Іслам в Україні - Євромайдан

«Якби ми тоді не вистояли, Україну чекало б знищення суверенітету» — учасник Майдану

Власкор — Thu, 18 Feb 2021 17:30:28 +0000

Україна відзначає сьомі роковини трагічних подій, коли силові структури, що захищали агонізуючий режим Януковича, вчинили масові вбивства учасників Революції гідности, як потім назвуть тривалий народный протест, серце якого билося в самому центрі української столиці — на Майдані Незалежности.

Саме 18 лютого 2014 року Революція гідности ввійшла в гостру фазу: того дня загинуло близько сотні людей, кілька сотень були важко поранені. Вранці «Беркут» розігнав протестувальників під Верховною Радою, а потім силовики знесли барикаду на вулиці Інститутській і почали штурмувати Майдан. Спецпризначенці застосували сльозогінний газ і світлошумові гранати. До вечора спробували зачистити Майдан БТРами, тоді ж підпалили наметове містечко і Будинок профспілок…

За даними ВВС, 8 лютого 2014 року загинуло 18 активістів, ще 500 були поранені. За офіційними даними, в ніч з 18 на 19 лютого загинули 17 «майданівців», понад 200 були поранені. Активісти спільноти «ЕвромайданSOS» заявили про десятки зниклих, з якими рідні або знайомі втратили зв’язок 18–19 лютого після сутичок із силовиками.

20 лютого на Інститутській зафіксовано вже десятки смертей. Лише за офіційними даними, цього дня загинули 48 активістів. За різними оцінками, 18–20 лютого 2014 на Майдані та біля нього загинули від 78 до 83 активістів. Наймолодшому з них, Назарові Войтовичу, було 17, а найстаршому, Іванові Наконечному — 83 роки.

Після 20 лютого від поранень померли ще понад 20 учасників протесту. Так «Небесна сотня» стала сотнею буквально, і 21 лютого 2014-го ввечері Майдан прощався з загиблими.

Безпосередній свідок тих подій, учасник донецького та Київського Євромайданів, муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саід Ісмагілов пише на своїй сторінці в соцмережі «Фейсбук»:

«Сьома річниця кульмінаційних подій Революції гідности. 18, 19, 20 лютого 2014 року — найкривавіші дні на Майдані. Якби ми тоді не вистояли — ви самі розумієте, що б чекало на Україну: репресії проти всіх активних учасників Революції гідности, знищення української мови, культури, суверенітету, тотальне встановлення найогидніших російських правил (у тому числі в релігійній сфері) без будь-яких прав і свобод і врешті-решт поглинання країни, скоріше за все у форматі СРСР-2. Потрібно усвідомлювати: ми в ті дні розвернули вектор імовірного майбутнього в іншу сторону».

Напередодні роковин розстрілів майданівців, 17 лютого 2021 року, Революцію гідности визнано за одну з найважливіших подій в історії України: за це проголосували народні депутати на пленарному засіданні Верховної Ради. Зауважмо, проєкт постанови про затвердження відповідної заяви зареєстровано у ВР понад рік тому — 15 січня 2020 року.

В ухваленій постановою заяві Верховної Ради України зазначено, що Революція гідности — виразник національної ідеї свободи. Наголошено, що Україна заплатила надто високу ціну за свій цивілізаційний вибір: герої Небесної сотні, українці та іноземці, віддали життя за ідеали демократії, права та свободи людини, європейське майбутнє України. Пам’ять про їхній героїчний чин — частина історії національного державотворення.

Нагадуючи, що людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнані Конституцією України за найвищу соціальну цінність, Верховна Рада заявляє, що акти приниження людської гідности, що сталися в самому серці України, на Майдані Незалежности в Києві, а також в інших місцях, не мають повторитися.

У заяві сказано про абсолютну неприпустимість узурпації влади якоюсь із гілок влади, партією чи окремим посадовцем, бо це спричиняє довготривалі тяжкі наслідки.

«Трагічні події Революції гідности, анексія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, а також триваюча збройна агресія Російської Федерації та окупація нею окремих районів Донецької та Луганської областей сталися не в останню чергу внаслідок політики Віктора Януковича та сформованого ним злочинного режиму, який підтримувався Російською Федерацією і діяв всупереч національним інтересам України, — йдеться в документі. — Протиправна діяльність окремих працівників підрозділів міліції особливого призначення „Беркут“, міліціонерів, військовослужбовців внутрішніх військ, судових виконавців, прокурорів, суддів та інших посадових і службових осіб під час Революції гідности засуджується як така, що завдала непоправної шкоди державі та суспільству».

