Феномен хіджабу: як живеться українським мусульманкам з покритою головою?

editor — Thu, 20 Apr 2017 14:31:50 +0000

Які стереотипи існують щодо жінок-мусульманок в Україні? Чому хіджаб лякає деяких батьків і друзів, а на вулиці викликає цікавість? Хто і як насправді дискримінує мусульманських жінок сьогодні?

Їх легко виокремити із загальної маси людей. Але жінки, які носять хіджаб в Україні, на це ніколи не нарікають. Хіджаб - це не лише одяг, але й загальний критерій, якому має відповідати одяг мусульманки. В пострадянській Україні до нього ставлення досі неоднозначне. «Громадське радіо» поговорило з п’ятьма мусульманками, щоби зрозуміти, що вони відчувають, коли ловлять на собі цікаві погляди.

Хіджаб та віра

Перше, що запитую у своїх співрозмовниць, це коли почали носити хіджаб та з яких мотивів.

— Я почала носити хіджаб більше півтора року тому, а прийняла Іслам трошки пізніше. Віра була в мене завжди, а духовну практику я шукала, яку потім знайшла в Ісламі, — говорить Юлія Леонюк із Києва, яка працює в Ісламському культурному центрі. — На вулицях на мене дивляться завжди. Але я намагаюся не звертати уваги. Так в мене склалося життя, що я з 17 років носила форму, бо навчалася на юридичному в Академії внутрішніх справ, працювала в органах слідства, тому на мене завжди дивилися (сміється). Звільнилася у званні капітана, це не моє.

На запитання, як відреагували батьки на прийняття Ісламу, дівчина зізнається, що для них це було несподівано:

— Мої батьки християни, ходять до церкви, щоправда, тільки на Пасху. Для них це було шоком. Вони живуть у Миколаєві, й мої пошуки духовної практики проходили без їхньої участі. Одного разу, ще до того, як я прийняла Іслам, я приїхала до них вже з покритою головою. Вони запитали мене, що це означає. Я боялася і відповіла, що це модно. Для них, якщо це модно, то це добре. Коли вони зрозуміли, що це не просто мода, то одразу прозвучав стереотип: «А, ти — мусульманка, значить, ти - терористка!». На жаль, у них немає знайомих мусульман, тому таке уявлення береться із телевізора. Батьки кажуть, що я соромлю сім’ю, бо ношу хіджаб. Але я вірю, що до релігії треба прийти усвідомлено, вже у зрілому віці.

Аміна Окуєва із Одеси, за професією лікар-хірург, що служить у складі Міжнародного миротворчого батальйону імені Джохара Дудаєва, розповідає свою історію із хіджабом:

— Хіджаб ношу дуже давно. Уже років 15–16. Усвідомила необхідність цього для мусульманки, тому й одягла, незважаючи на те, що мій перший чоловік був проти цього, можливо, вважав це небезпечним для життя в Москві, де ми в той період часу проживали.

Інша ситуація склалася у Ніяри Мамутової, активістки Ісламського культурного центру в Запоріжжі. Вона зазначає, що є мусульманкою з народження, кримською татаркою та почала носити хіджаб, коли їй виповнився 21 рік:

— Я була у пошуку, мене турбували запитання: «Навіщо людина живе? В чому сенс життя? Навіщо ставити якісь цілі, якщо в будь-який момент можна померти?». Вивчала християнство, юдаїзм, буддизм та Іслам, тому що на той час майже нічого не знала. Тільки в Ісламі знайшла відповіді на свої запитання. Одразу почала практикувати.

Хіджаб та робота

Нещодавно Європейський суд з прав людини визнав законною заборону хіджабів на роботі. Тим самим установа підтвердила право працедавців вводити правила, що забороняють жінкам одягатися відповідно до приписів Ісламу. Приводом для судового розгляду став позов бельгійки Саміри Ашбіти, яка працювала секретарем в одній з місцевих компаній, поки її не звільнили через появу на роботі у мусульманській хустці. Жінка вважає, що її права порушили, і подала позов. Яким чином на це відреагували жінки-мусульманки в Україні?

Ніяра Мамутова із Запоріжжя відмічає, що рідко коли роботодавець може сказати прямо, що справа відмови у хіджабі:

— На жаль, в Україні ми теж стикаємося з такими проблемами. Роботодавець не дивиться на професійні якості жінки, не питає про освіту. Тільки бачить дівчину, і все вже зрозуміло. Авжеж, рідко хто каже прямо, що справа відмови у хіджабі. Коли я ще жила у Криму і прийшла влаштовуватись на посаду вчителя англійської мови, мені одразу сказали, що їм вчитель не потрібен. Бувало, що говорили прямо, якщо довгий одяг, то будь ласка, працюйте, але без хустини.

Тетяна Євлоєва, яка представляє Всеукраїнську асоціацію «Альраід», стурбована рішенням, яке ухвалив Європейський суд з прав людини. Саме тому вона взяла участь у флешмобі #muslimwomanban. На її думку, рішення суду може зачепити не тільки тих, хто носить релігійний одяг, на кшталт кипи, хустки чи хрестика, це ще й зачіпає людей за ознаками національності, раси і навіть інвалідності.

— А якщо завтра «політика нейтральності» роботодавця вимагатиме, щоб всі голили голову, носили сині контакті лінзи або перефарбували колір шкіри, бо нам потрібні тільки ось такі «стандартні» працівники? Людина, якій ампутували ногу, може носити довгу спідницю до п’ят, як і той, хто це робить з релігійних переконань. Є різні життєві обставини, - додає Тетяна.

Аміна Окуєва теж не погоджується із рішенням Європейського суду та вважає його необґрунтованим.

— Вважаю цю заборону Європейського суду некоректною та необґрунтованою. Можливо, в якихось галузях діяльності і необхідний певний дрес-код, але їх кількість дуже обмежена. Хіджаб — не тільки не перешкода, але іноді навіть і захист. Наприклад, під час навчання в медичному університеті мене часто ставили у приклад одногрупницям у яких з-під медичної шапочки вибивалося волосся. Скажімо, в операційних це абсолютно недоречно. Та й самі однокурсниці часом жартома заздрили мені, що у мене після відвідування моргів волосся не просочується неприємним запахом — просто змінила хустку і все.

Хіджаб та дискримінація

На запитання, чи доводилося відчувати на собі якісь прояви дискримінації, Тетяна Євлоєва зізнається, що для багатьох немусульман такі, як вона — усі «на одне обличчя». Принципово різні за генезою релігійні приписи, соціальні явища і політико-культурні процеси багато хто просто звалює в одну купу.

— Я люблю ретро-стиль і людям це цікаво, - говорить Тетяна. - Звичайно, кілька разів зустрічала людей, яким я не подобалася. Вони голосно озвучували «Я не хочу з тобою їхати в одному тролейбусі». Але це, мабуть, люди, які сваряться з усіма.

Водночас, на її думку, в суспільстві існує багато стереотипів та упереджень:

— Всіх дивує, що мусульманка має вищу освіту, займається кваліфікованою працею, обіймає високу посаду. В загальному сприйнятті мусульманка може бути тільки забитою, темною, некваліфікованою. А от у чоловіків-мусульман все гаразд. В них із зовнішніх ознак тільки борода. Але бороди зараз модні.

Ніяра Мамутова звертає увагу на брак знань у людей про Іслам та мусульманок:

— Коли у людей немає знань, це місце в голові заповнюють стереотипи. У нас в Запоріжжі на мене дивляться в основному з цікавістю, можуть сказати «Аллагу акбар». Частіше нас тут приймають за іноземок. Тільки коли починаєш спілкуватися і люди чують чисту російську або українську мову, то ставлення змінюється, дивуються, що ми звичайні люди, з такими ж поглядами, проблемами, як і в них. Також бувають люди з упередженням. У мене є одне прохання до всіх: менше читайте про Іслам в інтернеті, краще ідіть в ісламські культурні центри та дізнавайтесь про мусульман від самих мусульман.

Юлія Кандаурова, що також родом із Запоріжжя та має інтернет-магазин, ділиться власними спостереженнями щодо ставлення до жінок-мусульманок в Україні:

— Я вважаю, що в нашій країні люди більш лояльні і терпимі, ніж в тій же Росії, де можуть і зірвати хіджаб, і побити навіть. У моєму рідному Запоріжжі покритих мусульманок дуже мало, тому ми завжди привертаємо увагу людей. За весь час, що я в Ісламі, я відчула негатив лише кілька разів. Наприклад, одна жінка почала говорити, що не розуміє, як можна змінити релігію, що я зрадниця Батьківщини і сім’ї. Але при цьому вона не знає, що я стала ще краще і дбайливіше ставитися до своєї сім’ї, адже в Ісламі заборонено погане ставлення до близьких. Я вважаю таких людей недалекими. Так, це зачіпає, ображає, але я знаю, що зробила правильний вибір, тому нехай це все буде у неї на совісті. Єдине неприємне, з чим я зіткнулася днями — це обшук і «прохання» зняти хіджаб в аеропорту Харкова. Для мене це зовсім не проблема, але сам факт той, що перевірили тільки мене, а інших спокійно пропускали, обурює.

Про свою історію страждань від стереотипів, пов’язаних із релігією, говорить Тетяна Євлоєва:

— Коли я була незаміжня, мене часто запитували: «А хто твій чоловік?». Я казала: «У мене немає чоловіка». На що люди дивувалися: «А хто тебе змушує так ходити?». Тобто людина не запитує, чи мене дійсно змушують, і їй нецікаво, чи це мій акт волевиявлення. Оце і є гнобленням мусульманських жінок. Але не з боку мусульманських чоловіків, а з боку немусульманського суспільства. У нас всі вірять, що жінка може тільки добровільно роздягнутися, а не одягнутися.

Замість висновків

У своїй новій книзі «Гендер для всіх: виклик стереотипам» Тамара Марценюк зазначає, що у Корані немає чітких вказівок про вбрання жінок, є тільки загальна рекомендація одягатися скромно, яка стосується не тільки жінок, але і чоловіків. Не варто дивуватися, якщо побачите мусульманку, яка не покриває голову і зовні нічим не відрізняється від більшості жінок на вулицях України, - така вірянка розрізняє традиції та саму релігію. Водночас, якщо ви побачите жінку покритою, спробуйте відкинути власні стереотипи. Скоріш за все, її ніхто не змушує так вдягатися.

Всі люди дуже різні. За кольором шкіри, політичними та релігійними переконаннями, різного віку та етнічного походження, з порушеннями слуху, на візку, незрячі, різної сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності. Але кожна людина робить наш світ різноманітнішим і неповторним.

Суспільства, які побудовані на принципах інклюзивності та поваги до прав людини, є більш динамічними та сталими у своєму розвитку, оскільки такий стан передбачає взаєморозуміння та пошук компромісів, а енергія витрачається не на «непотрібні» конфлікти, а на спільний розвиток.