сферу сімейного, особистого простору людини.
Все більше і більше людей на Заході замислюються над необхідністю в європейському суспільстві відновити роль Церкви як морального орієнтира. У вирішенні цієї проблеми іслам є природнім і важливим союзником християнства. Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав виокремив дві найважливіші особливості мусульман, яких так недостає християнам. Першу він вбачає у їхній бескомпромісності з питань секуляризації суспільства. Західний світ втрачає почуття надприроднього. Мусульманський світ - ні. Мусульмани не бояться виявляти свою віру, в той час як християни соромляться її виявляти. Звідси відбувається певна роздвоєність, дихотомія: у храмі християни благовійно й показово молються, а коли переступають пороги храму - живуть так, ніби Бога не існує. Їхня віра не впливає на їхнє повсякденне життя. Отже, підкреслював Блаженніший Святослав, християнам не потрібно соромитись бути християнами.
Другу особливість він вбачає у бескомпромісності мусульман стосовно боротьби із злом, яку християнам потрібно запозичити. Слова Глави Української Греко-Католицької церкви перегукуються із закликами міністра Великої Британії у справах спільнот і релігій баронеси Саїди Варсі, мусульманки за віросповіданням. Варсі у своїй статті для впливового часопису The Telegraph виступила на підтримку прав християн, мусульман, іудеїв, представників інших конфесій відкрито практикувати свою віру. На її переконання, дуже часто віра стає основою для добрих вчинків. Вона впливає, надихає та закликає до цього на кожному кроці, переконана британський міністр.
Отже, новий понтифік має надати другого дихання процесам розвитку та збагачення християнсько-мусульманського діалогу як у самій Європі, так і у масштабах усього Західного світу. Вирішення цього завдання є однією з ключових передумов якісного оновлення державної політики європейських країн стосовно ісламського чинника. Таке оновлення має врахувати цілий комплекс нових умов та тенденцій, які притаманні сьогодні сучасному європейському суспільству, його відносинам із ісламським світом. Ще раз хочеться підкреслити - успішне розв'язування низки проблем, пов'язаних із удосконаленням державної політики стосовно ісламу, неможливе без оновлення християнсько - мусульманського діалогу.
Як же оцінюється внесок останнього Папи Римського у цю справу, що має такий, воістину вселенський вимір? Відповідь на це питання полягає, передусім у тому, що Бенедикт XVI не мав такої харизматичності, такого абсолютного політичного слуху, такої пасіонарності, якими Господь наділив його попередника, Іоана Павла ІІ. Він був радше кабінетним вченим, ніж публічним політиком, не розумів, як потрібно ретельно обирати кожне слово для голови церкви, яка нараховує понад 1 млрд. 200 млн. вірних, а сам він вважається намісником Господа на Землі. Все це призвело, врешті решт, до тієї фатальної помилки 8 вересня 2006 р., яка, фактично, відкинула християнсько-мусульманський діалог далеко назад. У цей день Бенедикт XVI у своїй лекції "Віра, розум та університет - спомини та роздуми", яку він прочитав у рідному для нього університеті німецького міста Регенбург, процитував текст, який був написаний ще у 14-му столітті одним із останніх візантійських імператорів. Там були такі слова: "Покажіть мені, що нового приніс Мухаммад, і ви знайдете у цьому лише речі злі та нелюдські, такі як його наказ розповсюджувати мечем віру, яку він проповідував."
Не дивно, що мусульмани всього світу сприйняли цю цитату з вуст Папи Римського, як свою особисту образу і відповіли масовими протестами та байкотом. Організація Ісламська конференція висловила сподівання, що ця "неочікувана кампанія не відбиває нової тенденції у політиці Ватикану по відношенню до ісламської релігії". Глави мусульманських країн запропонували Ватикану "висловити своє власне бачення ісламу". Голова Міжнародної Ради мусульманських вчених шейх Юсуф аль-Кардаві закликав папу Римського "вибачитись перед ісламською нацією, тому що він образив її релігію і Пророка, її віру і шаріат без усяких підстав".
І хоча через 5 днів Бенедикт XVI зробив це, християнсько-мусульманський діалог зазнав серйозного удару, хоча й продовжувався. У листопаді 2008 р. 24 представники християнських і мусульманських об’єднань провели католицько-мусульманський форум "Любов до Господа, любов до сусіда."
Бенедикт XVI надавав серйозного значення Близькосхідному регіону. Свідченням цього стало проведення Близькосхідного Синоду у жовтні 2010 р. у Римі. Синод звернувся із апостольським "Посиланням до людей Господа" до населення всього регіону. Головною його ідеєю стала ідея спільності всіх авраамічних релігій, засудження будь-яких проявів ісламофобії та ксенофобії. У вересні 2012 р. відбувся пастирський візит Бенедикта XVI до Лівану. Саме у цій близькосхідній країні найбільша питома вага християн у населенні - близько 40%, причому більшість - католики. Це був перший офіційний візит Папи Римського до Лівану протягом останніх 15 років. Аналітики відзначали, що зазначений візит пантифіка до Лівану засвідчував про наміри Ватикану підтримати своїх вірних в Африці, Латинській Америці та Азії, та зміцнити свою роль серед християн цих регіонів. Один із впливових представників маронітської церкви у Лівані дав таке порівняння візитів Бенедикта XVI та його попередника - Івана Павла ІІ до цієї країни: "Бенедикт ... підійшов до арабських християн з позицій регіональної перспективи, на відміну від свого попередника, який найбільшою мірою робив наголос на солідарності між релігіями країни кедра".
Потрібно зазначити, що провідні мусульманські мислителі та релігійні центри сьогодні налаштовані оптимістично щодо перспектив відновлення широкомасштабного християнсько-мусульманського діалогу. Так, верховний шейх мечеті аль-Азхар Ахмед аль-Таїб та його колеги висловили сподівання на "відновлення дружніх зв'язків взаємоповаги та взаєморозуміння із Ватиканом. До них приєднався й Голова Міжнародного союзу ісламських вчених Юсуф аль-Кардаві, який заявив: "Сьогодні Всевишній бажає, щоб ми відновили діалог після обрання нового Папи Римського".
Таким чином, об'єктивні потреби у відновленні та збагаченні християнсько-мусульманського діалогу неминуче займуть одне із пріоритетів у порядку денному майбутнього Папи Римського, його програми та плану дій. Свою вагому роль у цьому процесі мають відіграти українські християнські церкви та об'єднання мусульман. Саме повсякденна й дружня робота у спільному діалозі, як на рівні своєї країни, так і у міжнародному масштабі, сприятиме підвищенню їхнього авторитету серед християн та мусульман планети.
В`ячеслав Швед, провідний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України, віце-президент ВГО "Український центр ісламознавства".
