Золота Орда (Улус Джучі), що виникла як самостійна держава в другій половині XIII століття, була спадкоємицею Монгольської імперії не тільки у військовому й політичному розумінні, а й у царині економіки. Добре відомо, що владущі стани Улусу Джучі були монголами, а основну масу людности становили різні тюркські племена й народності, осельники Дешт-і-Кипчаку — найбільшого степового масиву Євразії.
Монголи принесли в життя Золотої Орди високий ступінь організації, небачену перед тим у спільнотах кочових народів. Їхні блискавичні перемоги, висока ефективність збройних сил, мобільність, маневровість, запровадження новітніх засобів воювання вражали найдосвідченіших воєначальників того часу. Степова імперія, підбивавши чужі землі, реорганізовувала на них життя й побут на свій розсуд, руйнувала старі суспільні та господарські відносини та творила нові.
Для європейських і мусульманських народів, монголо-татарська політична, військова та господарська система була геть чужа. Навіть сам вигляд завойовників викликав жах, змішаний з огидою. Квінтесенцією цього жаху стало гіперболізований опис монголів, зроблений індійським поетом Аміром Хосровом: «Очі їхні такі вузькі, а погляд настільки пронизливий, що здається, вони можуть поглядом просвердлити дірку в міднім казані, а їхній сморід ще жахливіший, ніж колір їхньої шкіри. Їхні голови сидять на плечах так твердо, що здається, вони не мають шиї, а щоки нагадують горбасте штопане хутро. Їхні носи розплющені від вилиці до вилиці. Їхні ніздрі подібні на смердючі могили, а з ніздрів стирчить шерсть аж до рота. Їхні вуса надзвичайно довгі, а бороди надто рідкі. Їхні груди трохи чорного, а трохи білого кольору всипані вошами, як спрагла земля кунжутним зерном. Узагалі їхні тіла засіяні паразитами, а шкіра справляє враження шагрені, що годяща хіба на чоботи».
Звісно, нічого спільного з реальністю такий опис не мав. Річ у тім, що мусульмани та європейці були такі вражені міццю та енергією завойовників, що не хотіли повірити, що це робили звичайні люди. Вони бажали бачити в монголо-татарах монстрів, здатних тільки проливати ріки крови, руйнівників країн і міст. А проте кочовики були спадкоємцями стародавніх цивілізацій, мали неабиякі знання й дивовижні навички.
Відомо, що монголо-татари задовго перед європейцями навчилися методів психологічної війни. Ще перед появою татарського війська посилали вперед спеціально підготованих агентів, що розносили чутки про численність і непереможність татар. Ефект такої роботи вражав. Відомий випадок, коли неозброєний татарський воїн захопив полоненого. Не мавши на похваті зброї, він наказав полоненому встати на коліна й чекати. А сам тим часом сходив по шаблю. Цей час, паралізований страхом, бранець стояв і чекав своєї долі.
Італійський дипломат і мандрівник Плано Карпіні, добре обізнаний зі звичаями монголо-татар, описав деякі «технологічні новинки», невідомі в середньовічній Європі. Зокрема, кочовики опанували процес перетворення кобилячого молока на порошок, що возили в мішку. За потреби цей різновид «сухого молока» розчинялася водою в бурдюку. Потім одержану суміш прив’язували до сідла, й за кілька годин її можна було вживати. За смаком напій нагадував кефір. Завдяки таким винаходам, татарське військо мало високу автономність, могло місяцями перебувати в походах, не турбуючись про харч.
Усупереч уявленням, Золота Орда не була винятково «кочова імперія». На її землях існувало розвинене товарне сільськогосподарське виробництво, були збудовані численні міста, й процвітала торгівля. Стереотипи про винятково кочовий характер золотоординського суспільства виникли ще в середні віки. До цього доклали руку й деякі арабські історики й географи. Подібна, не цілком правдива, інформація стала благодатним ґрунтом для появи теорій про «протистоянні кочового і землеробського населення». Історія Золотої Орди й численні наративні джерела дають повноцінну картину господарського життя татарської імперії.
Крім високорозвиненого тваринництва, людність Золотої Орди хліборобила. Автор «Подорожі в Тану», венеціанський дипломат Йосафат Барбаро, повідомляв, що татари починали сіяти на березневий молодик. Люди брали все потрібне — реманент, насіння — й вирушали у степ. Вони рушали від місця, де в той момент була орда, на відстань двох днів шляху. А як приходив час збирати врожай, женці знову виходили в поле. Як сівба, так і жнива проходили колективно, що давало вищу продуктивність праці, ніж це було в господарствах європейських держав.
Людність Улусу Джучі сіяла ячмінь, просо, пшеницю, жито, горох, вирощувала виноград, яблука, кавуни, а також різні плодові культури. Як правило, вирощеного ставало не тільки для внутрішнього споживання: частину врожаю йшла на експорт — до Італії та Візантії. Основною експортною культурою була пшениця, що її культивували на землях Північного Причорномор’я, Кубані й на Дону. Дотепер збереглися залишки іригаційних споруд побудованих ординцями в басейні ріки Кубань. Досить екзотичною статтею експорту були лікарські трави: їх збирали, сушили, а потім постачали не тільки країни заходу, а й в держави сходу.
Арабський географ та історик XIV століття Шихабуддин аль-Умарі писав про татарські землі: «У них родить посіяний хліб, струмує вим’я, течуть ріки й добуваються плоди».
Зазвичай уважають, що в середні віки Китай мав абсолютну монополію на виробництво шовкових тканин, але недавні дослідження Р. Набієва, В. Єгорова та В. Лепехина, довели, що на території сучасних Херсонської та Запорізької областей промислове виготовлення шовку існувало ще за часів Золотої Орди.
Після розпаду Улусу Джучі економічні й політичні зв’язки між окремими частинами держави порушилися, що призвело до занепаду не тільки добре налагодженої торгівлі, а й усього господарського механізму степової імперії тюрків. Лише в Криму ще тривалий час після загибелі Золотої Орди зберігалася культурна й господарська спадщина зниклої держави.
Олександр Степанченко
