У пошуках давньої Акмечеті. Частина перша

О. Степанченко — Thu, 06 Sep 2018 14:56:27 +0000

Від моменту приходу в Північне Причорномор'я монголо-татар (сер. XIII століття) їхня військова й господарська діяльність стали змінювати традиційний степовий ландшафт регіону. Активне будівництво міст, виникнення нових караванних маршрутів, розорювання земель, поява садів і виноградників — це все призвело до того, що вже в першій половині XIV століття район між Дунаєм і Перекопом стає одним із важливих економічних центрів золотоординської держави.

Після прийняття Ісламу як державної релігії в Золотій Орді відбуваються якісні зміни, пов'язані з активізацією торгових зв'язків з мусульманськими державами Близького та Середнього Сходу. У Північному Причорномор'ї та Криму починається активне будівництво мечетей, медресе й караван-сараїв. Запрошені здебільшого з Хорезму майстри, використовуючи місцевий будівельний матеріал, черепашник, зводять численні культові споруди. Деякі з них, переважно в Криму, збереглися донині.

На середньовічних географічних картах XIV ‒XV століть відзначені не тільки контури північного узбережжя Чорного та Азовського морів, а й річки, озера, лимани, а також численні міста, деякі з них дотепер не локалізовані, або про них дуже обмежені відомості. Значний науковий інтерес існує до карти італійських купців, братів Піцігані, складеної 1367 року. Це справжня Terra Incognita Золотої Орди, так багато невідомих за письмовими джерелами населених пунктів позначено на цій карті.

Тиск переселенців із Молдавії змусив значну частину мусульманської людності в другій половині XIV століття покинути межиріччя Прута й Дністра. Так вони лишили найбільше золотоординське місто Шехр аль-Джедід. Водночас з молдаванами в межиріччі Дністра й Дніпра до моря сунули війська Великого князівства Литовського. Однак ситуація в цьому регіоні була трохи інакша.

Литовці не мали можливості здійснити масштабну колонізацію зайнятих територій. Саме тому вони не витісняли мусульманський люд, а прагнули домогтися його лояльності. Місцеві татарські князі платили литовським урядовцям невелику данину. Про це в своїх нотатках, датованих початком XV століття, писав фламандський дипломат і мандрівник Жільбер де Ланнуа. Така ситуація дозволила зберегтися не тільки мусульманській людності, а й культовим спорудам золотоординської епохи аж до моменту, коли Північне Причорномор'я перейшло під контроль Османської імперії та Кримського ханства.

Чимало мечетей, збудованих у період розквіту Золотої Орди, ще в другій половині XVIII століття, височіли в межиріччі Дністра й Дніпра. Однак численні міста, що про них повідомляли італійські карти раннього середньовіччя, вже здебільшого лежали в руїнах або взагалі зникли з лиця землі.

Французький інженер і архітектор на російській службі Франц де Воллан (François Sainte de Wollant) писав:

«У балці Мечетна ми виявили джерела дуже доброї води, що давніше постачали її зруйнованому містові Акмечеть у цій долині... Зазначена невелика долина — приємна, з погляду клімату, територія... де було 5 або 6 потужних джерел чудової води, між якими лежали купи каміння, порослого деревами. Ці купи каміння, дуже зарослі, виглядают наче якісь давні руїни».

Місто Акмечеть, відоме за численними турецьким та російськими джерелами, лежало в сучасному Вознесенському районі Миколаївської області. Український історик Ф. Петрунь у своїй роботі «Нове про татарську старовину Бозько-Дністрянського степу», відзначаючи факт торговельних шляхів у цьому регіоні, писав:

«Зв’язок долішнього Дніпра та Богу дуже добре показує докладна мапа 1775 р. з збірки Академії Наук СРСР — шлях вів з Овечого броду на Бозі на південь від Запорізького гарду на гирла річки Арбузиної (Сагайдак), на балку Шутову, звідти на р. Кодиму, далі на мечеть на ріці Солоній, потім на Аргамакли-Сарай, вище за гирло Громоклеї через Інгул, балкою на верхів’я р. Доброї, на Вісунь, на Давидів брід, нарешті до р. Кам’янки, тобто підводив і до Таваню. Будівлі, що їх зазначено тут курсивом, в російських мапах відомі й давніше, з часів розмежування 1740 р. та зйомки Нової Сербії, як це показано по численних рукописних версіях того часу (звичайно 2 мечеті на Солоній, 1 — на Громоклеї)».

Про те, що місцевість була густо заселена, свідчить карта Річчі Заноні 1767 року, на якій тільки в Бузько-Дніпровському межиріччі відзначено 182 населені пункти, деякі з них мали в своїй назві слово «мечеть». Наприклад: Татар-мечеть, Актар-мечеть, Боялаш-мечеть. Щодо міста Акмечеть, про яке згадував Франц де Воллан, то є всі підстави вважати, що період його розквіту припадав на XIV століття. Потім був тривалий період згасання. Недалеко від Акмечеті була золотоординська фортеця Чичаклей, що її в XV столітті зайняли литовські війська. Пізніше турки відновили фортецю, що грала значну роль у контролі над великими степовими територіями Прибужжя.

Після російсько-турецької війни 1768‒1774 рр. спорожнілу Акмечеть заселили вихідці з Полтавщини, при цьому вони зберегли стару татарську назву села. Згідно з повідомленням краєзнавця А. Махна, «поселенці застали руїни мечеті й фундаменти будинків, між якими був фундамент величезної будівлі. Добувавши камінь звідси, селяни знаходили іноді намиста й багато людських кісток. Деякі з цих плит були вкриті турецькими написами й візерунками».

Згідно з істориком Д. Заковоротним, «з непам'ятних часів у турецькому селі Акмечеть була мусульманська мечеть. 1793 року мечеть перетворили на православну церкву. 1798 року коштом генерала-майора Василя Васильовича Каховського збудовано кам'яна церква. 1888 року вдова генерал-лейтенанта Ганна Львівна Червінська побудувала нову — кам'яну однопрестольну».

Таким чином, є всі підстави твердити, що нинішня православна церква збудована на фундаментах і з будівельних матеріалів давньої мечеті. Однак треба врахувати, що Акмечеть була досить великим містом, і нинішнє селище, 1946 року перейменоване в Прибужжя, займає лише незначну частину його території. Для того, щоб перевірити цю версію, потрібна була справжня експедиція та додаткові дослідження району Акмечеті.

Олександр Степанченко

06.09.2018

Оцініть статтю: