«Дзеркало тижня», № 22 (701) 14 — 20 червня 2008
Автор: Роман ЩУКА (Східний Берлін)
«Либо нас перережут цветные.
Либо мы их сошлем в иные
миры. Вернемся в свои пивные.
Но то и другое — не христианство.
Православные! Это не дело!
Что вы смотрите обалдело?!
Мы бы предали Божье Тело,
расчищая себе пространство».
Иосиф Бродский,
«Речь о пролитом молоке», 1967 г.
Європа ставиться до мігрантів з Півдня та їхніх дітей не завжди розумно й не завжди справедливо — про це йшлося в одній зі статей. І відразу посипалися критичні відгуки, у тому сенсі, що мігранти самі ставляться до своєї нової батьківщини не завжди адекватно. З метою прояснити думку й написано цю статтю. Причому, підкреслюю, складно наполягати на незаперечності висловлених тез, оскільки використано не стільки офіційні дані й соціологічні дослідження, скільки власні спостереження і міркування.
У якомусь сенсі ісламофобія поширена в Західній і Центральній Європі більше, ніж у Східній, незважаючи на те, що загальний рівень шовінізму в колишньому СРСР зі зрозумілих причин вищий. Українці, росіяни за п’ятсот років спільного проживання звикли до різноманітних мусульман (особливо до татар). До речі, і в Німеччині прослідковується чітка тенденція — найбільші побоювання та відторгнення адепти ісламу викликають у тих людей, які нечасто мають справу з мусульманами в побуті. Навпаки, у змішаних турецько-німецьких районах картина в одних сусідів про інших цілком диференційована. Це не означає, що проблем не виникає. Про них і йтиметься.
Спробуймо розібрати найхарактерніше з того, що закарбувалося у свідомості європейських християн або атеїстів стосовно сусідів з півдня. Основне положення: мусульмани — інші. Ось перелік основних «гріхів», у яких обивателі зазвичай звинувачують іммігрантів з мусульманського світу: кримінал, неосвіченість і безкультур’я, лінощі й неробство, дикі звичаї в сім’ї і, нарешті, участь у терористичних актах.
Почнімо зі злочинності. Справді, серед вихідців з мусульманських країн вистачає людей, котрі промишляють недобрими справами. Проте не вони одні. Наприклад, наших співвітчизників німці також сприймають неоднозначно. Мама моєї сусідки, дізнавшись, що я закінчив інститут у 21 рік, що за німецькими стандартами дуже рано, поцікавилася в доньки, чи не пов’язаний я з російською мафією. Я не образився, бо знаю: досить багато вихідців зі Східної Європи займаються тут темними ділами. Що цікаво, це можна почути й від німців, і від росіян: у німецьких в’язницях «наші» тримаються досить тісним гуртом, не дозволяючи нікому своєю комуною командувати, але й самі не прагнуть контролювати «чужих». Можливо, останнє пов’язане з тим, що до в’язниці тут потрапляють в основному не «професіонали» кримінального світу з СНД, а набрід і шантрапа, яка не відчуває жодного страху перед німецькою Фемідою: «Що мені німецька в’язниця, якщо я в радянській армії служив?». Якогось специфічного «ісламського» чинника я зі своєї дзвіниці в кримінальщині не бачу. Мало того, навіть частково маргіналізовані мусульманські мігранти в Західній Європі в цілому поводяться гуманніше, ніж злиденні й озлоблені маргінали в Східній Європі. Значно спокійніше я почувався вночі в берлінському турецькому гето Новий Кельн, де жив півроку, ніж на околицях Петербурга, Москви, Варшави, Києва чи у східноєвропейській глибинці — там мене неодноразово грабували.
Аби зрозуміти, що мається на увазі під безкультур’ям, порівняймо мігрантів зі Східної Європи з одного боку та з арабських країн і Туреччини — з іншого. За деякими параметрами мусульмани поводяться цивілізованіше. Наприклад, адептам ісламу не притаманний расизм, їм і на думку не спаде, що людину можна стукнути через форму її носа чи колір волосся. Натомість радянські люди вирізняються просто-таки варварською ксенофобією. Серед мусульман украй рідко трапляються випадки пияцтва. Німецькі вчителі скаржаться, що більшість мусульманських дітей не мають потягу до освіти: доводиться примушувати їх сісти за книжки. Натомість радянська діаспора в Німеччині — найосвіченіша, гасло Леніна «вчитися, вчитися і вчитися!» міцно вбито в голови східноєвропейців. Та не зайво враховувати, що, на відміну від народжених у СРСР, переважна більшість вихідців з ісламського світу — це уродженці сіл, де університетський диплом є не обов’язковою віхою життєвого шляху, а в кращому разі приємним додатком до матеріального добробуту.
Одна знайома сибірячка жила деякий час у турецькому кварталі Берліна. Я поцікавився в неї, наскільки пристойна публіка її оточує, маючи на увазі, наскільки безпечно вона почувається там, ідучи самотою по вулиці. Співбесідниці запитання здалося безглуздим: «Вони всі кричать і розводять бруд». Ніколи не забуду заповненого іспанцями та каталонцями кафе в Барселоні: нам самим довелося перейти на крик, аби чути одне одного. Що ж до бруду, то до особистої гігієни мусульмани загалом ставляться трепетніше, ніж християни, — у Корані дуже суворі заповіді. А от на вулицях турецьких та арабських кварталів у Німеччині справді бруднувато. Майже як у Римі, столиці католицизму, де італійці кидають сміття на землю за два кроки від порожньої урни. Голосні розмови й сміття на вулицях — це, як уявляється, не від релігії, а від культури півдня.
Вказують на одну об’єктивну рису — так звану готовність до насильства. «Мусульмани б’ються, — скаржилася мені на своїх учнів учителька середньої школи із землі Баден-Вюртемберг. — Вони дуже запальні й при нагоді починають обзивати сім’ї одне одного. А це для них — страшна образа. Зчиняється бійка, і двох дітей доводиться розбороняти всім класом». Б’ються зазвичай між собою. Згадую і своє шкільне дитинство на околиці радянського мегаполіса: надто вже знайома описана вище картина. У моєму класі не було жодного мусульманина. Як на мене, «дурна гордість» і «готовність до насильства» пов’язані не з ісламом, а з низьким рівнем культури, що є непрямим наслідком простого соціального походження більшості європейських мусульман.
Почасти цим можна пояснити й скарги багатьох знайомих молодих жінок: мовляв, коли вони йдуть заселеним мігрантами з півдня кварталом, молодь часто або фізично чіпляється, або відпускає вслід сороміцькі слівця. При цьому ніде (спеціально запитував і їх, і багатьох інших) не завважено схильності приїжджих мусульман до сексуального насильства. Саме показна «приставучість» дратує багатьох європейських представниць слабкої статі. Можливо, пов’язана вона саме з культурно-релігійними особливостями Північної Африки та Західної Азії: дуже суворим статевим вихованням в ісламському світі. Не виключено, що сексуальна революція цієї частини світу ще попереду (нині спостерігається потужний її сплеск в Ірані, почасти всупереч, почасти внаслідок всезаборонної політики влади). А тим часом людина із соціуму — найчастіше, повторюся, сільського, де до жінки не можна торкнутися й пальцем, — справді може розійтися від гаданої вседозволеності й поводитися, скажімо так, надміру розкуто. До речі, щось подібне можна почути і про індійських студентів.
У тому числі через згадані інциденти, що трапляються на вулицях, про мусульман найчастіше кажуть: «Вони ставляться до жінок, як до рабинь». Справжнього культурного шоку я зазнав минулого літа, коли був на дні народження приятеля-ліванця й побачив, як арабські жінки ганяють своїх чоловіків і як ті слухняно «шикуються». Пізніше, поділившись спостереженням зі своїм швабським другом Деніцем, у якого мати — туркеня, почув підтвердження: «Як жінка в громадському житті Туреччини позбавлена слова, так само й чоловік удома не може рота розтулити!». До речі, часом здається, що в ісламському світі стосунки між чоловіком і дружиною дуже нагадують східноєвропейські. Непрямим підтвердженням того слугує той факт, що молоді жінки з колишнього СРСР, можливо, в пошуках «сильного чоловіка», дуже охоче виходять заміж за турків і арабів. І це всупереч тому, що багатьох дівчат картають виховані на пролетарському інтернаціоналізмі батьки: «Та як ти смієш зв’язуватися із цим чорним!».
Не знаю, чи можна говорити про ісламізацію Європи. Паралельно з процесом ісламської імміграції до країн ЄС у середовищі ісламської меншості спостерігається процес секуляризації. Наприклад, усі без винятку мої знайомі іранці, «об’ївшись» офіційного фундаменталізму в себе на батьківщині, є не просто невіруючими, вони часом демонстративно чхають на релігію. Турки і курди загалом шанобливо ставляться до ісламу, але тих, хто регулярно відвідує мечеть, за моїми спостереженнями, меншість. Серед арабів досить багато тих, хто сповідує іслам, але це переважно — перше покоління іммігрантів. Європейські мусульмани випивають, свідком чого дуже часто був я сам, багато хто їсть свинину. Дедалі більше й більше укладається змішаних шлюбів, і якщо один з батьків є німцем, а інший турком чи арабом, то дитина виростає німцем. Німеччина і Франція вже років за шістдесят будуть заселені здебільшого смаглявими брюнетами. Але те, що ці брюнети будуть мусульманами, тим паче справжніми — іще не факт.
Дехто стверджує, що мусульмани ледачі, що вони при нагоді нічого не роблять, отримуючи дотації від держави. З одного боку, справді, вимагати від мусульманина протестантської трудової етики — щонайменше дивно. З іншого — турки й араби, наприклад у Німеччині, беруться за таку роботу, за яку німець візьметься вкрай рідко, а то й не візьметься взагалі, вважаючи за краще вести паразитичний спосіб життя: вантажники, двірники, будівельники та багато інших тяжких видів праці. І безтурботно «сісти на соціал» можуть в основному громадяни Німеччини, а приїжджим така можливість аж ніяк не гарантована.
Мені можуть заперечити: «А як же недавні погроми у Франції?». Як на мене, ні про яку боротьбу релігій не йдеться. Розумники з французької соцпартії в 1970—1980-х роках заради економії бюджетних коштів запустили програму будівництва дешевого житла для малозабезпечених. У результаті, коли ці квартали було заселено, а частина їхніх жителів під час макро економічних зсувів втратила роботу, на околицях Парижа й у його передмістях виникла невеличка «Бразилія-лайт», де в нескінченній безперспективності жалюгідно животіють переважно іммігранти та їхні нащадки. У Німеччині, наприклад, соціальна політика більш дорога й ефективна. Влада цілеспрямовано розосереджує безробітних і малозабезпечених по всій площі міст.
Втім, хоч заколотів бідняків у Німеччині не спостерігається, гетоїзації не завжди вдається уникнути. На мій погляд, споживацьке ставлення до іммігрантів значною мірою й спричинило багато проблем у їхньому середовищі. Наприклад, турецьких робітників запросили свого часу до Німеччини працювати, причому в основному на брудні роботи. Проте майже всі, хто хотів, став її громадянином — сім років сплачуючи податки, підданство тут можна отримати без особливих проблем. Замість виділяти кошти на просвітництво серед нових громадян, культурну роботу в середовищі іммігрантів, турків залишили напризволяще: «Живіть, як зможете!». У результаті, наприклад, сформувався специфічний діалект «турецький німецький», щось на кшталт турецького варіанта ідиш (який також, до речі, свого часу був мовою гето). Цим діалектом люблять похизуватися й німецькі «важкі підлітки», коли козиряться своєю належністю до світу темних підворіть. Та сама картина з «арабським французьким» — у паризьких передмістях.
Молода німецька вчителька, котра скаржилася на турків і арабів, додала: «У мене в класі є двоє чорношкірих африканців — прийомні діти в німецьких сім’ях. Так вони поводяться зовсім по-іншому — дисципліновано й старанно. Мусульманські ж діти... І при цьому вони постійно лають Німеччину, але хвалять не свою батьківщину, а Америку. Кажуть, що хочуть виїхати туди якомога швидше. Так і кортить їм сказати, щоб виміталися до США, де ніхто не оплатить медичної страховки, не дасть пристойної допомоги по безробіттю; де порівняно з Європою — розгул криміналітету!».
Попри всі окреслені складнощі Нового Світу, вони туди їдуть. У тому числі й з причини, яка криється у словах цієї молодої вчительки, котра автоматично назвала чорношкірих дітей «чорними африканцями». Адже всиновлені німецькою сім’єю, вони — чорношкірі німці. Проте багато німців не визнають приїжджих з півдня «своїми». Звичайно, проявів знавіснілого расизму в Німеччині досить мало, але уявляю, як набридло цим німецьким брюнетам, коли представники глибоко корінного населення проводять межу між собою і ними. Можливо, саме тому вони рвуться до Америки, адже США і Канада — країни мігрантів.
Кажуть, що особливо сильним є почуття відчуженості до мусульман у Голландії, Скандинавії, Англії та Німеччині. Російський історик Анатолій Хазанов висунув теорію про зв’язок міри расизму з конфесійним чинником. На його думку, протестанти більше схильні до расизму, ніж католики. Думки про мікроапартеїд можуть спасти на думку в доволі міщанському Амстердамі, де я прожив два місяці. Обслуга в дуже ліберальній Голландії — африканці, індонезійці та інші жителі півдня. Причому представники титульної нації розглядають це як норму. Подив викликав той факт, що на вулицях міста можна побачити чимало інтелігентних брюнетів, тим часом в університетах професорсько-викладацький склад — скрізь і всюди білі протестанти. Знайомий голландець турецького походження (аспірант) скаржився, що в компанії голландських аспірантів його не сприймають як особистість, для них він турок. Його не запитують про тему дослідження, набагато частіше цікавляться, де в Амстердамі можна купити хороший кебаб.
Європейські правозахисники відзначають, що при прийомі на роботу за рівних характеристик зазвичай беруть до розгляду анкету людини на ім’я Ян, а не анкету потенційного працівника на ім’я Мухаммед.
Після 11 вересня серед американських спеціалістів почала зростати увага до європейської уми, з якої й вийшли терористи. Висловлюється погляд, що саме тому, що європейське суспільство не приймає до кінця європейських мусульман, вони й піддаються спокусі фундаменталізму. До речі, вбивство Ахмада Шаха Масуда було здійснене з допомогою так званого «замороженого осередку» з Голландії — терорист-журналіст багато років жив звичайним життям, доки йому не дали завдання ліквідувати героя афганського Опору. Та й вибухи в Лондоні організували місцеві мусульмани. Німецька поліція нині розкриває та знешкоджує терористичні організації одну за одною.
І все ж таки на майбутнє європейських мусульман можна дивитися з оптимізмом. По-перше, європейська громадськість поступово усвідомлює небезпеку ісламофобії. Те, що вона тепер, мабуть, посідає перше місце в переліку релігійно-шовіністичних забобонів, які варто руйнувати, починають розуміти й політики. По-друге, влада почала приділяти мусульманам-іммігрантам більше уваги. З одного боку, більше зусиль спрямовано на інтеграційні програми для мусульман. З іншого — поліція та інші силові структури деяких європейських країн почали агентурну розробку ряду підозрілих ісламських груп, а також почали входити в контакт з арабськими, турецькими та іншими закордонними колегами, які борються з фундаменталізмом. По-третє, політики почали дбати про релігійну освіту своїх мусульманських підданих: раніше мулл до Європи охоче посилали радикали із Саудівської Аравії та інші ісламісти, а тепер влада шукає менш радикальних проповідників і вже сама готова виділяти на це кошти. Тобто дер жава почала гнучкіше реагувати на потреби більш складного, ніж раніше, суспільства.
Проте, можливо, навіть не це головне. Не виключено, що конфліктність у середовищі мусульман знизиться внаслідок природного перебігу процесів, що протікають нині в Європі. Більшість мусульман-іммігрантів народжують дітей поки що частіше й більше, ніж корінне населення. Зростає число виборців-мусульман і тих, чиї батьки були мусульманами. Більшає їх і серед політиків. І коли, пофантазуємо, в не настільки віддаленому майбутньому міністр закордонних справ Німеччини Мустафа зустрінеться з французьким міністром культури Саїдом і вони заведуть діалог про франко-німецьке культурне співробітництво, отоді іммігранти з мусульманських країн та їхні нащадки не лише зрозуміють, а й по-справжньому відчують, що багата й демократична Європа — це вже і їхній дім. Коли, наприклад, міністром внутрішніх справ Голландії стане мусульманин (як, до речі, нині в Росії), він, знаючи іслам «ізсередини», зможе точніше відрізнити істинно віруючого від одержимого фанатика й успішніше протидіяти релігійному радикалізму в середовищі своїх одновірців.
До речі, формування того релігійно-культурного феномена, який, знову ввімкнемо фантазію, у майбутньому умовно називатиметься європейським ісламом, а то й узагалі ісламською Європою (хто може виключити таку можливість?), може дати позитивний міжнародний ефект. Як приклад для «одвіку» мусульманських країн. Де рух від квазіфеодального, аграрного монархічного суспільства до ринкової економіки та демократії відбувається нині настільки складно, болісно, а часом і з відкотами назад — реакцією. Часом такою ж динамічною, потужною, нещадною і руйнівною, якою вона була у ХХ столітті в Східній Європі.
