Іслам в Україні - Близький Схід

Чому українці мають підтримати палестинців

editor — Tue, 13 Feb 2024 14:22:35 +0000

Докторантка Університету Париж-Нантер (Université Paris-Nanterre) та наукова співробітниця Інституту політичних досліджень Ліона (Sciences Po Lyon), членкиня Європейської мережі солідарности з Україною Дарія Сабурова написала матеріал про ставлення українського громадянського суспільства до нового витку палестинсько-ізраїльського конфлікту. Публікуємо його в перекладі.

Як ми можемо дивитися на фото Гази та не бачити Маріуполь чи Бахмут?

У міру того, як триває атака Ізраїлю на Палестину, все очевидніша подібність до вторгнення Росії в Україну. «Повна блокада» Ізраїлем Сектору Газа, що позбавила його води, електрики та продовольства для понад 2 млн жителів, повторює цілеспрямоване руйнування Росією нашої енергетичної інфраструктури минулої зими. Зокрема, за це українці прозвали Росію «терористичною державою».

З моменту, як оголошено наказ про евакуацію, 1,1 млн жителів північної Гази, українці, мабуть, знали, що це призведе до неминучої смерті найвразливіших верств населення — літніх і хворих. Ми знаємо, що коли люди не мають реальних альтернатив, вони часто вважають за краще залишитися.

Картини широкомасштабних руйнувань, що доходять до нас із Сектору Газа та свідчать про нехтування ізраїльської армії міжнародним гуманітарним правом, також нагадують торішні фото з Маріуполя чи Бахмута. Ізраїль, як і Росію в Україні, звинувачують у бомбардуванні житлових районів, евакуаційних коридорів і єдиного пункту виходу з міста, Рафах.

Безперечно, жорстокі атаки ХАМАС на ізраїльські кібуци також подібні до російських убивств у Бучі в березні 2022 року. Цілком правильно, що їх засудили президент України Володимир Зеленський та Міністерство закордонних справ України. Але їхні заяви на підтримку жертв і їхніх сімей містили проблематичні твердження, зокрема справді катастрофічний висновок Зеленського про те, що Ізраїль має безумовне право захищатися.

Відтоді українські високопосадовці уникають прямо висловлюватися про ізраїльську операцію «Залізні мечі», попри те, що кількість загиблих у Газі перевищила 3500 осіб за 11 днів від її початку (понад 12,3 тис. осіб на 18 листопада. — Ред.), за даними палестинської влади.

Але карт-бланш, наданий Україною на будь-які каральні дії, які Ізраїль вважатиме за потрібні, не має особливого смислу з огляду на напружену історію українсько-ізраїльських відносин саме навколо питання окупації та дотримання міжнародного права. Вважаючи на проблеми безпеки, що з ними стикається нині Україна, її зовнішня політика незмінно спирається на два принципи: повагу до територіальної цілісности та ядерне роззброєння.

Дипломатична напруженість

На відміну від США та їхніх європейських союзників, Україна систематично підтримує резолюції ООН, що засуджують незаконну окупацію палестинських земель, у тому числі з міркувань послідовности щодо власних територіальних претензій на окупований [Росією] Крим.

2014 року Ізраїль не голосував за резолюцію ООН, що засудила російську анексію Криму та підтвердила територіальну цілісність України. За два роки Україна підтримала резолюцію, що засудила ізраїльські поселення у Східному Єрусалимі — це спонукало прем’єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу скасувати візит до Ізраїлю представника України, тодішнього прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.

Напруженість збільшилася минулого року, зокрема, коли Київ проголосував за дві резолюції ООН у листопаді 2022-го. Перша стосувалася ядерного роззброєння на Близькому Сході й була спрямована проти ізраїльської ядерної програми, а друга підтримувала початок міжнародного розслідування «тривалої окупації, заселення та анексії Ізраїлем палестинської території», підтверджуючи [в такий спосіб] право палестинців на самовизначення.

Потім, у липні 2023 року, посол Ізраїлю в Україні Майкл Бродський засудив підтримку Україною 90 % «антиізраїльських» резолюцій ООН, назвавши це «ненормальною ситуацією, особливо з огляду на той факт, що Україна часто звертається до Ізраїлю з різними запитами». Ці прохання також були предметом напружености між двома країнами, й попри це Ізраїль відправив гуманітарну допомогу в Україну, але відмовився надати зброю, зокрема оборонну, заявивши, що Ізраїль, на відміну від держав-членів НАТО, може покладатися тільки на себе.

Ізраїль також має дуже обережну позицію щодо російської агресії проти України, прагнучи підтримувати теплі дипломатичні відносини з Росією заради власних воєнних інтересів у Сирії. Він не приєднався до багатьох західних країн у [питанні] запровадження санкцій проти Росії та втримався від голосування щодо резолюції ООН на користь [виплати] Росією репарацій за руйнування в Україні. Від моменту повномасштабного вторгнення Ізраїль прийняв [лише] 30 тис. українців, зокрема 15 тис. українських євреїв у межах програми репатріації) — набагато менше, ніж прийняли інші країни.

Пояснення мовчання

Більшість українських політиків і дипломатів, схоже, вважають історію відносин між Ізраїлем і Палестиною занадто складною, щоб розрізняти агресора й жертву. Але це не пояснює їхнього мовчання щодо порушень Ізраїлем міжнародного права в останні дні, які не відрізняються від дій, що вони раніше засуджували. Їхнє мовчання, мабуть, має три причини.

По-перше, Україна прагнула максимально чітко дистанціюватися від ХАМАС, названого Нетаньягу «новими нацистами», й тих безжальних методів, що застосували проти ізраїльського цивільного населення. Не в останню чергу тому, що російське виправдання вторгнення в Україну — умовна потреба «денацифікації» країни — виявилося переконливим для Глобального Півдня та певних кіл західного громадянського суспільства. До того ж у панівному дискурсі, заданому західними урядами, неможливо провести різницю між діями ХАМАС та ширшою боротьбою палестинців за свободу і справедливість, що складається з численних та різноманітних сил. Іронія долі: дипломати вже попереджають, що відсутність підтримки Палестини майже неминуче призведе до зниження підтримки України у країнах Глобального Півдня.

Часто вважають, що панівний західний дискурс ототожнює антисемітизм і критику Ізраїлю — це ще одна причина, через яку українська влада особливо обережно ставиться до своїх офіційних заяв на міжнародній арені. Частково це пов’язано з тим, що Україна — одна з країн, де була найбільша кількість жертв Голокосту: у 1941–1945 роках тут було вбито майже 1,5 млн євреїв. А ще через те, що українські націоналістичні рухи, які дали притулок людям, безпосередньо відповідальним за ці масові вбивства, вибілені та героїзовані всередині України.

І, нарешті, позиція України просто може полягати в геополітичному прагматизмі. Угода про Асоціацію України з Євросоюзом містить пункт про «конвергенцію з питань зовнішньої та безпекової політики», тобто вимогу до України орієнтуватися на позиції, висловлені європейськими офіційними особами. Залежність від західної гуманітарної та особливо військової допомоги змушує її лідерів ставати на бік своїх союзників, насамперед США, щоб не втратити цієї підтримки. Той факт, що ХАМАС підтримує привілейовані зв’язки з Росією, лише зміцнює цю лояльність.

Нещодавня заява Міністерства закордонних справ України, опублікована 17 жовтня, відбиває двоїстість і суперечливі засади зовнішньої політики України. МЗС наголошує на підтримці «ізраїльських зусиль для протидії терористичним актам», але водночас «виступає за врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту за допомогою політико-дипломатичних засобів».

