Ім’я Шевкія Бекторе не мають забути

editor — Thu, 17 Nov 2016 19:51:33 +0000

«Шевкій Бекторе ніколи не нарікав на свою долю, хоч йому довелося провести за колючим дротом таборів майже 25 років свого життя. За ці роки він міг би „написати багато гарних книг, зробити багато корисного для свого народу“. Дивно, але він не відчував зла навіть до своїх мучителів — НКВСівців, розуміючи, що вони — лише ґвинтики механізму під назвою „комуністичний терор“», — пише провідний соціолог відділу методології та методів соціології Інституту соціології НАН України Ольга Максименко у своїй статті «Реалії сталінського режиму в книзі спогадів репресованого кримськотатарського поета і тюрколога Шевкія Бекторе (Şevqiy Bektöre) «Волги червона течія» («Volga Qızıl Aqarken»).

Стаття присвячена аналізу книги спогадів видатного кримськотатарського поета, педагога і мовознавця Шевкія Бекторе (1888–1961). Назва книги — «Волги червона течія» — символізує кривавий режим комуністичної диктатури та культу особи Сталіна в Радянському Союзі, однією з жертв якого став і письменник. Заарештований 1932 року за звинуваченням у «націоналізмі» та «контрреволюційній діяльності», Шевкій Бекторе мусив відбути майже 25 років свого життя у виправно-трудових таборах та на засланні. У книзі описано не тільки життя політичних в’язнів, від чиєї «крові Волга стала червона» (за влучним висловом письменника), а й інші драматичні події того періоду в історії СРСР: більшовицький терор після Жовтневого перевороту 1917 року, голод і розруха, примусова колективізація, антирелігійні кампанії, депортація кримських татар та інших народів під час Другої світової війни тощо.

Стаття про життєвий шлях і творчість літератора та вченого написано на основі доповіді авторки на III Міжнародній конференції «Крим в історії України» (2 червня 2016 р., Національний заповідник «Софія Київська»).

Публікуємо з дозволу автора з деякими скороченнями.

***

Коли багато хто спав глибоким сном,
вважаючи день ніччю,
я крикнув: «Маю право!»
Вітер і гори заглушили мій голос.
Але це не зупинило мене.
«Маю право, маю право, маю право!» —
кричав я, повторюючи ці слова,
як учень, що готується до іспиту.
…Коли багато хто з остраху замовк,
я крикнув: «Маю право!»
(Шевкій Бекторе, «Заради мого права»)

Перші твори, що викривали реалії сталінського тоталітарного режиму, стали доступними українському читачеві ще наприкінці 1980-х — на початку 1990-х, в епоху горбачовської «перебудови» та на зорі незалежності. Це, зокрема, романи Івана Багряного «Тигролови» та «Сад Гетсиманський», Уласа Самчука «Марія», Василя Барки «Жовтий князь», Володимира Винниченка «Слово за тобою, Сталіне!» Крім того, про скалічені долі людей та їх поневіряння в концтаборах ГУЛАГу писало багато російських, білоруських, єврейських, литовських, азербайджанських авторів (Олександр Солженіцин, Анатолій Рибаков, Варлам Шаламов, Лев Копелєв, Віталій Полозов, Лев Разгон, Євгенія Гінзбург, Ірина Ратушинська, Ольга Адамова-Сліозберг, Василь Биков, Лариса Геніюш, Павло Прудников, Мамартас Індрилюнас, Бронюс Крівіцкас, Ельдар Ісмаїлов та ін.) — адже жорна сталінізму нищили людей незалежно від їхньої національної приналежності. Серед цих творів, безперечно, заслуговує на увагу «Волги червона течія» — книга спогадів кримськотатарського письменника Шевкія Бекторе (1888–1961), якому довелося стати жертвою більшовицько-комуністичних репресій і провести двадцять чотири роки свого життя в таборах та на засланні, попри те, що він був громадянином іншої держави — Туреччини.

Літературна спадщина Шевкія Бекторе українському читачеві поки що маловідома. Український переклад «Волги…» (виконаний Валерієм Басировим) побачив світ лише в 2003 році (тобто майже за 40 років після першого видання в Туреччині), тоді ж у збірці «Окрушина сонця» було опубліковано п’ять віршів поета (у перекладі Петра Осадчука). У 2011 році книгу спогадів письменника було видано кримськотатарською мовою.

За походженням Шевкій Бекторе — кримський татарин, хоч і народився в Румунії (село Каваклар Добруджинського округу), землі якої тоді були вже незалежними від Османської імперії. Його батьки виїхали з Криму після Кримської війни 1853–1856 років. Відомо, що кримські татари пережили кілька хвиль міграції, починаючи з анексії Кримського ханства Російською імперією у 1783 році. Проте наймасштабнішою і найдраматичнішою за своїми наслідками стала еміграція кримських татар у середині XIX століття: за офіційними даними, тоді з Криму виїхало близько 193 тисяч людей, що були корінними жителями півострова.
У 1894 році родина Бекторе переїхала до Туреччини. Їхнім новим місцем мешкання стало невеличке селище Каракая, неподалік від міста Полатли (за 50 кілометрів від Анкари). Тут Шевкій отримав початкову і середню освіту. У 17-річному віці вступив на факультет богослов’я Стамбульського університету, де познайомився з кримськими татарами, які також там навчалися, і приєднався до Товариства кримських студентів. Серед них були, зокрема, майбутній автор національного гімну кримських татар і перший голова уряду Кримської Народної Республіки (1917–1918) Номан Челебіджихан та майбутній поет, тюрколог і літературознавець Бекір Чобан-заде.

У 1909 році Шевкій вперше потрапив на свою історичну батьківщину — Крим, де вивчав усну народну творчість кримських татар та здійснював інші народознавчі розвідки. У 1914 році, коли почалася Перша світова війна, Шевкій Бекторе виїхав з Криму до Туреччини, щоб приєднатися до лав османської армії як турецький громадянин. Варто зазначити, що він також воював добровольцем у Першій Балканській війні у 1912 році (яку країни Балканської Ліги вели проти Османської імперії).

У березні 1918 року, після Жовтневого перевороту, Шевкій Бекторе знову приїздить до Криму — спочатку на кілька днів, супроводжуючи зі Стамбула до Феодосії російських військовополонених. Ця коротка подорож дозволила письменникові побачити увесь жах тодішніх подій.

«Крим перебуває в стані анархії, — згадує Шевкій Бекторе. — З одного боку більшовики під червоним прапором, з іншого — анархісти під чорним прапором заливали країну кров’ю. Лідер національно незалежного Криму муфтій Челебіджихан був по-звірячому вбитий революційними матросами… Джафер Сейдамет, що обіймав посаду військового міністра, рятуючись від їхніх звірячих пазурів, утік на Кавказ. Становище населення Криму було вкрай важке. А за три дні й над нами почали згущуватися хмари. Нас попередили про намір замаху на нас з боку анархістів. Ми мусили терміново відплисти до Стамбула».

Однак побачене й пережите зовсім не налякало письменника, навпаки — ще більше зміцнило його прагнення працювати для свого народу. Перебуваючи в Туреччині, Шевкій Бекторе займається підготовкою вчителів для кримськотатарських шкіл, і за деякий час разом із ними та дружиною Аміде повертається на свою історичну батьківщину. Адже бути вчителем, нести людям світло знань — мрія, що окрилювала його життя. Шевкій Бекторе відкриває школу в селі Куру-Озен (нині — Сонячногірське), що неподалік від Алушти. Мешканці цього села були «бідні, відсталі й фанатичні», збайдужілі до всього через злидні та розруху, у яких опинилися. Зі 125 обійсть села не було жодної людини, що могла б читати чи писати. Тож спершу письменник розпочав боротися з неграмотністю, а згодом читав і пропонував дітям вивчати свої вірші, сповнені любові до рідного народу й батьківщини. Разом із дружиною він випустив і поширив десять примірників рукописного журналу «Şarşur» («Водоспад»).

У 1920 році Шевкій Бекторе видає свою першу збірку віршів — «Ерґенекон» (згідно з легендою, так називалася прабатьківщина всіх тюрків, розташована в Алтайських горах). Двадцяті роки минулого століття знаменували собою новий етап в історії кримськотатарської літератури, пов’язаний передусім зі зростанням національної свідомості кримських татар. Саме в цей бурхливий період Шевкію Бекторе вдалося збагатити кримськотатарську поезію прекрасними зразками пейзажної, філософсько-романтичної та патріотичної лірики, до яких належать вірші Aqqım içün («Заради мого права»), Vatan özlemi («Туга за батьківщиною»), Qırım cağaları («Простори Криму»), Ayt, Çatırtav («Кажи, Чатирдагу»), Bir kün geldi («Настав день»), Qızıl bayraq («Червоний прапор»), Milletniñ Kâbesi («Кааба нації»). І, звичайно ж, Tatarlığım (що дослівно можна перекласти як «Моя татарськість») і Tatar bolsañ («Якщо ти — татарин»), що, мабуть, знав напам’ять кожен учень куруозенської школи:

Tatarlığım, tuvğan yerim
Balalıqtan süyemen.
Olar içün köp vaqıtlar
Cırlay-cana küyemen….
(Tatarlığım)

Мій татарський народ, мою рідну землю
З дитинства люблю.
Багато років за ними
Сумую, страждаю…
(«Моя татарськість»)

Tatar bolsañ tiliñ qayda?
Öz qorantañ, iliñ qayda?
Öztirip de qoqyalaymay
Qoparılğan güliñ qayda?
(Tatar bolsañ)

Якщо ти — татарин, де твоя мова?
Твоя сім’я, рідна земля-де?
Квітка, яку ти виростив,
але не зміг відчути її пахощів, де?
(«Якщо ти — татарин»)

У 1921–1922 роках Шевкій Бекторе працював у Кримському татарському педагогічному технікумі в селі Тотайкой біля Сімферополя. Варто зазначити, що викладачами тотайкойського педтехнікуму були найкращі представники кримськотатарської інтелігенції: публіцист та громадський діяч Амет Озенбашли, вже згаданий Бекір Чобан-заде, письменник і літературознавець Асан Сабрі Айвазов, письменник і видавець Абібулла Одабаш, поет та історик Осман Акчокракли та ін. Усі вони стали жертвами сталінського карального апарату.

Шевкій Бекторе був гарний педагог і методист: у 1924 році він переміг у конкурсі найкращої абетку для кримськотатарських дітей (що базувалася на арабській графіці) і його «Тоташ-Боташ» рекомендовано для викладання в початковій школі. Шевкій почувається щасливим від того, що має можливість займатися улюбленою справою.

Але ситуація в Криму тим часом погіршується: більшовики розпочинають «полювання за душами завтрашніх учителів як майбутніх пропагандистів комуністичної ідеології». Звісно, «за таких обставин у технікумі важко було боротися за науку, майбутнє народу». І Шевкій Бекторе разом із сімома колегами-однодумцями вирішує переїхати до Дагестану. Він влаштовується на роботу в педагогічний технікум у місті Темір-Хан-Шура (нині Буйнакськ), де навчає турецької мови «мусульманських дітей різних національностей».

Як мовознавець, Шевкій Бекторе брав участь у роботі Всесоюзного з’їзду тюркологів у Баку (26 лютого — 6 березня 1926 року), де обговорювали питання переходу з арабської графіки на латинську для тюркомовних народів Радянського Союзу. Головою наукової ради Всесоюзного комітету нового тюркського алфавіту (яналіф) було призначено Бекіра Чобан-заде, що тоді викладав в Азербайджанському державному університеті. Як відомо, у 1928 році латиницю офіційно запроваджено в усіх тюркомовних союзних та автономних республіках СРСР (того ж року мовна реформа стартувала і в Туреччині). Однак у 1938–1940 роках латиницю заступив кириличний алфавіт.

Отримавши від членів туркменської делегації в дні роботи з’їзду запрошення працювати на педагогічній посаді, Шевкій Бекторе їде до Туркменістану й починає працювати в Ашхабадському педагогічному технікумі. Там він і залишається до моменту свого арешту (який навряд чи був для письменника повною несподіванкою, бо за ним і за його друзями та колегами цілий час пильнували агенти ГПУ та влаштовували їм усілякі пастки). Одним із колег Бекторе був відомий туркменський мовознавець Мухаммед Гельдиєв, що раптово помер у січні 1931 року (причину смерті досі не встановлено).

Шевкій Бекторе залишив не тільки поетичну, а й мовознавчу спадщину. Окрім уже згаданої «Абетки…», він був автором ще трьох книг: Tatarça Sarf Nahv («Татарська граматика та синтаксис»), виданої 1923 року, «Татарський алфавіт» (1925) і «Граматика туркменської мови» (1927). Перші дві книги було надруковано в Сімферополі, третю — в Ашхабаді. На жаль, вона не збереглася.

Однією з відмітних рис «Татарської граматики…» була її орієнтованість на учнів середніх шкіл (бо підручники з граматики, що видавали перед тим, були розраховані лише на учнів початкових шкіл). Крім того, посібник написано простою та доступною мовою — замість арабських і перських запозичень уживано слова загальнотюркського походження. «Граматика…» починається зі вступної частини, де подано опис звуків і букв, наведено визначення складу, пояснено явище гармонії голосних (ezgi ahenk). Далі автор переходить до детального опису частин мови. У розділі «Синтаксис» розглядає просте речення та його різновиди, члени речення, типи складних речень, правила пунктуації. Кінцева частина Ders örnegi («Зразок уроку») містить методичні рекомендації — запропоновано 25 планів уроків. Цей посібник, безперечно, -цінне джерело для дослідження історії кримськотатарського мовознавства.

Трагічні та незворотні зміни в житті Шевкія Бекторе сталися в березні 1932 року, коли його, разом з іншими представниками туркменської інтелігенції, заарештували за звинуваченням у «націоналізмі» та «контрреволюційній діяльності» і засудили до 10 років ув’язнення. Слідство тривало два роки, і весь цей час письменник провів у тюрмі, зазнаючи жахливих фізичних і моральних тортур. Він уперто відмовлявся визнати себе винним, бо знав, що жодного злочину не вчинив і не збирався здаватися «ГПУ, що сплітало сіті з підлих інсинуацій для знищення невинних людей».

«Чим я завинив? Тим, що я люблю свою Батьківщину і свій народ?» — з розпачем запитує себе письменник.

Знесилений страшним психологічним тиском, виснажений допитами, що могли тривати кілька діб поспіль, Шевкій не відчуває нічого, навіть страху: «Я вже не боявся ГПУ. Втомився»; «Я вже не обурювався. Втомився»; «Я вже втомився боятися». Але перебування в нелюдських умовах не зломило його дух і волю, не вбило в ньому почуття власної гідності.
Згідно з вироком, Шевкія Бекторе ув’язнили в Зангіатайському таборі (Узбекистан) — одній із багатьох ланок виправно-трудової системи СРСР. Країни, що її могутність «підносилась за рахунок дешевої робочої сили», тобто в’язнів. Це вони «рили канали, прокладали шляхи, споруджували індустріальні центри, вирощували хліб… працювали на копальнях Уралу та Сибіру». У таборах, що комуністи назвали «злочинним світом», мільйони знедолених жили й працювали «як раби».

Дружина письменника, Аміде, щоб підтримати чоловіка, переїжджає разом із дітьми до Ташкента і влаштовується там на швейну фабрику. Шевкій навіть зміг кілька разів побачитися з родиною, за якою так сумував. Однак за деякий час (у 1937 році), за його порадою, Аміде-ханим, як піддана Туреччини, залишає Радянський Союз, чим рятує життя й собі, і дітям. У 1944 році термін ув’язнення письменника добігає кінця, але його, як політичного в’язня, не можуть звільнити, поки в країні триває війна.

Від одного з новоприбулих арештантів Шевкій випадково дізнається про депортацію своїх співвітчизників. За його словами, «ця наруга над цілим народом нагадувала день Страшного суду». Почуте ще більше посилює відразу письменника до комуністичного режиму, побудованого «на крові мільйонів людей», та до «облудної подітики Кремля» — такої абсурдної, що позбувається навіть своїх вірнопідданих: «Їх використовували, коли вони були потрібні, а потім знищували». Єдине, що не дає йому зламатися, — віра в милосердя Всевишнього та надія на звільнення й повернення додому.

Шевкій Бекторе опинився на волі лише в 1946 році. Два роки жив під наглядом НКВС у місті Янгіюль, неподалік від Ташкента (бо не мав права жити за межами Узбекистану). Щоб прогодуватися, працював чабаном. Цілий час писав листи до посольства Туреччини в Москві з проханням отримати турецький паспорт, щоб нарешті виїхати з СРСР і повернутися на батьківщину. Звісно, жодного листа у відповідь не надійшло. До того ж, на Шевкія Бекторе чекало нове суворе випробування: у грудні 1948 року його знову заарештували і заслали до Сибіру. Там, у селищі Велика Мурта Красноярського краю, письменникові довелося прожити майже десять років — аж до смерті Сталіна та «хрущовської відлиги».

У жовтні 1956 року Шевкій Бекторе повернувся до Туреччини. Нарешті він зміг побачити свою родину та вдихнути повітря батьківщини. «Моя мрія здійснилася… Чим я можу віддячити Всевишньому за таку прихильність до мене?» — згадує письменник.

Сповнений бажання бути корисним суспільству, Шевкій Бекторе погодився стати керівником «Центру звільнення кримських татар»: «Не знаю, скільки ще мені відпущено прожити, але кожну хвилину, відміряну мені долею, я хочу присвятити служінню своєму народові».

На жаль, рівно за рік письменник відійшов у вічність. «Волги червона течія» побачила світ у 1965 році, завдяки його сестрі Саадет, що підготувала книгу до друку. Дружина Шевкія Аміде разом із дорослими дітьми виїхала до США, де й скінчила свій земний шлях у 1983 році. Старший син Атілла Бекторе написав автобіографічний роман під назвою «Подорож кочовика» («A Nomad’s Journey») про життя своєї родини в трьох країнах — Радянському Союзі, Туреччині та США. На обкладинці цієї книги — зображення прапорів усіх трьох держав.

Шевкій Бекторе ніколи не нарікав на свою долю, хоч йому довелося провести за колючим дротом таборів майже 25 років свого життя. За ці роки він міг би «написати багато гарних книг, зробити багато корисного для свого народу». Дивно, але він не відчував зла навіть до своїх мучителів — НКВСівців, розуміючи, що вони — лише ґвинтики механізму під назвою «комуністичний терор». Механізму, в якому, щоб «заарештувати, вислати людину й навіть винести їй смертний вирок — суд необов’язковий», де «закон є іграшкою в руках ГПУ», а міра покарання буде для людини такою, яка для неї «була визначена заздалегідь». Механізму, який «друзів робив ворогами, вигадував змови, знаходив і знищував невдоволених», де «поняття рівності і соціальної справедливості мало вибірковий характер», а в «найтяжчому стані перебував робочий клас — той клас, що створював усі блага партійній еліті», де «газети, фотографії і книги відбивають не внутрішню сутність, а прикрашену та брехливу зовнішню сторону запліснявілого суспільства». «Якщо за царських часів Волга зрошувалася потом каторжників, то після встановлення комуністичної диктатури Волга від крові ув’язнених стала червона. Я заплющую очі і бачу її червону течію…» — так закінчує письменник свою книгу спогадів, висловлюючи сподівання, що «час беззаконня мине, і народ врешті-решт візьме курс на демократію західного світу. Люди втомилися ненавидіти одне одного — вони жадають миру».

Сторінки цієї книги — це сторінки історії країни, у якій ми ще жили зовсім недавно. Багато з нас навіть уявлення не мали про те, що довелося пережити авторові книги і ще мільйонам таких, як він, кого доля затиснула в лещата сталінської репресивної системи. «Волги червона течія» — це не просто спогади очевидця тих трагічних подій, а й нагадування про те, на що здатний політичний режим в «окремо взятій країні». Було б дуже добре, якби її прочитали ті, хто чомусь продовжує сумувати за «встановленим вождем народів порядком».