Днями у Дипломатичній академії при Міністерстві закордонних справ України відбувся «круглий стіл» «Історія і сучасний стан відносин між Україною і Туреччиною», присвячений 360-ій річниці укладання першого договору між цими двома країнами. Його організатори — Платформа «Діалог Євразія» та її український національний комітет.
«Круглий стіл» відкрили вітальними словами віце-голова Платформи «Діалог Євразія» Харун Токак, голова Комітету з питань європейської інтеграції Верховної Ради України Борис Тарасюк, Посол Туреччини в Україні Ердоган Ішджан, директор ІV департаменту МЗС України Олександр Міщенко.
У доповіді «Українсько-турецький договір 1649 року як наріжний камінь добросусідських відносин двох народів» голова національного комітету України Платформа «Діалог Євразія», професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук наголосив:
— В українській історії вже не раз траплялося, що в скрутні хвилини наші предки зверталися по підтримку до тих сусідів, від яких, здавалося б на перший погляд, нереально чекати допомоги, оскільки вони представляють зовсім інший світ. Але саме так сталося в період становлення організованого українського козацтва, коли князь Дмитро Вишневецький поїхав до турецького султана, де організатора Запорізької Січі прийняли добре, і «дістав він там дарунки», як він сам зазначав.
Практично до 1648 р. зовнішня політика козацтва орієнтувалася традиційно на участь України в антитурецькій коаліції західних або східних європейських держав. Але з початком Хмельниччини переважила протилежна концепція, з якої розпочалася нова лінія української політики щодо Туреччини. Вона мала на меті встановлення союзницьких стосунків України з Туреччиною і Кримом (або тільки з однією з цих держав), на противагу планам і зусиллям Польщі та Московщини — опанувати Україну чи поділити між собою українські землі. Це було директивою зовнішньої політики Богдана Хмельницького після укладання польсько-московської угоди Адама Киселя 1647 р., скерованої проти Криму.
У процесі пошуків союзника у боротьбі проти Польщі Богдан Хмельницький підписав договір (на початку 1648 р.) з Кримом, який допоміг йому розпочати переможну війну з Польщею. Але для Старшого Війська Запорозького важливим було заручитися підтримкою такого сильного сусіда-союзника, яким тоді була Туреччина. І вже після перших переможних боїв один із найближчих сподвижників Б. Хмельницького полковник Філон Джеджалій був відправлений до Туреччини для попередніх консультацій.
В історичних документах з цього приводу зазначається: «В липні 1648 р. прибули до Стамбула посли Б. Хмельницького, прохаючи підтвердити союз козаків з татарами і пропонуючи за це в заставу Кам’янець на Поділлі».
Мабуть, ця остання пропозиція була для турків несподіваною, відтак у столиці Блискучої Порти вирішили її серйозно обміркувати. З цієї причини українське посольство було затримане на кілька місяців у Стамбулі.
У жовтні 1648 року з результатами попередніх переговорів з Османською Портою Філон Джеджалій в супроводі турецького дипломата повернувся в похідний табір Богдана Хмельницького під Львовом. Обміркувавши пропозиції турків, гетьман і генеральна старшина, з усього видно, прийняли їх, а відтак відправили 24 жовтня за новим стилем нове козацьке посольство до Туреччини.
У листі Богдана Хмельницького до султана пропонувалося, зокрема, прийняти Україну під свій протекторат. З цією пропозицією, як свідчить подальший аналіз подій, султан погодився наприкінці 1648 року, видавши для українського гетьмана пізніше (очевидно, це вже був 1649 рік) спеціальний «диплом на Князівство Руське». Цей документ, до речі, був захоплений поляками в козацькому таборі під Берестечком влітку 1651 року.
Тоді ж, на початку 1649 року, був підписаний перший союзний договір, де було підготовлено союзну угоду Війська Запорізького з Османською Портою. Називається він «Договір між турецьким цісарем і Військом Запорізьким та народом руським про торгівлю на Чорному морі, яким він має бути» і складається з 13 статей. Інколи його ще називають морською конвенцією турецького султана з Військом Запорізьким, що регулювала дипломатичні й торговельні стосунки між Туреччиною та Україною, а також питання мореплавства у Чорному морі.
У цьому документі насамперед ідеться про дозвіл українцям з боку султана не тільки вільно плавати Чорним морем, а й проходити через Босфор й до всіх тамтешніх островів турецьких, а також до портів чужих держав. При цьому українські купці звільнялися на сто років від сплати мита і всіляких податків, а через сто років всі мита й податки для українських купців не мали бути більшими, ніж для турків.
Окремою статтею регулювався статус українських дипломатичних представництв у Туреччині, які мали захищати права підданих козацької держави згідно з тодішнім міжнародним правом. Саме воно мало розв’язувати і всі майнові суперечки, зокрема й ті, що стосувалися спадщини українців у Туреччині.
Підписання цього документа мало надзвичайно важливе значення для зміцнення міжнародного авторитету українського козацтва. Адже вперше в своїй історії воно визнавалося як рівний партнер могутньої сусідньої держави з правом відкриття в столиці Порти постійного представництва. Це, зрештою, сприяло тому, що процес визнання молодої української держави швидко поширювався.
Можна стверджувати, що й надалі Богдан Хмельницький приділяв особливу увагу розвитку українсько-турецьких відносин, які відтепер грунтувалися на підписаному договорі. Його наступники також постійно тримали в полі зору цей сектор зовнішньої політики України. Йдеться, зокрема, про Петра Дорошенка, Дем’яна Многогрішного.
Не можна не сказати й про те, що Туреччина в свою чергу намагалася завжди підтримувати українців. І не тільки до того часу, коли вона була змушена зійти «зі слизького політичного поля України», а й у подальшому. Скажімо, коли 1709 р. московський цар Петро І вимагав від турецького султана, щоб той видав голову Івана Мазепи, обіцяючи 300 000 рублів, то падишах поклявся на Корані, що ніколи не видасть людину, котра так страждала за долю свого народу.
Нагадаю ще один цікавий факт. Коли 1918 року відродилася самостійна Українська держава, то серед перших 9 лютого 1918 році в Бресті-Литовському її визнала Туреччина. А за кілька днів між Україною і Туреччиною було підписано додаткову угоду про взаємовідносини.
Історичний договір і майбутнє
Про значення договору для України і Туреччини, яких і Чорне море не роз’єднує, говорили на «круглому столі» доцент університету м. Баликесір (Туреччина) Оздемір Бюлент, професор університету «Газі» в Анкарі (Туреччина) Бостанджи Наджи, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Григорій Халимоненко, доктор політичних наук, професор, керівник наукового комплексу «Аналіз політики», завідувач кафедрою політичної аналітики і прогнозування Національної академії при Президенті України Сергій Телешун, президент Міжнародного педагогічного клубу європейських столиць Борис Жебровський. Значну увагу вони також зосереджували на нинішньому стані культурно-освітніх відносин між Україною і Туреччиною і шляхах їх поліпшення.
Окрім участі в роботі «круглого столу», гості з Туреччини, керівники Платформи «Діалог Євразія» відвідали кілька навчальних і культурно-мистецьких закладів столиці України, спілкувалися з творчою інтелігенцією, молоддю.
Книга — конкретний внесокПеред початком «круглого столу» його учасники отримали в дарунок книгу Володимира Сергійчука «Що дала Україна світові», у перекладі на турецьку викладача Київського Національного університету ім. Тараса Шевченка Омера Дерменджі. У книзі короткі розповіді про майже 700 найвидатніших українців, працівників багатьох галузей науки, техніки, культури, освіти.
Книга вийшла друком українською мовою у березні 2008 року з передмовою Президента України Віктора Ющенка і у вересні була презентована в Нью-Йорку. Тепер у Туреччині ще більше дізнаються про українців, їхній внесок у світову цивілізацію. Поза сумнівом, ця книга є яскравим підтвердження плідної діяльності Платформи «Діалог Євразія», відіграє неабияку роль у подальшому розвитку дружніх взаємовідносин між Україною і Туреччиною.
За матеріалами Голос України