Наступного дня після удару по лікарні Аль-Аглі, внаслідок чого загинули сотні палестинців, і відповідальність за який заперечують як Ізраїль, так і ХАМАС, українські високопосадовці виступили з першою заявою щодо гуманітарної ситуації в Газі. У ній наголошено, що обидві сторони мають «дотримуватися правил ведення війни та поважати норми міжнародного гуманітарного права», але не міститься закликів до негайного припинення вогню.

Потреба висловитися

Тим часом як офіційна позиція України продиктована прагматичними дипломатичними міркуваннями, українське громадянське суспільство не повинно замовчувати каральну операцію Ізраїлю проти Сектору Газа, як це робить уряд.

Кривди, [вчинені] Ізраїлем Палестині, як і кривди Росії в Україні, виходять далеко за межі простого недотримання законів війни. Українці справедливо повторюють, що війна Росії проти українського народу розпочалася не 24 лютого 2022 року. РФ окупувала частину України, анексувавши Крим 2014 року, а колонізація Російською імперією народів, що населяли українські землі, сягає XVII ст.

Ця історія, що тривала й за радянської доби, мала епізоди геноцидного характеру. Мова і про Голодомор, великий штучний голод, що через нього загинуло кілька мільйонів українців у 1932–1933 роках, і масові переміщення населення, наприклад, 238 тис. кримських татар, депортованих із Криму до інших радянських республік за наказом Сталіна 1944 року. Майже половина кримських татар померла від голоду та хвороб у наступні роки.

Так само війна Ізраїлю проти палестинського народу не розпочалася 7 жовтня 2023 року. Вона почалася з Накби в 1948 році, коли понад 700 тис. палестинців вигнали з їхніх земель. 1967 року, внаслідок Шестиденної війни, Ізраїль окупував решту палестинських територій — це спричинило нове вигнання палестинців і створення нових ізраїльських поселень.

Палестинці часто кажуть, що Накба — це безперервний процес, бо виселення та колоніальні злочини ніколи не припинялися. Палестинців розділили, й нині вони в різній ситуації, залежно від того, чи живуть на Західному березі, в Ізраїлі, Секторі Газа чи є біженці. Але вони всі страждають через режим апартеїду. Палестинці Гази особливо потерпають через блокаду, влаштовану Ізраїлем від 2006 року у співпраці з Єгиптом — це зробило Сектор Газа найбільшою у світі в’язницею просто неба.

Зло, що останніми днями забрало життя як ізраїльського, так і палестинського цивільного населення, має свій корінь в окупації та колонізації Ізраїлем палестинських територій. У цьому смислі пригнічення українського та палестинського народів схоже: йдеться про окупацію наших земель державами з ядерною зброєю та перевагою у воєнній силі, що глузують із резолюцій ООН та міжнародного права, ставлячи власні інтереси вище за будь-який дипломатичний діалог.

Як українці, як прихильники української справи, ми маємо особливу відповідальність за розуміння [ситуації] та повинні піднести наш голос проти того, що коїться. Ми повинні звернути увагу на непослідовність західних урядів, які підтримують нашу антиімперіалістичну боротьбу та водночас колоніальне насильство Ізраїлю. Трагедія, що ми нині переживаємо, має загострити нашу чутливість до схожого людського досвіду.

Після російського вторгнення ми виявили, як мало міжнародна спільнота знає про історію України. Але що ми знаємо про історію Палестини? У світі, де посилюється поляризація, де відроджуються колоніальні війни приголомшливих масштабів і жорстокости, лише солідарність між пригнобленими народами та інтерес до боротьби одне одного, поза межами геополітичних поділів, можуть показати нам шлях до справедливого та міцного миру.

13.02.2024

Оцініть статтю:

Теги:

Палестина

права людини

війна в Україні

Близький Схід

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Чому багато українців підтримують Ізраїль?

О. Степанченко — Mon, 20 Nov 2023 14:50:45 +0000

На тлі масових виступів у країнах Заходу на підтримку палестинського народу вирізняється позиція значної частини українців, що симпатизують Ізраїлю та підтримують його агресію на Близькому Сході. Щоб зрозуміти причини такого ставлення, слід заглибитися в недавню історію.

Пропагандистська машина СРСР свого часу активно нав’язувала своє бачення арабсько-ізраїльського конфлікту. Радянські ЗМІ в унісон твердили про «мужню боротьбу палестинського народу проти американського імперіалізму та ізраїльської воєнщини». А ще Радянський Союз надавав палестинським організаціям лівого спрямування солідну військову та фінансову допомогу.

Після краху СРСР неприйняття радянської пропаганди поширилося й палестинське питання. Таким чином чимало українців почали сприймати боротьбу арабів винятково як результат радянського впливу, а Ізраїль — як символ «вільної та демократичної держави, оточеної злими ворогами». Над створенням цього образу активно попрацювали ізраїльські російськомовні ЗМІ, багато років індексовані, зокрема, на порталі новин Ukr.net, де вони мають можливість впливати на громадську думку в Україні. Також за останні два десятиліття українські видавництва випустили безліч творів лідерів сіонізму — Володимира Жаботинського, Голди Меїр тощо, — що фактично з позицій ізраїльської пропаганди повідають про створення єврейської держави, водночас спотворюють або замовчують суть так званої палестинської проблеми.

На жаль, навіть нинішня, не перша гостра фаза ізраїльсько-палестинської війни ніяк не вплинула на українські настрої в цьому конфлікті. Переважна більшість телекомпаній, інтернет-видань і телеграм-каналів України транслюють ізраїльську пропаганду, навіть не намагаючись її осмислити.

Для зміни ситуації треба, щоб впливові ісламські країни приділили найсерйознішу увагу протидії сіоністському впливу, надаючи підтримку незалежним ЗМІ та незаангажованим журналістам України. Такий підхід дозволить не тільки змінити ставлення українців до війни на Близькому Сході, а й поліпшити відносини України з арабським світом.

20.11.2023

Оцените статью:

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Теги:

арабо-ізраїльський конфлікт

Близький Схід

Палестина

україно-арабські відносини

«Участь Зеленського в саміті Ліги арабських держав — непересічна подія в історії» — Ігор Семиволос

editor — Fri, 02 Jun 2023 11:46:33 +0000

19 травня президент Володимир Зеленський під час свого візиту до Саудівської Аравії виголосив промову на саміті Ліги арабських держав, ставши першим президентом в історії України, що зробив це.

Директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос у подкасті «Української правди» «Світ не sweet» поділився своїм баченням того, як арабський світ сприймає війну в Україні, як донести до нього нашу позицію та протидіяти засиллю російських наративів, а також як Україна несподівано стала прикладом для арабського світу.

На думку пана Семиволоса, особиста присутність голови української держави на саміті має призвести до відчутної зміни у ставленні держав Близького Cходу до подій в Україні:

— Візитів за українську історію на Близький Схід було чимало, і всі практично президенти відвідували ці країни. Разом з тим цей візит знаменний, цікавий, проте домовлений. <…> Отже, цей візит — непересічна подія: вперше в історії президент виступає на Лізі арабських держав і є почесним гостем.

За словами сходознавця, три ключові меседжі прозвучали у промові Зеленського на саміті: це проблеми переслідування кримських татар, проблема неоколоніальної політики РФ, а також питання депортації українських дітей:

— Червоною ниткою крізь усі ці меседжі проходила інформація про те, що Росія — слабка. Вона вже не відіграє тої ролі, яку відігравала на Близькому Cході. Отже, арабським країнам треба переосмислювати її становище у світі й робити певний дрейф. У цьому діалозі також прозвучало, що Україна відкрита до діалогу з арабськими країнами.

Повертаючись до візиту президента, Семиволос каже, що Зеленський нібито натякає, що арабський світ може трансформуватися, може суб'єктивуватися та стати потужним гравцем у міжнародному формуванні правил гри:

— Це такий сигнал арабським країнам, що суб'єктність — вона набувається. А прем’єр-міністр Мухаммад бін Салман ніби також іншим натякає, кажучи, що Україна, рік тому перебувала у стані, де її, по факту, всі вже поховали — зараз вона має суб'єктність, вона продавлює ті рішення, які її потрібні, не зважаючи на опір тієї самої американської адміністрації.

Однією з основних проблем на українському інформаційному фронті пан Ігор вважає відсутність проукраїнського наративу арабської мовою:

— Він уже з'явився, накопичується, але цього далеко не досить. Будь-який араб, що зацікавиться українською проблематикою, буде шукати інформацію в тому самому інтернеті. У переважній більшості випадків він натрапить на тексти з проросійською позицією. Для того, щоб серйозно змінити підхід, необхідні десятиліття активної роботи. Формування текстів арабською мовою — це робота з конкретними носіями інформації, з арабською пресою та багато-багато іншого, на що в нас зараз просто ресурсів не вистарчить.

Повна версія подкасту «Світ не sweet» за посиланням.

02.06.2023

Оцініть статтю:

Теги:

Ліга арабських держав

Семиволос

україно-арабські відносини

Близький Схід

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Хто на Близькому Сході підтримує нашу країну у російсько-українській війні

editor — Mon, 21 Mar 2022 14:35:29 +0000

Відомий український експерт, директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос у своєму матеріалі «Чому вторгнення Росії в Україну викликає занепокоєння в арабських країнах» для «Дзеркала тижня» проаналізував ставлення різних країн арабського світу до повномасштабного російського вторгнення в Україну. Наводимо текст повністю.

Ми, мусульмани України, захищаємо свою державу і маємо право,
яке дав нам Всевишній, захищатися від зовнішньої агресії.

Зі звернення шейха Саїда Ісмагілова, муфтія Духовного управління
мусульман України «Умма», до мусульман Сирії

На четвертий тиждень війни арабський світ продовжує зберігати вдавану нейтральність. Якщо брати до уваги голосування на ГА ООН щодо резолюції, котра засуджує агресію Росії проти України, то картина така: країни Затоки — Саудівська Аравія, ОАЕ, Ємен, Катар, Бахрейн — її підтримали. У Східному Середземномор’ї резолюцію підтримали Йорданія — відданий союзник США, а також Ліван. Останній потерпає від політичної й економічної кризи та диктату «Хезболли» і публічно демонструє ознаки солідарності з Україною — як-то, наприклад, підсвічення будинків кольорами українського національного прапора. У Північній Африці за резолюцію проголосували Єгипет, Туніс та Лівія. Результативне голосування Каїра — важливий сигнал, але припускаю, що головні міркування були пов’язані з проблемою продовольчої безпеки. Про це поговоримо трохи нижче.

Алжир, чий уряд доволі тісно пов’язаний із російськими військовими планами, — згадаймо, наприклад, спільні навчання в Північній Осетії восени минулого року, під час голосування утримався. Марокко, країна, що перебуває в конфлікті з Алжиром, не голосувала зовсім. Також утрималися під час голосування Ірак та Іран. Останній, звісно, не арабська держава, але, з огляду на іранський вплив у регіоні, знехтувати позицією Тегерана не можна. В цій країні, до речі, спостерігається розкол політичних еліт у питанні російської агресії. Реакція колишнього президента Ірану Махмуда Ахмадінеджада вже стала вірусною. У своєму твітері він написав про український народ і ЗСУ: «Ваш достойний та майже неперевершений спротив розкрив сатанинські змови ворогів людства. Повірте, що велика іранська нація стоїть поруч із вами, захоплюючись цією героїчною заповзятістю». Ні, він не перестав бути ісламістом і ворогом США та Ізраїлю, але щирість його реакції створює певний когнітивний дисонанс. Проти війни в Україні однозначно висловилася іранська опозиція всередині країни та прибічники шаха Пехлеві за кордоном. Натомість нинішнє керівництво демонструє лояльність Росії. А керівництво Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) взагалі пустилося берега. Втім, Іранові є чим зайнятися: нинішнє іранське керівництво зацікавлене у відновленні ядерної угоди і нервує через російський намір ув’язати угоду з санкціями.

Єдина країна арабського світу, котра проголосувала проти, — асадистська Сирія. Не думаю, що хтось здивований цією позицією. Зрештою, Башар Асад зобов’язаний Путіну своїм перебуванням при владі і є відданим підданим російського тирана. Сирійський кейс важливий ще й у контексті появи численних повідомлень та навіть офіційних заяв про готовність найманців із Близького Сходу воювати на боці Росії проти нашої країни. Називалися різні цифри — від п’ятисот до двадцяти, а то й сорока тисяч можливих сирійських комбатантів. Схожі заяви робилися, до речі, і з боку ліванської «Хезболли», але там це, швидше, скидалося на гру на камеру, ніж на щось серйозне.

Експерти скептично розцінюють можливість відправлення численного контингенту в Україну і ще скептичніше ставляться до його здатності вести наступальні дії в українських умовах. Власне, в армії Асада немає стільки підготовлених вояків, а зменшення військового контингенту бодай на тисячу може створити критичну ситуацію на фронті. Не забуваймо, що війна в Сирії не завершилася, хоч і вщухла. Щоб не бути голослівним: щойно почалися розмови про перекидання асадитів до України, як активізувалися бойовики «Ісламської держави», що завдали кілька чутливих ударів. Тож не все так однозначно.

Привертає до себе увагу й активна протидія планам мобілізації найманців із боку арабських громадських організацій та релігійних діячів. У численних проповідях авторитетні ісламські вчені закликають мусульман не брати участі у війні проти України, оскільки це суперечить приписам святого Корану. Є численні заяви представників арабських діаспор в Україні до громадян своїх країн із закликом утриматися від участі у війні. Інакше кажучи, громадянське суспільство працює.

Не можу не торкнутися такого важливого моменту як настрої на так званій арабській вулиці, або, іншими словами, громадська думка. Тут, слід визнати, не все так добре. Антиамериканські, антизахідні наративи доволі успішно функціонують і мають чимало прихильників. Тут нам згадують і участь в операції в Іраку, і твіти Зеленського про ракети, які падають на Ізраїль, і розмови про перенесення посольства в Єрусалим (неправдиві насправді). Порівнюють цю ситуацію з сирійською й наголошують на відмінностях у ставленні до біженців. Це традиційна антиколоніальна, антизахідна риторика, в якій Росія посідає місце такого собі антиважеля західному експансіонізму. Та водночас повідомляють і про українські прапори в Секторі Газа, і про підтримку палестинцями Західного Берегу нашої боротьби. Я щиро вдячний і тим палестинцям, які віддано працюють на інформаційному фронті, висвітлюючи події в Україні на численних арабських каналах, і тим, котрі із хірургічним скальпелем рятують у шпиталях українців. «Ми маємо розуміти, що лише рішуча боротьба, така, яку демонструють українці, може привернути увагу та прихильність усього світу до нашої палестинської проблеми», — пишуть вони в соціальних мережах.

Із глобальних питань, які дедалі більше стають актуальними для Близького Сходу в контексті війни, звісно, на чільне місце виходить продовольча безпека. У разі провалу посівної та неврожаю очікується різкий стрибок цін на зерно, а це може призвести до дестабілізації в регіоні. Досить згадати, що «Арабська весна» була спричинена неврожаєм 2010 року. Неважко уявити, що може статися року нинішнього.

Чим довше триває конфлікт, тим більше стає зрозуміло, що просто відсидітися не вдасться. В арабських країнах визнають очевидний факт, що російське вторгнення в Україну стало поворотним пунктом дотеперішньої системи безпеки. Це важко усвідомити, а тим більше — адекватно на це відреагувати. Але доведеться.

21.03.2022

Оцініть статтю:

Теги:

російсько-українська війна

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Ігор Семиволос: визнання ХАМАС терористичною організацією не відповідає національним інтересам України

editor — Fri, 28 May 2021 13:59:46 +0000

Відомий український експерт, директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос вважає, що в конфлікті між Ізраїлем і Палестиною Україна повинна сприяти реалізації Резолюцій РБ ООН, спрямованих на справедливе врегулювання близькосхідного конфлікту. Про це він пише на своїй сторінці в соцмережі «Фейсбук». Наводимо повний текст аналізу.

Пропоную вашій увазі конфліктологічний аналіз постанови 5530 щодо визнання Україною ХАМАС терористичною організацією, зареєстрованою депутаткою від партії «Слуга народу» Василевською-Смаглюк.

Для цього пропоную скористатися методологією «Не нашкодь» — «Do No Harm», яку використовують для аналізу результативності гуманітарних місій у зонах конфліктів. У своєму аналізі ми спираємося на позицію України, висловлену президентом України В. Зеленським у твіттері: «Потрібно негайно зупинити ескалацію заради життя людей». Тобто українська офіційна позиція полягає в негайній деескалації конфлікту та припиненні кровопролиття для збереження життя людей і продовження мирного процесу за принципом «Two-state solution».

Розпочнемо наш аналіз із визначення контексту конфліктної ситуації. 11-денний конфлікт зупинений зусиллями США, а також групою країн на Близькому Сході, зокрема Єгипту, які долучилися до переговорного процесу між сторонами. Хто в цьому конфлікті прямі ворогуючі сторони — безпосередні конфліктуючі актори: з одного боку, це держава Ізраїль на чолі з прем’єром Біньяміном Нетаньягу, з іншого боку — ХАМАС, або Ісламський рух опору. Все це відбувається на тлі тривалого, багатолітнього насильницького конфлікту за ресурси (контроль над землею) і за ідентичність (образно кажучи, право на первородство). Попри поширені розмови про те, що начебто за палестинцями стоїть якась величезна сила у вигляді арабських націй та держав, це твердження як мінімум застаріло років на 30, а то й більше. Фінансова допомога палестинцям присутня (наприклад, Катар надає близько 1 млрд доларів Газі), але вона скоріше дозволяє ХАМАСу підтримувати низький рівень для існування своїх громадян в умовах блокади, але жодним чином не забезпечує стратегічних переваг над Ізраїлем. Є ще, звісно, Іран, який передає ХАМАСу технології та, підозрюю, складові для виробництва ракет і дронів. При цьому зрозуміло, що в міру здешевлення технологій переваг державних утворень над недержавними ставатиме все менше, а шкоди, яку можуть завдати недержавні утворення, буде все більше. Крім вищеназваних акторів, ще є Палестинська Автономія на чолі з Махмудом Аббасом, він же Абу Мазен, який на відміну від керівництва ХАМАСу, обтяжений певними зобов’язаннями та мусить діяти в ситуації цугцвангу, де кожен наступний крок ускладнює його ситуацію. Це можна простежити, розглядаючи дилему Східного Єрусалиму та виборів, з якою він стикнувся. Не скасовувати вибори та фактично визнати, що Східний Єрусалим юридично не входить до майбутньої Палестинської Держави, або скасовувати вибори та наражатися на звинувачення в узурпації влади та боязні програти вибори ХАМАСу.

На цьому тлі відбуваються події в Єрусалимі, де зусиллями поліції та праворадикальних екстремістських єврейських груп роздмухується конфлікт під час святкування мусульманського місяця Рамадан. Тобто акторами, безпосередньо залученими у конфлікт, є ще єврейські екстремісти, радикальна арабська молодь та ізраїльська поліція. Також акторами є активісти, які протестують проти виселення арабів з району Шейх-Джарра у Східному Єрусалимі, та знов таки поселенська єврейська організація, що подала позов, на підставі якого ухвалено рішення про виселення; крайньоправі політики на чолі з Ітамаром Бен-Гвіром, лідером партії «Оцма єгудіт» («Єврейська сила»).

Тепер переходимо до постанови, що, як ми з вами з’ясували, має відповідати інтересам України.

Перший рівень нашого аналізу — оцінка систем та інститутів сторін конфлікту.

ХАМАС контролює ситуацію в Секторі Гази, веде переговори з ФАТХ (панівна партія в рамках парасолькової Організації визволення Палестини) щодо подолання наслідків громадянського конфлікту 2007 року та одночасно намагається посилити свій вплив на Західному березі річки Йордан, використовуючи обставини конфлікту навколо Східного Єрусалиму, в тому числі для перемоги на майбутніх виборах. Головна мета ХАМАСу — це перемога над Ізраїлем та повернення палестинських земель. З другого боку, це Ізраїль в особі прем’єр-міністра Нетаньягу, який хоче й надалі залишатися на цій посаді або в крайньому разі виграти ще одні, вже п’яті за останні два роки, вибори. Стратегічне завдання Нетаньягу полягає в гальмуванні мирного процесу та підтримці колонізаційної політики (будівництво поселень) на окупованих територіях, проти чого виступає Україна. Див. голосування за резолюцію РБ ООН 2334 від 23 грудня 2016 року щодо створення ізраїльських поселень на територіях Палестини, захоплених 1967 році, включаючи Східний Єрусалим.

Чи зменшить рівень ворожнечі та протистояння інститутів запропонована постанова? Ні. Ми до того ж підважуємо свої голосування в ООН, демонструючи непослідовність і несерйозність нашої позиції.

Наступний рівень — ставлення та дії.

Сторони ставляться одна до одної вороже, існують численні випадки, які свідчать про системну дискримінацію палестинців і навіть сформований режим апартеїду щодо палестинців, які мешкають на окупованих територіях (див. звіт ізраїльської правозахисної організації «Бцелем»). Армія та поліція діють брутально і не несуть юридичної відповідальності за смерть палестинців, пояснюючи їх убивства необхідною обороною з міркувань безпеки (див. дискусію щодо поширення юрисдикції Міжнародного кримінального суду на Західний берег та Сектор Гази). Також в Ізраїлі, особливо на територіях, поселенці часто застосовують зброю та вбивають палестинців, а ще псують їхнє майно. В Ізраїлі діють закони, що дозволяють колективне покарання — від підриву будинків, де мешкали терористи-смертники, до блокади чи закриття тих чи тих територій.

Палестинці демонструють високий рівень ненависті до ізраїльтян, особливо до тих, хто мешкає на територіях. Мають місце вбивства або спроби вбивства поселенців. Палестинці здійснюють терористичні акти на територіях і в самому Ізраїлі, діючи невибірково проти мирного населення. Палестинці регулярно обстрілюють ракетами південь Ізраїлю з Сектора Гази, а останнім часом і центр країни.

Чи сприятиме постанова покращенню ставлення сторін конфлікту одна до одної, чи зменшить вона кількість ворожих актів? Ні, навпаки, вона може посилити ворожнечу в Україні між спільнотами арабів і євреїв, що мешкають у нашій країні, бо ми демонструємо прихильність до однієї зі сторін, і формально СБУ має почати здійснювати оперативні заходи на предмет пошуку прихильників ХАМАСу. Цілком можливо, що в цьому разі будь-яка демонстрація незгоди з політикою Ізраїлю та підтримка мешканців Гази може розглядатися як підтримка терористичної діяльності.

Наступний рівень — цінності та інтереси.

І палестинці, і ізраїльтяни — націоналісти, що прагнуть володіти територією історичної Палестини. Одні апелюють до 2000-літньої історії та Святого Письма, другі — до неперервного життя на цій території протягом століть. Їхні релігії, юдаїзм та іслам, походять з одного кореня, а народи за походженням є семітськими, що, до речі, підважує термін антисемітизм. Обидва народи хочуть жити в мирі та безпеці, вільно й без насильства.

Чи сприятиме останньому ця постанова? Ні. Мало того, вона надає переваги ізраїльській позиції, не враховуючи обставин, у яких відбувалася ескалація. З огляду на активну співпрацю з арабськими країнами, ця постанова може завдати шкоди нашим економічним інтересам або ускладнить підтримку арабами нашої позиції під час голосувань на міжнародних форумах. До речі, серед тем, які системно відстежуються в Ізраїлі щодо України, крім антисемітизму є дедалі вищий рівень нашої економічної співпраці з арабами.

Наступний рівень — досвід.

Сторони мають драматичний досвід, який значною мірою посилює їхнє прагнення до безпеки та готовність до застосування насильства (у відповідь). Колективна травма Голокосту (Шоа) та вигнання 1948 року (Накба) — і те, й те перекладається як Катастрофа — не зближує позиції сторін, не збільшує співчуття між ними, натомість посилює жалість до себе й готовність до насильства. Водночас сторони мають і відмінний досвід: більшість ізраїльтян насолоджується демократичним правлінням, тоді як палестинці протягом 70 років перебувають у стані окупації — спершу йорданської, а потім єврейської. Демократичні практики на палестинських територіях розвинуті слабко, а практики розв’язувати проблеми через насильство поширені.

Чи можемо ми цією постановою чимось їм зарадити? Питання риторичне.

І останній рівень — символи та випадки.

Кожна сторона прихильно ставиться до актів, що демонструють підтримку їхнім інтересам і прагненням. Утім, Ізраїль часто зловживає, особливо коли ставить знак рівності між критикою політики Ізраїлю на Близькому Сході та антисемітизмом, перетворюючи єврейські громади деінде на заручників інтересів конкретних ізраїльських політиків. Я, звісно, не можу стверджувати, що в цієї постанови в Тель-Авіві чи Єрусалимі є куратор, який в рамках посилення ізраїльської позиції реалізує акцію сприяння через українського депутата. Це, звісно, нісенітниця, адже наші депутати кришталево чесні й діють лише відповідно до українського законодавства. Але, якби я був тим неіснуючим куратором, я б діяв саме таким чином і з задоволенням очікував би на підвищення чи чергову зірочку.

Отже, зареєстрована постанова 5530 не відповідає національним інтересам України. Україна, як і раніше, має засуджувати застосування обома сторонами невибіркового насильства проти мирного населення та сприяти реалізації Резолюцій РБ ООН, спрямованих на справедливе врегулювання близькосхідного конфлікту.

28.05.2021

Оцініть статтю:

Теги:

Близький Схід

ХАМАС

Ігор Семиволос

Центр близькосхідних досліджень

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Ізраїль перехопив судно «Флотилії свободи»

editor — Mon, 30 Jul 2018 19:53:19 +0000

Ізраїльські військові перехопили й скерували до порту Ашдода «Флотилію свободи» з 22 пасажирами на борту. Судно намагалося, за словами учасників, напряму доставити медикаменти в сектор Гази.

«Флотилія свободи» знаходиться в дорозі з 15 травня поточного року і 29 липня повинна була досягти берегів сектора Гази.

Про захоплення судна організація повідомляє у власному Twitter, в дописі також міститься заклик до всіх небайдужих звернутися до представників своїх держав, аби ті вимагали від Ізраїлю безпеки для пасажирів захопленого судна, звільнення й доставки вантажу за призначенням.

В ізраїльському відомстві зазначили, що судно було перехоплено відповідно до міжнародного права, оскільки порушило морську блокаду. Ізраїльські військові зазначили, що вся гуманітарна допомога може бути передана в Газу через Ашдод.

— Захід закінчився без будь-яких надзвичайних інцидентів. Нині судно буксирується в порт Ашдода — пояснили в ЦАХАЛ, передає РБК.

За даними The Jerusalem Post, судно «Аль-Авда» («Повернення») було перехоплено у 60 милях від берега. На його борту — активісти з Ізраїлю, Австралії, Німеччини, Іспанії, Канади, Малайзії, Нової Зеландії, Норвегії, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів, Франції та Швеції, які супроводжують гуманітарну допомогу та медикаменти на €13 тис.

Всього на прорив морської блокади сектора Газа були відправлені чотири судна «Флотилії свободи». Одне з них вийшло з Північної Європи в середині травня і через 70 днів досягло Італії, де була зроблена остання зупинка перед відправленням в Газу.

Тим часом, як передає Агентство Анадолу, в секторі Гази закликали гарантувати безпеку учасників акції «Флотилія свободи».

Нагадаємо, блокада сектора Гази з боку Єгипту та Ізраїлю почалася 2007 року з метою запобігання контрабанді зброї. Їй передували повний вихід Ізраїлю з сектора Гази і перемога там угруповання ХАМАС.

Історія протистоянь активістів «Флотилія свободи» та влади Ізраїлю триває вже близько восьми років і має назву «Конфлікт біля берегів Гази». Він почався в ніч з 30 на 31 травня 2010 року між Армією оборони Ізраїлю (операція «Морський бриз») та активістами руху Free Gaza Movement. Шість суден конвою, які підійшли до берегів Ізраїлю, намагаючись прорвати ізраїльську блокаду сектора Гази, були затримані ізраїльськими морськими спецпризначенцями. На трьох пасажирських і трьох вантажних кораблях перебувало близько 700 активістів і 10 тис. тонн гуманітарних вантажів (ліків, продовольства і будматеріалів) для жителів сектора Гази.

Капітанам суден було запропоновано прийняти на борт оглядову групу і змінити курс на порт міста Ашдод. Ізраїльська оглядова група спецназу стикнулася з опором, що чинили пасажири корабля «Маві Мармара» (Mavi Marmara), в результаті чого було вбито 9 пасажирів, ще 30, а також близько 15 ізраїльських солдатів, отримали поранення.

Решта кораблів флотилії не чинили опору і були захоплені без жертв. Всі судна були переправлені під охороною в ашдодський порт, де наступного дня частину активістів вислали за межі Ізраїлю, а тих, що відмовилися покинути країну, заарештували і депортували.

Інцидент викликав істотне ускладнення ситуації на Близькому Сході, запеклі суперечки про законність і правомірність дій, що вчиняли як Ізраїль, так і організатори флотилії, жорстку реакцію зовнішньополітичних міністерств багатьох країн та ООН, численні акції протесту у всьому світі.

30.07.2018

Оцініть статтю:

Теги:

«Конфлікт біля берегів Гази»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Про історію тероризму на Близькому Сході

О. Степанченко — Thu, 24 May 2018 14:52:08 +0000

15 березня 44 року до н. е. правитель Риму Гай Юлій Цезар знаходився у будівлі сенату. Один із сенаторів, Луцій Тіллі Кімвр, звернувся до Цезаря з проханням про помилування для свого брата. Отримавши відмову, він схопив край тоги диктатора. Це послужило сигналом для змовників серед сенаторів, що столи поруч. Вони завдали Цезарю численні удари кинджалами. Від отриманих поранень він помер. Вбивство Юлія Цезаря стало одним із перших актів політичного терору в історії.

У наш час тероризм все частіше пов’язують з ісламською релігією. У ЗМІ укорінився навіть термін «ісламський тероризм». Справедливість такого підходу викликає сумніви, адже історичні факти свідчать про те, що в період суспільно-політичних потрясінь, воєн і революцій тероризм виникає навіть у тих країнах, в яких, здавалося б, для нього не було підґрунтя.

У I столітті н. е. на території Палестини діяли терористичні групи сикаріїв, які вбивали представників римської адміністрації та єврейської знаті, співпрацювали з окупантами. Сикарії боролися за створення незалежної єврейської держави. Їх діяльність створила підґрунтя для початку Першої юдейської війни. Масовий терор, що практикувався сикаріями, не приніс бажаного результату. Римляни відповіли терором на терор, знищивши не тільки саму групу, а й значну частину єврейського народу.

В XI столітті ісмаїлістська секта хашшашинів, більш відома в Європі як ассасіни, створила терористичну державу на території від Персії до Сирії і Лівану. Її творець Ібн Ас-Саббах скасував на захоплених землях закони шаріату й організував безпрецедентний терор, жертвами якого ставали як мусульмани, так і християни. Згідно з істориком Л. Гумільовим, «Саббах був геніальним лиходієм. Він винайшов особливу форму геноциду. Знищувалися тільки талановиті люди: хоробрі еміри, розумні та освічені мулли, побожні пустельники, енергійні хрестоносці і халіфи. Серед жертв ісмаїлітів були Нізам-уль-Мульк, Конрад Монферратський, халіф Мустансір та багато інших. Зате боягузи, дурні, люди, схильні до зради, інтригани і п’яниці відчували себе спокійно. Їм було навіть вигідно, що для них звільнялися вакансії на службовій драбині чи усувалися суперники». Держава хашшашинів була знищена в середині XIII століття під час монгольського завоювання Близького Сходу, а їх оплот, фортеця Аламут, була зруйнована.

Деякі практики хашшашинів у своїй діяльності використовували і військово-релігійні ордени хрестоносців, вони, зокрема, перейняли методи розвідувальної роботи. Крім того, символіка, ритуали посвячення також багато в чому запозичені у прихильників Ібн Ас-Саббаха.

Одним із маловідомих прикладів релігійного тероризму, спрямованого винятково проти мусульман, є організовані християнами пожежі в Каїрі. У 1291 році під ударами єгипетських мамлюків впала Аккра — останній оплот хрестоносців у Палестині. Здавалося, що хрестові походи назавжди залишилися в минулому. Але це було далеко не так. Не минало року, щоб в Римі та інших європейських столицях не починалися розмови про підготовку чергового хрестового походу. Чутки про це регулярно доходили до Каїра — резиденції султана ан-Насір Мухаммада. Масло у вогонь підливав і такий, не дуже приємний для деяких мусульман факт, що в адміністрації султана працювало безліч християн-коптів, які обіймали найвідповідальніші посади.

Крім цього, главою найважливішого міністерства державного майна був Карім ад-Дін, новонавернений мусульманин з коптів. Саме він здійснював фінансово-адміністративну реформу, яка дозволила християнській меншості різко зменшити податковий тягар, тим самим створивши умови для швидкого збагачення. Все разом це створювало умови для невдоволення мусульман. У травні 1321 року ведений підбурювачами натовп розгромив церкву аз-Захра. За свідченням низки істориків, значна частина натовпу перебувала у стані алкогольного сп’яніння. У наступні дні хвиля погромів прокотилася всім Єгиптом.

Султан ан-Насір Мухаммад здійснив низку кроків, щоб зупинити бунтівників, але це йому не вдалося. Він не без підстав підозрював, що організаторами заворушень були його еміри, незадоволені впливом коптів на економічне і політичне життя країни. Розбурхана людська стихія вщухла так само раптово, як і почалася. Однак через усього лише місяць відразу в декількох районах Каїра почалися сильні пожежі. Вітер, що піднявся, не дозволив відразу загасити полум’я, і воно охопило цілі квартали міста.

Ібн ад-Давадарі, згадуючи про цю трагедію, писав: «І прийшли злі дні, і кожен боявся за своє життя і маєтки свої… І стали християни стверджувати, що вогонь цей посланий з небес, уявляючи, ніби це [кара] через руйнування церков їх». Великими зусиллями пожежу здолали, але лише через добу загорівся квартал аз-Захір Бейбарс. Вогонь охопив понад сотні будівель. Щоб зупинити його поширення, мамлюки змушені були знести всі будинки в окрузі. Та тільки-но вдалося погасити цю пожежу, як загорівся будинок еміра Салляра.

Каїром відразу ж поповзли чутки, що пожежі є справою рук людей. Серед можливих винуватців лиха називали християн. Влада вживала безпрецедентні заходи пожежної безпеки, змушуючи жителів викопувати водойми буквально біля кожного будинку. Однак нові осередки пожеж виникали буквально щодня. Жителі міста, вже не криючись, говорили, що паліями є християни. Через п’ять днів після початку пожеж були спіймані три християнина, які під тортурами зізналися в тому, що це вони підпалювали будинки.

Підозрілий султан не повірив в їх провину. Він припускав, що паліїв варто шукати у найближчому оточенні. У той самий день християн випустили на свободу. Однак уже наступного дня було затримано групу ченців, яка, не чекаючи тортур, повідомила про існування таємної християнської організації, що керувала групами терористів. За повідомленням затриманих, весь Каїр був розділений на сектори, в кожному з яких діяли спеціально підготовлені і добре оснащені загони.

За наказом султана спіймані монахи були спалені. Але і після цього пожежі не припинилися. Особливо сильною була пожежа у караван-сараї Турунтай, де зберігалися привезені торговцями запаси олій. Жителям вдалося затримати паліїв, в будинку у яких були знайдені запальні шнури. Під тортурами затримані терористи розкрили всю мережу змовників, до якої були причетні копти-християни, що служили чиновниками в султанській адміністрації, торговці і ченці православного монастиря.

Для організації підпалів терористи використовували нафту, олію та сірку. З цієї суміші вони виготовляли запалювальні бомби з довгими гнітом, які закидали на плоскі дахи каїрських будинків. Владі вдалося заарештувати і стратити більшу частину змовників, але при цьому вони не змогли або не захотіли стримати гнів натовпу, який почав громити будинки християн, що не мали стосунку до змови.

Дії терористів на довгий час призвели до серйозного погіршення відносин між двома релігійними громадами в Єгипті. Що стосується Каїра, то сліди від згарищ, за свідченням істориків, залишалися в місті навіть через сто років після події.

Олександр Степанченко

24.05.2018

Оцініть статтю:

Теги:

Олександр Степанченко

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Україна збільшила постачу пшениці на Близький Схід і в Індонезію

admin — Fri, 15 Dec 2017 16:19:54 +0000

Країни Близького Сходу традиційно є ключовими ринками збуту для українського зерна, і в поточному сезоні відзначається приріст постачі пшениці в зазначеному напрямку.

Як повідомляє АПК-інформ, за перші чотири місяці поточного 2017–2018 маркетингового року (МГ липень 2017 — червень 2018) українські аграрії експортували в країни Близького Сходу 829,1 тис. тонн пшениці, що на 46% перевищує показник аналогічного періоду попереднього сезону (569,4 тис. тонн).

За вказаний період поточного сезону Близькосхідний регіон став лідером у закупівлях всіх зернових культур з України, забезпечивши тим самим імпорт 23% загального обсягу закупівель зерна, або 3,2 млн тонн.

В аналогічний період 2016/17 МР цей регіон перебував на другій позиції серед імпортерів українських зернових з часткою 22%, лише трохи поступаючись країнам Північної Африки (24%). У поточному сезоні Північна Африка перебуває на третій позиції за цим показником з часткою 15% від загального обсягу постачі зерна з України.

Раніше «Капітал» з посиланням на УкрАгроКонсалт повідомляв, що у вересні 2017 року Україна експортувала 2,64 млн тонн пшениці, а основним ринком її збуту стала Індонезія, на яку припало 15% всієї постачі в цей період (понад 850 тис. тонн). В Єгипет було експортовано понад 700 тис. тонн пшениці, що на 38% перевищує відвантаження в аналогічний період минулого сезону. Крім того, близько 360 тис. тонн пшениці з України було відвантажено в цей період на ринок Індії.

Високий попит на українську пшеницю відзначається і з боку Бангладеш, Південної Кореї, Ізраїлю, а також Євросоюзу і Туреччини.

Всього ж в 2017/2018 маркетинговому році Україна планує експортувати 16,5 млн тонн пшениці — ці обсяги визначили Мінагрополітики та учасники зернового ринку, підписавши відповідний додаток до Меморандуму про взаєморозуміння між Мінагро та експортерами зерна.

Як повідомлялося, в сезоні 2016/2017 років Україна зібрала другий за обсягами врожай зернових у своїй історії.

15.12.2017

Оцініть статтю:

Теги:

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Правда та справедливість завжди перемагають!

Власкор — Fri, 17 Nov 2017 09:30:17 +0000

Розпочався 1439 рік гіджри. Ми перегорнули ще одну сторінку мусульманського календаря й маємо нагоду поглянути назад, оцінити пережитий рік.

1438-ий був досить тяжкий як для мусульман України, так і для цілої ісламської умми. Він позначився кількома важливими тенденціями. Чи не найважливіша в глобальному контексті — стрімке зміцнення Туреччини як лідера в мусульманському світі. На мою думку, вже нема жодної мусульманської країни, що могла би зрівнятися з Туреччиною авторитетом, популярністю, силою та міжнародною вагою. Так, її керівництво критикують за зміцнення владної вертикалі, масові арешти причетних до спроби військового заколоту, закриття деяких ЗМІ, однак на міжнародній арені діяльність Туреччини просто блискуча та, зауважмо, своєчасна. Туреччина надає гуманітарну допомогу нужденним від М’янми до Сирії, активно фінансує будівництво мечетей, видання Корану, сприяє культурним процесам в ісламському світі й водночас не вагається демонструвати військову силу. Така потужна й широка міжнародна політика зробила Турецьку Республіку країною номер один на мапі мусульманського світу.

Турецькі політики не соромляться давати відверті відповіді своїм європейським колегам та, здається, відкинули приєднання до Євросоюзу, що до нього Туреччину так і не взяли. Відтепер ця країна будує власну зовнішню політику, зосередившись на бажанні стати незаперечним лідером, і не регіональним — Туреччині цього замало, — а лідером ісламського світу. І в неї це виходить!

Іншою знаковою тенденцією минулого року, що здивувала — м’яко сказано — мусульман цілого світу, стала конфронтація низки арабських країн з Катаром. Звинувативши Катар у всіх можливих і неможливих злочинах і провинах, коаліція арабських держав оголосила йому таке суворе ембарго, що це мало не призвело до гучного скандалу через можливе недопущення громадян цієї країни до хаджу. Але, схаменувшись, ісламський світ не став посміховиськом для міжнародної спільноти: Катар не тільки найбільший у світі донор гуманітарної допомоги, а й господар Чемпіонату світу з футболу 2022 року. Якщо навіть Росію не позбавляють права провести Мундіаль-2018 через її численні злочини, передусім проти України та Грузії, то Катар і поготів. А футбол, зірок і гроші на Аравійському півострові дуже люблять. Тож незабаром слід чекати наказу дати Катарові спокій і відновити цивілізовані стосунки. І навіть тут, у суто арабському спорі, не перебулося без Туреччини: вона оперативно зреагувала, відрядивши турецький контингент на «захист урядових об’єктів» у Катарі й таким чином продемонструвавши свій уплив на політику в регіоні.

Третьою знаковою тенденцією була поступова й невпинна поразка терористичного анклаву на Близькому Сході. Так звана Ісламська держава втрачає позиції та переносить свою злочинну діяльність до інших країн. Унаслідок розповзання світом носіїв ідеї насильства та тероризму почастішали теракти на Заході. Достеменно не відомо, чи справді ІД має стосунок до всіх злочинів, але іноді здається, що в бажанні стати «жахом № 1» вони приписують собі все, що має присмак смерті. Незважаючи на поступове згортання проекту ІД, він існуватиме ще якийсь час і лишатиметься небезпечним явищем.

Мабуть, найтрагічніша з нових тенденцій — геноцид народу рогінджа в М’янмі. Світова спільнота мусить вирішити цю проблему якнайшвидше.

Найприємнішою новиною стало видалення всесвітньо відомого богослова, духовного лідера багатьох мусульман-сунітів шейха Юсуфа аль-Кардаві з бази розшуку Інтерполу. Туди його безпідставно внесли єгипетські військові заколотники після державного перевороту й початку репресій проти законно обраних політиків країни. Тож маємо добру нагоду привітати з цього приводу «шейхів» з Лук’янівської гори, що вдень і вночі невтомно пишуть доноси на мусульман, звинувачуючи їх в усіх гріхах, і що дуже раділи, коли Аль‑Кардаві потрапив до бази Інтерполу. Але правда та справедливість завжди перемагають.

Щодо суто українського контексту, то становище українських мусульман минулого року помітно погіршилося. Чи могло бути ще гірше — після окупації Криму та Донбасу? Однак у Криму не вщухають репресії: обшуки, арешти, викрадення людей, ганебні «судилища», незаконні ув’язнення, масове порушення прав і свобод, каральна психіатрія — мало не повний асортимент сталінських методів. Як висловився Ільмі Умеров, «зрадники судять тих, хто не зрадив», — точніше не скажеш. Найогидніше, що мусульманські релігійні діячі в окупованому Криму мовчать або «в долі».

Ще більше шокували обшуки з підкиданням літератури та цифрових носіїв у мечетях на материковій частині України — у Сумах та Житомирі. Це нагадало класичну російську практику розправ над мусульманами. Ніколи не подумав би, що в нашій вільній країні, яка в боротьбі за свої права перейшла від Революції на граніті до Революції гідності, щось підкидатимуть до мечеті й на підставі цього влаштують обшук і почнуть провадження. Ганьба та сором! Так не має бути в Україні, бо ж нам таке паскудство не притаманне. Певен, це вплив чужинців, що, проживши тут десятки років, так і не зрозуміли, не відчули України. Україна — це щирість, братство та свобода, а не підступність, зрада та ненависть. Дуже сподіваюся, що ці непорозуміння з обшуками, з підкладанням матеріалів, перевірянням документів на виході з мечеті під час свята Курбан-байрам лишаться в минулому 1438 році й ніколи не повторяться.

Серед позитивних моментів варто згадати нові видання перекладу Корану українською мовою, нові книги та дослідження, багато культурно-освітніх заходів, що гідно презентують мусульманську громаду України.

З молитвою та надією на Всевишнього Аллага — у новий 1439 рік гіджри!

Муфтій Духовного управління мусульман України «Умма»

Джерело: Газета «Умма», № 32

17.11.2017

Оцініть статтю:

Теги:

мусульманський календар

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь

Київська Русь очима арабського мандрівника XII століття. Частина друга

Власкор — Mon, 30 Oct 2017 12:52:50 +0000

Серед товарів, які Київська Русь поставляла на експорт, особливе місце займало хутро. Шкурки білок, лисиць, куниць, соболів високо цінувалися не тільки в Західній Європі, але і в країнах Сходу. Про ціни на хутро повідомляв перський учений Ібн Русте, що жив у Х столітті. За його словами, в ті часи шкурка куниці на Русі коштувала один дирхем. В Хазарії за цю ж шкурку давали вже два з половиною дирхеми, а в Персії ціна на хутро була ще вищою. Таким чином, торгівля хутром приносила дуже хороший дохід.

Можна припустити, що й Абу Хамід аль-Гарнаті успішно торгував хутровим товаром, а однією з цілей його поїздки на Русь була можливість недорого скупити хутра, а потім їх перепродати в Європі.

«Коли я поїхав у країну слов’ян, то виїхав з Булгара і плив на кораблі річкою слов’ян. А вода її чорна, як вода моря Мороку, вона ніби чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста… Коли я прибув до їхньої країни, то побачив, що ця країна велика, багата медом і пшеницею, ячменем і великими яблуками, краще яких нічого немає. Життя у них дешеве», — так описує свої перші враження про землі Русі аль-Гарнаті.

Багато дослідників тексту арабського мандрівника нарікали на те, що він занадто мало уваги приділив власне слов’янам, зосередившись на описанні тюрків, які жили на Русі. Але це далеко не так. Уважне вивчення книги аль-Гарнаті дозволяє зрозуміти, що за скупими рядками ховається досить багато важливої та пізнавальної інформації, що характеризує русичів більше, ніж пишні, але порожні фрази деяких західноєвропейських сучасників андалузця.

«У слов’ян суворі порядки. Якщо хто-небудь завдасть шкоди невільниці іншого, або його синові, або його худобі або порушить законність якимось чином, то беруть з порушника деяку суму грошей. А якщо у нього їх немає, то продають його синів, і дочок, і його дружину за цей злочин. А якщо немає у нього сім’ї та дітей, то продають його. І залишається він рабом, служачи тому, у кого він перебуває, поки не помре або не віддасть те, що заплатили за нього. І зовсім не зараховують йому в його ціну нічого за служіння панові. А країна їх надійна. Коли мусульманин співпрацює з ким-небудь із них і слов’янин збанкрутував, то продає він і дітей своїх, і будинок свій і віддає цьому купцеві борг. Слов’яни хоробрі. Вони дотримуються візантійського штибу несторіанського християнства».

В цьому уривку можна побачити, що аль-Гарнаті цікавився не тільки цінами на товари, але і тим, на яких правових підставах відбуваються торгові угоди і які передбачені санкції за невиконання договірних зобов’язань. Описані їм порядки були елементами традиційного права, яке законодавчим чином було врегульовано київським князем Ярославом Мудрим в його збірнику законів «Руська Правда».

Нарешті, після тривалої подорожі аль-Гарнаті прибув до Києва. Збереглося не так багато описів міста до монгольської навали, але як раз цього у книзі андалузця і немає. Тяжко пояснити, чому Київ, одне з найбільших міст Європи, не привернув уваги дослідника. Ймовірно, місіонерські справи виявилися на той момент набагато більш важливими, ніж проста цікавість або торговий інтерес.

У Києві аль-Гарнаті знайшов цілу колонію тюрків-печенігів, які сповідували Іслам. Однак їх знання про релігію виявилися недостатніми, саме тому весь свій час він присвятив навчанню київських мусульман. Ось як він про це писав: «І прибув я у місто [країни] слов’ян, який називають „Гор[од] Куяв“. А в ньому тисячі „магрібінців“, з вигляду тюрків, що розмовляють тюркською мовою і стріли мечуть, як тюрки. І відомі вони у тій країні під ім’ям беджн[ак]. І зустрів я людину з багдадців, якого звуть Карім ібн Фай-Руз ал-Джаухарі, він був одружений з [дочкою] одного з цих мусульман. Я влаштував цим мусульманам п’ятничне моління і навчив їх хутбі, а вони не знали п’ятничної молитви. І залишилися у них деякі з моїх супутників, які навчалися у мене, а я поїхав до [народу] башкірд».

Присутність великої тюркської громади в Києві завжди викликало деякі сумніви в істориків. Однак відомості аль-Гарнаті не єдині подібного роду. Арабський історик Мухаммад аль-Ідрісі у своїй книзі «Нузгат ал-муштак фі гтірак ал-афак» (Розвага того, що пристрасно бажає подорожувати землями) писав: «Кукіяна (Київ) — місто тюрків, іменованих Руса. Русів (ар-Рус) три види (аснаф). Один вид їх називається рус, і цар їх проживає в місті Кукіяна. Інший їх вид називається ас-Славійя, а цар їх — у місті Слав; це місто на вершині гори. Третій вид називається аль-Арсанійя, і цар його перебуває у місті Арсані. Купці-мусульмани з Вірменії доходять до Кукіяни, а що стосується міста Арсан[і], то шейх аль-Хаукалі повідомляє, що ніхто з чужинців туди не входить, оскільки вони обов’язково вбивають будь-якого чужинця, що входить до них, і ніхто не наважується увійти на їх землю».

З повідомлення аль-Ідрісі зрозуміло, що Київ є загалом містом тюрків, званих русами. Це, безумовно, перебільшення. Але немає сумніву в іншому: в ХI–XII століттях присутність тюркського елементу в Києві і в цілому на землях південної Русі була значною. Справа в тому, що крім купців, у місті і на прилеглих до нього територіях жили численні племена конфедератів, що складалися з тюрків, берендеїв, чорних клобуків і печенігів. Ці племена мали союзні відносини з Києвом, відбували військову службу, захищаючи землі Русі від вторгнення половецьких орд, що були на той момент серйозною загрозою для держави.

Примітно, що аль-Гарнаті, взявшись за навчання київських мусульман, не кинув цю справу на півдорозі. Їдучи «до народу башкірд» (в Угорщину), він залишив у Києві своїх учнів, які продовжили його місіонерську роботу. Перебуваючи у місті, мандрівник дуже коротко поінформував про те, чому саме і як він вчив місцевих мусульман, а в Угорщині вже повідомив деякі подробиці.

«Я наставляв їх у дечому з науки, і навчив деяких з них розмовляти арабською, і, не шкодуючи сил, займався з ними повторенням і заучуванням обов’язкових приписів щодо молитви та інших проявів поклоніння Аллагу. Коротко розповів їм про хадж і правила успадкування, тож вони почали ділити спадщину [по-мусульманськи]».

Побувавши в Київській Русі, а потім в Угорщині, аль-Гарнаті, очевидно, вважав свою місію виконаною. Після цього він повернувся на Близький Схід і вирішив у хадж, у Мекку, а потім оселився в Багдаді, де користувався заступництвом візира Аун ад-Даула.

Книги подорожей аль-Гарнаті мали величезний успіх в мусульманських країнах. Існувало безліч списків, деякі з яких дійшли до наших днів, ставши одним із найважливіших свідчень про життя середньовічної Русі, Волзької Булгарії та Угорщини.

З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.

Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»

30.10.2017

Оцініть статтю:

Теги:

Київська Русь

історія Ісламу в Україні

Абу Хамід аль-Гарнаті

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь