Міфи про пророка Мухаммеда

Український мусульманин, художник Алі Мухаммед

Український художник, що прийняв Іслам оспівує велич Творця через Його творіння. І саму творчість розглядає як поклоніння Всевишньому.

Каленчук Олег Петрович народився 1954 року в Сімферополі. Малювати почав з дитинства. Навчався в дитячій художній школі, потім - у різних учителів. Самостійна професійна діяльність збіглася з початком перебудови (1987), і перші роботи художник продав на набережній Ялти.

Кілька років виставлявся в Москві на Арбаті, де його помітив один із російських меценатів, який виступив організатором виставки акварелей Олега в центральному Будинку художника (1994).

На той час припав справжній розквіт творчості; тоді ж митець прийняв іслам і став підписувати роботи «Алі Мухаммед».

Шестиразова участь у конкурсі акварелей Сімферопольського художнього музею («Бієнале камерної акварелі Криму») принесла художникові два призи глядацьких симпатій і два дипломи першого ступеня. Роботи митця виставлялися в Кримськотатарському музеї, 2006-го відбулася його персональна виставка у відділенні Спілки художників України в Сімферополі.

Роботи Алі Мухаммеда прості своєю складністю, складні своєю простотою. Художник використовує найдорожчі сорти паперу, виготовленого з бавовни (Франці , Англія, Індія). Чому? Акварель не вицвітає, полотно зберігається краще, ніж у сучасному живописі олійною фарбою. Виконання ретельне, тонке, вишукане, нагадує водночас класиків, імпресіоністів, японських або китайських майстрів із привнесенням чогось зворушливо-дитячого, безпосереднього й чистого.

Алі Мухаммед - пейзажист за покликом серця й складом душі. Для вираження того, що йому довіряє природа, він виробив свою особливу мову багатошарового акварельного живопису.

Але сказати, що він самобутній майстер кримського гірського пейзажу, що його образам властива поетичність, означає не торкнутися чогось головного, істотного, що визначає його особливе місце в мистецтві Криму.

Хмари над морем

Не вбачаючи, на перший погляд, у пейзажах Алі «нічого особливого», ми розуміємо, що перед нами рідкісний, унікальний дарунок якогось вродженого бачення, особливого почуття, що охоплює гармонію цілого в природі, «єднання Божого задуму», із яким поєднано й грандіозне, велике й крихітне...

Алі Мухаммед оспівує велич Творця через Його творіння. І саму творчість розглядає як поклоніння Творцеві.

- Коли Ви почали малювати?

- Скільки себе пам'ятаю, стільки й малюю, десь років із п'яти. Малювання стало моїм постійним захопленням. Малював на всьому, що траплялося під руки. Навіть книжки розмальовував.

- Ваші батьки теж художники?

- Ні. Мама - продавець, тато – електрозварювальник. Але вони мене завжди підтримували. І в дитинстві, і коли вирішив вступити до Сімферопольської художньої школи, - я ходив туди довше, ніж передбачала програма. Замість чотирьох - п'ять років.

- У кого Ви вчилися?

- У нашій школі працювало одинадцять чудових викладачів.

- А школа була приватна чи державна?

- Державна. Але вона, схоже, не мала достатнього фінансування, навіть тоді, за часів Брежнєва. Дирекція брала плату за навчання, але, слід завважити, всі педагоги працювали сумлінно. Тими знаннями й навичками, якими вони мене наділили, користуюся все життя. Не вчився я потім більше ніде...

- Акварель уподобали одразу чи шукали себе в різних жанрах, техніках? Яким був Ваш шлях до цієї примхливої і складної техніки?

- Окрім акварелі, яку полюбив одразу, ще освоїв техніку гуаші, а трохи згодом живопис олією. Але мені бракувало терпіння чекати, поки вона просохне...

Із аквареллю все значно швидше й легше, тим паче, що у квартирі чисто. У художній школі також наголос робили на акварелі. Людина, коли в неї щось виходить, цим і продовжує займатися.

Склалося так, що акварель для мене -основна техніка. Один час я працював у темпері-гуаші, що чимось схожа на олію - так само багато білил, можна перекрити, виправити, потім на цьому місці намалювати щось інше. В акварелі такого немає. Тут одразу треба намалювати точно, чітко, без помилок, на одному подиху. Багато художників не люблять через це акварель, вважають її трудомісткою. Мені ж, навпаки, малювати олією здається довго і незручно. Хто до чого звик...

- Якщо полічити, скільки акварелей Ви створили?

- Лік може йти на тисячі. Але скільки точно, - не знаю.

- У Вас були персональні виставки?

- Так. Про дві нагадують буклети-каталоги, до інших їх випустити не вдалося.

- У яких галереях виставлялися?

- Двічі у київському музеї-майстерні Івана Кавалерідзе (2008 і 2009 роки). У сімферопольських кримськотатарському та художньому музеях.

- А перша виставка?

- Вона була в Москві, у центральному Будинку художника. Чоловік, який її влаштовував, схоже, мав чималі кошти. Спочатку він у мене придбав кілька робіт на Арбаті. Їх побачила його теща-мистецтвознавець і сказала: «Це гарний художник. У нього можна купувати практично все». І він запропонував мені: «Давайте я купуватиму всі Ваші роботи, а потім зроблю виставку». Я погодився. Все так і вийшло, згодом виставка відбулася.

- Виставка афішувалась і під його ім'ям?

- Він не зазначав ні себе, ні свого підприємства. Казав: «Я не хочу себе рекламувати». Але попередньо показав роботи експертам, поцікавився їхньою думкою: «Можна?» Вони відповіли «Цілком».

- А скільки було картин на цій виставці?

- Близько п'яти десятків.

- І які відгуки критиків дістали?

- Дуже гарні відгуки. Це був 1994 рік. Тоді роботи нових художників не надто рекламували. А ось знаний московський мистецтвознавець Пацюков перший оцінив мої твори, навіть назвав їхню реальну вартість. Я її побачив на одному комерційному сайті, саме на неї і орієнтувався мій меценат.

- Загалом скільки Ваших робіт він купив? Не лише 50, мабуть, більше?

- Десь близько сотні.

- Упродовж якого періоду?

- Майже три роки купував.

- Відбирав?

- Ні, він брав усе. Коли я привозив чергову порцію акварелей, він лише запитував: «Скільки?» Я називав, платив.

- Але Ви великого бізнесу на цьому не зробили?

- Ні, не зробив. Зате не треба було подовгу стовбичити на Арбаті, чекати покупців... Двічі на рік приїздив до Москви. І мені цього вистачало, аби спокійно жити й працювати.

- Що відчуваєте, коли малюєте свої акварелі?

- Важко сказати. Радість, мабуть. Душевне піднесення, творче поривання.

- Вам уже казали, що бачите навколишній світ якось по особливому?

- Усі художники бачать світ по-своєму.

- Ви порівнювали свої роботи з творами інших художників? Які думки при цьому виникали? Чи хотілося щось удосконалити у своїй творчості?

- Звичайно ж. Коли бачу гарні роботи, намагаюся щось покращити у своїх, досягти їхнього рівня.

- З-поміж сучасників кого вважаєте майстрами акварелі, на яких варто б рівнятися?

- Акварелістів нині дуже мало...

- Тому й запитую. Проте, з іншого боку, Ви знаєте про таку особливість акварелі, як недовговічність.

- Тому й відмовився од звичайних аркушів і фарб. Я став купувати найдорожчий папір, який виготовляють із бавовни. Відомий аквареліст Сергій Андрійка, котрий має свою школу в Москві, каже: «Роботи на папері з бавовни зберігаються довше, ніж сучасний олійний живопис». Є книги, надруковані на цьому папері. Їм уже по триста-чотириста років. Такий папір випускає і фірма «Айшес-Франс».

- І який формат зазвичай замовляєте? 56 на 76?

- Можна варіювати, можна працювати у більших розмірах.

- Яким був найбільший формат акварелі, котру Ви робили?

-114 на 700 міліметрів.

- А що це за робота?

- Натюрморт із арабськими парфумами.

- Ви маєте на увазі флакони?

- Флакони, коробочки.

- Це якесь замовлення було?

- Ні. На замовлення я майже не працюю. Замовляють одне, а я малюю щось інше - не збігається. Замовлення - це річ така делікатна.

- Які з власних робіт Вам найдорожчі?

- Ті, котрі гарно виходять, з якими пов'язані певні переживання.

- Для прикладу щось можете показати?

- У домашній колекції е одна картина. Якось мимоволі виник профіль людини з волоссям назад, хоча це прорис дерева. Форма розташування гілок усередині нагадує класичне арабське зображення слова «Аллах».

- Ця робота була на виставці, - додає дружина Алі. - Мистецтвознавець Рудольф Подосталий звернув на неї увагу і запросив чоловіка взяти участь у бієнале. Він, на жаль, уже пішов із життя. Нині, до речі, відбувається виставка кримських художників, присвячена пам'яті Подосталого. Останнє бієнале влаштували на його честь.

- Рудольф Трохимович уперше побачив мої роботи, коли я приніс їх до художнього музею, аби продати, - веде далі Алі. - Я в нього запитав: «Чи купите?» «Ми не купимо, - відповів, - але роботи мені подобаються».

- Коли це було?

- Років 15 тому.

-І яку він обіймав тоді посаду?

- Заступника директора Сімферопольського художнього музею. Пан Подосталий і започаткував «Бієнале камерної акварелі Криму».

- Скільки разів брали участь?

- Шість. Востаннє - 2007 року. Цього року теж сподіваюся бути серед учасників. Рудольф Трохимович запрошував мене на всі ці бієнале. Глядачі таємно голосували за те, що їм подобалося.

- Які ж нагороди отримували Ви?

- Двічі диплом першого ступеня та двічі приз глядацьких симпатій.

- Щодо Ваших духовних пошуків. Ви були єдиною дитиною у родині. Чи батьки належали до войовничих атеїстів?..

- Ні. Моя бабуся ходила до церкви, і ніхто їй не забороняв брати мене з собою, і мені це подобалось.

- Це було у Сімферополі?

- Так, адже я тут народився і виріс.

- А до якої церкви вона Вас водила?

- До тієї, що поблизу центрального ринку. Там є кладовище і біля нього церквиця.

- Запам'яталося щось із тих відвідин?

- Мене вразило, як люди били поклони, нікого перед ними немає, а вони вклоняються до землі. Тепер уже рідко таке побачиш, хоча у православ'ї, як і в ісламі, поклони є. Запам'ятався ще запах ладану.

- Бабуся навчила Вас «Отче наш...» чи якихось інших молитов?

- Ні. Вона розуміла, що ми живемо у такій державі, де це не схвалюється, і в мене можуть виникнути проблеми.

- А як Ви сприймали тодішнє ставлення до віри? Учителі спростовували існування Бога?

- Учителі у нас не були войовничими атеїстами. І коли я щось таке читав у підручниках, то не сприймав серйозно.

- Треба було духовно зрости чи духовно піднестися, аби над цим замислитися. На щастя, чимало людей стають на цей шлях. А що Вас підштовхнуло до пізнання духовного начала, до віри?

- Пошуки сенсу життя... Все, чим я раніше захоплювався, виявилося безглуздим. А захоплень, повірте, у мене було багато.

- У рухові хіпі також брали участь?

- Брав.

- І як саме?

- Мандрував країною.

- У монастирі православному доводилося жити?

- Ні, але якось у Латвії зайшли до однієї церкви. Коли священик дізнався, що я художник, він сказав: «Подивіться, яке у нас гарне мальовання на бані». А нам саме треба було десь переночувати, тож і запитали: «Чи можна у вас тут спинитися на ночівлю?» А він на це: «Ні, тут спати не можна». То для кого ж тоді вся ця краса, який сенс створювати храми, якщо там не може знайти прихистку подорожній? - так тоді подумалося.

Ханський палац. Азан

- У Вас, можливо, виникла якась серйозна психологічна проблема, життєва чи сімейна, після якої вирішили, що православна церква - не для Вас?

- Ні. Я ходив до церкви на Великодні нічні відправи, але у мене залишалося якесь невдоволення після цих відвідин. Я розумів, як художник, ці образи для поклоніння створили люди. А як же тоді біблійна заповідь: не сотвори собі кумира? Відчував якусь суперечність. А ще, прийшовши до церкви, не знав де і як стати, що робити, засвічувати свічку чи не засвічувати, коли хреститися, куди підходити і до яких образів спершу... Та і з духовенством не поговориш, священики десь у хмарах, неприступні.

- Це можна назвати шляхом до Аллаха чи як?

- Я прочитав багато книг з історії релігій. Той мій московський меценат також перебував у духовному пошуку. Ми всі -з країни атеїзму, і навряд чи хтось із нас був справжнім віруючим.

- Але були мислячі.

- Мислячі, так. І от увесь цей пошук переконував, що не обов'язково бути саме православним. Можна було робити вибір. Люди й обирали - хто буддизм, хто іслам, бо свого часу православна традиція перервалася. Ми переважно сприймали церкву як якийсь музей, а не дім, де треба молитися. Мій московський знайомий тоді сказав: «Перш, ніж визначитися остаточно, треба ознайомитися зі священними книгами - Біблією, Кораном, Бхагавадгітою».

Мені ця ідея сподобалася і я придбав Біблію, Коран, Бхагавадгіту, все це прочитав, відтак довго розмірковував, зважував. Біблію вивчив майже напам'ять. А коли читав Коран, то дивувався, що там присутні й Ісус, і Діва Марія, і всі пророки. Тільки наголошується, що це пророк, а не Бог, що це не син Бога, що Всевишньому не годиться мати дітей, це тільки тварини плодяться задля продовження життя, а Бог є завжди.

Він не потребує ні дітей, ні нащадків, ні продовження роду, ні того, аби хтось виконував якусь роботу за нього, тобто в Корані опис Всевишнього поданий розлого й приступно, він зрозумілий і до душі. Коли читаєш Коран, з ним погоджуєшся, жодних заперечень не виникає, усе звернуто до людей - язичників у душі. Так ось, коли це язичництво прибрати, залишиться тільки Бог. У цьому й полягала місія Мухаммеда, щоб зверталися лише до Всевишнього і у своєму серці місця не залишали ні для кого більше. Коран наділяє людину розумом, очищає її, робить розсудливою. «О, володарю розуму», - так Коран звертається до людей і повсякчас закликає їх до роздумів: «А задумайтесь!».

- Тобто Коран, якщо порівнювати його з Біблією, є менш догматичним. Чи Ви стверджуєте, що це взагалі догматична книга?

- Разом із християнством ширилася і його теорія. Апостол Павло проповідував теорію первородного гріха та його спокутування, саме ця теорія посідає чільне місце в усіх християнських вченнях.

А пророк Мухаммед не розвивав якихось там теорій, а перші десять років свого пророцтва присвятив розповідям про Бога. Адже тільки тоді, коли люди дізнаються, який є Бог, вони виконуватимуть його заповіді.

У юдаїзмі такого поняття, як первородний гріх, немає, тобто це вигадана теорія спасіння людства. І вона потроху занепадає, з'являються нові, як комунізм, наприклад, чи ринкова теорія. Люди хапаються за них, бо їм здається, що це коротший шлях до щастя. А над питанням - для чого ти народжений - не замислюються. А це перша заповідь: «Господа Бога свого возлюби й одному йому служи». Вони ж цю заповідь забули й пішли далі.

Попервах християнство нічим не відрізнялося од ісламу, усі поклонялись одному Богу. Потім перший Вселенський собор, другий, з'явилися нові теорії, аби пояснити все людям. А що пояснити не змогли, казали: «Це таїна».

В ісламі все простіше. Є Всевишній і є ви, вибір за вами: ви йому поклоняєтеся чи ні. Є рай і пекло. У Всевишнього лише два народи - народ раю і народ пекла, а росіян, українців, татар у нього немає.

Це мені заімпонувало.

- Але це могло залишитися на рівні духовних, філософських, теологічних пошуків, а у Вас переросло у щось більше. Вирішили змінити своє ім'я, отже, змінити своє життя й обрати ті принципи, котрі сповідує Коран.

- Мені до душі моральні накази ісламу, за якими в державі не повинно бути таких проблем, як алкоголізм, бездомні діти.

- Коли Ви оформили нове ім'я і здійснили обряд?

- В ісламі все доволі просто. Ви проголошуєте, що немає бога, окрім єдиного Бога, і що Мухаммед його посланець, пророк. Відтак стаєте мусульманином.

- Священик чи духовний отець не потрібні?

- Ні. Треба присутність двох мусульман, аби в судний день вони засвідчили перед Аллахом, що ви це проголосили. Єдине, що промовляти слід арабською мовою.

-І хто були Ваші свідки? Хто перший мусульманин, з ким обговорювали ці питання і хотіли з ним спілкуватися?

- Сабрі-ефенді (ефенді з татарської - пан), котрий працював тоді у центральній мечеті Сімферополя. Він мене привітно зустрів, підтримав. І одразу попередив, що це важко 5 разів на день молитися. Я відповів: «Нічого, я що зможу - робитиму, а чого не зможу -того не буду». І ось уже минуло 15 років. Ми дотепер з ним товаришуємо, спілкуємося, моє життя змінилось на краще. Усе зайве, непотрібне залишилося в минулому.

Іслам - це чистота в усьому. У домі, в душі, помислах, діях. Іслам не залишає без уваги жодної сфери життя людини.

- Ви знаєте, яке ставлення до ісламу зараз і яким воно було раніше. А Ви на цей шлях ступили не потай, не по-сектантському, навіть змінили прізвище та ім'я. Це сталося тоді ж, п'ятнадцять років тому, чи пізніше?

- У перший же рік.

- Що спонукало?

- Те, що люди перебувають у великій омані, у невіданні. Усі наші біди саме через наше невігластво. І поки ми не змінимо свого ставлення до Всевишнього, нічого не зміниться ні в державі, ні у стосунках між людьми. Адже Об'єднані Арабські Емірати, Кувейт - це пустеля, але людям там Всевишній дає благословення.

- Але я бачив і Єгипет, Сирію…

- У Єгипті відмовилися від поклоніння Всевишньому. Почали молитися шейхам, якісь могили обожнювати, й одразу життя погіршилося.

- Із Ваших рідних хтось прийняв іслам?

- Мої мама і дружина.

- Це був їхній вибір? Чи Ви якось на них впливали?

- Пояснював, довго все пояснював. Адже якщо ти хочеш блага всім людям, треба дати благо своїм ближнім.

- За цією логікою - родині, а далі сусідам. А у Вас дійшло до сусідів?

- Ми закликаємо їх і Коран даємо читати, та на все воля Всевишнього.

- Арабську мову вивчили?

- Трохи. Читаю арабською, але з перекладом складніше.

- Ваш крок неординарний, сміливий, чесний. А що Вам принесло окрім духовного спокою, спокою у родині, нове життя? Як поставилися інші люди до того, що Ви стали мусульманином, чи не було якихось проблем?

- Усяке було, та я на те не зважаю.

- Але з іншого боку, нині як мусульманин Ви, можливо, не поважаєте інші релігії, вважаєте їх другосортними?

- Ні, в ісламі віротерпимість закладено. Візьміть, наприклад, Сирію, Йорданію, Палестину - тут поряд з мечетями були церкви. І ніхто їх не ламав. Поряд з християнами жили юдеї.

- Після прийняття ісламу у Вас, певно, щось і у творчості змінилося?

- Я змінився не одразу. Спочатку було більше туману, погода була такою дощовою, похмурою, а потім почало розвиднюватися, фарби стали соковитішими. Теми, пов'язані з якимись жахами, мене перестали цікавити. Натомість вабили квіти, море, а надто гори.

- Тобто ще один міф Ви намагаєтесь розвіяти: іслам несумісний з мороком, безперспективністю.

- Навпаки. Усі свої дипломи, призи я отримав коли вже став мусульманином.

- Ви і в паспорті змінили ім'я?

- Ні, це не обов'язково.

- Тобто іноді пишуть, що Алі Мухаммед - це Ваш псевдонім.

- За ісламом це вважається ім'ям.

- Що Вам це ім'я каже?

- Мухаммед - це посланець Аллаха, один з тих, хто перший прийняв іслам. В ісламі немає негарних імен. Всі імена мають бути красивими.

- Як обирали імена Ваші мама та дружина?

- Мама так і лишилася Вікторією Павлівною. Дружина була Аллою, я її називаю Алія, але потім дізнався, що в арабів теж є ім'я Алла.

- А як назвали дітей?

- Сабрина й Аміна. Аміна (означає вірна) - так звали дочку пророка, а Сабрина (від «сабр» - терпляча) - мати пророка була.

- Хто Ваші найближчі друзі?

- «Скажи, хто твій друг, і я скажу, хто ти» - це ісламська приказка. Наші друзі - це всі люди віруючі. Усі, хто молиться.

Розмову вів Анатолій СЄРИКОВ

Фото Анатолія БЕРЕЖИНИ

За матеріалами газети «Кримська Світлиця»

Посилання на тему:

Українець Олександр став Ахмадом

«Іншалла!»