Ослаблення й загибель Хазарського каганату призвели до серйозних змін на території східноєвропейських степів. У середині X ст. у середній течії Сіверського Дінця на зміну великим населеним пунктам прийшли невеликі поселення. Степові простори заповнилися в основному новими кочівниками, що прийшли зі сходу. Це печеніги й тюрки, а з середини XI ст. - половці. Проте, історичні хроніки зберегли свідчення про розповсюдження ісламу серед печенігів того часу.
Так, відповідно до повідомлення аль-Бекри (автор XIII ст.), велика група печенігів під впливом проповідників-купців прийняла іслам. Їхні співвітчизники - язичники вкрай негативно поставилися до цієї події. У війні, що почалася, мусульмани здобули перемогу, в результаті чого більшість печенігів також стали мусульманами.
Важко сказати, наскільки широко був розповсюджений іслам серед печенігів. У цілому ж відомо, що в кочовому середовищі світові релігії поширювалися звичайно набагато пізніше, ніж серед осілого населення. Яскравим прикладом цього служить тривалий процес ісламізації кочового населення Золотої Орди, що розтягнувся до XV ст.
В 1257 р. на престол Золотої Орди зійшов Берке-хан. Саме при ньому як державна релігія був прийнятий іслам. Численні мусульманські джерела повідомляють про це масу подробиць, реальних і легендарних. Як і в хазарський час, іслам на територію Східної Європи прийшов із Середньої Азії. Берке-хан прийняв його з рук бухарського шейха Шамсаддіна аль-Бахарзи. Описують, що великий хан, перед яким тріпотіли всі навколишні народи, спочатку не був допущений до шейха. Проте, виражаючи свою повагу ісламу, він довго стояв під дверима, поки йому не дозволили ввійти.
Таким чином, плеяда мусульманських держав поповнилася ще однією великою державою. Прийняття ісламу як державної релігії вплинуло як на культуру Золотої Орди, так і на політичне положення цієї держави. Під впливом мусульманської культури міста Золотої Орди набули вигляду східних міст, як писемність стала використовуватися арабська графіка. Сильний вплив мусульманська культура мала і на мистецтво Золотої Орди.
Поширення ісламу не було швидким й одноразовим процесом, воно відбувалося з різною інтенсивністю на різних територіях держави. У першу чергу, нова віра розповсюдилася в міських центрах. Донецькі степи, що представляють периферійну область, досить довго стояли осторонь від цього процесу. Кочівники в основі своїй залишалися язичниками, що ж стосується осілого населення, то його було небагато. Проте, до середини XIV ст. іслам розповсюджується й на цю територію. Відбувається це паралельно з розвитком осілого життя. Як не дивно, але на території Донецьких степів ці процеси пов\'язані з потужною міжусобною смутою, що в 60-х рр. XIV ст. потрясла золотоординську державу.
Багаторічна війна викликала переміщення населення з розорених областей на ті території, які знаходилися осторонь від воєнних дій, а саме - на землі Криму й у степи, розташовані між Волгою і Доном, які перебували під контролем могутнього еміра Мамая. В 2-й половині XIV ст. тут спостерігається ріст кількості поселень. Майже всі знахідки монет також датуються цим періодом, що свідчить про розвиток торгівельного життя на території краю. У середній течії Сіверського Дінця, у нинішнього села Маяки Слов\'янського району Донецької області з\'являється великий населений пункт (нинішня назва Царино городище). Неподалік від нього, у нинішнього смт. Райгородок Слов\'янського району Донецької області, знаходилось ще одне велике поселення. На його території збереглися залишки цегельних будівель і руїни мечеті. Наприкінці XIX ст. поруч із Райгородським городищем був знайдений меч. Багата. Орнаментація верхівки його рукоятки свідчила, що він виготовлений східними майстрами (найбільше ймовірно, іранськими). Петлі піхов були прикрашені чорненим орнаментом, а також арабським написом із побажаннями благ. Меч і численні знахідки монет свідчили, що зазначений населений пункт існував у 2-й половині XIV ст.
