Іслам в Україні - історія мусульман в Україні

Кримські татари в суспільно-політичному житті Османської імперії

editor — Mon, 10 May 2021 14:57:17 +0000

Наріман Абдульваап

За матеріалами газети «Авдет» (публікуємо скорочено)

Теми кримськотатарської еміграції (хіджрет) і діаспори дотепер маловивчені, хоча можна казати про певну винятковість феномену кримськотатарської еміграції та діаспори. Винятковість ця виявляється у двох аспектах: у кількісному вимірі (мова про масовість еміграції та нинішній кількісний склад діаспори) та в «якісному» плані.

Щодо першого, перед нами — демографічний ресурс, який кількісно на порядок перевершує той, що мають кримські татари на історичній батьківщині сьогодні. Щодо другого аспекту, а саме рівня участи кримських татар у суспільно-політичному, економічному, культурному та освітньому житті держав, які стали для них новою батьківщиною, то навіть поверхова обізнаність із темою дає привід замислитися про величезний інтелектуальний потенціал народу в найширшому історичному розумінні та зрізі. А якщо казати про окремі аспекти теми, то вельми цікавою видається подальша доля, наприклад, членів сім’ї колись гордих володарів Криму, символу 350-річної кримськотатарської державности — ханської династії Ґераїв.

Вельми інтригує й тема шлюбів кримських татар, передусім вельможного панства, з представниками найвпливовіших османських і європейських родин. Так, останній садразам (голова кабінету міністрів) Османської імперії Ахмед Тевфік-паша, Ґерай з боку матері й батька, що свого часу був посольським службовцем та офіційним послом Османської держави в Італії, Австрії, Греції, Німеччини, Росії, Англії тощо, був одружений з Елізабет Вольфісберг — швейцаркою, що прийняла іслам, дочкою високопосадовця (начальника управління державної безпеки м. Берна). Один їхній син, Ісмаїл Хакки Окдай, випускник Берлінської військової академії, став зятем останнього османського султана — Мехмеда IV Вахідеддіна, а один з онуків, Ґювен Окдай, узяв за дружину польську графиню Стенгерську, що навернулася в іслам.

Особливий інтерес викликає участь кримських татар у становленні османсько-турецької освіти європейського зразка. Наприклад, постать видатного османського математика, вченого-реформатора, провідного викладача Султанської інженерної академії — Хусеїна Рифки Кримського. Жодне дослідження з історії реформ у галузі освіти в Туреччині в цей період не обходиться без згадки імені вченого, що знав латину, грецьку, французьку, англійську, арабську та перську мови, був автором навчальних посібників.

Цікава й постать сина Хусеїна Рифки, Еміна (пом. 1851), що багато в чому продовжив справу видатного батька, був одним із найяскравіших представників нової інтелектуальної еліти Туреччини першої половини XIX століття. Емін-беєві судилося стати одним із перших османських інтелектуалів, що здобули фундаментальну освіту в Європі. Він був серед тих, кого відрядили до Англії (1835), та успішно закінчив Кембридзький університет (в особі Еміна-ефенді кримські татари знаходять земляка, що майже 200 років тому став випускником Кембриджа. — Н. А.). Відомо, що вчений підготував дослідження на здобуття посади викладача Кембриджа. На жаль, через невідомі поки обставини Емін-беєві не судилося лишитися в Лондоні. Відомо лише, що він мусив повернутися до Стамбула та згодом став одним із найавторитетніших османських учених у галузі точних наук і військової справи, а також високим урядником кількох військово-освітніх відомств.

Присутність кримських татар у суспільно-політичному та культурному житті Османської імперії не обмежена тільки османським періодом в історії Кримського ханства (1475–1774). Контакти існували як перед здобуттям османами Кафи, в XIV–XV століттях, так і після Кучук-Кайнарджийського миру — аж до 20-х років XX століття. Через це маємо імена сотень кримських татар і їхніх нащадків, що лишили певний слід в історії Османської держави. До того ж бачимо невпинне збільшення цієї присутности — як кількісно, так і «якісно». Особливо яскраво це виявлялося в період від кінця XVIII до 20-х років XX століття. Причина відома: вимушена масова еміграція. За інформацією деяких учених, у цей період Крим мусили покинути щонайменше 1,8 млн кримських татар.

Саме в цей період кримські татари та їхні нащадки починають відігравати досить значну роль у суспільно-політичному, економічному та культурному житті Османської імперії, обіймаючи досить високі, а часом головні посади в державних структурах, а також здобуваючи славу в царинах науки, освіти, літератури та мистецтва.

Якщо казати докладніше, то вимальовується така картина. Кримські татари присутні насамперед серед членів Діван-и Хумаюн — Верховного дорадчої ради при султанові, а також у складі інших структур, що виконували урядові функції. Поміж кримських татар і їхніх нащадків ми бачимо самого садразама — великого візира, голову султанського уряду, та інших високих османських урядовців, таких як нішанджі (хоронитель султанської печатки і збірок султанських законів), кадиаскери Анатолії та Румелії (кадиаскер — друга особа в єрархії османського мусульманського духівництва, що виконувала функції верховного судді), дефтердари різних відомств (найвищий ранг у столичному або провінційному фінансовому відомстві, скарбник), реїс уль-куттаб, або реїс-ефенді — один із заступників садразама, що відповідав за зовнішні зносини (голова зовнішньополітичного відомства). Кримські татари очолювали різні фінансові відомства, стаючи міністрами (назір) фінансів, громадських робіт, вакуфів, а ще обіймали високі посади в митних, податкових, постачальницьких і різних сільськогосподарських служб, департаментів друку, освіти тощо.

Варто сказати про кримських татар, що були губернаторами (бейлербей, валі) провінцій (еялет) і великих областей (санджаків) Османської імперії. Вихідці з Криму в різний час керували понад тридцятьма османськими провінціями: Туніс, Боснія, Салоніки, Скоп’є, Хіджаз і багато інших.

Кримськими татарами були багато голів різних османських представницьких органів, зокрема Вищої ради юстиції (Меджліс-і вала), Державної ради (Шура-і девлет), Військової ради (Сераскеріата — Дар-и шура-і аскері), а також посли та посольські службовці Османської імперії в Австрії, Німеччині, Греції, Італії, Англії, Франції, Росії.

Присутні кримські татари і серед представників вищого мусульманського духівництва. Серед них ми бачимо насамперед самого шейх уль-іслама — голову всіх османських улемів і найвищого авторитета в питаннях богослов’я та релігійного права, а також кадиаскерів Румелії та Анатолії — заступників шейх уль-іслама, муфтіїв різного рангу, фетва еміні — начальника відділу фатв в управлінні шейх уль-іслама, численних кади (суддів) дуже різних кадиликів (судових округів) у всіх частинах Османської імперії (Стамбул, Мекка, Єгипет, Бурса, Софія, Єрусалим, Медина тощо). Кримським татарином був накиб уль-ешраф — голова сеїдів (нащадків пророка Мухаммада, мир йому і благословення), значна кількість мудеррисів — викладачів османських медресе, і навіть один реїс уль-улема — почесний голова всіх улемів (релігійних авторитетів).

Серед представників духовенства слід назвати багато імен відомих суфійських шейхів різних орденів. Нині маємо відомості про понад тридцять шейхів кримського походження, що очолювали відомі суфійські обителі як у Стамбулі, так і в провінціях. Збереглися й деякі написані ними трактати з теорії та практики суфізму, а ще поетичні твори.

Дуже значною виглядає присутність кримських татар і в керівництві різних військових відомств. Каптан-и дер’я, або каптан-паша — начальник військово-морських сил імперії, сераскер (головнокомандувач, військовий міністр), топчубаши (начальник артилерії), джебеджібаши (голова ордену, що відповідав за технічне обслуговування, зберігання та транспортування зброї), хумбарахане назири (керівник заводу боєприпасів).

Досить широко представлені кримські татари й на керівних посадах різних двірських служб. Чаушбаши (один із заступників великого візира, що наглядав за виконанням ухвалених рішень), імам-и cултані (особистий імам султана), муеззінбаши (голова двірської служби муедзинів), сир-катіб (особистий секретар/писар султана), капиджибаши (двірський службовець, що виконував обов’язки фельд’єгеря та вірника у важливих справах), бостанджибаши (начальник султанських охоронців, голова служби безпеки), каведжібаши (голова «кавової» служби), мабейінджи (управитель внутрішніх покоїв палацу), мімарбаши (головний двірський архітектор), ваканювіс (офіційний двірський літописець, історіограф), башходжа Ендеруна (провідний викладач і вихователь двірської школи Ендерун) і, нарешті, мірахур (шталмайстер, двірський конюший) — ось далеко не весь перелік двірських посад.

Кримські татари вписали яскраві сторінки й в історію розвитку османської науки: математики, хімії, військової справи, медицини, фікгу, а також мистецтва (музики, каліграфії, годинникового мистецтва тощо). Не можна не сказати й про кримських татар-поетів, письменників, літераторів, журналістів, істориків, що посіли гідне місце в османській літературі.

Далі буде.

10.05.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Османська імперія

кримські татари

історія мусульман в Україні

історія мусульман Криму

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Чи існують суперечності між релігією і наукою? — імам мечеті Кам’янського в гостях у телепередачі «Культ ПроСвіт»

Власкор — Mon, 01 Mar 2021 19:07:48 +0000

Телеканал D1 (Дніпро), девіз якого «Для людей і про людей», присвятив 41-й випуск передачі «Культ ПроСвіт» життю мусульманської громади «Єдність» міста Кам’янського. Гостем студії, що розташована в одному з храмів Православної церкви України, став імам Віталій Оверко. З ним спілкувалися журналіст телеканалу Олександр Чиж і співведучий — священник ПЦУ о. Дмитро (Поворотний).

Мета авторів і ведучих передачі «Культ ПроСвіт» — ламати стереотипи й розвінчувати упередження.

Перше питання ведучого — «Судячи з того, як звучить ваше ім’я і прізвище, ви в мусульманство перейшли свідомо, на території України. Коли це сталося й чому?» — несло в собі відгомін хибної думки, що етнічний українець хіба з тиску якихось обставин може прийняти Іслам.

— Це сталося у 2009 році, й не було якоїсь такої події, яка б змінила мою душу, — відповів Віталій Оверко. — Воно якось так ішло та йшло. Але зміни були кардинальні. Я, як людина, що закінчила фізичний факультет, був атеїстом та на додачу ще й ісламофобом. Друзів-мусульман на той час у мене зовсім не було. Це відбулося (навернення на Іслам) у місті Донецьку. Людина не обирає свій шлях — це прерогатива Творця світів, і коли Аллаг дає людині релігію — Він знає, що саме для цієї людини буде саме ця релігія. І так Він і мені дав. Я так розумію, що в моїй душі був якійсь рух до Нього…

Відповідаючи на репліку ведучого, чому саме Іслам, адже на той час можна було обрати будь-яку течію чи церкву — Московського, Київського патріархату чи греко-католицьку, — імам зізнався, що не має на це відповіді:

— …Щось відбулося в моєму серці, сталися такі зміни, що я прийшов саме туди.

Ведучий заявив, що не розуміє, як науковці стають мусульманами — імам зауважив:

— Ну, тоді ви не зможете зрозуміти, як, наприклад, Ісаак Ньютон публікував свої твори: він був віруюча людина, і якщо ви будете читати його твори, то [побачите, що] там релігії більше, ніж формул. Тобто твори Ньютона — то виклад його світогляду, його переконання в тому, що все в цьому світі — воно є рівноправним.

Отець Дмитро додав, що запитання ведучого — наслідок того, що сімдесят років людям нав’язували думку про суперечності між наукою і релігією:

— Насправді релігія і наука — це про інше. Це як про колір і смак. І якщо наука відповідає на запитання «яким чином», «яка будова», то релігія відповідає на запитання «чому», «навіщо». І тому для мене це приклад людини освіченої (Віталія Оверка. — Ред.), але при цьому віруючої і практикуючої свою релігію, і людини, що розвиває свій науковий фах і трудиться на науковій ниві. Тож жодних суперечностей у цьому немає. Це не дві людини — це цілісна людина. І це — руйнування тих стереотипів радянських часів…

Отець Дмитро попросив імама Віталія Оверка відповісти, чи відповідає реальному стану речей думка, що серед сучасних науковців високого рівня, наприклад, серед лавреатів Нобелівської премії, нема чи дуже мало вихідців з ісламських країн — чи це є певний шаблон, стереотип?

