«Ислам — это очень тяжелый участок работы», — каже агент КДБ в комедії 1990-х «На Дерибасовской хорошая погода». Дивно, але ці слова з уже призабутого російського фільму виявилися мало не пророчими для Ісламу на всьому пострадянському просторі. Ба більше: у гарячих точках Близького Сходу, на вістрі мігрантської кризи в ЄС та в багатьох інших місцях планети — теж. Не таємниця, що мусульман сприймают трохи не так, як послідовників інших релігій, — значно підозріліше, і ця тенденція, хай там як, зберігається багато років. Ліберальніші мусульмани доводитимуть, що це — наслідок хибних стереотипів та упереджень: «Іслам не такий», «Іслам означає „салям“, тобто мир». А радикальніші цитуватимуть коранічне «юдеї та християни ніколи не будуть задоволені тобою, доки не пристанеш на їхню віру» (Коран, 2:120) — мовляв, так і треба, адже «так обіцяв Аллаг». Незалежно від того, хто має рацію, жінку в хіджабі (у нікабі — поготів) сприйматимуть не так, як у звичайному одязі, а на бородатого чоловіка зі «східним акцентом» дивитимуться інакше, ніж на будь-якого типового європейця.
В українських реаліях тема ісламської загрози набула деяких нових значень. Однак вони пов’язані не так зі світовими трендами — ми теж, як і всі європейці, жахаємося «ІДІЛ» — як із пострадянськими. Можна згадати й історію: років із 10 тому ще в українському Криму теж розкручували проблему «ісламістів». То місцеві комуністи в особі нардепа Леоніда Грача розповідали про «бази ваггабітів», то преса лякала, що «татари різатимуть слов’ян», то роздмухували тему самозахоплень. І це попри те, що в Україні мало не в кожному місті є землі, що хтось незаконно привласнив, захопив, «прихопив», та про це згадували лише інколи. А про кримських татар казали цілий час. 2009 року на півострові навіть була гучна справа про викриття якоїсь начебто організації під страшною назвою «Ат-такфір ва ль-хіджра» («Анафема та еміграція»).
Парадоксально, але члени руху «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Ісламська партія звільнення»), що про репресії до них в РФ нині багато говорять у нас, зазнавали тиску й з боку українських спецслужб. Мало хто про це знає, але в Україні є дві мусульманські книги, ще кілька років тому визнані одним із наших судів за «екстремістські». Водночас ми нерідко дивуємося, що в Росії існує чималий список екстремістської літератури. Звісно, порівнювати увагу наших правоохоронних органів до мусульманських громад із тією, яка вона в РФ чи інших країнах колишнього СРСР, — справа марна, адже рівень релігійної свободи в Україні відносно високий, до того ж у багатьох випадках суворість закону компенсується його невиконанням.
Після 2014 року, коли вже призабуте висловлювання Віктора Ющенка про те, що «кримські татари — це єдині справжні українці Криму» набуло нового сенсу, з’явився певний «проісламський сентимент». Віднедавна почали широко святкувати День депортації кримськотатарського народу, волати в різноманітних медіа про злочини, що коїть на півострові РФ, писати про кримських татар-переселенців і взагалі демонструвати значну зацікавленість цією тематикою.
Тепер, коли аналізуємо події 2014-го, зрозуміло, хто й для чого тримав «градус напруги» в Криму, кому була потрібна демонізація кримських татар. Навіть не вдаючись до конспірологічних міркувань, очевидно, що Російська Федерація розігрувала антитатарську карту, щоб мобілізувати проросійську частину жителів півострова. Та й нині, за умов окупації, цей хід лишається дієвим.
На зовнішньополітичному рівні РФ узяла курс на замовчування конфлікту, щоб про Крим узагалі не говорили ні доброго, ні поганого («статус Крыма не обсуждается»), натомість меседжі внутрішній аудиторії транслюються регулярно. Від самого початку агресії Росія спрямувала сили на дискредитацію Меджлісу кримськотатарського народу, а також усіх груп, що їм не знайшлося місця в нових реаліях Криму. Переселенців, що виїхали на материк із релігійних міркувань, російські медіа звинувачують в екстремізмі, тероризмі, пособництві «ІДІЛ» тощо. «Енергоблокада» 2015–2016 років — це взагалі окрема й цікава тема: чого тільки преса РФ не писала про формування «Аскер» Ленура Іслямова, намагаючись утовкмачити в голови пересічних росіян, що з того боку, тобто українського, поряд з американськими найманцями на Донбасі воюють ще й «ісламські екстремісти».
Утім, останнім часом вималювався новий тренд. Коли 2016 року так званою владою «ДНР» був заарештований відомий український учений-релігієзнавець Ігор Козловський (досі ув’язнений), одним із пояснень лідера бойовиків «ДНР» Олексія Ходаковського була начебто спроба Козловського організувати якесь «радикальне мусульманське повстання» в «республіці».
На тих-таки окупованих територіях за останні два роки була припинена діяльність деяких ісламських громад, пов’язаних із так званими хабашитами (неосуфійська група), а також мадхалітами (різновид салафізму). Ба більше, з’явилися досить контроверсійні персонажі: «муфтій Донецької народної республіки» Рінат Айсін, а також «бойовий муфтій Донбасу» (самоназва) Танай Чолханов. За останні кілька місяців у так званій патріотичній (читай націонал-шовіністичній) пресі РФ з’явилася ціла низка статей, про «злочинний план» Туреччини та київської влади з об’єднання українських мусульман проти РФ. А деякі з цих публікацій навіть «перекочовують» до притомних, на перший погляд, видань на кшталт «Новой газеты». Наприклад, у липневій публікації «Меджлис намерен привести мусульман к единству» ідеться про те, як за підтримки Туреччини українські «Брати-мусульмани» збираються будувати мечеть, щоб начебто «нейтралізувати» вплив Духовного управління мусульман України, якому належить київська мечеть «Ар-Рахма». Звісно, та мечеть — і про це відверто пишуть в інших статтях — буде «розсадником екстремізму». А той факт, що за підтримки тієї ж таки Туреччини подібну мечеть збудували й урочисто відкрили в серпні 2015 року в Москві, а в грудні 2016 — у Мінську («православний атеїст» Лукашенко навіть узяв участь у мусульманській молитві, намазі. — Авт.), чомусь анітрохи не бентежить російських пропагандистів. Бо їм, звичайно, можна, а українським мусульманам — зась! Особливо тим, що належать до організацій з активною проукраїнською позицією або ж покинули Крим через належність до політичних рухів, незгодних із присутністю РФ на півострові.
Під шквалом російської критики опинилися й муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саід Ісмагілов (ще у вересні 2014 року він мусив залишити рідний Донецьк і переїхати до Києва), активісти кримськотатарського руху, учасники Євромайдану та АТО, а також ті мусульмани з РФ, що попрощалися з батьківщиною і знайшли притулок в Україні. На жаль, деякі українські ЗМІ, дотепер перебуваючи в полоні інформаційного простору РФ, дуже часто ретранслюють ці фобії. З того, як сприймає кримських татар преса окремих регіонів (наприклад, Херсонщини), помітно, що ісламофобським трендам навіть за нинішніх умов ще далеко до зникнення. Недарма опитування, нещодавно проведене Центром Разумкова, показує, що мало не кожен п’ятий житель Півдня України негативно сприймає мусульман та Іслам загалом.
Попри те що обличчям сучасного кримськотатарського руху залишається ліберальний націоналізм (переважно світського типу), російська пропаганда орієнтується ще й на певний рівень етнофобії. Хоча українське МЗС та інші органи державної влади роблять заяви про переслідування кримських татар окупаційною владою півострова, треба вважати, що потенційний конфлікт цілком можливий і в Україні. Роздмухувати скандали «з нічого», як відомо, у нас уміють дуже добре, особливо за умов майбутніх президентської та парламентської виборчих кампаній.
Трохи дивні ситуації виникають навколо релігійного лідерства кримських татар. Духовне управління мусульман Криму давно перереєструвалося за російським законодавством і фактично діє як типова релігійна інституція РФ (уже відзначилося й антиукраїнськими заявами). Але так само, як у випадку з кримськими громадами УПЦ МП, ніхто в державі не ініціює судового позову та зняття сепаратистів із реєстрації. Так, мотив зрозумілий: РФ одразу використає це на свою користь і почнуться заяви, зокрема й на міжнародному рівні, що це Україна сама відмовляється підтримувати кримських татар і навіть переслідує тих, хто вітав «возз’єднання з Росією». Але ж є інший шлях — формування альтернативи. І така альтернатива, а саме Духовне управління мусульман Криму, вже з центром у Києві, ось-ось має бути зареєстрована в Міністерстві культури України. Однак процес з різних причин гальмують, і, незалежно від того, хто винен, ми пробуксовуємо в інформаційній війні. Те саме стосується й Представництва президента України в Криму, розташованого в Херсоні: на думку кримськотатарських активістів, що вже місяць протестують під його приміщенням, упродовж трьох років діяльності ця установа не виправдала себе та продемонструвала повну бездіяльність, і треба негайно змінювати керівництво. У відповідь представник президента звинуватила активістів у спробах силового захоплення приміщення, тож конфлікт і досі існує. Неважливо, на чиєму боці правда, — ця ситуація потребує якогось вирішення. Як і багато інших, пов’язаних із Кримом, татарами, «стратегією деокупації».
За останні кілька місяців — ця інформація вже є в пресі, хоч резонансу ще не викликала — щонайменше у двох мечетях України, а саме в Сумах і в Житомирі, правоохоронні органи провели обшуки. У першому випадку шукали літературу, у другому — формат кримінального провадження, що нібито якась «невстановлена особа пропагує на території мечеті ненависть». Зброї не знайдено, однак деякі мусульманські книги вилучили для проведення експертизи (хто її проводить і чи проводитиме взагалі — невідомо), матеріали обшуку були надані імамові мечеті. Серед вилучених видань — цілком нейтральні, ба більше, навіть частковий переклад Корану українською мовою з тлумаченням.
Це є суто «внутрішньоісламська» справа, де одні релігійні напрями критикують інших. Проте, на жаль, урешті-решт це впливає на всіх мусульман без винятку, бо пересічний громадянин не розбиратиметься, хто яку громаду відвідує. Бо якщо хтось у чалмі сказав, що чи не всі тут екстремісти, то, мабуть, так і є.
У ставленні до Ісламу помітна вибірковість: те, що в нас дозволено говорити з амвона, не можна говорити з мінбара мечеті. Коли в певних православних громадах поширюють літературу, де прямим текстом ідеться, що ніякої України не існує, а лише «єдіная Русь» із центром у Москві, — це явище не викликає такої реакції, як у випадку з літературою мусульманською. Звісно, звичайною людиною агресія в канонічно-православній літературі сприймається як виняток, тоді як у мусульманській — майже як норма. Особлива увага до емігрантів та осіб, що справді можуть бути пов’язані з «ІДІЛ», — це потрібна справа, але, як показує практика, часто шукають не там, де справді треба.
Не забуваймо ще про один факту: утративши можливості активно торгувати з РФ, чимало наших підприємств переорієнтувалися на Близький Схід і мало не шикуються в чергу, щоб отримати сертифікат «халяль» (посвідчення, що продукти придатні до вживання за нормами Ісламу. — Авт.), тобто фактично дозвіл на експорт товарів до мусульманських країн. Як повідомляє віце-президент Української асоціації халяль-індустрії «Укрхаляль» Лариса Поліщук, розробляється вітчизняний державний стандарт у цій галузі. Україною цікавляться й близькосхідні інвестори, тож якщо в нас раптом стане трендом ісламофобія, їхніх інвестицій наш бізнес не отримає.
Коли дехто з представників влади каже, що РФ робить ставку не на повноцінну агресію, а на «розхитування човна», це дуже схоже на правду: ми так і не можемо сформувати більш-менш чіткий і сталий погляд на «східну» тематику, в якій дуже зацікавлені.
Джерело: Тиждень.ua