В останні роки з особливою ретельністю багато мусульман Середньої Азії, Кавказу, Росії, та й Криму вшановують «перський Новий рік» - Навруз, що походить із зороастрійських вірувань. Так, свято, що суперечить нормам Ісламу, про що сказано в багатьох фетвах, стало міцно асоціюватися з відродженням національних традицій у тих, хто під такими , мабуть, розуміє укорінені забобони і доісламські пережитки.
Історія Навруза, за різними джерелами, сягає часів Авести - священної книги зороастризму. За легендою, у цей день відбулося багато легендарних подій: «Зардушт (Зороастр або Заратуштра - пророк у зороостризмі — прим. «Іслам.ру») був обраний богом, щоб принести людям щастя», міфічний цар Тахмурас «відправив до в'язниці злих дівів і безжальних людей», а «Гоштосп, царівна Каетун і Джомосп прийняли віру Маздаясна», тобто зороастризм, і т.д.
Зародження Навруза також пов'язують з міфічним царем Джамшидом, на якого в цей день упали промені сонця. А відповідно до вчення Авести, люди повинні кожну весну відзначати появу життя на землі, що зароджувалася «у шести видах» (небо, вода, земля, рослини, тварини і людина).
У Середньовіччі у різних народів Навруз тривав тринадцять днів. Наприкінці урочистостей люди виходили в поле, де і зустрічали Новий рік. Така була прикмета. Вважалося, що того, хто вийшов у ці дні в поле насолодитися природою протягом всього майбутнього року будуть супроводжувати щастя і благополуччя. Чим не російська приказка «Як новий рік зустрінеш, так його і проведеш?»
Однак загальновідомо, що мусульманський новий рік ніяких особливих урочистостей не передбачає і вже тим більше ніякими прикметами не супроводжується. Щастя і благополуччя ж супроводжують того, хто дотримується веління Всевишнього і цурається забороненого, до якого, в тому числі, відноситься і святкування Навруза.
Неісламський характер Навруза стає ще більш очевидним, якщо згадати, чому перед ним широко відзначається остання середа, або так звана середа радості. Їй передують середи, присвячені природним стихіям: повітрю, воді і землі, згідно з тим самим вченням Авести про «шість видів» зародження життя. Оскільки, згідно з цими віруваннями, в останню середу зароджується рослинність, що дуже важливо для культу природи і родючості, саме вона і обрана в якості особливо шанованої.
У настільки ж далеких від Ісламу культах ми знайдемо і пояснення містичних обрядів, що перетворилися сьогодні в народну забаву. Так, воді присвячений обряд окроплювання один одного членами сім'ї перед сном в останню ніч старого року. А через проточну воду перестрибували, щоб «очиститися» від торішніх гріхів. Це супроводжувалося веселощами, але ніяк не щирим каяттям - неодмінною умовою, що супроводжується зверненням до Всевишнього з проханням про прощення гріхів.
А мешканці Межиріччя, за свідченнями давньогрецького літописця Страбона, збиралися на Навруз в «Храмі вогню». Мабуть, цим пояснюється широко поширений сьогодні звичай розпалювати в дні святкування Навруза вогнища на вулицях.
Перестрибнути через вогнище сім разів або через сім вогнищ по одному разу в останню середу перед Наврузом стало не просто юнацьким подвигом, а мало не обов'язком. Парадоксально, але дівчата, яким страшно одягти хустку, бо ця «традиція» несучасна і раптом викличе пересуди, сміливо стрибають над вогнем разом з хлопцями, «відроджуючи» іншу «традицію» і боячись осуду з боку «дбайливців старовини».
Незважаючи на традицію відвідувати на Навруз хворих і одиноких, кладовищ у це свято цураються, бо, згідно з зороастризмом, дух загиблих - Форохар, що зійшов на небо, на свято Навруз повертається на землю та на кілька днів залишається серед родичів і навіть оглядає своє тіло. Такі уявлення дуже поширені також у індусів і древніх римлян і повністю суперечать ісламському віровченню, згідно з яким душі померлих знаходяться в могилі до Судного Дня.
Особливе місце в цих святкових обрядах займає приготування так званої «ритуальної їжі». Вона являє собою символ родючості природи і людини. Магічні сім предметів і продуктів на таці стають символічним даром Сонцю.
Таким чином, Сонце, «приймаючи» цей дар, нібито здатне подбати про багатий врожай, стаючи ще одним володарем світобудови, що явно суперечить самій ідеї єдинобожжя.
Очевидна неісламська сутність Навруза обтяжена сьогодні ще й тим, що на тих, хто згадує про недозволеність подібних дій в Ісламі, вішається ярлик «релігійного фанатика-ісламіста», що відбився від зграї «істинних патріотів».
Загалом, Навруз як свято, безумовно, існує, свідченням тому є його історія. І конституційним правом відзначити його, як і, наприклад, правом віддати належне дубу, шанованому 21 березня у друїдів, має кожен громадянин.
Але чи означає це, що він таким чином припаде до витоків і відродить культуру? Не кажучи вже про шкоду, що наноситься образові Ісламу спробами пов'язати язичницькі обряди з життям мусульман.
Адже сьогодні багато хто готовий з радістю «відзначати» «старий» новий рік, єврейський, китайський, перський і який завгодно інший, не обтяжуючи себе історичними умовностями. А саме за таким ставленням до культури ховається небезпека виродження справжніх духовних цінностей.
Мусульманин, що урочисто відзначає настання весни, а потім здійснює намаз, виглядає в очах освіченої людини, щонайменше, безглуздо. Не дивно, що у подібних урочистостях, як правило, беруть участь ті, хто не дотримується стовпів Ісламу, а то й зовсім не знає про їх існування.
Однак прихильники інших конфесій часом дивляться на ці розваги крізь призму «національного колориту Сходу», надаючи бенкетам «мусульманське» забарвлення. Навіть деякі діячі від імені Ісламу не соромляться нахвалювати цю «національну традицію», приводячи в замішання малоосвічених або надмірно піддатливих тиску громадської думки людей.
Поміж тим, молодь, натхненна прагненням «долучитися до коріння», з радістю відзначає оновлення природи, стрибаючи через сім вогнищ, окроплюючи один одного водою, споживаючи «ритуальну їжу», загадуючи бажання. Можливо, їй невтямки, що існують інші радощі життя, які супроводжують воістину мусульманські свята.
Із завидною згуртованістю азербайджанці, узбеки, таджики та інші знову йдуть зустрічати Навруз, у той час як Рамадан залишається для багатьох із них важким обов'язком, складним для виконання «в сучасних умовах».
Айша Галина БАБИЧ
За матеріалами «Іслам.ру»
Посилання на тему:
