Нещодавно в Мадриді відбувся Перший міжнародний форум «Альянсу цивілізацій», створеного як антидот ідеї, що світ приречений на «зіткнення цивілізацій», під час якого виявилося, що ідея Роберта Кагана про те, що «американці — прибульці з Марсу, а європейці — з Венери» містить чималу частку істини.
З 11 вересня 2001 року США ведуть «священну війну» проти сил зла в мусульманському світі. І, навпаки, терористичні акти в Іспанії 11 березня 2004 року, внаслідок яких загинуло 200 людей, привели до політики, спрямованої проти таких «священних воєн» і з прагненням роззброїти екстремізм шляхом наведення мостів розуміння й примирення з ісламом.
Спонсована Іспанією та Туреччиною ініціатива «Альянс цивілізацій» не позбавлена політичного розрахунку. Іспанії це допомагає виправдати різке виведення військ з Іраку 2004 року; для Туреччини як важливого мосту між ісламом і Заходом вона представляє ще один засіб у боротьбі за вступ до Європейського Союзу.
Метою цього дещо невизначеного проекту є залікувати рани конфлікту між ісламом і Заходом за допомогою освіти, дієвої політики інтеграції й більш інформованого діалогу із засобами масової інформації. Але він потерпає від глибокого скептицизму з боку великих гравців на світовій арені, оскільки США, Росія й навіть ЄС не виявляють реального ентузіазму щодо нього.
Хоч би якою нечіткою вона була, ідея альянсу цивілізацій точно не може завдати більше шкоди, ніж війна з ісламським екстремізмом. Зрештою, жодна з проблем мусульманського світу й жоден конфлікт із Заходом не можуть бути розв’язані воєнним шляхом. Більше того, створення альянсу не представляє абсолютно непослідовної пропозиції, якщо його мета полягає в тому, щоб переконати Захід відмовитися від політики зверхності й розпочати справжню співпрацю з мусульманським світом в економіці, культурі й науці.
Звісно, ця ідея стримується внутрішніми відносинами обох сторін у запропонованому альянсі. Багато хто на Заході ставить під сумнів сумісність ісламу з правами людини й західним поняттям свободи. Чимало мусульман, які протягом багатьох років боролися за модернізацію своїх країн, поки не змогли знайти здорової реакції на прогресивну хвилю радикального ісламу.
Стверджувати, що іслам не сумісний з правами людини, — це все одно, що вважати його дуже заскнілою цивілізацією, не здатною на зміни. Це історична помилка. Не мають під собою підгрунтя й твердження, що іслам по своїй суті ворожий до новаторства, бо в історії мусульманська цивілізація зробила значний внесок в науку й мистецтво. Сьогодні західні університети рясніють заслуженими арабськими вченими практично в усіх галузях науки — результат відтоку мізків, що відображає століття занепаду ісламського світу. 2005 року 17 арабських країн, разом узятих, опублікували 13444 наукові праці — менше, ніж кількість публікацій одного Гарвардського університету (15455).
Однак ворогів розуму можна знайти й на Заході. Ми живемо в епоху, коли чимало людей розчаровуються у світській політиці й натомість звертаються до релігії не лише в мусульманському світі, а й у самому серці західної цивілізації — християнській Європі та євангелістській Америці. І єврейська Держава Ізраїль, де месіанські фанатики й релігійні націоналісти підтримують політичну ідеологію, що ставить під питання саму легітимність демократичних інститутів, не захищена від цього явища.
Сьогоднішня криза ісламу, можливо, не є вродженою, але іслам перебуває в дуже тяжжкому становищі. Питання полягає в тому, чи готові мусульмани визнати, що вислів Хомейні про те, що «іслам — це і є політика», помилковий, що іслам — це релігія, а не форма правління й що, як і в християнському світі, «кесарю кесареве, а Богу Богове». Тих у мусульманському світі, хто прагне реформ, має заохочувати переконання, що теократія ніколи не була рушієм прогресу людства.
Звісно, «альянсу цивілізацій» не треба намагатися подолати відмінності шляхом захисту морального релятивізму. Якщо рушієм для нього є західне відчуття провини, яке передбачає, що рішення просто полягає в більшому співчутті до проблем мусульман, скептики неодмінно виявляться правими. Щоб мати хоч якийсь шанс на успіх, альянс має робити акцент на обопільності. Терпимість і свобода релігії мають бути взаємними. Зі свого боку іслам мусить гарантувати дотримання прав людини й громадянських свобод, поліпшення статусу жінок і реалістичну політику заборони демографічного вибуху в ісламському світі.
Дехто, як зазвичай, буде стверджувати, що арабо-ізраїльський конфлікт є коренем усіх проблем між ісламом і Заходом і що вирішення палестинського питання значно сприятиме поліпшенню відносин. Але араби й мусульмани мають припинити займатися самообманом, вважаючи, що їх стримує ізраїльсько-палестинський конфлікт. Закінчення американської окупації Іраку й установлення арабо-ізраїльського миру сприяло б прогресу, але не є панацеєю. Боротьба з бідністю, неписьменністю й корупцією, а також ставлення ісламу до науки не залежать від результатів близькосхідного мирного процесу.
Шломо БЕН-АМІ. Проект Синдикат для «Дня»
Шломо БЕН-АМІ, колишній міністр закордонних справ Ізраїлю й віце-президент Міжнародного центру миру в Толедо. Автор книжки «Шрами війни, рани світу: ізраїльсько- арабська трагедія»
За матеріалами газети День
