309 року за гіджрою (921 рік н. е.) до столиці Арабського халіфату, міста Багдад, прибуло посольство з далекої північної країни, що її сучасні історики називають Волзькою Булгарією. Володарем тієї країни був хан Алмуш, що прийняв незадовго перед тим іслам. 

У своєму листі, адресованому володарю правовірних, Алмуш просив халіфа допомогти з будівництвом мечетей, а ще зі зведенням великої фортеці — вона мала стати надійним захистом від ворогів, насамперед від хозар, що довгий час утримували Волзьку Булгарію у сфері свого впливу. 

Халіф відгукнувся на заклик хана Алмуша, пославши велике посольство з дарами, призначеними не тільки володарю булгар, а й володарям усіх народів, що через їхні землі мали пройти дипломати Арабського халіфату. 

Шлях посольства пролягав Іраном і Центральною Азією, а після воно досягло земель тюркських племен огузів, що жили на території нинішнього Казахстану. Посли сподівалися, що огузи після спілкування з ними захочуть навернутися в іслам, та їхні надії були марні. Володар огузів Етрек виявився противником ісламу й навіть міркував про те, щоб видати послів хозарам, але кінець кінцем відпустив їх, не бажаючи накликати на себе гнів своїх сусідів-мусульман. 

У Волзькій Булгарії посольство гостинно прийняв хан Алмуш. Однак, дізнавшись, що посли не привезли грошей на будівництво фортеці, той швидко охолов до гостей. 

Секретарем посольства був освічений араб Ахмад ібн Фадлан, що докладно описав цю подорож у книзі «Рісале». Значна частина цієї праці дійшла до наших днів завдяки знахідці в бібліотеці міста Мешхед (Іран) 1923 року. Проте частина рукопису, де йшлося про повернення посольства до Багдада, до наших днів не дійшла. А втім навіть із виявленого фрагмента можна отримати інформацію про події початку Х ст. 

Особливий інтерес у книзі Ібн Фадлана становить розповідь про зустріч із представниками народу русів. Довгий час історики різних країн дискутували, хто були ті руси, що їх зустріло арабське посольство на землях Волзької Булгарії. 

Спершу більшість дослідників вважала, що руси — то слов’яни, вихідці з території Давньоруської держави. А нині переважає погляд, що руси — це представники скандинавських народів, що їх зазвичай називають вікінгами або норманами. 

Ібн Фадлан у всіх подробицях розповів про русів, зокрема про незвичайний поховальний обряд — мандрівник став його свідком: 

«Я бачив русів, що прибули у своїх торговельних справах і розташувалися [на березі] річки Атиль (Ітиль, Волга). Я не бачив серед них огрядних, вони подібні до пальм. Вони світловолосі й світлошкірі. Вони не носять ні курток, ні каптанів, натомість їхні чоловіки носять одяг, що прикриває половину тулуба, тож одна рука залишається оголена. Кожен має сокиру, меча й ножа — вони не розлучаються з цим усім. Мечі їхні широкі, франкської [роботи]. У декого з них від кінчика нігтя до шиї — зображення дерев, постатей та всякого такого (мова про татуювання)». 

Цей опис загалом збігається з інформацією, відомою з археологічних знахідок, а ще з письмових джерел. Щодо згаданого вище поховального обряду русів, то він викликав справжній культурний шок в Ібн Фадлана, що вперше побачив, як скандинавські язичники ховають своїх вождів: 

«Одразу по смерті небіжчик має бути похований у землю, де тіло може перебувати кілька днів, поки тривають основні приготування до церемонії його проводів в інший світ. У призначений день тіло слід викопати й перенести на корабель для подальшого спалення. 

Наступний крок після смерті володаря — запитати його близьких і дівчат, що були при ньому за життя, хто з них піде в інший світ разом з ним. Якщо одна з них погодиться, то в жодному разі не можна припустити зміни її рішення, а розпочате слід довести до кінця. 

Треба вийняти небіжчика з могили, вбрати його та перенести до намету, поставленого на кораблі. 

[Треба] підготувати дівчину до підняття на корабель. Перед тим як зійти на корабель, дівчині належить провести обряд привітання зі світом мертвих. Вона має стати на долоні чоловікам, щоб ті піднесли її в повітря. Для відправлення ритуалу їй треба промовити три речення, а чоловіки мають тричі її піднести і тричі опустити. <…> 

Вона сказала вперше, коли її піднесли: „Ось я бачу свого батька і свою матір!“ І сказала вдруге: „Ось усі мої померлі родичі, що сидять!“ І сказала втретє: „Ось я бачу свого господаря, що сидить у саду, а сад гарний, зелений, і з ним мужі та юнаки, і ось він кличе мене — тож ведіть мене до нього!“» 

Після завершення всіх поховальних церемоній корабель підпалював один з родичів небіжчика. Видовище, що його свідком став Ібн Фадлан, справило глибоке враження не тільки на нього, а й на істориків, що ознайомилися з книжкою «Рісале» за тисячу років. Деякі дослідники сумнівалися в розповіді арабського мандрівника: надто незвичною вона їм видалася. І аж після того, як у Скандинавії почали знаходити поховальні кораблі вікінгів, стала очевидною правдивість цього твору. 

Наприкінці 1800-х і на початку 1900-х років у Скандинавії, звідки походять вікінги, виявлено багато подібних поховальних кораблів. Як правило, це були океанські судна, переобладнані для останньої подорожі. Самі вікінги залишили мало письмових свідчень, отже звіт Ібн Фадлана став головним джерелом для науковців, що прагнули зрозуміти, як відбувалося типове поховання на кораблі вікінгів. І текст «Рісале» ясно показує, що посланець халіфату був водночас збентежений і вражений побаченим. 

Остаточно сумніви вчених щодо правдивости розповіді Ібн Фадлана розвіялися після знахідки біля міста Хальден у Норвегії 2018 року. Там виявлено поховання великого корабля вікінгів, здійснене за обрядом, подібним до описаного в «Рісале». 

Мусульманське населення Аль-Андалуса (Іспанії) на момент подорожі багдадських послів до Волзької Булгарії вже не раз стикалося з вікінгами не лише як із купцями й мореплавцями, а й як із розбійниками, що нападали на Піренейський півострів. Щодо людности Близького Сходу, то її знайомство з вихідцями зі Скандинавії лише починалося. 

Історія, розказана Ібн Фадланом, лягла в основу голлівудського фільму «Тринадцятий воїн», що показав мільйонам глядачів, як мусульманська цивілізація ввійшла в контакт із представниками далеких північних народів, про яких у ті часи мало хто чув.