— Ну, цей шаблон я вам не зламаю, це [сьогодні] дійсно так, — відповів імам. — Але я дам вам інший приклад. Він, можливо, більш цікавий, ніж етнічна чи релігійна приналежність лавреатів Нобелівської премії. Наприклад, за відкриття теорії слабких електромагнітних взаємодій нагороджено одразу три людини. Це Мухаммад Абдус Салам, що був мусульманином, Шелдон Глешоу і Стівен Вайнберг. Глешоу і Вайнберг — євреї, але один із них був атеїстом, а другий — юдеєм. Тобто у нас є три людини й одне й те саме фізичне явище — і втрьох вони отримали за його відкриття премію, причому працювали вони в різних, незалежних одне від одного, колективах. Тобто знання не є здобутком людини, яка практикує якусь певну релігію. Знання потрапляє в наш світ з волі нашого Творця. Ось Він вирішив, що це знання прийде — і Він дасть його якійсь людині. І людина може отримати або нагороду, або покарання в цьому світі або в наступному (за те, як використовує ці знання. — Ред.). Наприклад, ядерна енергія: коли це електростанція — це добре, а коли це зброя — це інше…

Співведучі цікавились, яким чином і коли виходець із Донецька Віталій Оверко опинився в Кам’янському.

— Це сталося у 2014 році. Я не міг там (у Донецьку. — Ред.) бути, бо світогляд мій і «русского мира» — вони були дуже різні, і я свою позицію висловлював… І була така ситуація, після якої мені довелося їхати аж бігом, — згадував пан Віталій.

Водночас, відповідаючи на запитання ведучого, як він сприйняв події 2014 року, імам зізнався, що перед прийняттям Ісламу він був прихильником ідей «русского мира»:

— Але Іслам повернув мій світогляд і в цьому напрямку теж. Коли все це почалося (події 2014-го, окупація. — Ред.), у нас був у Донецьку свій Майдан, і приходили люди… Але ті, хто заважав [учасникам місцевого Майдану] — вони були здебільшого не з Донецька. Вони казали: «Ми за Донецьку народну республіку — вона дасть свободу», — і при цьому били людей за те, що вони зібрались на проукраїнський Майдан. Це ж слова і справи різні. І коли почали збиратися мітинги за Україну й проти України — це були різні люди. І дуже багато людей на антиукраїнських мітингах були не з Донецька.

Але до Кам’янського, як розповів імам, він уперше потрапив задовго перед цими подіями, ще 2010 року, та остаточно переїхав аж 2014-го:

— Вперше я в Кам’янське потрапив у 2010 році, і тут знайшлася моя двоюрідна сестра, яку я не бачив 22 роки. І я запитав у неї: «А чи є тут мечеть чи якась мусульманська громада?» — «Так, є. Отам, біля православного собору є мечеть!» І я почав шукати, запитувати людей, а мені кажуть: «Так от же вона, перед тобою!» Я дивлюсь, а це — католицький костел! Тобто й тут «яка різниця», — сміється імам. — А потім я дізнався, що існує малесенька мусульманська громада, що збиралася в приміщенні над рестораном, проводила джума-намази. І ми вирішили, що треба робити щось інше. Ми вирішили, що будемо поширювати знання про Іслам, формувати більш адекватне ставлення до Ісламу [в суспільстві]. І ми зібрали громаду, яка має на меті не тільки поклоніння як таке, а й розповсюдження ісламських знань.

Ведучий поцікавився, як створювали ісламський культурний центр у Кам’янському — у місті, де люди плутали римо-католицький собор із мечеттю?

Імам розповів, що спочатку мусульманська громада в Кам’янському винаймала приміщення для спільних молитов, а потім на зібрані прихожанами кошти знайшла й викупила будиночок. Його довго ремонтували, так само за пожертви й силами, руками самих мусульман. І нарешті громада має свій ісламський центр, де люди моляться та ведуть просвітницьку діяльність, де відбуваються культурні заходи. Від моменту відкриття в Кам’янському ІКЦ мусульман побільшало на понад 20 осіб.

Нагадаємо, мечеть та ісламський культурний центр у Кам’янському урочисто відкрито 20 жовтня 2019 року.

Отець Дмитро (Поворотний) згадав, що він був на урочистому відкритті мечеті й зазначив, що кам’янський ІКЦ багато уваги приділяє добродійній діяльності та справам милосердя — мусульмани годують нужденних людей, — підкресливши, що ІКЦ займає активну громадську позицію та бере на себе суспільну відповідальність.

Запис програми за участю імама Віталія Оверка можна подивитися на YouTube-каналі D1.

Довідка: Мухаммад Абдус Салам, згаданий Віталієм Оверком, — пакистанський фізик-теоретик, лавреат Нобелівської премії з фізики за 1979 рік. Іменем ученого названо Міжнародний центр теоретичної фізики в Трієсті. Член Лондонського королівського Товариства, іноземний член Академії наук СРСР, Національної академії наук США.