Дослідження Райгородського городища могли б істотно доповнити наші знання про історію середньовічного населення Донецького краю, в тому числі й мусульманського. На жаль, цей пам\'ятник в 50-60-х рр. XX ст. був повністю знищений діяльністю Райгородского крейдового кар\'єру. Краще збереглося Царино городище, на території якого велися розкопки. Були знайдені залишки будівель, велика колекція монет, керамічного посуду, металевих предметів. Знахідки свідчать про активну торгово-ремісничу діяльність жителів цього населеного пункту, що був одним із самих великих, якщо не найбільшим, поселенням, розташованим у степах між ріками Дніпром і Доном. Особливий інтерес становить прилягаючий до пам\'ятника мусульманський могильник. Він займав велику площу, що говорило про наявність тут великої мусульманської громади.
Інтерес також становить надгробна плита, знайдена під містом Ізюмом Харківської області. Арабський напис на ній свідчить, що ця плита стояла на могилі Алі ад-Діна сина Джамал ад-Діна сина Алі ат-Таразі. Датується плита 734 р. від Хіджри. У цьому написі особливо цікавою є нісба, яка свідчить, що предки Алі ад-Діна походили з Тараза (Східний Туркестан). Нині важко сказати, мала відношення ця плита до поховання кочівника або вона стояла на могилі якогось купця, що помер у дорозі та був похований біля древнього шляху, що у більш пізніший час отримав назву Ізюмського. Що ж стосується Таласса (Тараза), то він ще в IX ст. згадується в арабських географічних творах як місто купців.
У середині XIV ст. на території Донецьких степів іслам поступово починає розповсюджуватися й серед кочового населення. Так біля хутора Гусельщиково (нинішній Новоазовський район Донецької області) при розкопках кургану була виявлена мармурова плита з ім\'ям Али-бек Нойона. Зазначене поховання становить особливий інтерес. Похований, безсумнівно, був мусульманином, про що свідчить надгробна плита з арабським написом. Однак, його поховали під курганом, як протягом багатьох сторіч ховали кочівників. Проте серед основної частини кочового населення Донецьких степів поширення ісламу розтяглося надовго. Так на початку 80-х рр. XX ст. у Ляпинській балці під Маріуполем проводилися розкопки поселення й прилеглого до нього безкурганного цвинтаря. Обидва об\'єкти датувалися 2-ю половиною XIV ст. Особливий інтерес становить язичницький могильник, на якому ховали своїх померлих жителі поселення. Небіжчики похоронені по обряду, характерному для кочового населення степів. Відмінністю від могил кочівників була відсутність над похованнями курганів. Все це свідчило про те, що в Ляпинський балці мешкала група населення, що недавно залишила кочовий побут і осіла на землі. Причому, більшість їх були ще язичниками. У цілому, серед кочових татар пережитки язичництва зустрічаються до середини XV ст., однак у цей час вони в основному були вже мусульманами.
Наприкінці XIV ст. велика частина осілих поселень на території Донецького краю гине. Точна причина цього не відома. Цілком ймовірно, частина їх могла не пережити страшного розгрому, якому піддав в 1391 та 1395 р. землі Золотої Орди середньоазіатський правитель Тимур. Могли бути й інші причини. Так чи інакше, занепад і розпад Золотої Орди вкрай негативно відбилися на долях осілого населення, що проживало на степових просторах між Дніпром і Доном. Практично всі поселення, навіть ті, які існували на цій території в XI-XIV ст., гинуть. Важко сказати, куди подалося населення, що проживало в них. Імовірно, частина його могла відправитися на північ, у межі російських земель. Частина ж могла піти на південь - у Крим. На багато сторіч великі степові простори перетворилися в незаселену прикордонну область, на території якої відбувалися постійні військові конфлікти. В XVII ст. у російських джерелах ця область отримала назву Дике Поле.
Едуард КРАВЧЕНКО
