Іслам в Україні - Центральна Азія

Росія шукає «гарматне м’ясо» серед гастарбайтерів із Центральної Азії

editor — Mon, 22 Aug 2022 14:49:27 +0000

У країні-агресорці не стає охочих воювати проти України, тож керівництво російських збройних сил шукає резерви серед заробітчан із країн Центральної Азії: Узбекистану, Таджикистану та Киргизстану. Підрозділи для війни в Україні також формуються в національних республіках РФ, і це викликає невдоволення громадян — зокрема в Чечні.

Про це повідомляє видання «Факти» з посиланням на Головне управління розвідки Міноборони України.

Так, у Москві для формування нових армійських підрозділів військкомати та відділи поліції проводять агітацію серед так званих гастарбайтерів. Окрім грошей тим, хто погодиться підписати контракт і поїхати до України, обіцяють російське громадянство.

За даними української розвідки, чотири батальйони для війни в Україні готуються в Чеченській Республіці. Значну їх частину формують із чоловіків, викрадених чеченськими силовиками: їм погрожують кримінальним переслідуванням за сфабрикованими справами або змушують підписувати контракти під тортурами. Така практика викликає невдоволення населення республіки. Люди обурені тим, що Кадиров посилає мусульман брати участь у війні двох християнських народів — таку політику сприймають як зраду інтересів мусульман.

22.08.2022

Оцініть статтю:

Теги:

Центральна Азія

гастарбайтери

агресія РФ

війна Росії

Чеченська Республіка

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Росія шукає «гарматне м'ясо» у Центральній Азії

editor — Mon, 18 Apr 2022 16:57:42 +0000

Під час військового вторгнення Росії в Україну на популярних російських сайтах з’явилося багато оголошень про набір військовослужбовців, навіть без російського громадянства. Зокрема, Росія рекрутує на війну з Україною уродженців і жителів Центральної Азії — вихідців із країн регіону, які вже отримали російське громадянство. Водночас триває мобілізація контрактників-мігрантів — їм обіцяють за військову службу видати паспорт РФ.

Як повідомляє «Голос ислама» з посиланням на ресурс Cabar.Asia, до відкритої повномасштабної мобілізації ще не дійшло, але часткова вже йде.

«Затягти на війну за „русский мир” режим намагається й тих, кого представники цього самого „світу“ інакше як „чурками“ не вважають», — пише видання.

В інтерв’ю Cabar.Asia правозахисниця Валентина Чупик зазначає, що до неї зверталися колишні громадяни Киргизстану й Таджикистану, вік яких був старший за призовний — попри це їх викликали до військкомату й тиснули на них, погрожуючи позбавленням російського громадянства, змушували підписати контракт на військову службу:

«Також громадянам Узбекистану та Таджикистану дзвонили невідомі особи з деяких „юридичних фірм“, що пропонували отримати громадянство Росії за 3 місяці служби за контрактом у російській армії — це неможливо і є шахрайство».

У соцмережах вона закликала мігрантів не вірити обіцянкам швидкого набуття громадянства:

«Є дурнуваті мігранти, що повірили в цю брехню, яких <…> завербували на гарматне м'ясо в Україну. А це — кримінальний злочин найманства та вербування найманців і для вербувальника, і для найманця — від 5 до 20 років в'язниці, ст. 154 КК РФ. Не піддавайтеся на провокації, не давайте себе обдурити!»

Cabar.Asia зазначає, що від початку військових дій в Україні Росію покинули тисячі громадян — як корінні жителі, так і вихідці з сусідніх країн, що не погоджуються з перебігом подій. Зокрема ті, хто боїться бути призваним на строкову службу та вирушити до зони бойових дій.

Поки неясно, скільки вихідців із Центральної Азії воюють у складі російської армії в Україні. Діаспори в Росії на це питання не відповіли.

18.04.2022

Оцініть статтю:

Теги:

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

У Киргизії до 2017 року з’явиться найбільша в Центральній Азії мечеть

editor — Wed, 30 Sep 2015 11:29:27 +0000

Мечеть, яка будується в Бішкеку Турецьким релігійним фондом (TDV), стане найбільшою в Центральній Азії.

З моменту здобуття Киргизстаном незалежності Управлінням у справах релігії Туреччини і Турецьким релігійним фондом пророблена значна робота в цій країні, сказав радник Бішкекського управління релігійних послуг Управління у справах релігій Орхан Генч.

— За цей період в Киргизстані зведено кілька мечетей. Нині ми зводимо в Бішкеку найбільшу в Середній Азії мечеть, фундамент якої закладено в 2012 році. Спроектована мечеть в османському стилі, — зазначив він.

Як повідомляє Ансар Орхан Генч також розповів, що під час будівництва мечеті використовуються як місцеві, так і привезені з Туреччини матеріали.

— У зв’язку з цим процес будівництва трохи затягується. Однак ми плануємо завершити його до святкування Курбан-байраму в 2017 році. Поза всяким сумнівом, ця мечеть стане однією з головних визначних пам’яток столиці Киргизстану. Вона є даром турецького народу жителям Киргизстану. Її будівництво буде повністю здійснено турецькою стороною. Зведення цієї мечеті сприятиме поліпшенню стосунків між Туреччиною і Киргизстаном, — сказав Орхан Генч.

Площа мечеті, що складається з чотирьох частин, займе 35 гектарів, при ній будуть функціонувати консультативний орган з надання релігійних послуг і муфтіят. Мечеть зможе вмістити в себе до 20 тис. чоловік.

30.09.2015

Оцініть статтю:

Теги:

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Найцінніший ресурс Киргизстану — люди

Власкор — Mon, 31 Aug 2015 17:21:53 +0000

Продовжуємо серію публікацій, що відтворюють враження дослідниці Оксани Лоїк від подорожей країнами Середньої та Центральної Азії.
…Було б лицемірством називати Киргизстан туристичною країною. Абсолютна відсутність історичних пам’яток, оскільки на зміну кочовому устрою киргизького народу прийшла сіра радянська архітектура. Політична нестабільність, зумовлена частими революційними вибухами. Безперебійні потоки наркотиків, які «живить» сама природа… Приблизно такий образ цієї середньоазійської держави закарбований в уяві пересічних мандрівників.

Мені до такої серії картин додалась ще одна — та, яку «намалювали» в Узбекистані, який я відвідала перед поїздкою до Киргизії. Принагідно відзначу, що узбеки, як самі ж і розповідають, живуть в оточенні всюдисущих ворогів. Відтак, кожного разу, коли я при розмові з узбеками ділилась своїм наміром відвідати Киргизстан, на мене виливались цілі потоки критики та застережень. Мовляв «там живуть дикі, безграмотні та ще й жорстокі люди», «варто бути дуже обережною, бо киргизькі чоловіки досі безкарно крадуть собі дружин», «там немає нічого, що заслуговує туристичної уваги» та багато іншого у такому стилі. Отак я вперше в житті відчула на собі силу деструктивної пропаганди, яка ще довгий час не дозволяла мені дивитись на речі об’єктивно.

Не надто радіють узбецьким гостям і у Киргизстані. Логічно, що пропускні пункти між країнами зазвичай пусті. Мене ж на киргизькій митниці зустріли надмірною увагою. Після оформлення офіційних процедур митники дружно взялися давати поради та рекомендації щодо того, що саме варто відвідати у їхній країні, заходилися шукати мені житло та гіда. Я ж ні на крок не відходила від знайомих французів, з якими перетинала кордон, та лаконічно «відрубувала» усі намагання допомогти, бо ж на думці була одна нав’язлива фобія — хочуть вкрасти.

Такі безглузді, а головне неправдиві, упередження супроводжували мене ще кілька днів, не даючи «зануритись» у середовище та сповна насолоджуватись мандрівкою. Таким чином я проігнорувала багато цікавих пропозицій та виявів гостинності, аж доки остаточно не збагнула, що таке Киргизстан насправді.

Ніколи не розуміла людей, які, відвідавши тільки Рим чи Париж, сміливо заявляють, що вони бачили Італію чи Францію. Вважаю, що судити про країну можна лише тоді, коли ти побачив її панорамно з усіма етнічними, культурними, природними та іншими особливостями. Приміром, якщо відвідати лише столицю Киргизстану — Бішкек та решту найбільших міст країни, — то враження справді складається гнітюче.

Усі так звані міста Киргизстану — це лише 10% території країни, решта — один суцільний заповідник. По її теренах розкинули свої височезні і неймовірно мальовничі хребти Алайські гори, Памір і Тянь-Шань. Тут знаходяться найкрасивіші у світі озера, серед яких перлина Тянь-Шаню Іссик-Куль, найвисокогірніші водоспади, одіозні Ферганська та Чуйська долини та багато інших дивовижних місцин, які дають підстави говорити про Киргизстан як про земний рай.

Багато мальовничих куточків мені вдалось побачити на власні очі. Можливо, колись ці враження затьмарять ще яскравіші. Та один особливий день, я впевнена, ніколи не зітреться з моєї пам’яті. Північ та південь країни пов’язані між собою лише однією автомобільною дорогою. Одна з найвисокогірніших (до 4000 тисяч метрів над рівнем моря), а отже — і найнебезпечніших у світі. Поїздка з Оша до Бішкека триває в середньому 14–15 годин на таксі. Цю відстань можна також подолати літаком за 45 хвилин, але не за тим я їхала до Киргизстану…

Для тих, хто любить гори, відомо, що жодними словами описати їхню красу неможливо. Лише відзначу, що за ті «…надцять» годин я проїхала чотири пори року, дізналась, що серед хмар можна не тільки літати, а й їхати на автомобілі, побачила наживо, як витримують на такій височині кочові юртові села тощо. Прикро лише через одне — що, здебільшого, просто не мала фізичної можливості зафіксувати всі ці чудасії на камеру. Тепер сама собі не можу повірити, що тисячні отари овець можуть з легкістю пересуватись практично по вертикальних скелях, а величезна 800-кілометрова ріка може бути зовсім неймовірного смарагдово-бірюзового кольору.

Бішкек — невелике за столичними параметрами місто (проживає менше 800 тисяч осіб) з типовою радянською архітектурою, кількома увічненими у камені національними героями та занехаяним парком. З огляду на те, що це столиця, центральну частину міста прибирають, хоч і роблять це «доісторичними» методами. На вулицях також зустрічаються канали з водою для зрошування зелених насаджень. Ще одна перевага столиці над іншими містами — автобуси, привезені з Китаю в якості гуманітарної допомоги.

Усі інші міста складно назвати містами у традиційному розумінні цього слова. Такі обласні центри як Ош, Джалал-Абад, Каракол, міста Кербен та Чолпан-Ата швидше нагадують величезні селища після масштабних катаклізмів. Знищені часом будівлі, поламані паркани та інші споруди, повибивані шибки, бездоріжжя, гори сміття… Але є в усьому цьому хаосі якийсь привабливий місцевий колорит: розкладені посеред вулиць дивани (такі собі меблеві магазини під відкритим небом), величезні тюки заготовленої вовни обабіч доріг, пахощі фруктів, гамір містян, безперервний трафік автомобілів, кожен з яких, здається, їздить за своїми правилами…

Парадоксальним видається те, що попри зовнішній депресивний стан країни, суспільство іде «в ногу» зі світовим темпом. Усюди, інколи навіть на вулиці, є вільний Wi-Fi, будь-де можна розрахуватись електронними грошима, а від різноманіття дорогих автомобілів розбігаються очі. Ціни на життя (продукти харчування, одяг, послуги) настільки «привабливі», що часто громадяни сусідніх країн приїжджають сюди на закупи, лікувати зуби чи ремонтувати авто. А оскільки контролю з боку правоохоронних органів практично немає, то, як кажуть, продається тут практично все.

Таксі — це практично єдиний транспорт, яким можна долати відстані між містами. Є одиничні приклади автобусних рейсів і то лише на дуже короткі сполучення, адже використовувати великогабаритний пасажирський транспорт на гірських дорогах вкрай небезпечно.

Та попри усе, найцінніший ресурс Киргизстану — люди. Я захоплена порядністю та шляхетністю цього народу, зачарована його силою духу та вольовими якостями і просто зворушена його добротою та гостинністю. Ні, на відміну від узбеків, вони не позиціонують себе гостинними — для них це норма, про яку навіть не говорять. Здається, у цій країні не пропав би і без грошей. Особливо в горах чи сільській місцевості… У кожній юрті нагодують, напоять кумисом, з жодної хати не вийдеш без смачної тандирної паляниці у дорогу. Допомагають і порадами, і турботою — чим можуть. Причому, без прохань, просто так — з доброї волі.

До речі, у чомусь киргизи дуже нагадують мені нас, українців. Також волелюбні, із загостреним відчуттям справедливості, не можуть мовчки миритись із тим, що їх не влаштовує та «мають у грудях те, що тіло рве до бою». Не дивно, що й історія наших країн останніх десятиліть практично ідентична. Після української мирної Помаранчевої революції киргизи у 2005 році здійснили практично безкровну Революцію тюльпанів та зігнали з президентського крісла Аскара Акаєва. Наступний президент Курманбек Бакієв тримався за владу ще міцніше, тож революція 2010 року, хоч теж увінчалась перемогою та втечею президента-злодія, коштувала сотню життів серед мирних демонстрантів. Потім була страшна кривава різня з «братнім» узбецьким народом. А зараз, попри зовнішню стабільність, країну «розривають» кілька сильніших геополітичних гравців.

Оксана Лоїк — для «Іслам в Україні»

31.08.2015

Оцініть статтю:

Теги:

Киргизстан

Центральна Азія

Середня Азія

рекомендації туристам

культура народів Близького Сходу

подорож

національні традиції

традиції народу

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Українські велосипедисти мандрують країнами Азії

Власкор — Fri, 07 Aug 2015 13:08:19 +0000

Українські громадяни Тарас Бондаренко з Івано-Франківська та Орест Білоус зі Львова вирішили здійснити велосипедне турне країнами Центральної та Південно-Східної Азії. Хлопці розпочали свою подорож 27 травня ц. р., діставшись літаком з України до турецького міста Стамбул. Після цього вони велосипедами подолали маршрут Туреччина-Іран-Туркменістан-Узбекистан-Таджикистан.

3 серпня, прибувши до Душанбе, вони завітали і до Посольства України в Таджикистані.

Як повідомляє прес-служба дипустанови, земляків з України прийняв Посол України в Республіці Таджикистан Віктор Нікітюк, який поспілкувався з хлопцями та побажав їм успішної подорожі.

Гості відзначили, що Посольство України у Душанбе стало першим, яке вони відвідали на своєму шляху.

Далі мандрівники вирушили до Киргизстану, потому маршрут подорожі пройде через території Китаю, В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі, Таїланду, Малайзії та Індонезії.

Завершити турне велосипедисти планують орієнтовно у лютому-березні 2016 року.

07.08.2015

Оцініть статтю:

Теги:

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Чи є іслам в пострадянських республіках, що вважалися мусульманськими?

Власкор — Thu, 23 Jul 2015 21:00:02 +0000

«…В Узбекистані влада боїться „арабської весни“, в Киргизії процес ісламізації відбувається певною мірою під впливом радикальних течій ісламу, в Казахстані на цвинтарях попри ісламським звичаям аж надмірно шанують померлих, зводячи над похованнями пишні мавзолеї» — враження журналістки

Серед учасників IV Міжнародної ісламознавчої школи, що проводиться Українським центром ісламознавчих досліджень за сприяння Всеукраїнської Асоціації громадських організацій «Альраід», крім науковців (релігієзнавців, ісламознавців, соціологів, культурологів, етнографів тощо), були й політики, представники громадських організацій, студентської молоді й засобів масової інформації. Останні були присутніми не лише за професійним обов’язком, висвітлюючи перебіг роботи Школи, а й поповнювали скарбничку знань із зазначеної тематики (цього року програма школи розглядала сучасні тенденції в ісламському світі: пошук ідентичності, діалог, конфлікти, екстремізм) та брали участь в дискусіях, виступали з власними доповідями, презентували підсумки досліджень або, як журналістка зі Львова Оксана Лоїк, ділилися враженнями немусульманина від перебування у країнах, де панівною релігією є саме іслам.

23 липня львівська журналістка презентувала своєрідний звіт про своє бачення етнокультурних, звичаєвих особливостей країн Центральної Азії та Кавказу, якими вона мандрувала останнім часом, розповіла і про свої суб’єктивні враження, і навела багато фактів та прикладів взаємовідносин держави та громадян, держави та релігійних установ, релігійних установ та населення.

Оксана Лоїк, зокрема, розповідаючи про свою подорож Узбекистаном, зазначила, що в цій країні разом з політичною тематикою під «табу» в суспільстві й релігійна тематика:

— А якщо вже й зважуються на розмову, то на запитання кшталту — чи не заважають такі заборони певною мірою проявляти свою релігійність, зазвичай відповідають штампами на зразок того, що віру потрібно мати в душі, а її зовнішні вираження — це минуле століття», — розповідає журналістка й додає, — Втім, втершися за кілька днів у довіру, можна вивідати у місцевих, що після «арабської весни» з метою профілактики ймовірної революції влада запровадила ряд обмежень серед віруючих мусульман. Зокрема, заборонено відлучатись з роботи на денну молитву. Під особливим контролем у зацікавлених служб також знаходяться й підлітки, малолітні юнаки — оскільки вони, нібито, потрапивши під вплив радикально налаштованих людей, можуть становити найбільшу загрозу, — ділиться почутим від громадян Узбекистану журналістка.
Також Оксана Лоїк розповіла з посиланням на слова місцевих жителів, що в Узбекистані більшість культових закладів є не лише домом молитви для пересічних вірян, а й місцем роботи для переодягнених у цивільне «наглядачів».

— І, зрештою, не є секретом, що у місцях масового зібрання на молитву встановлені відеокамери та інші високотехнологічні засоби, які фіксують все, що згодом можна використати як досьє того чи іншого прихожанина. А будучи поміченим у «ісламській діяльності» раз — отримаєш «вовчого витка» на все життя, і з лав «чорного списку» громадянину Узбекистану неможливо вирватись навіть втечею за кордон — тактика неофіційних грошових заохочень співробітників іноземних силових структур є надійним стимулом для видачі Узбекистану розшукуваних осіб, — розповідає Оксана.

Разом з тим журналістка відзначає, що попри все їй здалося, що насправді рівень релігійності мешканців Узбекистану не такий вже й низький — у всякому разі, вони дотримуються деяких релігійних вимог, тримають піст. Потрапивши до цієї країни в Рамадан, який випав цього річ на чіллю (пік жаркої погоди, коли стовпчик термометра сягав позначки до 50 градусів за Цельсієм), вона переконалася, що для більшості громадян цей місяць — дійсно велике випробування.

— Традиційну досвітанкову трапезу (сахарлік) жителі Узбекистану зазвичай проводять дома, смакуючі так звані «райські» фрукти: горіхи, виноград, родзинки та хурму. Ще однією обов’язковою стравою є нішалло — солодкий крем зі збитих білків та відвару кореня гірської рослини бех. А от на іфтар — вживання їжі після заходу сонця — багато хто має звичку проводити в безалкогольних кафе. Щоправда, як вдалося вивідати у місцевих, таких закладів стало не так вже й багато — згідно з державною політикою протидії розвитку та поширенню радикально налаштованих мусульманських течій, власників кафе, які відмовляються включати в меню алкогольні напої, очікує сумна доля…

Нажахана «арабською весною» влада проводить політику активного протистояння проникненню на територію Узбекистану радикальних течій та поширення їх країною — і задля цього жінкам заборонено носити хіджаб, а чоловікам не можна відпускати бороду…

Наступна країна, куди поїхала мандрівниця — Киргизстан. Як вона зазначає, в Узбекистані місцеві жителі намагались її налаштувати проти киргизів. Як зазначає журналістка, узбеки самі розповідають, що вони живуть в оточені всюдисущих ворогів. Серед яких киргизи посідають не останнє місце:

— Узбеки не люблять казахів — за те, що вони нібито «чистять» узбекських заробітчан, коли ті повертаються з Росії; вони заздрять туркменам, які своєю землею «перекрили вихід до моря»; вони сердиті на таджиків за те, що ті шантажують їх водою. І вони просто ненавидять киргизів за нібито вкрадені землі Ферганської долини, за начебто занизьку ерудицію киргизького населення, за криваву міжетнічну кризу між киргизами та узбеками в Оші 2010 року тощо, — наводить журналістка приклади «деструктивної пропаганди», яка, як вона сама зізнається ще довгий час не дозволяла їй дивитись на речі об’єктивно, — Такі безглузді, а головне — неправдиві упередження супроводжували мене ще кілька днів, аж поки я не збагнула, що ж таке Киргизстан насправді.

Велику частку своєї розповіді про подорож Киргизією журналістка приділила природі етнічним та культурним особливостям країни. Торкнувшись і релігійної складової:

— Ісламські звичаї у традиційно кочових народів, які проживають на півночі Киргизстану, завжди були більш поверхові й ліберальні в порівнянні з традиційно осілими, які становлять більшість на півдні. Тому не дивно, що свого часу радянській антирелігійній політиці без зусиль вдалося знищити не лише іслам які канони, а й багатовікові народні традиції, стверджує журналістка.

Оксана Лоїк наводить дуже сумне спостереження: на її думку, така деісламізація не лише похитнула релігійні переконання мешканців Киргизстану, але й виховала в них комплекс меншовартості:

— Деісламізація… прищепила населенню півночі республіки почуття сорому за свою етнічність і культуру предків — тож вони почали масово її зрікатись. Навіть зараз, коли повним ходом йде повернення до своїх витоків. Складається враження, що північні киргизи швидше номінативні мусульмани, ніж практикуючі, — розповідає Оксана і зауважує, — Зокрема, перебуваючи в країні під час Рамадану, я не зустріла жодного, хто б його дотримувався. Більше того, в магазинах вільно продається алкоголь і типовою є картина розпивання спиртного на вулиці…

Натомість південні райони Киргизії, що входять у Ферганську долину, історично були більш тісно пов’язані з традиційною мусульманською культурою проживаючих там народів: таджиків, узбеків, уйгурів тощо. Відтак там багатовікові традиції і культуру сповідували навіть за радянських часів тож і етнічне і релігійне відродження киргизького народу в пострадянську добу почалося саме з півдня республіки.

— Цей регіон і зараз виглядає консервативнішим. До речі, у сільських місцевостях півдня і заходу російську мову майже не розуміють, — зауважує журналістка.

Як вона зазначає, духовним вакуумом, що виник у Киргизії, скористалися деякі зарубіжні ісламські країни:

— Свої релігійні мотиви і переконання за допомогою певних фінансових вливань впроваджують, зокрема, ОАЕ, Єгипет, Йорданія, Іран, Кувейт, Туреччина. Приміром, зараз у Бішкеку йде будівництво нової центральної мечеті з мінаретами заввишки 60 метрів, яка повинна стати найбільшою в республіці — і левову частку витрат на будівництво несе Туреччина.

Оксана Лоїк також вважає, що процес ісламізації (чи то ре ісламізації) Киргизії відбувається і під впливом радикальних течій ісламу:

— Особливо на півдні — в Ошській та Джалалабадській областях ділиться спостереженнями журналістка, — Ще в середині 90-х років після масового переслідування та жорстоких репресій членів партії Хізб ут-Тахрір в Узбекистані значна частина їх змушена була тікати з країни — в основному на північ Афганістану через територію південної Киргизії. Саме тоді багато хто з вимушених переселенців знайшов собі притулок в киргизьких Оші і Джелалабаді, а згодом вони почали вербувати в свої ряди місцевих, — розповідає Оксана й додає, — крім Хізб ут-Тахріру для основної частини релігійної молоді привабливими є революційні ідеї салафітського ісламу.

В Киргизії, за офіційними даними, налічується близько 2000 мечетей, при цьому половина з них діє без офіційної регістрації. А загалом, на думку журналістки, проблема радикального ісламу зараз актуальна не лише для півдня Киргизстану — ситуація має тривожні тенденції по всій території країни.

Також Оксана розповіла й про свої враження від подорожі Казахстаном. Зокрема, вона зауважила, що незважаючи на тотальну бідність населення та попри те, що ісламський звичай забороняє влаштовувати надмірні почесті покійникам, практично кожна гробниця на цвинтарях Казахстану нагадує «Кремль в мініатюрі». В новій столиці — Астані — вразили своєю помпезністю дві мраморні мечеті…