01.03.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Віталій Оверко

Кам'янське

мусульмани України

історія мусульман в Україні

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Про мусульманське козацтво в Україні та на Дону

О. Степанченко — Mon, 20 Apr 2020 02:39:51 +0000

Про козацтво існує безліч міфів. Один із найпоширеніших каже, що козацтво виникло як реакція православної людности Східної Європи на «турецько-татарську агресію». Цей міф не має нічого спільного з реаліями тієї доби, бо суперечить головній засаді формування козацтва: служити й боронити. А через те, що козаки були служивим станом, до його складу брали не за етнічним чи релігійним принципом, а за принципом потрібности й корисности кожного індивідума.

Добре відомо, що серед козаків були калмики (буддисти), татари, ногайці та казахи (мусульмани), поляки й чехи (католики), німці (протестанти); чимало було й послідовників язичницьких культів.

Історик В. Вікторин писав: «Багатьох представників іновірців через їхню професійну придатність записували до козацького стану. Астраханський краєзнавець А. Горшков, ґрунтуючись на даних Астраханського обласного архіву, наводить дані про те, що на початку 1900-х років у донські козаки приймали без хрещення та дякувавши [таким чином] за виконану роботу євреїв-музикантів, творців полкових оркестрів».

Процес виникнення та становлення козацтва розтягнутий у часі на кілька століть. Незаперечний факт — те, що територіально козацтво виникло на стику зони розселення тюркських і слов’янських народів, на кордоні землеробської і кочової людности. За перших козаків деякі дослідники вважають берладників, що ще в XII столітті, взаємодіявши з половцями, взяли під контроль територію між Дунаєм і Дністром, що отримала назву Берладь. Уже тоді берладники — селяни-втікачі з князівств Руси — йшли на службу до князів як найманці.

Іпатіївський літопис під 1159 роком повідомляє про війну між галицьким князем Ярославом і його двоюрідним братом Іваном на прізвисько Берладник: «І прийшли до нього численні половці й берладники, що їх зібралося 6000». На короткий час князь Іван Берладник став таким же символом берладників, як пізніше, у XVI столітті, для козаків став князь Дмитро (Байда) Вишневецький.

У другій половині XII століття Берладь була непідконтрольною нікому землею та багато в чому нагадувала Запорізьку Січ пізнього часу. Берладники брали участь не тільки в міжусобних війнах, а й самостійно організовували походи з метою грабунку й наживи. Таким походом було захоплення важливого чорноморського порту Руси — Олешшя, що в пониззі Дніпра, 1161 року.

В XI столітті тюркські племена торків, берендіїв, печенігів тощо створили конфедерацію під назвою «чорні клобуки». Це об’єднання уклало союз із київськими князями, ставши опорою Руси в боротьбі з половцями. Зоною розселення чорних клобуків було Поросся — південь Київського князівства. Цікаво, що саме ці землі згодом стали колискою українського козацтва. Половці, що століттями воювали з Руссю, завдяки міжнаціональним шлюбам, із часом стали невіднятною частиною її політичного пейзажу.

Дослідник Ю. Селезньов пише:

«Найдавніший шлюб із половчанкою — це одруження князя Всеволода Ярославича (князя Переяславського, а згодом великого князя Київського). Відомості про цей шлюб ґрунтуються на праці В. Татищева, що не пояснив джерела свого висновку: „Всеволод I... Дружини: 1) дочка Костянтина Мономаха; 2) Анна, княжна половецька; померла 1111-го. Діти: від першої Володимир II Мономах; від другої Ростислав переяславський...“ Пряма вказівка на матримоніальні зв’язки з половцями зафіксована в джерелах під 1094 р. Тоді був укладений шлюб київського князя Святополка Ізяславича з дочкою половецького князя Тугоркана, що, хрестившися, цілком імовірно, прибрала ім’я Єлена».

Ґрунтуючись на літописних повідомленнях, Ю. Селезньов ідентифікував принаймні 11 шлюбів князів Київської Русі з половчанками. У цих шлюбах народилася 21 дитина — онуки половецьких ханів. Мабуть, найвідомішим шлюбом було одруження князя Данила Галицького на онуці половецького хана Котяна, Анні. У цьому шлюбі народилися діти: Роман, Лев, Мстислав, Шварн. Декому з них довелося зіграти визначну роль у процесі формування Галицько-Волинської держави.

Коли на Русь удерлися монголо-татари, чорні клобуки покинули район Поросся, але їхнє місце займають половці, що не бажали коритися завойовникам. Окремі половецькі загони наймаються на службу до київських і переяславських князів і боронять кордони.

