Іслам в Україні - історія України

З історії Таванської переправи

О. Степанченко — Tue, 29 Jul 2025 11:36:32 +0000

У ніч проти 6 червня 2023 року російські окупаційні війська підірвали греблю Каховської ГЕС — затоплено 14 населених пунктів, загинуло щонайменше 52 особи. Внаслідок катастрофи постраждало 22 археологічні пам’ятки та 18 визначних архітектурних місць регіону. Коли вода спала, на поверхні з’явився легендарний острів Тавань, затоплений під час створення Каховського водосховища.

До епохи будівництва мостів через Дніпро острів Тавань був найзручнішим місцем для переправи. Таванську переправу використовували всі народи, що колись жили на нижньому Дніпрі. Особливо активно нею користувалися кримські татари, турки та українські козаки. Французький картограф XVII століття Гійом Левассер де Боплан, що перебував на службі в Речі Посполитій, писав:

«Вона особливо зручна й через те, що є лише на відстані одного дня шляху від Криму, й через те, що її легше переходити, бо має лише два рукави: перший — Кінські Води, що (його) в цьому місці зазвичай можна перейти на конях, а потім Дніпро, що треба перепливати, але він не дуже широкий, хоча може сягати 500–600 кроків».

Відомо, що Великий князь Литовський Вітовт, після того, як наприкінці XIV століття Дністровсько-Дніпровське межиріччя на короткий час увійшло до складу його держави, збудував у районі сучасного Берислава митницю для збору мита з купців, що проїжджали цими землями. У ті часи через Таванську переправу пролягали одразу три караванні маршрути: на північний захід — через Україну та Польщу й далі до Західної Європи; на південний захід — до земель Молдавського князівства; на північний схід — до земель Московії.

Михайло (Михалон) Литвин, історик і дипломат Великого князівства Литовського, у своїй книжці «Про звичаї татар, литовців і московитян» повідомляє цікаві подробиці про функціонування переправи на Тавані:

«Київ дуже багатий іноземними товарами, бо немає шляху звичнішого, ніж давній, давно прокладений і добре відомий шлях, що веде з чорноморського порту міста Кафa через ворота Таврики до Таванської переправи на Дніпрі, а звідти — степом до Києва; цим шляхом з Азії, Персії, Індії, Аравії та Сирії на північ до Московії, Пскова, Новгорода, Швеції та Данії везуть усі східні товари: коштовне каміння, шовк і шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець та інші прянощі. Часто йдуть іноземні купці, вони формують загони, іноді до тисячі душ, їх називають каравани, і супроводжують валки з численних навантажених возів та нав’ючених верблюдів. Давніше такі каравани сплачували значне мито… під час переправи через Борисфен на Тавані; там і досі збереглася кам’яна будівля зі склепіннями, що й ми, й татари, і греки називаємо Вітовтовим куполом, і кажуть, що в ній колись мешкав митник Великого князівства Литовського, що брав мито; а як хтось не платив мита або спійманий на перелюбі, його карали конфіскацією всього майна в Києві».

Український дослідник Іван Крип’якевич уважав, що історія переправи біля острова Тавань сягає давніх-давен:

«Через острів Тавань з давніх часів проходила переправа через Дніпро, так звана Таванська, або Велика переправа. Ця переправа існувала, очевидно, з дуже давніх часів, але перші історичні звістки про неї можемо віднести до часів Київської Руси. У літописі згадується три шляхи,що вели з Києва до Чорного моря: Грецький, Солоний і Залозний. Можна вважати певним, що один з цих шляхів проходив через Тавань, бо це була найкоротша дорога з Києва до Криму. Можливо, це був Солоний шлях, бо до Києва привозили сіль із кримських озер… Очевидно, при Таванському перевозі вже тоді існувало укріплене городище, яке забезпечувало переправу. В результаті розпаду Київської держави чорноморська торгівля поновилася у XV ст., і тоді Таванська переправа знову набула значення, як „дорога звиклая з давніх часів“».

У різні епохи переправа через Дніпро мала такі назви: Диван-Гечит або Диван-Гечиді («Судова переправа»), також її звали Гази-Керман, Бей-Гечу, Бек-Гечу. Литовці для контролю над Таванню почали будувати тут фортеці. Нижня течія Дніпра кілька століть була прикордонним краєм — за нього змагалися поляки, українці, турки, татари та росіяни.

Османський мандрівник і письменник Евлія Челебі без найменшого сорому писав про військові операції біля Тавані:

«Татари, подібні до вітру, перше завжди безтурботно переходили Дніпро, грабували землі поляків і козаків; коли вони поверталися на кримський бік, кафіри-козаки ховалися на суходолі та в прибережному очереті. А коли татари переходили Дніпро з труднощами, кафіри їх били й нищили, забирали назад усе майно та здобич і поверталися до себе».

Турки та кримські татари, щоб перешкодити козацьким «чайкам» виходити в Чорне море, збудували чотири фортеці: Мустрід-кермен і Мубарак-кермен на острові Тавань; фортецю Кази-кермен на правому березі Дніпра (територія сучасного Берислава); фортецю Іслам-кермен поблизу сучасного села Любимівка. Усі фортеці майже не досліджені сучасними археологами. За радянських часів під час розкопів на місці Таванської переправи археологічний матеріал періоду Османської імперії та Кримського ханства зазвичай не описували й не вивчали, вважаючи за «баластний».

Історик А. Л. Бертьє-Делагард, що досліджував зведення фортець нижнього Дніпра, зазначав:

«Татари збудували 1504 року свою першу фортецю на Дніпрі — Іслам-кермен (Фортеця ісламу), трохи нижче Каховки; пізніше, 1596 року, навпроти сучасного Берислава турки звели Кази-кермен (Судова фортеця); а 1626 року, через надзвичайне посилення та успіхи козацьких морських наскоків, вони разом із татарами побудували на острові Тавань ще дві фортеці — Мустрід- кермен (Задоволена фортеця) та Мубарак-кермен (Благодатна фортеця). Отже, на одній переправі зведено чотири фортеці, чого не бувало ніде більше. Саме татарська назва цієї переправи, Диван-Гечиді, свідчить про її особливе значення».

Варто зазначити, що турки, щоб козацькі кораблі не ходили Дніпром, натягнули між фортецями гігантські ланцюги, які перешкоджали вільному судноплавству. Але козаки знаходили обхідні шляхи до моря. 1695 року війська воєводи Шереметьєва разом із загонами гетьмана Івана Мазепи штурмом узяли всі чотири таванські фортеці. Надалі ці укріплення втратили стратегічне значення, а після Російсько-турецької війни 1768–1774 років Таванська переправа та навколишні землі ввійшли до складу Російської імперії.

На початку XX ст., а потім під час Другої світової війни у районі Тавані споруджували кілька дерев’яних мостів, але всі вони існували недовго. Після завершення будівництва Каховської ГЕС (1956) греблю відкрили для автомобільного руху — це дозволило з’єднати обидва береги Дніпра. У 1985 році в районі Херсона відкрито Антонівський міст із великою пропускною здатністю. Ці всі споруди зруйновані Росією під час звільнення правобережної Херсонщини ЗСУ у 2022–2023 роках.

29.07.2025

Оцініть статтю:

Теги:

кримські татари

історія України

Таванська Переправа

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Політичні та економічні угоди Османської імперії та Війська Запорозького в середині XVII ст.

О. Степанченко — Sat, 10 May 2025 20:49:08 +0000

Збройному вирушенню Війська Запорозького проти Речі Посполитої (1648 р.) передувало тривале підготування як військових, так і економічних ресурсів не тільки Запоріжжя, а і його союзників — Кримського ханства та Османської імперії.

Восени 1647 року до столиць Кримського ханства й Османської імперії вирушили посольства Війська Запорозького з метою вивчити можливості укладення військово-політичного союзу. У Стамбулі та Бахчисараї побачили в цьому реальний шанс для послаблення РечіПосполитої, їхнього давнього та непримиренного противника.

У березні 1648 року між Кримом і Запоріжжям укладено союз, що дозволив розпочати воєнні дії, і через це вже до літа звільнено південно-східні райони України. На хвилі успіхів українського козацтва з Османською імперією досягнуто угоди про «прийняття його (війська Хмельницького. — Авт.) під свою оборону та надання допомоги проти поляків».

Під час осінньої кампанії 1648 року визволено значну частину України, й це дозволило Богданові Хмельницькому зосередитися на розв’язанні нагальних економічних питань. В умовах війни з Річчю Посполитою особливого значення набувала зовнішня торгівля.

Починаючи з XVI ст. Чорне море перетворилося на «внутрішнє озеро» Османської імперії. Іноземним кораблям заказано було заходити до чорноморських портів, ця заборона стосувалася й торгових суден запорізьких козаків. Після укладення союзницьких угод між Кримським ханством та Османською імперією, з одного боку, і Військом Запорозьким (фактично з Україною), з другого, Богдан Хмельницький планував укласти масштабну економічну угоду. Вдалося це не одразу, аж 1649 року. Угода мала офіційну назву «Договір, укладений Турецьким султаном з Військом Запорозьким і народом Руським щодо торгівлі на Чорному морі». У перших двох пунктах угоди зазначено:

«Дозволяє Султан Турецький Війську козаків і народові їх мати вільне плавання в Чорному морі до всіх своїх портів, міст та островів, так само в Білому морі до всіх своїх володінь та островів з їхніми портами, й до портів інших Володарів і володінь християнських, і так само всіма річками й до всіх міст, що з ними, за бажанням своїм у торги та купецькі справи входити мають, продавати, купувати й міняти з волі своєї, стояти в портах і виїжджати, коли захочуть, без жодних перешкод, опору та утруднення.

II.

Для сприяння новій торгівлі Війська Запорозького й народу його Султан Турецький звільняє купців їхніх від будь-якого мита, податків і зборів, а так само й товари їхні, що тільки вони до його Держави завозити чи з Держави вивозити захочуть, на термін до ста років (а як не на сто, то хоча б на п’ятдесят або принаймні на тридцять) — за цим службові начальники повсюдно мають наглядати, а по ста роках, з Божого дозволу, незначний податок платити мають, як і самі Турки».

Як бачимо, угода надавала українському купецтву, кажучи сучасною мовою, «режим найбільшого сприяння», звільняючи їх від зборів і податків, навіть тих, що сплачували самі турки. Водночас мова йшла не тільки про торгівлю на території Османської імперії: українські кораблі могли безперешкодно відвідувати й порти інших держав, зокрема християнських. Надзвичайно цікавий пункт IV договору, що в ньому сказано про створення у Стамбулі економічного представництва з досить широкими повноваженнями:

IV.

«Намісник Війська Запорозького й народу його у Стамбулі матиме своє перебування з належною повагою і без жодної небезпеки та повинен клопотати про справедливість для скривджених козацьких купців. Так само й Військо Запорозьке має намісника Султанського у своєму портовому місті, що повинен видавати паспорти козакам для вільного їхнього проїзду галерами або кораблями, куди забажають, і за паспорт брати не більше як один червонець. У його присутності начальник галери або корабля має заприсягнути, що не чинитиме жодної зради проти Держави Султанової; а цей намісник Султана повинен це право, написане турецькою мовою, кожному охочому видати письмово з власноручним підписом і печаткою».

Для організації повноцінної торгівлі за дозволом султана в гирлі річок Південний Буг і Дніпро планували збудувати кілька портів для стоянки козацьких суден і зберігання товару. Упорядкована торгівля, на думку османів, мала припинити будь-які набіги неконтрольованих збройних загонів, що чинили серйозні проблеми туркам і кримським татарам. До всього запорізькі козаки, за угодою, мали брати участь у поліційних операціях проти донських козаків, що часто порушували спокій на землях, підвладних Османській імперії.

За всіма формальними ознаками османсько-українська угода була повноцінною міждержавною угодою, і за нею мали бути наступні кроки в напрямку зближення з османським урядом.

Воєнні кампанії в Україні тривали одна за другою. Поляки за будь-яку ціну намагалися знищити молоду українську державу. Саме це змушувало Богдана Хмельницького шукати союзників поміж навколишніх держав. Гетьман надсилав листи з пропозиціями не тільки османському султанові та кримському ханові. Він намагався заручитися підтримкою Швеції, Австрії, Трансильванії та Москви, але далеко не всі хотіли вступати в конфлікт з ще досить сильною Річчю Посполитою.

1650 року відбулося кілька раундів переговорів між султанським двором і представниками гетьмана Хмельницького. Завершальна стадія переговорів була восени 1650 року. Хмельницький надіслав до Стамбула свою довірену особу — полковника Антона Ждановича.

«Протягом 7–20 вересня, — пише історик Тарас Чухліб, — посли Хмельницького внаслідок переговорів із великим візиром обговорили основні пункти майбутнього підданства Українського гетьманату султанській владі. Символом згоди Мехмеда IV взяти козацьку державу під свій захист було вручення А. Ждановичу перед від’їздом до України „булави дорогоцінної“ для передання її Хмельницькому. Разом з ним до Чигирина приїхав турецький посол Осман-ага, що повинен був викласти гетьману пропозиції султана. Він був на прийнятті в гетьмана на початку грудня 1650 р. Як дослідив Михайло Грушевський, українсько-турецькі переговори завершилися в березні 1651 р. „формальним признанням України васальною державою Отоманської імперії“. Такий висновок видатний учений зробив на основі дослідження тексту султанської грамоти на ім’я гетьмана, де зазначено про згоду турецького монарха протегувати Україні. Прийняття гетьманом Війська Запорозького васальної залежности від Порти 1651 р. підтвердив і видатний польський османіст Зигмунд Абрахамович».

Визнання «формальної залежности» від Османської імперії дозволяло Україні як де-факто, так і де-юре здійснити остаточний розрив із Річчю Посполитою. Підтримка могутньої Османської імперії дала змогу продовжити боротьбу за повне визволення українських земель з-під політичного та релігійного гніту Польщі.

10.05.2025

Оцініть статтю:

Теги:

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Мова діловодства та канцелярська служба Золотої Орди в XIII–XV ст.

О. Степанченко — Thu, 21 Oct 2021 16:22:02 +0000

1225 року син монгольського володаря Чингісхана, Джучі, отримав як спадок улус, що до нього належали землі Дешт-і-Кипчаку та північна частина Хорезму. 1227 року Джучі помер, а улус дістався його синові, Бату. Більшість людности Улусу Джучі становили тюркські народи. Монголи були незначною меншістю, але обіймали більшість найважливіших посад у системі державного керування та збройних сил.

Бату більшу частину життя провів у військових походах, завоювавши всю Східну Європу, зокрема Русь. Постійні контакти монголів із тюрками та міжнаціональні шлюби призвели до швидкої асиміляції завойовників. Ось як про це пише арабський історик Шихаб ад-Дін Ахмад ібн Фадлаллаг аль-Умарі (1301–1348) у творі «Шляхи зору в царствах різних країн»:

«У давнину ця держава була країною кипчаків, та коли ним заволоділи татари (монголи. — О. С.), кипчаки стали їхніми підданими. Потім вони змішалися та поріднилися з ними, і земля взяла гору над їхніми природними й расовими якостями, і всі вони стали наче кипчаки, ніби одного (з ними) роду, бо монголи оселилися на землі кипчаків, брали шлюб з ними й лишалися жити в їхнім краю. Таким чином, тривале перебування в будь-якій країні та землі змушує натуру людську вподібнюватися їй та змінює вроджені риси згідно з її природою».

Сходознавець В. Бартольді зазначав: «Монгольський елемент не міг бути в Золотій Орді значний, і панування турецької (тюркської) мови, мабуть, настало досить скоро, особливо відтоді, як припинився зв’язок Золотої Орди з Монголією».

З огляду на це цікаве зауваження А. Григор’єва, переконаного, що процес тюркизації Золотої Орди цілком завершився до 80-х років XIV століття: «Ми не маємо жодного документального доказу монголомовности золотоординських ханів, тобто Чингізиди стають тюрками», — заявляє Григор’єв у своїй статті «Официальный письменный язык Золотой Орды XIII–XIV вв.».

1266 року Улус Джучі (Золота Орда) стає незалежною державою. До цього часу в ньому вже функціонував ефективний апарат управління, й була розвинена система діловодства. На думку дослідника Л. Абзалова, діяльність канцелярської служби — чи не найважливіший показник цивілізаційного розвитку суспільства. Щодо канцелярії Золотої Орди, то тут ми бачимо надзвичайно складний механізм, коли урядовці мусили орудувати кількома мовами, і не тільки усно, а й письмово.

Так, окрім монгольської мови, що для неї використовували уйгурський алфавіт, в Улусі Джучі функціонував золотоординський тюркі, що використовував, як правило, арабське письмо. Різноманітні зовнішньополітичні й торговельні зв’язки Золотої Орди вимагали від урядовців знання перської та арабської мов. Наприклад, візир хана Берке Шараф ад-Дін аль-Казвін крім монгольської вільно володів тюркською та арабською мовами.

Багато сучасних дослідників думають, що золотоординський тюркі — це татарська мова, пряма попередниця сучасної кримськотатарської мови. Італійський дипломат і мандрівник Плано Карпіні писав: «Ми піднесли грамоту і просили дати нам тлумачів, що можуть перекласти її. Їх дали нам… І ми разом із ними ретельно переклали грамоту на письмена руські та сарацинські, і на письмена татар; цей переклад подали Бату, і він читав та уважно відзначив його». З цього уривка добре видно, що вже в середині XIII століття при дворі хана функціонувала канцелярська служба, здатна забезпечити державний апарат потрібними документами, а також мала штат кваліфікованих перекладачів.

У монографії найбільшого фахівця в царині золотоординського джерелознавства І. Березіна «Тарханные ярлыки Токтамыша, Тимур-Кутлуга и Саадет-Гирея», що вийшла ще в XIX столітті, автор робить такий висновок щодо офіційної письмової мови Улусу Джучі:

«Звичайною мовою ділових паперів і грамот в Орді була тюркська, стародавнього північного наріччя, що належить до уйгурської (старої джагатайської чи взагалі до старої тюркської). Цей висновок відноситься й до часів мусульманських».

Збережені в оригіналі документи канцелярської служби Золотої Орди можна перерахувати буквально на пальцях. Це ярлик хана Токтамиша Беку-Хаджі, датований 19 лютого 1381 року, ярлик хана Токтамиша польському королеві Владиславу Ягайлу (1393), послання ханів Улуг Мухаммада (1428), хана Махмуда (1466) й хана Ахмада (1477). А ще значний масив золотоординських документів зберігся у вигляді копій та перекладів різними європейськими мовами.

Важливі відомості про роботу ханської канцелярії можна почерпнути з праць арабських і перських істориків і мандрівників. Особливий цікаві для нас праці урядовців Хулагуїдів (ільханів), де тривалий час зберігалися традиції та правила, властиві всій Монгольській імперії доби чингізидів. 1366 року Мухаммад Гіндушах Нахдживані написав «Порадник для писаря у визначенні ступенів». Цей трактат — своєрідний підручник, де дуже докладно описано потрібні писареві навички та знання для роботи в ханській канцелярії.

Золотоординські писарі (бітікчі) були інтелектуальною елітою суспільства. Зазвичай ця посада переходила як спадкова, від батька синові. Завдяки цій системі передавалися всі потрібні бітікчі знання й навички. Навчання писаря починалося з малих років, щоб учень міг не тільки навчитися грамотно писати, а й опанувати мистецтво каліграфії. Видатний тюркський поет Юсуф Баласагуні писав (переклад російською С. Іванова. — Ред.):

Писец должен быть просвещен и умен,
В письме изощрен, да и в слоге силен.
Изящность письма — что отрада для сердца,
И чтенье приятно для взгляда, для сердца.
А если по почерку ладен и слог,
Весь строй у письма и у речи высок.

Імовірно, значну частину канцелярських службовців у перше сторіччя існування Золотої Орди становили уйгури, а взагалі державний апарат був багатонаціональний. Після визнання Улусом Джучі за державну релігію ісламу всі найважливіші посади обіймали винятково мусульмани, хоча перекладачами могли служити вихідці з немусульманських країн.

Занепад Золотої Орди, що почався у другій половині XIV століття, а також ослаблення міжнародних зв’язків призводить до деградації системи діловодства в державі. Далі був розпад Улусу Джучі — це спонукало володарів новоутворених держав створити власні канцелярії, що мусили працювати в нових політичних реаліях.

Олександр Степанченко

21.10.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Золота Орда

історія мусульман України

історія України

Олександр Степанченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Роздуми про ісламську літературу Золотої орди

О. Степанченко — Wed, 20 Oct 2021 08:02:53 +0000

Завдяки напруженій роботі перекладачів, редакторів і коментаторів, що готували до видання «Каландар-наме», вдалося з’ясувати, що цей твір написав перською мовою Абу Бакр Каландар Румі в Золотій Орді в середині XIV століття, за ханів Мухаммада Узбека та Джанібека. Сам Абу Бакр Каландар Румі був «суфієм, великим ученим, імамом мечеті в місті Старий Крим».

Повторне відкриття й публікація цієї роботи Ільнуром Міргалеєвим, керівником Центру досліджень Золотої Орди й татарських ханств ім. М. Усманова (Татарстан, РФ), безумовно, один із найбільших внесків у вивчення ісламу у світі та Золотої Орди за останні 100 й навіть більше років. Коментування цієї роботи, без сумніву, забере в науковців багато часу, але в нас уже сформувалося уявлення, чим може бути ця робота, щоб контекстуалізувати її як фундаментальний продукт ісламської цивілізації Золотої Орди.

Багато що з того, що ми знаємо про іслам у Золотій Орді, отримали завдяки унікальній інформації, залишені великим мандрівником Ібн Баттутою. У своїх подорожах територією Золотої Орди 1333 року Ібн Баттута виявив, що мечеті, релігійні судді та суфійські обителі (завія) існували там скрізь. У місті Кирим, де він зупинявся в завії, очолюваній шейхом Задою аль-Хорасані, перебував головний релігійний суддя (кадий) юридичної школи ханафітів, а також релігійний суддя шафіїтської правової школи. Ібн Баттута згадує мечеть, збудовану в Киримі 1288 року за допомогою єгипетського правителя Бейбарса, але ми знаємо ще про дві інші мечеті, зокрема про Конгрегаційну мечеті Кирима, що її (хан) Узбек збудував 1314 року. У Кафі Ібн Баттута знайшов мечеть, а в Азаку (Азов) зустрів релігійного суддю та студентів, а ще став свідком читання Корану, а після того була проповідь і благословення.

В описі великого мандрівника Сарай Берке, столиця Золотої Орди, було винятковим містом, з погляду активного релігійного життя. У Сараї було 13 мечетей для спільних п’ятничних молитов, у тому числі одна мечеть для шафіїтів. Він зустрів там релігійних діячів із багатьох ісламських країн.

Ібн Баттута — унікальне джерело з багатьох важливих тем. Його звіт дозволяє зробити висновок, що в Хорезмі та Булгарі (останній, Ібн Баттута, напевно, не відвідував) ісламське віровизнання тривало без серйозних перерв з домонгольських часів. Важко сказати, чи дуже давня була ісламська інфраструктура в центрах, що їх відвідав великий мандрівник на Північному Кавказі та в Криму, але вона напевно могла існувати перед приходом монголів.

Швидкий розвиток ортодоксальних ісламських інститутів у Сараї за декілька десятиліть вражає. Не менше вражає те, що до часу візиту Ібн Баттути найвищі верстви керівної еліти вже повноцінно брали участь у релігійному житті. Щоп’ятниці, в мусульманський день відпочинку, Узбек-хан відвідував завію вченого проповідника (імама) Нукмана ад-Діна аль-Хорезмі — «одного з видатних шейхів і людини з прекрасним характером, щедрого душею, надзвичайно великої людини, що мала смирність, але й надзвичайну суворість щодо сильних світу сього». І хоча цей шейх упокорювався перед бідними братами, нужденними та мандрівниками, його поведінка щодо Узбека було протилежна.

Інформація Ібн Баттути дозволяє зрозуміти роль суфійських орденів у поширенні ісламу серед найширших верств населення у всіх прикордонних районах Золотої Орди. Можливо, пора говорити про місіонерський іслам, що ширили суфійські ордени на території Золотої Орди вже за Берке-хана. Не може бути жодного сумніву в тому, що такий самий місіонерський іслам існував і за хана Узбека, бо завії, описані Ібн Баттутою, власне й були вузловими осередками ісламської релігійної та місіонерської мережі на всій території держави, створеної Бату-ханом.

Тепер ми можемо звернутися до найвідоміших ісламських тюркських текстів, що дозволяють казати про суфізм у Золотій Орді. Найвідоміший поміж них — «Кисас аль-анбія» Рабузі («Сказання пророків»). Ця важлива праця, що стала однією з найпопулярніших у тюрків-мусульман Російської імперії в XIX та на початку XX століття — це збірка оповідань про створення світу та пророків від Адама до Мухаммада. Укладений близько 1310 року в Рібат-і-Одуз у Туркестані для місцевого побожного чингізида Насіруддіна Токбуга, що плакав, слухавши прочитане. До XIX століття робота стане важливим джерелом інформації про іслам для татар Волго-Уральського регіону, що їх навчали релігійні вчителі, які перебували під впливом традицій містичного ісламу.

Інша праця, «Муджин уль-мурид», була коротким релігійним твором, написаним в Ургенчі 1313 року. Зміст роботи показує, що вона призначалася для послідовників суфійського ордену, бо в ній зроблено сильний акцент на досягненні містичного знання про Бога, декларації про свій намір стати містиком. Без цієї вказівки, поза своєю ідентичністю, послідовник не може стати учнем (муридом) суфійського шейха, якого повинен наслідувати (іктіда) і таким чином стати частиною спільноти (шухба). У творі наведена аналогія зі стрілою: істина — це вістря стріли (площик), суфійській орден — стрижень стріли, а релігійний закон — пір’я на кінці стріли. Просуваючись на шляху до істини, новачок навчиться дякувати (шукр) Аллага й поминати (зікр) святих людей.

Зовсім інший вид благочестивої релігійної роботи, що не стосується містичної традиції, представлений у трактаті «Нахдж уль-фарадіс». Ця робота складається з чотирьох частин по десять розділів у кожній. Перша частина, що називається «Позитивні характеристики пророка Мухаммада», являє собою детальний звіт про його життя, об’явлення ісламу, переселення з Мекки до Медини, чудеса та його смерті. Друга частина, «Позитивні характеристики правовірних халіфів, сім’ї Пророка й чотирьох імамів», містить розповіді про перших чотирьох халіфів (Абу Бакр, Умар, Усман, Алі), дружину Пророка Фатиму та двох синів Хасана й Хусейна, а ще про імамів, що заснували чотири основні юридичні школи (Абу Ханіфа, Аш-Шафії, Малік, Ахмад ібн Ханбал). Третя частина, «Пояснення доброчесних справ, що наближають людину до Бога», пояснює переваги п’ятиразового намазу, роздачі милостині, посту в Рамадан, хаджу, шанобливого ставлення до батьків, халяльної їжі. Четверта частина, «Пояснення злочинів, що віддаляють людину від Бога», пояснює зло несправедливого пролиття крові, перелюбу, вживання спиртних напоїв, зарозумілости, брехні, любови до цього світу, лицемірства.

Зміст даної роботи показує, що ця праця ортодоксального сунітського характеру описує базові знання та приписи, потрібні для того, щоб бути добрим мусульманином. Вона містить збалансовану інформацію про всі мусульманські правові школи, що відбиває склад сунітських учених-правознавців у містах Золотої Орди, описаний Ібн Баттутою.

Ортодоксальний іслам явно домінував в містах Золотої Орди, натомість у Хорезмі та в інших місцях на півдні існувала сильна суфійська традиція, що навіть зіграла помітну роль у наверненні Берке-хана в іслам. Ми не можемо точно знати, чи був «Нахдж уль-фарадіс» написаний з освітньою метою, чи його написання було просто благочестивим вчинком автора.

У людности Золотої Орди було багато причин непокоїтися про те, чи потраплять вони в рай. Можливо, остання робота була пов’язана з цим страхом. Мабуть, написання твору тюркською літературною мовою Золотої Орди слід розглядати як благочестивий вчинок, спрямований на те, щоб стати побожнішим мусульманином, навчити інших основних принципів ісламу. Цей твір треба розуміти як відповідь на кару Господню — Чорний мор (чуму) в середині XIV століття.

Юлай ШАМИЛЬ-ОГЛУ, професор Університету Назарбаєва (Nazarbayev University), Казахстан / Університету Вісконсина в Мадісоне (University of Wisconsin–Madison), США

Адаптований переклад з англійської — Олександр СТЕПАНЧЕНКО

20.10.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Золота Орда

Ібн Баттута

історія мусульман України

історія України

Олександр Степанченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Аккерманській фортеці повернули плиту з тугрою Селіма III

editor — Tue, 28 Sep 2021 07:39:12 +0000

На стінах Аккерманській фортеці з’явилися копії знищених або вкрадених вандалами ще в ХІХ столітті двох заставних плит. Одна, з викарбуваним гербом (тугрою) османського султана Селіма III — на місці втраченої в XIX столітті плити що була встановлено над головними воротами 1796 року з нагоди ремонту фортеці; друга — з гербом молдавських господарів.

Перша плита повернулася на фасад надбрамної вежі. Востаннє її бачили 1818 року російські військові інженери, що зробили її малюнок. Після крадіжки на фасаді залишалася ніша, куди й установили копію, виготовлену реставратором Олегом Гомонюком.

«Дотепер фасад Кілійських воріт був обвішаний якимись недоречними транспарантами й виглядав безглуздо. Сьогодні цьому елементу пам’ятника архітектури повернули вигляд, що він мав від кінця XVIII століття», — зазначив доктор історичних наук, депутат облради Андрій Красножон.

Посольство Республіки Туреччина в Україні позитивно оцінило факт відновлення утраченої плити султана Селіма III на стінах Аккерманській фортеці:

«Дякуємо нашим українським друзям за внесок у збереження нашої спільної історичної спадщини!»

Довідка. Аккерманська фортеця, що від 1484 до 1812 року належала Османської імперії, стоїть у південно-західній частині України — у сучасному місті Білгород-Дністровський, у місці, де в Чорне море впадає Дністер. Аккерман разом з містом Кілія на Дунаї, що так само від 1484 року належало Османській імперії, вважали за «ключем» від Чорного моря, Польщі, Руси й татарських земель. Дотепер на території фортеці зберігся мінарет мечеті Баязида, що про неї розповідав Евлія Челебі у своєму творі «Сеяхат-наме». 2019 року фортецю внесено до попереднього Списку культурної спадщини ЮНЕСКО.

28.09.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Аккерманська фортеця

історія України

архітектура Украни

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Незалежний Крим у XVIII столітті. Частина друга

О. Степанченко — Fri, 10 Sep 2021 16:01:17 +0000

Російська імперія одразу по російсько-османській війні 1767–1774 рр. вела боротьбу не тільки за те, щоб підбити своєму впливу Крим, а й проти Війська Запорозького, що бувши на позір покірне, й далі обстоювало традиції волелюбности й далеко не завжди виконувало накази командирів російського війська. Запорожці активно боронили свої права на землі, звані в Петербурзі «Новоросією».

Фельдмаршал П. Рум’янцев у листі генерал-поручикові О. Прозоровському повідомляв:

«Если их, запорожцев, сумасбродство в присвоении земель, заселенных жителями Новороссийской губернии… произойдет до той крайности, что начнут они общую тишину нарушать и поступят на дела доказывающие разврат и умысел в нарушении долга подданства — в таком случае, я уповаю… [будут] преподаны от стороны тамошней команды меры».

