Перше, що впадає в око, коли ступиш на узбецьку землю — міліція. А точніше — її неймовірно велика кількість. Спочатку думала, що так тільки на вокзалі, потім зрозуміла: Узбекистан — справжня міліцейська країна, «зелені» стражі порядку на кожному кроці. На входах і виходах з переходів, на зупинках, у транспорті, просто на вулицях, не кажучи вже про стратегічні об’єкти, пам’ятки архітектури та інші людні місця. Виглядало так, ніби їх просто засівали з гвинтокрила. Перше враження складалось позитивне: я відчувала себе у безпеці, та й при потребі завжди було до кого звернутись за підказкою чи допомогою. Та вже через кілька днів мандрів країною ця «безпека» вкрай втомлювала, а інколи навіть дратувала.

По-перше, перетинаючи іншу область кожного разу потрібно проходити практично той же митний контроль. По-друге, перевірка документів — надчасте явище, особливо, якщо у тебе в руках фотоапарат. Взагалі за правилами країни іноземець, перебуваючи на її території, повинен мати реєстрацію на кожну третю добу. Однак мені доводилось документально підтверджувати місце проведення кожної ночі. По-третє, дуже багато насправді цікавих об’єктів фотографувати заборонено. По-четверте, навіть у масових туристичних місцях є багато обмежень. Та найогидніше те, що дуже часто у цих місцях міліціонери самі за відповідну плату пропонують порушити ці обмеження. Ззовні виглядає так, що їх все ж поважають і навіть такі ганебні дії виправдовують — мовляв, «у них також є діти». Щоправда при відвертій розмові десь у закритому приміщенні пересічні узбеки вже ж зізнавались, що мусять бути дуже обережні, бо за одне «неправильне» слово (особливо політичного чи релігійного забарвлення) можна мати проблеми з законом.

До речі, хоч Узбекистан і вважається недорогою країною, іноземним туристам тут непереливки. Насамперед, немає сталого курсу долара. Тобто офіційно є, але у банках він мінімальний, тож всі обмінюють у вуличних «канторів», а ті, користуючись ситуацією, також провадять свою політику. Варто також відзначити, що узбецька національна валюта (сум) дуже дешева, обмінявши триста доларів — стаєш мільйонером. Це, звісно, весело, але щоб носити ці гроші з собою, потрібен мішок (!) — і це сумно. Щоправда носити їх приходиться недовго, гроші тануть дуже швидко. Вхідні квитки абсолютно у всі музеї та інші туристичні місця для іноземців мінімум у десять раз дорожчі. На ринках та у торгових комплексах також називають ціни у рази вищі, тож там потрібен неабиякий талант торгуватись.

Інколи взагалі здається, що все населення країни свідомо працює на поповнення державного бюджету. Приміром, кожнісінького разу на запитання «як пройти чи проїхати?» відповідь одна: «таксі». Навіть, якщо їхати одну-дві зупинки, а йти — кілька кроків. Це при тому, що у всіх містах злагоджено функціонує громадський транспорт і, до речі, досить належного рівня. Узбеки чомусь навіть не припускають, що іноземці, приїхавши у їхню країну, хочуть побачити її життя з різних ракурсів.

Таксі в Узбекистані — це ціла індустрія — займаються практично всі, у кого є автомобіль. Щоб «викликати» його, потрібно просто стати обабіч дороги та піднести руку. «Такса» для своїх одна, для іноземців трохи більша, але у будь-якому випадку, досить дешево. Оскільки автобусних рейсів між містами абсолютно немає, таксі надають послуги й міжміських перевезень. У цьому випадку їм, правда, доводиться конкурувати із залізничним транспортом та авіаперевезеннями, що у грошовому еквіваленті практично однаково, але, зазвичай, набагато зручніше. У кожному місті є спеціальні місця, звідки й починаються маршрути прямування. Ситуація, коли на тебе просто налітає «рій» з сотні водіїв і у прямому значенні глушить своїми пропозиціями, означає одне — назад дороги немає.

А зумовлене таке «таксо нашестя» тим, що більшість водіїв «відбивають» гроші за придбані автомобілі. Вони в Узбекистані досить дорогі, хоча абсолютно всі місцевого виробництва (UzDaewoo та Chevrolet). Аби ввезти іноземний транспортний засіб, потрібно на 130% переплатити його вартість. Втім, придбати і національний автомобіль узбекам також не так вже й просто: спочатку оплачують 80% його вартості, а потім ще рік чекають на виготовлення. Офіційно узбецькі чоловіки нібито гордяться тим, що вкладають гроші в національну економіку, хоч інколи все ж крадькома зізнаються у своїх амбіціях щодо іномарок.

Що ж до громадського транспорту, особливо варто відзначити метро. Воно є лише у столиці Узбекистану — Ташкенті. Рекламують його як дуже красиве, хоч особливої краси мені так і не вдалось там розгледіти. Також я не збагнула його практичної функції. З цілком об’єктивних причин пасажири ним не користуються. Щоб туди потрапити, потрібно, звісно, пройти контроль. Окрім цього, якщо у пасажира з собою фотокамера, ноутбук чи планшет, потрібно чекати поки перевірять ці технічні засоби. Саме тут вперше у житті мене затримала міліція. За те, що я… українка. І поки підходив якийсь начальник, а потім начальник того начальника, для з’ясування мети мого візиту в Узбекистан у такий непростий час для України, я витратила три години часу. Що, звичайно, не вартувало двох зупинок.

А загалом, Ташкент — дивне місто. Окрім середньовічних пам’яток, тут є і вишукана європейська архітектура, що залишилась із часів Туркестанського генерал-губернаторства, і навіть якісь сільські краєвиди практично посеред центру, і грандіозні архітектурні об’єкти та бетонні «коробки» радянської епохи (правда, із місцевим колоритом), і нова епоха незалежності Узбекистану. Цікаво — вулиця, яка сполучає залізничний вокзал із центром міста, наречена іменем нашого Великого Кобзаря.

Популярним та досить «ходовим» є й залізничний транспорт. Окрім звичайних поїздів, у яких слово «ташкент» частіше вживається у переносному значенні (через спеку та задуху), є також комфортабельні швидкісні експреси «Афросіаб» «Шарк», «Насаф».

Нині столиця Узбекистану пов’язана залізницею практично з усіма містами півдня та заходу країни, однак немає прямого залізничного сполучення з трьома областями Ферганської долини, яка знаходиться в гірській місцевості. Лише зараз ведеться грандіозне будівництво залізничної лінії у цей регіон в обхід Таджикистану (як це було досі), максимальна висота залізниці пролягатиме на майже двох з половиною тисячах метрів над рівнем моря. Ця залізнична гілка також має на меті розвантажити єдину у цьому напрямку автомобільну дорогу.

Попри те, що рівень життя в Узбекистані досить низький (мінімальна заробітна плата становить лише 50 доларів), а багато сіл нагадують життя первіснообщинного ладу чи розкопки древніх міст, загалом країна прогресує. Повсюди ведеться грандіозне будівництво доріг, мостів, цілих котеджевих містечок тощо. Дивним видається те, що, незважаючи на низький культурний рівень населення, всюди досить чисто — хоча часто ставала свідком, як люди викидали з поїзда, автомобіля чи просто обабіч себе різноманітні відходи. А на зауваження на кшталт «Як можна так засмічувати свою ж країну?» завжди чула майже однотипну відповідь: «Краще всюди по трохи, ніж багато в одному місці»…

Щодо мовного бар’єру — загалом його не відчувається: більшість населення в усіх куточках країни знають російську мову, хоч молодші покоління вже не так добре, як їхні батьки.

…І насамкінець. Узбеки позиціонують себе дуже гостинною нацією, то ж за кожної нагоди стараються це довести на практиці. Особливо, якщо гість — іноземець. Часто ця гостинність буває дуже нав’язливою: ти запитуєш «як пройти», а незнайомець вважає за потрібне не просто пояснити, а відвести тебе до того місця; ти зупиняєш таксі, щоб дістатись якогось запланованого місця, а таксист потім ще на півдня стає особистим водієм; ти приймаєш запрошення в гості, а тоді годі й намагатись звідти вирватись… Іноді це навіть трохи дратує. Я просто фізично не могла прийняти всі ці «акти доброї волі». Та, думаю, це й на краще. Бо насправді в Узбекистані варто бути дуже обережним. Вдруге одна я б у цю країну не поїхала…

Оксана Лоїк,

спеціально для «Іслам в Україні»