Після загибелі темника Мамая 1381 року його син Мансур разом зі своїми прихильниками переселяється в межиріччя Ворскли й Сули, де засновує незалежне князівство. Одночасно на ці землі починається переселення севрюків — нащадків східнослов’янського племені сіверян. Поступово вони змішуються з мусульманським населенням. 1391 року Мансура вбито в бою з військами еміра Тимура (Тамерлана). Син Мансура Лексада (Олександр) навернувся в православ’я та став васалом великого князя Литовського Вітовта. Імовірно, в цей період відбувається поступова християнізація мусульманської людности князівства.

У XV столітті з’являються повідомлення про існування на південному сході сучасної території України «ординських козаків». Про них згадує кримський хан Менглі I Ґерай у листі до московського князя Івана III 1492 року. Примітно, що саме цей рік уважають за дату народження українського козацтва. Історик козацтва О. Ригельман зазначав, що ординські козаки жили в межиріччі Дніпра й Дону. У XV столітті ординські козаки — служиві люди з досить розмитою етнічною та релігійної належністю. Для литовських та українських князів того періоду важливіше за все була не їхня віра й національність, а їхня відданість, надто в період численних військових кампаній.

Недарма, коли князь Костянтин Острозький захопив у полон велику групу татар, він поселив їх на своїх землях, у районі міста Острог. За своїми функціональними обов’язками острозькі татари мало чим відрізнялися від козаків, водночас вони зберігали свою віру, як головний фундамент ідентичности. Завдяки Ісламу острозькі татари зберігалися як субетнічна група аж до середини XX століття — навіть після того, як вони перестали нести охоронну й вартову служби.

Крім українського козацтва в XVI–XIX ст. виникли й інші формування козацького типу. Найближчим сусідом українських козаків було Донське козацьке військо — перша згадка про нього датована серединою XVI століття. Вона пов’язана з листом ногайського князя Юсуфа до великого князя московського Івана IV Васильовича (Грозного). Юсуф скаржився:

«Холопы твои, некто Сыры-Азман, на Дону в трех и четырех места города поставили, да наших послов и людей наших… забирают, иных до смерти бьют».

Із цього листа можна зробити цілком однозначний висновок, що першим отаманом донських козаків був мусульманин Сари-Азман.

Донське козацтво спершу було багатонаціональною та полірелігійною структурою. Століттями донські козаки підтримували дружні відносини з Запорізькою Січчю. Значна частина козаків була родом з України, чимало серед козаків було й кримських татар, ногайців, черкесів і калмиків. На початку XVII століття ціла група мусульман-ногайців записалася в донське козацтво. 1687 року в околицях міста Новочеркаська вони заснували станицю Татарську, де була своя мечеть. У XIX столітті станиця була однією з найбільших і найзаможніших на Дону. Тепер від неї лишилися чотири вбогі хатини...

Історію мусульманського козацтва ще не написано. Про його роль у долі України, Кримського ханства та Османської імперії можна тільки здогадуватися. Деякі найважливіші документи досі сховані в архівах, і тільки кропітка робота істориків здатна кинути світло на багато невідомих давніше фактів і подій.

Олександр Степанченко

17.04.2020

Оцініть статтю:

Теги:

історія мусульман в Україні

Кримське Ханство

українське козацтво

Олександр Степанченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Латинський переклад Корану з Острога і його невідомий коментатор XVII століття

Михайло Якубович — Thu, 19 Mar 2020 22:22:06 +0000

Михайло Якубович

Серед інших знаних стародруків Музею книги і книгодрукування в Острозі (Рівненська область) чільне місце займає латиномовний переклад Корану за редакцією швейцарського теолога Теодора Бібліандра (1505–1564), опублікований 1550 року в Базелі (видавець Johannes Oporin, шифр КН-3118/V-C-482). В основу цього видання покладено перший латинський переклад 1143 року Роберта Кетонського, а Бібліандр був скоріше редактором праці, ніж перекладачем. Це видання стало другим і доповненим після виходу першого (1543 року).

Відомо, що крім самого перекладу Корану в другому виданні розширено збірку антиісламських текстів, зокрема вміщено полемічний трактат Филипа Меланхтона. Цікаво, що католицька церква довгий час заносила це видання до індексу заборонених книг. Так, Alcoranus 1543 й 1550 років згадується як небажаний для читання вірянами ще в індексі 1841 року. Попри це його популярність була досить значна: аж до появи перекладів національними мовами у XVII й XVIII ст. видання Бібліандра було досить цитованим. Про це, зокрема, свідчить його наявність у багатьох європейських бібліотеках навіть в Україні. Крім Острога, відомо ще про примірник з НБУ ім. В. Вернадського.