Коли Рум’янцев писав цього листа, він ще, мабуть, не знав про те, що Катерина II вже рішила долю Запорозької Січі. 5 червня 1775 року російські війська під орудою генерал-поручика П. Текелі несподівано оточили Січ, щоб «преподать меры». Велика частина козаків ладна була битися з царським військом, але священники та кошовий отаман П. Калнишевський умовили запорожців скласти зброю. За кілька місяців після знищення Січі частина козаків утекла до Криму, а звідти за Дунай — на землі Османської імперії, де вони стали на службу султанові.

Ліквідувавши запорізьке козацтво, Росія ще енергійніше взялася до нищення Кримського ханства. У цей період (1775–1777) основним методом нейтралізації кримських татар був підкуп впливових беїв та урядовців ханської адміністрації Криму. Про це свідчить інструкція, видана фельдмаршалом П. Рум’янцевим, куратором кримського питання з боку Росії, бригадирові Бринку. Зокрема в ній зазначено:

«Обещанный переводчиком Константиновым подарок Джан-Мамбет-бею сделать до 1000 рублей, с тем однако, чтобы он ему вручен был не ранее (получения) оригинального ответа от ногайцев ко двору ее императорского величества.
Дьяум-гаджи можно подарить также до 300 рублей, но при условии, что даст присягу.
Через посредство переводчика Константинова посоветовать калге-султану подарить от себя на раздел 1000 рублей всем мурзам Едисанским и Джамбуйлакским… дабы тем приохотить их впредь к исполнению всего в его пользу.
Карасозу, как весьма нужному для наших дел человеку, дабы и более привязать его к стороне нашей, прибавить к получаемому им жалованию еще по 100 рублей в год и объявить данный ему чин обер-офицерский, т. е. прапорщичий с одним участком земли в Елисаветградской провинции.
Едичкульского Джан-Мамбет-мурзу, который в прошлом году доказывал отлично свою к нам верность и о котором Джан-Мамбет-бей пишет к калге-султану, склоняет последнего принять и с народом его в особенную милость».

І хоч війна скінчилася, була підписана мирна угода, османські війська ще якийсь час лишалися у Криму, що викликало постійну тривогу в Петербурзі. У вересні 1775 року фельдмаршал Рум’янцев у листі до князя Рєпніна зазначає:

«По поводу пребывания войск турецких в Крыму и на Кубанской стороне, в городах и крепостях татарам принадлежащих, ваше сиятельство получили высочайшее повеление об употреблении всевозможных усилий к их выводу на основании мирного договора… Несмотря на все уверения Порты, один турецкий начальник, по имени Орду-Агасси, с некоторым числом войска, пребывая в области татарской, переселяется из одного места в другое. Так недавно он, выступив из Кафы, переехал на Тамань и стал вмешиваться во внутренние дела [Крымского ханства]».

Лише ціною величезних зусиль дипломатів у Стамбулі Росії вдалося домогтися початку виведення османських військ з території Кримського ханства.

Серйозною проблемою відносин Криму з Росією стала проблема ногайських племен, що перед російсько-османською війною вільно кочували на території від Дунаю до передгір’їв Північного Кавказу. За підсумками війни Росії вдалося «вбити клин» у межиріччі Південного Бугу та Дніпра, таким чином розітнувши землі Кримського ханства та анексувавши багато місця традиційних кочовищ ногайців.

У наказі від 2 жовтня 1775 року, адресованому генерал-поручику А. Прозоровському, фельдмаршал Рум’янцев зазначає, що відмова у пропуску підданим Криму в бузько-дніпровське межиріччя зафіксована в рескрипті Катерини II і її слід безумовно виконувати. Уже невдовзі після війни на захоплених землях Росія починає провадити активну господарську діяльність, будує поселення та зводить фортеці й міста, прагнучи назавжди закріпити завойовані території.

Тим часом у Криму хан Девлет Ґерай і далі провадив незалежну політику, всіляко протидіявши російському впливу. У цій ситуації Росія стала шукати заміну ханові з-поміж його найближчого оточення. Дуже швидко в Санкт-Петербурзі зрозуміли, що найліпша кандидатура — калга-султан Шагін Ґерай. Уже восени 1775 року фельдмаршал Рум’янцев у листі до Шагін Ґерая щедро розсипав компліменти на адресу калги (друга за значенням посада в державі. — Ред.). Згодом комендантові фортеці Єнікале, генерал-майорові Борзову вручено 5000 рублів, що він мав передати їх людям з оточення Шагін Ґерая. Навесні 1776 року російським агентам удалося підкупити частину беїв кримських татар (мангути), зробивши їх прихильниками калги-султана.

До цього часу хан Девлет Ґерай розпочав приготування з метою проведення військової операції з вигнання російських військ із Криму, передусім із фортець Керч і Єнікале. На нараді у квітні 1776 року кримський хан і більшість беїв Криму підтримали план Девлет Ґерая, тільки голова мангутів Шах-Пас-бек відмовився вирушити разом з усім кримським військом. Про те, що військові приготування йдуть у Криму повним ходом, командуванню царської армії стало зрозуміло після того, як на півострові, за наказом хана була знищена ціла група російських шпигунів, що діяла під виглядом кур’єрів.

Щоб протидіяти виступові кримської армії фельдмаршал Рум’янцев розробив план, і почали стягуватися в польові табори 14 полків і безліч допоміжних частин із великою кількістю артилерії та боєприпасів. Військову операцію Девлет Ґерая в разі успіху могли підтримати й османські війська.

Півтора року після закінчення російсько-османської війни Крим був готовий до нового виступу — цього разу з метою захистити свою незалежність і територіальну цілісність.

Олександр Степанченко

10.09.2021

Оцініть статтю:

Теги:

історія України

історія мусульман України

історія Криму

Олександр Степанченко

Російська імперія

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Незалежний Крим у XVIII столітті. Частина перша

О. Степанченко — Tue, 24 Aug 2021 13:35:29 +0000

В історії Криму було кілька періодів, коли держава, створена кримськими татарами, існувала як незалежна. У XV ст. завдяки зусиллям хана Хаджи Ґерая виникла мусульманська держава, що прагнула позбутися підпорядкування Золотій Орді. На короткий термін ханові вдалося домогтися повної самостійности, але незабаром після смерті Хаджі Ґерая Крим потрапив у васальну залежність від Османської імперії. І хоч ця залежність часом була не обтяжлива, а іноді суто формальна, Кримське ханство не мало всіх атрибутів суверенної держави. Така ситуація зберігалася аж до останньої третини XVIII ст., поки черговий конфлікт між Петербургом і Стамбулом не переріс у тривалу криваву війну.

Російсько-османська війна 1768–1774 рр. почалася внаслідок інтриг європейських держав та абсолютно не відповідала інтересам мусульман як у самій Османській імперії, так і в Кримському ханстві. Бойова готовність кримського війська лишалася на рівні пізнього середньовіччя. Щодо османського війська, то перед початком воєнних дій вона не була мобілізована та належним чином підготована. А головна її проблема була в недостатній дисциплінованості вояків та у відсутності грамотних і рішучих воєначальників.

Від самого початку війни її перебіг контролювали царські війська, що здобули кілька серйозних перемог. Це все призвело до того, що 1771 року російська армія захопила Крим. У листопаді 1772 року хан Сахіб II Ґерай у Карасубазарі підписав сепаратну мирну угоду, за якою Кримське ханство виходило з війни та ставало незалежною державою. Згідно з цим договором, Росія отримувала контроль над Керчю та Керченською протокою, що дозволяло їй мати військово-морський флот на Чорному морі.

Шведський історик Йоганн Тунманн писав:

«Довго Кримська держава була страшна для росіян і поляків, поки ці народи не опанували ліпше військове мистецтво. Аж до Карловицького миру (1699) кожна з цих держав мала надсилати кримському ханові щороку подарунків приблизно на 100 тис. рейхсталерів, щоб уберегти свої землі від спустошення їх татарами. Нарешті росіяни забрали в цієї держави значні частини її земель і утвердилися навіть у самому Криму. Вони поклали зате кінець верховній владі османів і повернули цій державі дуже давно втрачену незалежність».