У документі зазначено, що мирні зібрання є надзвичайно дієвим інструментом громадського контролю за інститутами публічної влади, а безпека учасників мирних зібрань має бути захищена державою.

Один зі свідків подій найжорстокіших днів Революції гідности поділився в соцмережі «Фейсбук» світлинами:

«…Сьогодні наважився передивитися фотографії з 18 лютого 2014 року. Майже всі зроблені у Верховній Раді. А фотографії вулиці — майже всі з одного вікна. Початок кульмінації Майдану. День, який тривав три доби. Коли Верховна Рада мала повернути Конституцію 2004 року й обрізати необмежені повноваження Януковича. 18 лютого 2014-го».

18.02.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Революція гідности

Євромайдан

майдан

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Ісламізм, якого нема: як Кремль демонізує українських мусульман

Михайло Якубович — Tue, 12 Sep 2017 12:29:31 +0000

«Ислам — это очень тяжелый участок работы», — каже агент КДБ в комедії 1990-х «На Дерибасовской хорошая погода». Дивно, але ці слова з уже призабутого російського фільму виявилися мало не пророчими для Ісламу на всьому пострадянському просторі. Ба більше: у гарячих точках Близького Сходу, на вістрі мігрантської кризи в ЄС та в багатьох інших місцях планети — теж. Не таємниця, що мусульман сприймают трохи не так, як послідовників інших релігій, — значно підозріліше, і ця тенденція, хай там як, зберігається багато років. Ліберальніші мусульмани доводитимуть, що це — наслідок хибних стереотипів та упереджень: «Іслам не такий», «Іслам означає „салям“, тобто мир». А радикальніші цитуватимуть коранічне «юдеї та християни ніколи не будуть задоволені тобою, доки не пристанеш на їхню віру» (Коран, 2:120) — мовляв, так і треба, адже «так обіцяв Аллаг». Незалежно від того, хто має рацію, жінку в хіджабі (у нікабі — поготів) сприйматимуть не так, як у звичайному одязі, а на бородатого чоловіка зі «східним акцентом» дивитимуться інакше, ніж на будь-якого типового європейця.

В українських реаліях тема ісламської загрози набула деяких нових значень. Однак вони пов’язані не так зі світовими трендами — ми теж, як і всі європейці, жахаємося «ІДІЛ» — як із пострадянськими. Можна згадати й історію: років із 10 тому ще в українському Криму теж розкручували проблему «ісламістів». То місцеві комуністи в особі нардепа Леоніда Грача розповідали про «бази ваггабітів», то преса лякала, що «татари різатимуть слов’ян», то роздмухували тему самозахоплень. І це попри те, що в Україні мало не в кожному місті є землі, що хтось незаконно привласнив, захопив, «прихопив», та про це згадували лише інколи. А про кримських татар казали цілий час. 2009 року на півострові навіть була гучна справа про викриття якоїсь начебто організації під страшною назвою «Ат-такфір ва ль-хіджра» («Анафема та еміграція»).

Парадоксально, але члени руху «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Ісламська партія звільнення»), що про репресії до них в РФ нині багато говорять у нас, зазнавали тиску й з боку українських спецслужб. Мало хто про це знає, але в Україні є дві мусульманські книги, ще кілька років тому визнані одним із наших судів за «екстремістські». Водночас ми нерідко дивуємося, що в Росії існує чималий список екстремістської літератури. Звісно, порівнювати увагу наших правоохоронних органів до мусульманських громад із тією, яка вона в РФ чи інших країнах колишнього СРСР, — справа марна, адже рівень релігійної свободи в Україні відносно високий, до того ж у багатьох випадках суворість закону компенсується його невиконанням.

Після 2014 року, коли вже призабуте висловлювання Віктора Ющенка про те, що «кримські татари — це єдині справжні українці Криму» набуло нового сенсу, з’явився певний «проісламський сентимент». Віднедавна почали широко святкувати День депортації кримськотатарського народу, волати в різноманітних медіа про злочини, що коїть на півострові РФ, писати про кримських татар-переселенців і взагалі демонструвати значну зацікавленість цією тематикою.

Тепер, коли аналізуємо події 2014-го, зрозуміло, хто й для чого тримав «градус напруги» в Криму, кому була потрібна демонізація кримських татар. Навіть не вдаючись до конспірологічних міркувань, очевидно, що Російська Федерація розігрувала антитатарську карту, щоб мобілізувати проросійську частину жителів півострова. Та й нині, за умов окупації, цей хід лишається дієвим.

На зовнішньополітичному рівні РФ узяла курс на замовчування конфлікту, щоб про Крим узагалі не говорили ні доброго, ні поганого («статус Крыма не обсуждается»), натомість меседжі внутрішній аудиторії транслюються регулярно. Від самого початку агресії Росія спрямувала сили на дискредитацію Меджлісу кримськотатарського народу, а також усіх груп, що їм не знайшлося місця в нових реаліях Криму. Переселенців, що виїхали на материк із релігійних міркувань, російські медіа звинувачують в екстремізмі, тероризмі, пособництві «ІДІЛ» тощо. «Енергоблокада» 2015–2016 років — це взагалі окрема й цікава тема: чого тільки преса РФ не писала про формування «Аскер» Ленура Іслямова, намагаючись утовкмачити в голови пересічних росіян, що з того боку, тобто українського, поряд з американськими найманцями на Донбасі воюють ще й «ісламські екстремісти».

Утім, останнім часом вималювався новий тренд. Коли 2016 року так званою владою «ДНР» був заарештований відомий український учений-релігієзнавець Ігор Козловський (досі ув’язнений), одним із пояснень лідера бойовиків «ДНР» Олексія Ходаковського була начебто спроба Козловського організувати якесь «радикальне мусульманське повстання» в «республіці».
На тих-таки окупованих територіях за останні два роки була припинена діяльність деяких ісламських громад, пов’язаних із так званими хабашитами (неосуфійська група), а також мадхалітами (різновид салафізму). Ба більше, з’явилися досить контроверсійні персонажі: «муфтій Донецької народної республіки» Рінат Айсін, а також «бойовий муфтій Донбасу» (самоназва) Танай Чолханов. За останні кілька місяців у так званій патріотичній (читай націонал-шовіністичній) пресі РФ з’явилася ціла низка статей, про «злочинний план» Туреччини та київської влади з об’єднання українських мусульман проти РФ. А деякі з цих публікацій навіть «перекочовують» до притомних, на перший погляд, видань на кшталт «Новой газеты». Наприклад, у липневій публікації «Меджлис намерен привести мусульман к единству» ідеться про те, як за підтримки Туреччини українські «Брати-мусульмани» збираються будувати мечеть, щоб начебто «нейтралізувати» вплив Духовного управління мусульман України, якому належить київська мечеть «Ар-Рахма». Звісно, та мечеть — і про це відверто пишуть в інших статтях — буде «розсадником екстремізму». А той факт, що за підтримки тієї ж таки Туреччини подібну мечеть збудували й урочисто відкрили в серпні 2015 року в Москві, а в грудні 2016 — у Мінську («православний атеїст» Лукашенко навіть узяв участь у мусульманській молитві, намазі. — Авт.), чомусь анітрохи не бентежить російських пропагандистів. Бо їм, звичайно, можна, а українським мусульманам — зась! Особливо тим, що належать до організацій з активною проукраїнською позицією або ж покинули Крим через належність до політичних рухів, незгодних із присутністю РФ на півострові.

Під шквалом російської критики опинилися й муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саід Ісмагілов (ще у вересні 2014 року він мусив залишити рідний Донецьк і переїхати до Києва), активісти кримськотатарського руху, учасники Євромайдану та АТО, а також ті мусульмани з РФ, що попрощалися з батьківщиною і знайшли притулок в Україні. На жаль, деякі українські ЗМІ, дотепер перебуваючи в полоні інформаційного простору РФ, дуже часто ретранслюють ці фобії. З того, як сприймає кримських татар преса окремих регіонів (наприклад, Херсонщини), помітно, що ісламофобським трендам навіть за нинішніх умов ще далеко до зникнення. Недарма опитування, нещодавно проведене Центром Разумкова, показує, що мало не кожен п’ятий житель Півдня України негативно сприймає мусульман та Іслам загалом.

Попри те що обличчям сучасного кримськотатарського руху залишається ліберальний націоналізм (переважно світського типу), російська пропаганда орієнтується ще й на певний рівень етнофобії. Хоча українське МЗС та інші органи державної влади роблять заяви про переслідування кримських татар окупаційною владою півострова, треба вважати, що потенційний конфлікт цілком можливий і в Україні. Роздмухувати скандали «з нічого», як відомо, у нас уміють дуже добре, особливо за умов майбутніх президентської та парламентської виборчих кампаній.

Трохи дивні ситуації виникають навколо релігійного лідерства кримських татар. Духовне управління мусульман Криму давно перереєструвалося за російським законодавством і фактично діє як типова релігійна інституція РФ (уже відзначилося й антиукраїнськими заявами). Але так само, як у випадку з кримськими громадами УПЦ МП, ніхто в державі не ініціює судового позову та зняття сепаратистів із реєстрації. Так, мотив зрозумілий: РФ одразу використає це на свою користь і почнуться заяви, зокрема й на міжнародному рівні, що це Україна сама відмовляється підтримувати кримських татар і навіть переслідує тих, хто вітав «возз’єднання з Росією». Але ж є інший шлях — формування альтернативи. І така альтернатива, а саме Духовне управління мусульман Криму, вже з центром у Києві, ось-ось має бути зареєстрована в Міністерстві культури України. Однак процес з різних причин гальмують, і, незалежно від того, хто винен, ми пробуксовуємо в інформаційній війні. Те саме стосується й Представництва президента України в Криму, розташованого в Херсоні: на думку кримськотатарських активістів, що вже місяць протестують під його приміщенням, упродовж трьох років діяльності ця установа не виправдала себе та продемонструвала повну бездіяльність, і треба негайно змінювати керівництво. У відповідь представник президента звинуватила активістів у спробах силового захоплення приміщення, тож конфлікт і досі існує. Неважливо, на чиєму боці правда, — ця ситуація потребує якогось вирішення. Як і багато інших, пов’язаних із Кримом, татарами, «стратегією деокупації».

За останні кілька місяців — ця інформація вже є в пресі, хоч резонансу ще не викликала — щонайменше у двох мечетях України, а саме в Сумах і в Житомирі, правоохоронні органи провели обшуки. У першому випадку шукали літературу, у другому — формат кримінального провадження, що нібито якась «невстановлена особа пропагує на території мечеті ненависть». Зброї не знайдено, однак деякі мусульманські книги вилучили для проведення експертизи (хто її проводить і чи проводитиме взагалі — невідомо), матеріали обшуку були надані імамові мечеті. Серед вилучених видань — цілком нейтральні, ба більше, навіть частковий переклад Корану українською мовою з тлумаченням.

Це є суто «внутрішньоісламська» справа, де одні релігійні напрями критикують інших. Проте, на жаль, урешті-решт це впливає на всіх мусульман без винятку, бо пересічний громадянин не розбиратиметься, хто яку громаду відвідує. Бо якщо хтось у чалмі сказав, що чи не всі тут екстремісти, то, мабуть, так і є.

У ставленні до Ісламу помітна вибірковість: те, що в нас дозволено говорити з амвона, не можна говорити з мінбара мечеті. Коли в певних православних громадах поширюють літературу, де прямим текстом ідеться, що ніякої України не існує, а лише «єдіная Русь» із центром у Москві, — це явище не викликає такої реакції, як у випадку з літературою мусульманською. Звісно, звичайною людиною агресія в канонічно-православній літературі сприймається як виняток, тоді як у мусульманській — майже як норма. Особлива увага до емігрантів та осіб, що справді можуть бути пов’язані з «ІДІЛ», — це потрібна справа, але, як показує практика, часто шукають не там, де справді треба.

Не забуваймо ще про один факту: утративши можливості активно торгувати з РФ, чимало наших підприємств переорієнтувалися на Близький Схід і мало не шикуються в чергу, щоб отримати сертифікат «халяль» (посвідчення, що продукти придатні до вживання за нормами Ісламу. — Авт.), тобто фактично дозвіл на експорт товарів до мусульманських країн. Як повідомляє віце-президент Української асоціації халяль-індустрії «Укрхаляль» Лариса Поліщук, розробляється вітчизняний державний стандарт у цій галузі. Україною цікавляться й близькосхідні інвестори, тож якщо в нас раптом стане трендом ісламофобія, їхніх інвестицій наш бізнес не отримає.

Коли дехто з представників влади каже, що РФ робить ставку не на повноцінну агресію, а на «розхитування човна», це дуже схоже на правду: ми так і не можемо сформувати більш-менш чіткий і сталий погляд на «східну» тематику, в якій дуже зацікавлені.

Джерело: Тиждень.ua

12.09.2017

Оцініть статтю:

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Саід Ісмагілов — серед авторів антології творчості учасників Революції Гідності

editor — Mon, 09 Nov 2015 11:53:04 +0000

Презентація антології «Мистецький Барбакан. Трикутник 92» відбудеться в Національному художньому музеї України 6 листопада. Книга вийшла друком у видавництві «Люта справа».

Як відомо, «барбакан» — це фортифікаційна споруда, що охороняє підступи до фортеці, замку чи стін міста. Саме цим словом креативна інтелігенція, що брала участь у Євромайдані, назвала свій громадський пост, зініційований творчим об’єднанням «Остання барикада» та закритою галерею «Бактерія». Барбакан з’явився як мистецький об’єкт на перехресті Прорізної і Хрещатика в грудні 2013 р. Спочатку він замислювався як точка збору і презентації митців всередині й навколо Майдану. Та коли революція з фази романтичної перейшла у серйозне протистояння, Барбакан перетворився на повноцінний революційний об’єкт. Так художники були прийняті й асимільовані організмом Майдану.

— Коли на Майдані з’явився Барбакан, всі вважали його звичайним місцем, де можна відпочити. Воно було завішане репродукціями картин сучасних художників-учасників посту. У нас виникла ідея створити каталог цієї імпровізованої виставки, додати до неї творчість поетів і прозаїків та випустити їх разом. Вийшов і художній каталог, і поетична антологія, і збірка есеїв. До того ж, видавництво «Люта справа» було створено саме на Барбакані. Цією антологією ми вирішили віддати данину пам’яті своєму мистецькому об’єкту, адже йому ми завдячуємо нашою появою у сфері видавничої справи, — розповів Cultprostir‘у видавець «Лютої справи» та один з упорядників антології Андрій Гончарук.

До антології увійшли картини художників, поетичні та прозові твори українських письменників і громадських діячів, які перетиналися на Барбакані під час Революції Гідності 2013–2014 року. Серед авторів видання: Артем Полежака, Іван Семесюк, Руслан Горовий, Андрій Єрмоленко, Вано Крюґер, а також муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саід Ісмагілов та інші.

На прохання нашого кореспондента шейх Саід поділився спогадами про Барбакан:

— Я мав велику честь бути запрошеним виступити на Мистецькому Барбакані під час Революції Гідності, на яку мене запросили його організатори, — розповів Саід-хазрат. — І я майже 3 години виступав простонеба, під снігом, на вулиці. Розповідав про історію Ісламу в Україні, отримував багато запитань — люди цікавились ставленням Ісламу до християн, до жінок, запитували про всі міфи щодо нашої релігії, про цінності та мораль мусульман. Не думаю, що я зробив щось видатне — просто прийшов і поспілкувався… Цей виступ ще й транслювався онлайн на інформаційних каналах, що виникли саме під час Майдану. Був зворотній зв’язок — через інтернет мені ставили запитання, а модератор найбільш цікаві з них озвучував.

Згодом, вже коли Майдан переміг, засновники Барбакану вирішили, що потрібно видати книжку, яка презентує все культурне надбання, яке було зібране за ті півроку на цьому місці… Були виступи дуже цікавих людей: і літераторів, і вчених, і поетів, і художників, інших людей мистецтва — серед усього цього творчого люду опинився й я, — розповів шейх Саід. — І потім мій виступ у дуже скороченому вигляді потрапив до цього видання. Воно, до речі, вже презентувалось у вересні на 22-му Міжнародному книжковому «Форумі видавців у Львові».

Як нам стало відомо, з усіх релігійних спільнот на Мистецькому Барбакані виступали лише представники Ісламу та юдаїзму.

Антологія «Мистецький Барбакан» стала одним з видань, що представляли Україну на Франкфуртському книжковому ярмарку 2015 р. Зауважимо, що цю книгу також було презентовано й 10 жовтня в тернопільській галерії «Бункермуз».

06.11.2015

Оцініть статтю:

Теги:

муфтій Саід Ісмагілов

українські письменники

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Право на життя в окупованому Криму

Власкор — Fri, 21 Aug 2015 10:45:33 +0000

Кримська польова місія з прав людини презентувала в Києві моніторинговий огляд за червень 2015 року. Звіт про дотримання громадянських прав на анексованому півострові представили координатор Кримської польовий місії Ольга Скрипник та аналітик місії Віссаріон Асєєв.

За словами правозахисників, кримінальні справи, які відображає польова місія, не є поодинокими випадками. У Криму створюється «правова» система з використанням репресій, залякування, тиску, спрямована на згортання громадянських прав і свобод, в першу чергу свободи слова. Ці справи є системними, вони демонструють, яким чином влада може чинити тиск на українських та кримськотатарських активістів. В якості ілюстрації, правозахисники привели кілька прикладів з нинішньої практики розслідування кримінальних справ на півострові. Звернімося до фактів.

Справа Тимура Шаймарданова і Сейрана Зінедінова

9 червня 2015 року Слідчий комітет Російської Федерації повідомив родичів про призупинення попереднього слідства у кримінальній справі, порушеній за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 105 КК РФ (навмисне заподіяння смерті іншій людині) за фактом зникнення Зінедінова С. С. і Шаймарданова Т. Д.

Відзначимо, що Тимур Шаймарданов і Сейран Зінедінов зникли в травні 2014 року. Шаймарданов, один з ініціаторів групи «Український народний дім», координував пошуки іншого активіста цього об’єднання Леоніда Коржа. Зінедінов же стверджував, що обидва активіста викрадені представниками так званої «кримської самооборони». За інформацією родичів Сейрана Зінедінова, у них є (або їм показували) відео з камери спостереження АЗС, на якій видно, що неподалік від заправки біля активіста зупинився автомобіль (номер і марка через відстань не визначаються) і людину насильно посадили в машину. В обох випадках є достатні підстави говорити про насильницький характер зникнення.

Також відзначимо, що за даними УФМС по Республіці Крим «Шаймарданов Т. Д. і Зінедінов С. С. після зникнення кордон Російської Федерації не перетинали». Таким чином, дотримання права на життя двох кримськотатарських активістів і проведення ефективного розслідування є обов’язком органів «російський влади». Однак слідство зупинено.

— Призупинення справи говорить про те, що російська влада не має наміру розслідувати ситуацію з цими зникненнями, — прокоментував ситуацію Віссаріон Асєєв.

Однак цей приклад не найцинічніший в сучасній кримської слідчій практиці.

— Є ще одне підтвердження. Це справа Решата Аметова, який був убитий 3-го березня. Справу також припинено і розслідування більше не ведеться, а це було жорстоке вбивство з тортурами. Ці приклади показують, що ефективного слідства у Криму не проводиться, — додала Ольга Скрипник.

За словами Віссаріона Асєєва, через те, що ці справи не розслідуються, право на життя в Криму буде завжди під загрозою.

«Справа 26 лютого»

8 червня в Сімферополі відбулося чергове судове засідання, яке продовжило термін арешту фігуранту цієї справи Алі Асанову до 15 серпня. 18 червня інший фігурант справи Ескендер Небіев був випущений з-під варти. Як повідомив адвокат затриманого, слідчий змінив запобіжний захід за два дні до закінчення терміну арешту і випустив під поручительство Муфтія Криму Еміралі Аблаєва. Заступнику голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахмету Чийгозу прожовжено термін арешту до 19 листопада.

— Поки нам відомо про 8 фігурантів. Під арештом 3 людини — Ахмет Чийгоз, Алі Асанов і Мустафа Дегерменджі, — розповіла Ольга Скрипник.

Як зазначають правозахисники, в рамках цієї справи жителів Криму ув’язнюють за дії, вчинені в період до встановлення російського контролю над півостровом, оскільки «Справу 26 лютого» порушено у зв’язку із зіткненнями, що мали місце в Сімферополі 26 лютого 2014 року.

«Справа 3 травня» і «Черкаська справа»

5 червня завершено розслідування трьох кримінальних справ щодо подій, які сталися 3 травня 2014 року під час зустрічі кримських татар зі своїм лідером Мустафою Джемілєвим, якому заборонили в’їзд до Криму. Слідчий Комітет Росії інформує, що управлінням з розслідування особливо важливих справ Головного слідчого управління Слідчого комітету РФ по Республіці Крим завершено розслідування кримінальних справ стосовно трьох жителів Республіки Крим. Вони звинувачуються у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст. 318 КК РФ (застосування насильства, небезпечного для здоров’я, стосовно представника влади у зв’язку з виконанням ним своїх посадових обов’язків). За даними слідства, вдень 3 травня 2014 року обвинувачені на ділянці автодороги поблизу прикордонного пункту пропуску «Армянськ» («Турецький Вал») застосували насильство щодо співробітників міліції особливого призначення «Беркут», заподіявши їм тілесні ушкодження.

У червні стало відомо про нову кримінальну справу стосовно проукраїнських активістів Криму, яка отримала назву «Черкаська справа». Вона так само, як і «Справа 26 лютого», порушена стосовно громадян України щодо подій, що сталися до встановлення російського контролю над кримським півостровом і навіть не на території Криму.

2 червня сайт прокуратури Росії помістив інформацію, що «прокурор Криму ініціює розслідування за фактом нападу праворадикалів на автобус з кримчанами під Черкасами». Кримчанами в цьому випадку є співробітники колишнього спеціального підрозділу МВС України «Беркут», які залучалися для насильницького розгону учасників Євромайдану в Києві 19 лютого 2014 року.

Слідчі органи стали складати списки учасників, які виїжджали за межі Криму для участі в акціях Євромайдану, що нібито підтверджує їх причетність і до подій під Черкасами. Вісім сторінок справи свідчать, що російська прокуратура Криму має намір переслідувати близько 50 осіб. У список потрапили відомі правозахисники, активісти та політики. Зокрема, в ньому фігурують Рефат Чубаров, Ахтем Чийгоз, Заїр Смедляєв, Андрій Щекун, сім’я Ковальських, Едуард Леонов, Сергій Юрченко, Сергій Мокренюк, Олександр Костенко та інші кримчани. Однак, за словами правозахисників, ці люди не мають стосунку до подій під Черкасами.

«Справа Хізб-ут Тахрір»

Ця кримінальна справа відкрита щодо осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, передбаченого ст. 205.5 КК РФ (Організація діяльності терористичної організації та участь у діяльності такої організації). У травні слідчим у справі було винесено постанову про відвід адвоката від участі в провадженні у кримінальній справі в якості захисника обвинувачених. 4 червня 2015 року слідством було відмовлено і в наданні копій самих процесуальних рішень про відсторонення адвоката від захисту. Таким чином, обвинувачені були позбавлені права на захист і навіть не мають можливості ознайомитися з мотивованим рішенням, яким їх адвокат був відсторонений від участі у справі.

— Справу відкрито ще взимку стосовно чотирьох кримських татар, які підозрюються у зв’язках з Хізб-ут Тахрір, організації, визнаної в Росії терористичною. Слідчими було винесено постанову про відвід адвокатів, тобто обвинувачені позбавлені права на захист, вони навіть не мають можливості ознайомитися з документами справи, — прокоментувала Ольга Скрипник.

За її словами, серед мусульман Криму з’явилися побоювання, що будь-яка людина, що сповідує Іслам в будь-який момент може стати підозрюваним у зв’язках з Хізб-ут Тахрір. Справа в тому, що в Україні ця організація не була заборонена і вільно поширювала свої матеріали. У будинках дуже багатьох кримських татар може виявитися література, пов’язана з Хізб-ут Тахрір. Мало того, в списку екстремістської літератури, забороненої в Росії, майже 3000 книг, серед яких багато текстів, пов’язаних з Ісламом, що ніколи не були заборонені в Україні.
В одній статті неможливо згадати всі резонансні справи, що сталися в Криму після окупації. Є ще «Справа Костенко», «справа Краснова» «Справа Сенцова і Кольченко» і багато інших. Аналітик Кримської польовий місії з прав людини Віссаріон Асєєв заявив, що, аналізуючи ситуацію в Криму за останній рік, він прийшов до простого висновку: єдиною умовою дотримання прав людини в Криму може бути тільки деоккупація і відновлення суверенітету України над Кримом.