27-го лютого від нас пішов наш земляк, відомий письменник Станіслав Кононович Славич. Для кримських татар ім'я цього письменника має бути відомим. Станіслава Кононовича можна з легкістю поставити коло Бориса Чичибабіна, Віктора Некипелова, Іриною Шашковою, які неодноразово піднімали в своїй творчості проблему несправедливо репресованого кримськотатарського народу. Професор Аділе Емірова назвала цих письменників «жалібниками татарського Криму».

Народився Станіслав Кононович 10 липня 1925 в Харкові. Учасник Великої Вітчизняної війни. Закінчив Харківський державний університет (1952). У 1954 році переїхав до Криму. До 1963 року працював журналістом у «Курортній газеті», потім співпрацював з кримськими, українськими, московськими виданнями та телебаченням. Як прозаїк дебютував в 1958 році в журналі «Новий світ». У 1959 вийшла перша книга - «Тиша» і інші оповідання.

У 1971 в Симферополі була видана книга документальної військової прози «Сто годин». Це поклало початок великому циклу робіт в художньо-документальному жанрі. У наступні роки крім публікацій у періодиці та роботи в кінематографі і на ТБ, Станіслав Кононович написав книги «Кримські повісті» (1974), «Розвідника звали «Юнга» (1974), «Післямова до подвигу» (1975). Тричі перевидавалася в Криму повість «Три ялтинських зими». Останнє, розширене і доповнене видання вийшло в 2005 році.

Сучасне життя і його проблеми знайшли відображення в книгах «Хочу дружити з дельфіном» (1976), «Остання відпустка» (1978), «Дощове літо» (1989) та ін. Останнім часом Станіслав Славич публікувався в кримських виданнях «Севастополь», «Крымские пенаты» и «Брега Тавриды». Саме там були надруковані «Розповіді різних років» (1999, 2000), роман «Орел і Решка або Гра без правил» (2002) і новий великий цикл, присвячений «провінційному побутописанню перших пострадянських десятиліть».

Славич - автор краєзнавчих книг «Керч» (1973), «Керченські маршрути» (1978, 1986), «Південний берег Криму» (1980) та резонансних нарисів і статей з екології, містобудування, міжнаціональних відносин. За сценаріями Славича знято багато документальних фільмів і три повнометражних ігрових.

Усвідомлення несправедливості депортації і співчуття до народів, виселених з Криму (не тільки до кримських татар, на чому наполягав незадовго до смерті сам письменник), неприйняття і засудження депортацій не могли не відбитися в його творчості. Ці мотиви звучать у кількох творах автора. Деякі з них у радянський період були написані «в стіл», інші - опубліковані з цензурними купюрами, треті - видані після розпаду Радянського Союзу.

Один з творів Славича - розповідь «Молитва» - був надрукований і на сторінках газети «Авдет». Він же з ініціативи професора Емірової та за згодою автора був переведений на кримськотатарську мову і надрукований у газеті «Ян'и дюнья».

У творі розповідається історія кримського татарина - Рефата Сейдаметова, що приїхав на прохання свого депортованого діда в Крим, щоб відвідати село предків і привести дідові жменьку рідної землі. Події розвиваються в той час, коли з'явився указ Л. Брежнєва, згідно з яким кримським татарам дозволялося відвідувати Крим, але клеймо зрадників з них не було знято. Основна тема оповідання - неприйняття кримських татар у Криму - розкривається в розв'язці сюжету. Нові знайомі Рефата - грузин-аджарец Асан і башкир Муртаза - безперешкодно проходять у готель, давши адміністратору хабар в двадцять п'ять рублів. А кримського татарина із загрозою виставляють за двері готелю, ще й звинувативши в дачі хабара.

Кульмінація сюжету - Рефат, випробувавши приниження і відчувши свою чужість і непотрібність Криму, дістає дідівський молитовник і, повернувшись обличчям на Схід, стає на молитву: «Розстеливши дідівський килимок, підняв руки до рівня плечей і виразно сказав: "Аллах акбар". Продовжуючи стояти, вклав, як колись учив дід, ліву руку в праву. Тепер, перш ніж опуститися на коліна, треба було ще щось сказати. Але що? Що? І тоді, не утруднюючи себе роздумами, крикнув: "Ля іляха ілля ллах!" Немає божества, крім Аллаха».

(Повну версію оповідання можна прочитати в газеті «Авдет» № 47 від 21 листопада 2011 року і на сайті газети).

Джерела: avdet.org і сайт кримологія