1774 року Росія та Османська держава (девлет) уклали мирний договір у селищі Кучук-Кайнарджи, за яким Стамбул визнавав Крим незалежною державою. Водночас султан, бувши й халіфом, і надалі лишався духовним лідером кримських мусульман, що дозволяло османам впливати не тільки на релігійне, а й на політичне життя півострова.

Саме на цей момент звертала увагу російська імператриця Катерина II в листі до фельдмаршала П. Рум’янцева:

«Не будем мы еще запрещать, чтобы Порта Оттаманская согласилась с татарами и ханом крымским как нацию и государем совершенно свободным и ни от кого независимым. В обрядах магометанской веры… признаваемого халифства в особе султана турецкого, только бы эти духовные обязательства не составили связи разрушающей дарованные мирным трактатом».

У Криму багато беїв уважали за неприпустиму «проросійську» політику Сахіба II Ґерая та бажали його відставки. Наприкінці війни, влітку 1774 року, османські війська висадили в Криму десант під орудою ще одного представника керівної династії Ґераїв — Девлета IV Ґерая. Це був жорсткий та безкомпромісний політик, гарячий прихильник єдности з Османською імперією. Він зумів змістити Сахіба II Ґерая, зайнявши бахчисарайський престол.

Внутрішня політика Девлета IV Ґерая була заснована на тому, що беї, які підтримали сепаратний мир із Росією, мали бути покарані. Хан рішуче вимагав, щоб російські війська, що перебували за межами відведеної їм території, негайно покинули Крим. А ще Девлет IV Ґерай домагався, щоб османський султан розірвав мирний договір з Російською імперією та відновив колишні відносини Стамбула і Бахчисарая. Ці всі вимоги в Санкт-Петербурзі сприймали як вияв ворожости й тільки шукали підстав, щоб усунути хана від влади.

У рапорті фельдмаршала Рум’янцева від 20 березня 1775 року сказано, що Росія через співробітників своєї дипломатичної місії у Стамбулі дуже впливала на османський уряд з метою відправити хана Девлета IV Герая з Криму:

«Я сейчас получил курьера из Царьграда (Стамбула) от полковника Петерсена. Он требовал именем моим изъяснения у Порты о делах татарских. Министр (османский) реис-эфенди уверил его под клятвою, что после обмена ратификационными грамотами послано повеление к Девлет-Гераю, дабы он непременно выехал из Крыма… Прибавил реис-эфенди к этой дружеской откровенности еще и то, что сама Порта за нужное почитает удалить Девлет-Герая, зная честолюбие его быть ханом в Крыму и насколько этот человек опасен».

У Стамбулі справді побоювалися кримського хана, вважаючи, що своєю безкомпромісністю він може знову втягнути Османську імперію у війну. Водночас багато османських чиновників, урядовців та військовиків були незадоволені умовами угоди, що перетворювала велику державу на другосортну, змушували не просто поступитися значними територіями, а й виплатити Росії велику контрибуцію. У цій ситуації султан Абдул-Хамід I мусив лавірувати між інтересами різних політичних угруповань при дворі.

Тим часом у Криму Росія створила дві свої військові бази — в Керчі та Єнікале. Постачання гарнізонів у цих фортецях було вкрай погане. Довіз продовольства з Росії був нерегулярний та коштував дуже дорого. Начальникам гарнізонів виділено великі суми грошей, щоб купувати харчі у кримських татар, але хан заборонив своїм підданим продавати продовольство окупантам. Тоді командувач фортецею Єнікале полковник Ступишин пішов на прямий підкуп одного з беїв. Про це буквально сказано в листі кримського хана на ім’я Ступишина:

«Неизвестно было как нам (хану), так и прочим крымским начальникам, что за доставление из магазинов в Крыму провианта в Еникале заплатил (полковник Ступишин) 17 тыс. рублей российской монеты начальнику, акмурзе, который дерзнул взять, не доложась нам и иным начальникам, за что будет наказан. А провианта не только всего, но даже одной четверти, не имея повеления от турецкого султана, возить (русским. — Ред.) не будут».

Як видно з листа, в перші місяці після підписання угоди в Кучук-Кайнарджи, ситуація в Криму балансувала на межі війни і миру. Найменшої іскри було б досить, щоб бойові дії поновилися з новою силою.

Олександр Степанченко

24.08.2021

Оцініть статтю:

Теги:

історія Криму

історія України

історія мусульман України

Олександр Степанченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

На межі двох світів. Тарас Шевченко.

О. Степанченко — Mon, 19 Jul 2021 09:10:36 +0000

У квітні 1846 року Тарас Шевченко вступає до недавно створеного Кирило-Мефодіївського братства. Мабуть, уперше після виступу Мазепи створено організацію, що у її документах прямо було сказано про можливість державної незалежности України. Подія не на жарт налякала владущі стани Російської імперії. Про це писав, зазначаючи роль в організації Шевченка, у своїй доповіді очільник Третього відділу (політичної поліції) граф Олександр Орлов:

«Шевченко приобрел между друзьями своими славу значительного малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны. С любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли о мнимом блаженстве времен гетманщины, о счастии возвратить эти времена и о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства».

Політичним маніфестом кирило-мефодіївців був релігійно-філософський трактат «Книга буття українського народу», що містила заклик до створення федеративної республіки слов’янських народів. Довгий час уважали, що автором «Книги» був український історик, член Кирило-Мефодіївського братства Микола Костомаров. А тепер деякі дослідники схиляються до думки, що трактат написав Михайло Чайковський (Садик-Паша), турецький генерал польсько-українського походження, творець османського козацтва.

Після розгрому Кирило-Мефодіївського братства 1847 року Тараса Шевченка «віддали в солдати», за особистою вказівкою царя Миколи I. Сам Шевченко в листі до А. Лизогуба, так описував події, що привели його до країв, віддалених від України на багато тисяч верст:

«На другий день, як я од вас поїхав, мене арестовали в Києві, на десятий — посадили в каземат в Петерб[урзі], а через три місяці я опинився в Орской крепости в салдатській сірій шинелі, чи не диво, скажете! Отже воно так. І я тепер точнісінький як той москаль, що змальовав Кузьма Трохимович панові, що дуже кохався в огородах. От вам і кобзар! Позабирав грошики та й шморгнув за Урал до киргиза гуляти. Гуляю! Бодай нікому не довелося так гуляти».

Місцем служби Тараса Шевченка визначили Орську фортецю, що стояла на стику зони традиційного розселення двох мусульманських народів: башкирів і казахів. Фортеця збудована 1735 року на прохання казахського хана Абулхаїра російськими інженерами та мала стати північною резиденцією ханів Молодшого жуза — об’єднання західних казахських племен. Насправді вона стала центром колоніальної імперської адміністрації та найважливішим форпостом у справі просування Росії в Центральній Азії.

Територія південного Уралу ще у XVIII столітті входила до складу Казахського ханства — однієї з найбільших ісламських держав, що з’явилися після розпаду Золотої Орди. Санкт-Петербург повною мірою зумів скористатися важким становищем казахів, у якому вони опинилися після серії кривавих воєн з джунгарами. Одного разу потрапивши в залежність від Росії, Казахстан на понад два століття втратив свій суверенітет і свою державність.

Опинившись у казахських степах, Тарас Шевченко вперше щільно стикнувся з давньої ісламською цивілізацією, про яку перед тим йому доводилося тільки чути або читати в книгах. Багато років Шевченко прожив на землях, населених мусульманськими народами. Про те, як вплинуло ісламське оточення на українського поета, можна дізнатися з численних листів, що він надіслав своїм друзям і знайомим.

Ще перед засланням Тарас Григорович в своїй поетичній творчості звертався до теми боротьби мусульманських народів за право на свободу, незалежність, проти деспотії. Ідеться передусім про поему «Кавказ». У ній з їдким сарказмом він малює колонізаторську «місію» Росії, що прагне не тільки підкорити мусульманські народи Кавказу, а й накинути їм свою «цивілізацію»:

Чурек і сакля — все твоє,
Воно не прошене, не дане,
Ніхто й не возьме за своє,
Не поведе тебе в кайданах.
А в нас!.. На те письменні ми,
Читаєм Божії глаголи!..
І од глибокої тюрми
Та до високого престола —
Усі ми в золоті і голі.
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас...

Симпатія до мусульманських народів яскраво виявилася й під час вимушеної служби в царській армії. У листі до княжни В. Рєпніної Шевченко пише:

«Теперь прозябаю в киргизской степи, в бедной Орской крепости… Прежние мои страдания, в сравнении с настоящими, были детские слезы: горько, невыносимо горько! И при всем этом горе мне строжайше запрещено рисовать что бы ни было и писать (окроме писем), а здесь так много нового, киргизы (так в XIX веке называли казахов. — Ред.) так живописны, так оригинальны и наивны, сами просятся под карандаш, и я одуреваю, когда смотрю на них. Местоположение здесь грустное, однообразное, тощая речка Урал и Орь, обнаженные серые горы и бесконечная киргизская степь. Иногда степь оживляется бухарскими на верблюдах караванами, как волны моря зыблющими вдали, и жизнию своею удваивают тоску. Я иногда выхожу за крепость, к караван-сараю или меновому двору, где обыкновенно бухарцы разбивают свои разноцветные шатры. Какой стройный народ, какие прекрасные головы! И постоянная важность, без малейшей гордости».

У Казахстані Шевченко всупереч заборонам царського уряду не тільки писав вірші, а й створив серію чудових і проникливих художніх робіт, зобразивши на них місцевих мусульман, що опинилися в такому ж поневоленні, як і українці в середині XIX ст.

Під час експедиції на Аральське море Тарасові Шевченкові вдалося досить близько обізнатися з побутом місцевих казахів — це відбилося в серії його малюнків: «Казахи в юрті», «Казахський хлопчик розпалює грубку», «Байгуші» і «Байгуші під вікном». Байгушами казахи й башкири називали найзнедоленішу частину суспільства — поденників, що не мали свого майна і перебували фактично на соціальному дні. Найяскравіше в Шевченка вийшли образи казахських дітей, чиї обличчя світяться навіть за майже два століття після того, як їх зобразив український художник.

Після Орської фортеці та експедиції на Арал Шевченка перевели до Новопетровського укріплення — ще дальшого й глухішого місця, де навіть казахів-кочовиків можна було зустрити нечасто.

«В этой широкой пустыне мне тесно — а я один, — повідомляє Тарас Григорович у черговому листі до А. Лизогуба. — До вас, я думаю, не дошло сведение, где именно это Новопетровское укрепление, то я вам расскажу. Это будет на северо-восточном берегу Каспийского моря, на полуострове Мангышлаке. Пустыня, совершенная пустыня, без всякой растительности, песок да камень, и самые нищие обитатели — это кочующие кой-где киргизы…»

І хоч Шевченко цілий час перебував поміж солдатів та офіцерів російської армії, він був у курсі того, чим живе мусульманська людність Новопетровського укріплення. В одному з листів поет ніби мимохідь зазначає: «У нас сьогодні байрам» — маючи на увазі свято Ураза-байрам, що знаменує закінчення посту в місяць Рамадан.

На жаль, Шевченко перебував далеко від центрів ісламської цивілізації, і через певні обставини йому не пощастило познайомитися з казахськими релігійними інтелектуалами, а то його погляд на історію та культуру цього давнього народу був би трохи інакший. Але перебування, хоч і вимушене, в Казахстані лишило глибокий слід на всій творчості великого українського поета й художника.

Як точно помітив історик Петро Кралюк,

«Україна довгий час перебувала на кордоні християнської та ісламської цивілізацій, а українці безпосередньо контактували з представниками мусульманських народів, передусім тюркомовними. Зазначена межовість України між християнською і мусульманською цивілізаціями не могла не відбитися у творчості Тараса Шевченка, поезія якого досить точно відбила світосприйняття, ментальність українців».

Олександр Степанченко

19.07.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Олександр Степанченко

історія України

Тарас Шевченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Серед археологічних знахідок на Приморському бульварі — турецькі люльки XVIII ст.

editor — Thu, 15 Jul 2021 12:29:31 +0000

Наприкінці листопада 2020 року в Одесі почалися археологічні розкопки. На ділянці Приморського бульвару між пам'ятником Дюку де Рішельє і Воронцовським палацом співробітники Інституту археології НАН України, Південноукраїнського педагогічного університету ім. Ушинського та одеські краєзнавці сподівалися знайти те, що лишилося від Хаджибейського замку, що його взяв штурмом загін Йосипа де Рібаса 14 вересня 1789 року. Місце для пошуку визначили за допомогою георадара. Як повідомляв «Іслам в Україні», тоді були знайдені артефакти турецького і античного періодів, зокрема турецький фаянс із західної Туреччини, берегова артилерійська батарея турків і золотоординська монета хана Абдуллаха 1360-х рр. Наприкінці грудня 2020 року археологічні розкопки на Приморському бульварі Одеси були призупинені до нового сезону, і ось, як повідомляє видання «Думская», археологи знову розпочнуть розкопки на Приморському бульварі.

Спільна археологічна експедиція Інституту археології України та Одеського педагогічного університету, що має висвітлити ранню історію Одеси та знайти залишки Хаджибея, вже знайшла досить цікаві артефакти, зокрема колекцію турецьких позолочених люльок.

Доктор історичних наук, співорганізатор експедиції Андрій Красножон заявив виданню, що приємною знахідкою стали залишки першого брукування бульвару плитами привізного пісковику та тротуарними бордюрами, а найнесподіванішими були знахідки кераміки та монет XIV століття:

«Крім монети Абдуллах-хана, в розкопі та шурфах наявна велика кількість імпортної кераміки виробництва південно-східного Криму та Візантії 1310–1350 рр. Чи не знаменита це італійська факторія Джинестра? Знайдено цілу колекцію турецьких люльок стамбульського виробництва кінця XVIII століття. Серед них є рідкісні й дорогі позолочені екземпляри, явно подарункові», — повідомив Красножон.

Виявлено й будівельні залишки — ймовірно сліди руйнування турецького замку — упереміш з матеріалом, що відносять до перших років існування Одеси: кухонний столовий і парадний посуд межі XVIII–XIX століть, чарки, цілі пляшки та навіть дитячий керамічний свисток.

«Щодо питання локалізації Хаджибейського замку, то в його розв’язанні особливо привертає увагу велика кількість будівельних матеріалів в міру наближення до центральної частини бульвару, — зазначає Андрій Красножон. — Це означає, що замок стояв десь у районі центральної частини Приморського бульвару, але у справі його пошуку ще не поставлена крапка, адже дослідження тривають».

За словами Андрія Красножона, дані цього року в сукупності з інформацією, отриманою в минулому, дозволяють стверджувати, що під час будівництва Приморського бульвару перемішано шари турецького Хаджибея та ранньої Одеси.

Довідка: Хаджибе́й (тур. Hacıbey, інші назви, що трапляються в історичній літературі — Гаджибей, Качибей, Коцюбіїв, Какубія) — відоме від XIV століття поселення (кам'яний замок, стоянка для суден і порт із примітивними спорудами), що існував на березі Одеської затоки, на місці сучасного міста Одеса.

15.07.2021

Оцініть статтю:

Теги:

археологічні розкопки

Приморскьий бульвар

історія України

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Як Українська Держава розв’язала проблему Криму в 1918 році. Частина друга

О. Степанченко — Fri, 09 Jul 2021 16:20:15 +0000

Навесні та на початку літа 1918 року Німеччина зробила серію масованих наступів на Західному фронті з метою розгромити французькі та англійські війська. На початку червня німці стояли лише за 50 кілометрів від Парижа, але домогтися вирішальної перемоги їм не вдалося. Битви Першої світової війни безпосередньо позначалися на становищі в Україні. Перемога Німеччини дозволила б Україні збудувати власну незалежну державу, не вважаючи на Росію.

Гетьман Скоропадський прагнув створити власну армію, що дозволяла б Україні стримувати, з одного боку, Радянську Росію, а з другого боку — Добровольчу армію генерала Денікіна, що воювала з більшовиками. Денікін, що орієнтувався на Англію та Францію, дуже негативно ставився до гетьмана України, вважавши його за противника відновлення «єдиної і неподільної Росії». Так само вороже він ставився й до всякої форми української державности.

«Ніколи, звісно, ніяка Росія — реакційна чи демократична, республіканська чи авторитарна — не допустить відірвання України», — писав Денікін. Командувач Добровольчої армії намагався отримати контроль над Кримом, зробивши його тиловою базою та місцем формування своїх резервів не тільки для війни з комуністами, а й для майбутнього захоплення України.

Гетьман Скоропадський так само бажав узяти Крим під контроль, щоб не просто заволодіти його ресурсами та Чорноморським флотом, а й щоб не дати поширитися полум’ю громадянської війни, що в цей час розгоралося в Росії, на територію півострова. Для розв’язання цього питання була потрібна згода Німеччини, що здійснювала протекторат над Кримом.

2 вересня 1918 року гетьман виїхав на переговори до Німеччини на запрошення імператора Вільгельма II. 4 вересня в Берліні відбулися переговори української делегації з німецьким канцлером Г. фон Гертлінгом, а вже 5 вересня, в Касселі, з самим Вільгельмом II. За якісь години гетьманові вдалося розв’язати два найскладніші питання, що стосувалися Криму та Чорноморського флоту. Це сталося не тільки завдяки дипломатичному хистові Скоропадського, а й завдяки вільному володінню німецькою мовою: майбутній гетьман народився в Німеччині та до п’яти років жив там.

Після повернення до Києва одразу стало ясно, що тональність Кримського крайового уряду під впливом німців раптом змінилася. Одна за другою до української столиці стали прибувати делегації з метою остаточного визначення статусу Криму. Щоб пом’якшити ситуацію, 18 вересня український уряд припинив блокаду півострова — це був жест доброї волі.

28 вересня до Києва прибула офіційна делегація Крайового уряду на чолі з міністром юстиції А. Ахматовичем. Переговори відбувалися дуже непросто: гетьманський уряд пропонував кримцям найширшу автономію, а представники Крайового уряду, своєю чергою, хотіли, щоб Україна і Крим об’єдналися як дві суверенні держави. По суті вони вели мову про конфедерацію. На цих переговорах не вдалося знайти компромісного варіанту. Після від’їзду кримської делегації, Україна знову запровадила режим економічної блокади, ще суворіший, як перед тим. У Криму дуже швидко зрозуміли, що об’єднуватися доведеться на умовах Києва. Новий, останній, раунд переговорів мав відбутися в листопаді.

Поки в Києві тривали переговори про Крим, ситуація на фронтах Першої світової війни почала розвиватися за найдраматичнішим сценарієм. Австро-Угорщина, Болгарія та Османська імперія зазнали нищівної поразки та вийшли з війни. За розрахунками Скоропадського, Німеччина могла протриматися до січня-лютого 1919 року. До цього часу, згідно з розробленим планом, Україна мала сформувати власну армію, завершити процес приєднання Галичини, Криму та Кубані, налагодити взаємини з державами Антанти, укласти мирну угоду з Радянською Росією. Але події розвивалися стрімко та зовсім не так, як хотів би очільник української держав

1 листопада в Кілі повстали моряки військово-морських сил Німеччини. Це стало каталізатором революції, через яку імператор Вільгельм II мусив зректися престолу та емігрувати до Нідерландів. 11 листопада Німеччина підписала угоду про перемир’я — фактично це була її капітуляція. За угодою, німецькі війська мали в найкоротший термін покинути територію України.

13 листопада уряд Леніна в Москві заявив про анулювання Брестського миру, висунувши таким чином претензії на Україну, Білорусь і Кавказ. Відчувши дедалі більшу підтримку Антанти, командувач Добровольчої армії генерал Денікін відрядив представників до Криму, щоб перешкодити Україні завершити процес приєднання півострова. Одночасно з цим проросійські сили змусили подати у відставку главу Кримського крайового уряду генерала С. Сулькевича. Новий уряд Криму, підконтрольне Денікіну, не хотіло навіть чути ні про яке приєднання до України.

Ще в жовтні 1918 року представники голови українського уряду Ф. Лизогуба мали зустрічі з дипломатами країн Антанти, але їм заявили, що Англія, Франція, США та Італія не визнають гетьмана Скоропадського за легітимного правителя України. Західні держави поставили під сумнів і саму незалежність української держави. У цій ситуації гетьман зробив дуже ризикований крок. 14 листопада він видав «Грамоту про федерацію», що в ній ішлося про можливість входження України до складу майбутньої федеративної Росії.

В умовах бурхливої громадянської війни, коли білі армії боролися тільки за «єдину й неподільну Росію», заява гетьмана не справила на російських генералів жодного враження, але вона й не було розрахована на них. Скоропадський адресував свою «Грамоту» лідерам країн Антанти, і справді, в Лондоні та Парижі цей документ зустріли досить позитивно. Гетьман був не єдиним державним діячем Східної Європи, що заявляли про свою підтримку білого руху. Естонія, Фінляндія, Польща так само брали участь у заходах з озброєння та формування антирадянських військ, що брали участь у громадянській війні в Росії.

Поки в Києві міркували про способи виходу з кризової ситуації, нею вирішили скористатися лідери соціалістичних партій, що спиралися на підтримку Москви. Ще влітку 1918 року ліві партії на чолі з Винниченком і Петлюрою стали готуватися до повалення гетьмана Скоропадського. Для цього у військах були створені спеціальні структури, відповідальні за підготовку кадрів. Змова охопила велику частину військових підрозділів української армії. Почати повстання планували незалежно від зовнішніх чи внутрішніх факторів. «Грамота про федерацію» стала просто додатковим приводом для заколоту.

13 листопада створено Директорію УНР на чолі з Володимиром Винниченком, а вже 14 листопада в Білій Церкві повстав полк січових стрільців, почавши наступ на Київ. За лічені дні заколот охопив цілу Україну. На сторону Директорії перейшла більшість військових частин Української Держави. Хаос, анархія та грабежі охопили країну. Якийсь час гетьманові вдавалося триматися в Києві. Так було до 14 грудня, коли в столицю зайшли війська Петлюри. Скоропадський мусив зректися влади. Він покинув свій палац і переховався в резиденції посла Османської імперії, Ахмеда Мухтар-бея, а потім виїхав до Німеччини.

Щоб реалізувати свої амбітні плани будівництва могутньої соборної України, гетьманові не вистачило лише двох-трьох місяців. Після початку заколоту Скоропадський передбачав, що зразу за соціалістами в Україну прийдуть більшовики. Так і сталося: у січні-лютому 1919 року Директорія УНР майже без опору здала більшу частину України Москві. Слідом за Україною Червона армія взяла Крим, а Добровольча армія Денікіна зазнала тяжкої поразки, й тільки допомога держав Антанти продовжила її існування.

Сучасний український історик Юрій Терещенко, аналізуючи причини невдачі, що спіткала гетьмана Скоропадського, зазначав:

«В’ячеслав Липинський, порівнюючи процес побудови держави у країнах Балтії з тим, що відбувалося в Україні, ставить питання: а чому там утрималися державні інститути та збереглася національна державність? А тому, що народи Балтії не повставали проти так званих остзейських баронів, проти аристократичної верстви, а творили єдиний національний фронт і не дали можливости більшовикам повалити цю державність. А в Україні соціалісти, керуючись своїми партійними гаслами, розбивали цей фронт єдности. Вони бачили у Скоропадському не творця, а представника експлуататорських верств, абсолютно перекреслюючи ті державні досягнення, що, поза сумнівом, мав Скоропадський і яких не мали ці традиційні українські партії».

Олександр Степанченко

09.07.2021

Оцініть статтю:

Теги:

історія України

історія мусульман України

історія Криму

Крим

Олександр Степанченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь