Севастопольська підпільниця, кримська татарка Наілє Велієва була розстріляна гітлерівцями 1 квітня 1944 в Юхаріній балці. До звільнення Криму від фашистів залишалися лічені дні. Наілє не дожила до перемоги. І їй, що віддала життя у боротьбі з фашизмом, не довелося почути на адресу свого народу звинувачення в зраді, не довелось випити гіркоту трагедії — депортації…

Про Наілє Велієву, ім’я якої носить одна з вулиць села Кам’янка в Сімферопольському районі, пише старший науковий співробітник Національного музею героїчної оборони і звільнення Севастополя Анна Селіванова.

Неллі (Наілє) Керімовні Велієвій виповнилося б 92 роки, якби не війна… Наілє народилася в 1923 р. в Севастополі, в дружній робочій сім’ї Керима і Марьям Велієвих, що жили на вул. Лабораторної, д. 25 (з 1979 р. — вул. Подольцева). З дитинства дівчинка була оточена любов’ю і увагою батьків і братів — старшого Енвера і молодшого Рефата. Слідом за Енвером пішла вчитися в ту ж саму школу, де швидко завоювала повагу вчителів та однокласників. Любила літературу та історію, на подив рідних захопилася фізикою, роботою складних механізмів, мріяла стати капітаном далекого плавання.

За спогадами матері Наілє — Бекчентаєвої Марьям Усеінівни, її дочка була тверда за характером, принципова, і разом з тим дуже життєрадісна, товариська, усміхнена. Наілє завжди притягувала до себе людей, у неї було багато подруг різних національностей. Внутрішня краса дівчини виявлялася і в її зовнішній привабливості: каштанових, трохи кучерявих волоссі, великих сірих очах з довгими віями, ямочках на щоках.

Закінчивши школу-семирічку, Наілє за прикладом старшого брата поступила в ФЗО, де отримала спеціальність суднового електрика. У 1938 р. влаштувалася на роботу в майстерню № 4 Військового морського порту. Відповідальна і сумлінна працівниця, вона активно займалася громадською діяльністю, в той же рік вступила у ВЛКСМ. З юних років стала займатися спортом, брала участь у спортивних змаганнях у Сімферополі та Києві, у Всесоюзних змаганнях фізкультурників в Ленінграді. У 1940 р. разом з Енвером вона увійшла в число 12-ти переможців воєнізованої естафети в Севастополі.

…Війна увійшла в місто раптово, в перші ж хвилини забравши життя декількох десятків севастопольців, відразу зламавши всі мирні плани на майбутнє…

У 1941 р. Енвер Велієв пішов на фронт, став стрільцем-радистом 8-ї повітряної армії. Наілє залишилася з родиною в Севастополі і продовжила роботу на потреби фронту в майстернях порту до останніх днів героїчної оборони 1941 — 1942 рр.

У липні 1942 р., після захоплення міста німецько-фашистськими військами, все населення піддалося обов’язковій реєстрації і працевлаштуванню. Відмовившись стати офіціанткою в німецькій їдальні, Наілє була змушена по шість днів на тиждень працювати на виснажливому будівництві водокачки в Інкермані.

За спогадами Ольги Тимофєєвої, яка працювала з Наілє, дівчата «по 6 днів жили там, спали на нарах, на неділю йшли додому. У понеділок о 6 ранку повинні були бути на роботі… З світанку до темряви під посиленим наглядом конвою чистили кювети, розбирали шпали на залізниці».

Така непосильна для молодої дівчини робота тривала кілька місяців, однак і вона не змогла зломити сильний і гордий характер Наілє. Через дорожнього майстра Ф. Г. Дєєва вона встановила зв’язок з підпільниками Інкермана, зайнялася агітацією серед робітників, стала надавати допомогу військовополоненим.

У своєму будинку впродовж тривалого часу вона приховувала учасника оборони Севастополя, фельдшера 178 інженерного батальйону берегової оборони Ф. І. Большаченко, який втік з табору військовополонених.

Незважаючи на всі труднощі окупації, життя в місті тривало. Із щоденника двадцятирічної Наілє, що зберігся до наших днів, ми дізнаємося про часті зустрічі з подругами, під час яких талановиті молоді люди грали на музичних інструментах, співали, читали вірші і ділилися мріями.

Так, 24 вересня 1943 вона записала: «Бути може, скоро ми побачимо щастя і будемо тоді лише життям дорожити. Ох, як я люблю свою країну, свою Батьківщину, своїх людей!». Рядки, акуратно виведені хімічним олівцем, розповідають про те, що дівчина часто бувала в будинку своїх друзів Ревякіних, що жили неподалік. Ніхто і не міг подумати, що за веселими зборами молоді в будинку вчителя хімії «Олександра» (насправді Василя) Ревякіна і його дружини Лідії Нефедовой прихована робота підпільного штабу і підпільної друкарні.

Влітку 1943 Наілє Велієва стала членом підпільної організації під керівництвом «Олександра Орловського» (В. Д. Ревякіна). У жовтні того ж року за пропозицією члена КПОВТН Олександра М’якоти, майстри електроцеху на «Верфі» (колишній Главвоїнпорт), вона влаштувалася працювати учетчіцей в судноремонтні майстерні. Від нього для забезпечення роботи радіоприймача в друкарні отримувала заряджені акумулятори, які з подругою Ольгою Рябчук переносила в кошики, заповнені антрацитом, в будинок З. І. Сальникової, а звідти — в будинок В. Д. Ревякіна. Ризикуючи життям, дівчина поширювала підпільні листівки і газету «За Батьківщину», діставала на роботі документи для військовополонених, що втекли з таборів, встановлювала зв’язок з іншими підпільниками.

День за днем, виконувала небезпечні доручення підпільного штабу Наілє Велієва, вірила в швидке звільнення Севастополя військами Червоної армії і чекала повернення улюбленого брата Енвера: «Хоча б швидше прийшли наші рідні і з ними мій дорогий брат! Як я за ним хворію, хочеться швидше дізнатися, чи живий він, чи здоровий… Як я його люблю!»

Виконанню цих щирих бажань завадила доля. У березні 1944 р., коли війська 4-го Українського фронту і Окремої Приморської армії готувалися до проведення Кримської наступальної операції, в підпільній організації стався провал. В результаті зради 14 березня був заарештований В. Д. Ревякін, слідом за ним протягом двох тижнів — близько 60-ти активних підпільників.

Наілє могла уникнути арешту, сховатися, але вона відповіла: «Якщо не повернуся додому, вони розстріляють маму і Рефата…».

У в’язниці Наіль та її друзів тримали в підвалах, в тісних, сирих, задушливих, повних щурів камерах без ліжок і підстилок, піддавали допитам, тортурам і катуванням. Очевидці розповідали: «Наілє б’ють, вона стогне, а слідчий на гітарі грає. Впаде, поллють водою і знову б’ють…».

В останні дні свого життя Наілє Велієва думала про своїх рідних і близьких, про що свідчать ветхі, списані з обох сторін клаптики паперу, дбайливо збережені Марьям Усеіновною, — записки її дочки з в’язниці: «Мамо, прости мені все. Бережи Рефата, а прийде час, згадайте мене. Передавайте всім привіт. Цілую, ваша Неля».

1 квітня 1944 року Наілє Велієва була розстріляна гітлерівцями в Юхаріній балці, 14–16 квітня там же розстріляно більше 20-ти її товаришів-підпільників. У ці дні Енвер Велієв бився з німецькими льотчиками в кримському небі за радянський Крим і рідний Севастополь…

Борці севастопольського підпілля незабаром після звільнення міста були перепоховані у братській могилі на кладовищі Комунарів, їх імена викарбувані на меморіальних плитах.

У травні 1944 р. близькі, ще не оговтавшись від горя після загибелі Наілє, разом з усім кримськотатарським народом були за рішенням радянської влади піддані депортації. Мама Наілє — Марьям Усеіновна і молодший брат Рефат були вислані в Узбекистан і там через два місяці дізналися про загибель Енвера при звільненні Прибалтики.

З волі долі брат і сестра, що нескінченно люблять свою Батьківщину, сім’ю і один одного, віддали свої молоді життя заради свободи та миру. Сьогодні ім’я Наілє Велієвої носить одна з вулиць села Кам’янка в Сімферопольському районі.

В експозиції Будинку-музею севастопольських підпільників 1942 — 1944 рр. (м. Севастополь, вул. Ревякіна, 46) з фотографії дивиться на мешканців та гостей міста жива, молода, усміхнена Наілє Велієва — а значить, жива і наша вдячна пам’ять про неї.