Примірник з Острога, втім, цікавий не тільки як історичний експонат, а як документ, що привернув свого часу увагу місцевих полемістів, передусім завдяки підкресленням і записам на краях (латинською та грецькою мовою), зробленим невідомим читачем.

Коран потрапив до Музею книги і книгодрукування з бібліотеки Дерманського монастиря, а його власником, судячи з запису на форзаці, був греко-католицький релігійний діяч ордену василіян Януарій Огурцевич (Januarius Ohurcewicz, бл. 1664–1729), що обіймав посаду настоятеля монастиря від 1712 року. Цей релігійний діяч закінчив єзуїтський колегіум у Браунсберзі (нині Бранево, Польща). Навчальний заклад, що випустив чимало уніатських релігійних діячів для України та Білоруси, давав на той час досить добру освіту й, відповідно, забезпечував ще й полемічну підготовку (як об’єкти полеміки, зокрема, вивчали юдаїзм та іслам). Попри те, що особу читача й коментатора визначити не вдалося — почерк істотно відрізняється від почерку самого Огурцевича, — можна припустити, що це був хтось із місцевих релігійних кіл, наприклад, добре освічених ченців-уніатів. Але — і це дивує найбільше — на обкладинці наявний вправний напис арабською Аль-Кур’ан, зроблений тією ж рукою над заголовком книги та ще й з використанням діакритики, що свідчить про певний рівень знання цієї мови. Таке знання вже вимагало університетської підготовки й, з огляду на те, що коментарі до Корану напевно з’явилися перед записом про власність (книгу реставровано в тому ж XVIII ст.), можна припустити, що йдеться про читача давнішого часу, ще XVII ст., що міг і не мати прямого відношення до Дерманського монастиря.

Передусім цікаво, що в перекладі Корану практично відсутні підкреслення в самій полемічній передмові до тексту. Мабуть, автора коментарів вона цікавила мало, свою увагу він звернув на першоджерело. Це, власне, стосується сур самого Корану (транслітерованих як azoara).

Так, у першій сурі читач підкреслив перший аят — Gratias Deo Domino Universitatis («Подяка Богові, Господеві всесвітів»); так само у 112 сурі підкреслено nec est generatus («не є народжений»). У другій сурі певну увагу читач приділив історії Адама, що був виведений із раю, а згодом прокоментував історію з золотим тельцем, що йому за відсутности Муси поклонявся народ. Почерк не зовсім розбірливий, але загалом можна зрозуміти, що «слова Махумета» підтверджують сказане в «П’ятикнижжі Мойсея».

Цікаво, що основна маса коментарів розташована навколо маргіналій самого Бібліандра, що слугували за позначення відповідних тем. Читач наче уточнював те, що прочитав, дещо розширяв тему. А втім, інколи висловлював і незгоду з текстом: можна помітити слово absurda («абсурд») — його вжито на полях 110–120 аятів сури «Аль-Бакара», де ведеться полеміка з юдеями та християнами.

Підкреслив читач і тези Корану, що стосуються милостині, зокрема «Eleemosynas palam facere, bonum censetur: clam uero, melius. Et haec peccata tollit», що в перекладі з арабської звучить так:

«Якщо ви даєте милостиню відкрито, то вона є добром. А якщо ви приховуєте її та даєте нужденним, то це краще для вас. Аллаг пробачить вам деякі злі вчинки та Аллагові відомо те, що ви робите» (Коран, 2:271).

У третій сурі, що також цікаво, читача особливо захопила, як видно з підкреслень і коментарів, теза про те, що в Корані є «однозначні» та «неоднозначні» аяти, і що «зваблені» люди йдуть за багатозначним. Значну увагу викликали й аяти, що не мають аналогів у біблійних історіях, наприклад, сура 105, «Слон». У багатьох коментарях, що не завжди можна розібрати, помітні відсилки до Біблії — як до Старого, так і Нового Завіту.

Велику увагу читач звертає на так звані «есхатологічні» сури Корану, зокрема ті, що починаються з присяги. Зокрема, аят про те, що «нема душі, поряд з якою не було би сторожа» (Коран, 86:4) (omnis anima suum opus scriptum inueniet), підкреслений і прокоментований.

Цікаво, що в попередній сурі чимало посилань на Новий Завіт стосуються аяту про те, що Бог є «Прощаючий і Люблячий» (Коран, 85:14). Посилання на 1-е Послання до Коринтян читач убачає й в аяті «Це — День, коли жодна душа не зможе допомогти іншій, а рішення в той День буде належати Аллагу» (Коран, 82:19) — підкреслені слова alijs imperare. Точно розібрати посилання важко, але, ймовірно, йдеться про 1 Кор. 5:13: «А зовнішніх судитиме Бог. Вилучіть з-поміж себе лихого» (пер. Р. Турконяка). Так само навпроти аятів 12–14 сури 75 («У той День притулок буде біля твого Господа. У той День людину сповістять про те, що вона собі приготувала та що лишила по собі. Але людина сама буде свідком проти себе, хоча б і намагалася виправдатись») коментатор ставить відсилку до Кор. 5:10 (імовірно, 2-е Послання: «Бо всі ми маємо з’явитися перед судовим престолом Христа, щоб кожний одержав згідно з тим, що в тілі робив: добро чи зло»), а також до Матвія 22:12: «І каже йому: Друже, як ти ввійшов сюди без весільного одягу. Той же мовчав».

У тій же сурі навпроти аяту «місяць накриє темрява» (luna eclipsim patiente) читач посилається на Діяння Апостолів 2:20 («Сонце обернеться на темряву, а місяць на кров — перш, ніж прийде Господній день, великий та славний»). Там само, коментуючи аят про нічну молитву (Коран, 73:6), читач грецькою пише «нічні неспання», посилаючись очевидно на християнську практику.

Варто зауважити й наявність «внутрішньокоранічних» посилань. Так, підкресливши «Quaerentibus aduentum illius horae, responde, Illum soli Deo patere» — «Запитують тебе про Час той: „Коли настане він?“ Та навіщо тобі згадувати про це? Лише Господь твій знає про Час» (Коран, 79:42–44) — Огурцевич посилається на 82 суру, де описані «ознаки» цього «Часу» (horae).

Повноцінний аналіз усіх коментарів до перекладу Корану, що належав Януарієві Огурцевичеві — а вони, від одного до кількох, трапляються на кожній сторінці, — потребує детальнішого огляду, але й коротке опрацювання дозволяє зробити кілька висновків. По-перше, бувши дуже освіченою людиною, знавши грецьку, латину, арабську мову, читач формувався в умовах жорсткого ісламсько-християнського протистояння, можливо, за часів османського владарювання над Поділлям (1672–1699) та облоги Відня (1683); навіть після програшної для османів Карловицької угоди (1699) «турецька загроза» була для Польщі викликом номер один.

По-друге, навіть попри полемічний інтерес, читач радше знайомиться з перекладом Корану, ніж намагається з ним полемізувати. Помітний критичний погляд, спроба узгодити Коран із Біблією, принаймні з Новим Завітом: виокремлені аяти, що мають спільність із християнською практикою.

По-третє, оцінюючи інтерес невідомого читача до Корану, не варто забувати, що першоджерелу, яке він тримав у руках, було притаманно чимало перекладацьких проблем: фактично відредагований текст XII століття був парафразом, а не перекладом у сучасному розумінні — з частими помилками, пропусками, викривленнями тощо. Попри це коментарі анонімного читача, що їх можна зібрати в окремий текст, були значним кроком уперед до становлення щонайменше української орієнталістики, бо значно наближали не тільки до читання самого Корану, а й до місця цієї Книги в системі авраамічних релігій — особливо з огляду на відмінне знання читачем Біблії як грецькою, так і латиною. Наприклад, відомий «Алькоран» Галятовського, не вважаючи на загалом коректний виклад ісламського віровчення, не містить прямих цитат самого тексту Корану, а в цьому випадку ми вже маємо повноцінний аналіз перекладеного першоджерела. Ба більше, напис арабською мовою може свідчити й про те, що читач міг бути хоч трохи обізнаний з Кораном в оригіналі. Сподіваємося, глибше дослідження допоможе з’ясувати, ким насправді був цей загадковий поліглот і знавець сакральних текстів.

Автор висловлює щиру подяку заступникові директора КЗ «Державний історико-культурний заповідник м. Острога» з наукової роботи Андрієві Брижукові за консультації під час роботи з джерелом.

18.03.2020

Оцініть статтю:

Теги:

Михайло Якубович

переклад Корану

історія мусульман в Україні

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь