Максим Стріха, доктор фізико–математичних наук, письменник, про книгу Олекси Гайворонського "Повелители двух материков", том 1, Крымские ханы XV-XVI столетий и борьба за наследство Великой Орды. Киев-Бахчисарай, 2007. – 368 с.
Почну з аксіоми: історія України не була історією суто самих етнічних українців. Чи багато знають сьогоднішні українці про Кримський ханат? Боюся, що досі головним джерелом формування стереотипів (доволі негативних) є відповідні уривки з давніх дум, почуті колись на уроках української літератури, та ще екранізація роману Сенкевича, де татари постають як люті варвари й безжальні убивці.
А тим часом Схід — значно цікавіший і глибший від пізніших примітивних уявлень Заходу про нього. Адже коли Європа перебувала в летаргії середньовічної ночі, саме в арабів розквітали науки, література й мистецтво. Саме вони повернули європейцям у добу Відродження скарби античного світу.
Та й контакти між двома світами — мусульманським і християнським — далеко не завжди були війною. Хоч і війни, звісно, теж не бракувало: недарма великий Данте оселив відомого військовою звитягою й шляхетністю султана Саладіна (дарма, що супротивника хрестоносців!) серед найславетніших героїв античності. Але, крім війни, були ще й поїздки купців, дипломатів і вчених, були спроби взаємопорозуміння, були тривалі періоди мирного співжиття. Було навіть взаємне шанування святинь — один із кримських ханів наказав виготовити дві велетенські воскові свічки для монастиря Успіння пресвятої Богородиці (адже для мусульман вона теж є матір’ю шанованого пророка Іси — Ісуса), аби православні ченці молилися за мусульманського володаря...
Про цей епізод (серед багатьох інших) згадує сучасний бахчисарайський історик Олекса Гайворонський у своїй щойно з’явленій книзі «Повелителі двох материків». Вона відкриває читачеві справді неочікуваний світ — де кримські хани ХV—ХVІ століть не лише беруть участь у складній внутрішньо– та зовнішньополітичній боротьбі за утвердження незалежності своєї держави, не лише організовують військові виправи, а й будують фортеці та міста, пишуть вишукані вірші й ведуть тонку дипломатичну кореспонденцію, заглиблюються у містичні філософські вчення....
Ця книга є своєрідною спробою написати «кримоцентричну» схему історії. Не вважати (як досі це часто роблять), наче все, що діялося тут упродовж тисячоліть (йдеться, зокрема, про скіфів, сарматів, античний Херсонес, Боспорське царство, середньовічне грецьке князівство Готію, генуезьку Кафу, нарешті, Кримський ханат), було лишень малоцікавою прелюдією до завоювання півострова Катериною ІІ, подальшого утвердження тут «російської слави». А спробувати, навпаки, показати: в Криму розгорталося власне, дуже яскраве історичне й культурне життя. І в геополітичних конфігураціях півтисячоліття тому півострову належало вельми почесне місце: адже кримські хани Гераї, нащадки монгольських завойовників ХІІІ століття, цілком серйозно претендували на спадщину всієї Золотої Орди. Отже, вважали себе сюзеренами не лишень Казанського й Астраханського юртів та Ногайських земель, а й великих князів литовського і московського! І був тривалий час, коли ці великі князі згоджувалися з таким становищем, сплачували Кримові щорічну данину...
Але, знов–таки, не можна сприймати це в сьогоднішній спрощеній системі координат (свої–чужі, друзі–вороги, підкорювачі–підкорені). Відносини між тогочасними володарями були значно складніші. Будуючи нову столицю, хан Менглі Герай надіслав московському великому князеві Іванові ІІІ коштовний подарунок: перстень із рубіном, що належав колись завойовникові Константинополя Мехмедові ІІ. Утім подарунок мав і практичний задум: у віддарунок московський володар (якого кримський хан вважав своїм васалом) мусив допомогти коштами на побудову нової столиці Криму.
А в новій столиці хан особисто будував споруду для вищої школи — медресе. Відкриваючи її, він говорив підданцям: «Розум робить людину найдосконалішим з усіх творінь. А вдосконалення розуму — у знанні. Хто не шанує знання, хай буде він навіть ханом чи падишахом, — не може створити нічого тривкого, нічого довговічного, й рано чи пізно не уникне ганьби. Я повісив ланцюг на цих дверях, щоб кожен, хоч хто б він був, схиляв свою голову при вході в цей священний храм наук на знак пошани до знання». Погодьмося, непересічний вчинок: адже значно частіше владарі змушували людей схилятися перед силою...
Книга Олекси Гайворонського читається не лише як добре наукове дослідження, а й як захоплюючий пригодницький роман. Її добре видано: стилізована під шкіру із золотим витиском палітурка, прекрасні портрети кримських володарів пензля Юрія Нікітіна. Цією книгою зроблено вважливий крок до повернення кримськотатарському народові в очах українського загалу статусу давнього народу з великою культурною традицією. Очевидно, ще важливішим з цього погляду має стати майбутній ІІ том праці Олекси Гайворонського — на сторінках якого багато місця буде неминуче приділено не лише взаємним кривдам (набігам кримчаків на Україну й запорожців — на Крим), а й дипломатичним союзам та взаємодопомозі кримських ханів та українських гетьманів.
Презентація книги в Сімферополі й Бахчисараї стала знаковою подією. Упродовж двох днів було розкуплено 600 примірників. А київський видавець книги висловив зі сцени «крамольне» побажання: дожити до часу, коли в Криму встановлюватимуть пам’ятники не лише Катерині ІІ, а й великому просвітникові свого народу Менглі Гераю.
За матеріалами «Україна молода»