Володимир Великий і іслам... Це щось несумісне і неуявне. Одне лише припущення про те, що Володимир міг бути мусульманином, для представників православної конфесії граничить з блюзнірством. Можливо тому вітчизняні історики, які як етнічно, так і конфесійно були патріотами своєї батьківщини і хоронителями її духовної традиції, ніколи не допускали протилежного. До того ж традиційними джерелами відомостей про ту епоху були літописи, написані православними ченцями через півтора століття.
Факти про булгарську принцесу (дружину Володимира) та їх «улюблених чад» Бориса і Гліба дозволяють припустити (але не стверджувати напевно), що до кінця життя Володимир міг змінити свої релігійні погляди на користь ісламу. Ми не перестаємо повторювати, що інформацію про політичне життя «билинного часу» вітчизняна історична наука «черпала» винятково із церковних літописів, а перші літописці були самими освіченими людьми свого часу і відображали історію так, як їм хотілося її передати своїм нащадкам.
За найближчих нащадків Володимира релігійне життя активізувалося. Це був час становлення національної церкви, підстави якого заклали видні релігійні діячі Київської держави: перший слов'янський митрополит Ілларіон, «великий Нікон» і преподобні Антоній та Феодосій. З радянських посібників з історії ми довідуємося, що в часи написання літопису християнство ще не встигло здобути повну перемогу на території цієї хибкої конфедерації східнослов'янських племен, тому що навіть в середині XII століття в деяких частинах держави спалахували повстання, де жертвами народного збурення нерідко були православні священики. Тому обов’язок православного книгаря полягав не стільки у достовірності переданого (хай навіть із упередженістю) фактичного матеріалу, скільки в доказі істинності свого віросповідання.
Уявімо, що до православного ченця XII століття попадає літопис попередніх літописців, де сказано, що Святий Володимир наприкінці життя став мусульманином. Як він поступить? Зрозуміло, що якщо не сам виправить, то порадиться зі своїм авторитетними начальством, і в підсумку щось буде змінено, переписано в потрібному руслі, а «папір з єрессю» буде знищений. А тому більш-менш повні - і остаточно відредаговані - описи цього часу могли зберегтися тільки в літописах XII століття, тобто через півтора сторіччя. Як переробляють історію в умовах ідеологічного диктату і тоталітаризму і як створюють вождів - це ми знаємо з нашої недавньої, менш ніж піввікової історії, коли народ сприймав те, що хотіла «партія», і вся держава працювала на ті стереотипи, які були необхідні для реалізації її статутних положень і стратегічних планів. Приблизно те же саме могло відбуватися й у ті далекі часи.
Але повернемося до останніх років життя Володимира. Якщо посилатися на публікацію А.Залізного в 47-му вип. газети «Наш край» і «Джагфар Таріхе», то булгарський цар, тобто каган Ібрагім, пообіцяв називати Володимира царем, тобто каганом, якщо князь прийме іслам. Через те, що митрополит Ілларіон у своїй праці «Слово про закон і благодать» називає Володимира каганом, той все-таки став мусульманином. Довідавшись про це, син Мстислав убив батька і втік у Візантію. А от що говорить про це традиційна історіографія: Ще при житті Володимира його старший син «Святополк із дружиною, дочкою Болеслава Польського, і католицьким єпископом Рейсберном (християнином) брав участь у змові проти нього». Постає питання: а може все це тому, що старий князь хотів стати мусульманином? Але він раптово вмирає. В «Джагфар Таріхе» сказано, що Мстислав Тмутараканьський (його син) вбиває його, довідавшись, що той хоче відректися від християнства, а згодом літописи представлять Мстислава як справжнього героя, схожого на свого діда Святослава: «Він така ж войовнича, мужня і сильна людина». А, можливо, монах-літописець прославив його через релігійний подвиг - вбивство батька-віровідступника? Що стосується Тмутараканьського князівства, то це була найближча до Візантії територія Київської держави, де на особистість Мстислава міг сильно вплинути Царьград, вселивши в нього православний патріотизм, що спонукав його до вчинку, рівнозначного релігійному подвигу. І чи не від улюбленого сина Володимира, Бориса, який повертався з походу проти печенігів, Мстислав рятувався у Візантії?
Також відомо, що перед смертю Володимир хотів привести до покірності свого сина Ярослава, який князював у Новгороді і відмовився платити данину Києву. А його син Борис очолив київське військо в печенізькому поході. Таким чином, Борис і Гліб, улюблені сини Володимира і діти булгарської принцеси, були єдиними прихильниками батька. Особистості цих дітей овіяні таємницею і славою перших російських святих. Однак безсумнівно одне - вони є онуками мусульманського царя Муеміна II, правителя Волзької Булгарії, тобто дітьми мусульманки, що, швидше за все, виховала їх у своїй традиції, тому що у Володимира було багато дітей і їхнім вихованням він не займався. Отже, вони цілком могли бути мусульманами і прихильниками батька в його релігійному рішенні стати мусульманином. Але обох віроломно вбив їхній старший брат Святополк (знов-таки, християнин), який одержав прізвисько «Окаянний». Подальші події не мають особливого значення для нашої теми, і тільки можна сказати, що переможцем у братовбивчій війні в підсумку виходить Ярослав, прозваний «Мудрим», який повсюдно сприяє розвитку православ'я на Русі. Як вже було згадано, при його правлінні жили і працювали відомий літописець Нікон, праці якого не збереглися, митрополит Ілларіон, а також Феодосій Печерський, зарахований до лику перших російських святих. Саме при ньому Мніха Іаков написав свої пронизані глибоким почуттям патріотизму твори «Пам'ять і хвала Святому Володимирові» і «Сказання про Бориса та Гліба», що піднімали досить гострі питання.
Грецькі митрополити довго і рішуче противилися канонізації перших російських святих - Володимира, Бориса і Гліба. Можливо, що опір візантійських церковних ієрархів виник через невпевненість греків у конфесійній приналежності цих древньоруських князів.
Наприкінці статті хочеться ще раз нагадати, що ми мали намір поглянути на особистість Володимира Великого і його відношення до мусульманської релігії під альтернативним кутом - ґрунтуючись на відомостях Аль-Марвазі та зводі булгарських літописів «Джагфар Таріхе». Проаналізувавши вищевказані факти, все-таки можна припустити, що ці джерела, які містять згадку про мусульманство Володимира, не такі вже й голослівні. І якщо це правда, то вона прихована під покровом багатовікової ідеологічної боротьби між Сходом і Заходом, між мусульманською та християнською конфесіями.
За матеріалами газети «Арраід»
