Легендарна жінка-воїн, лікар-хірург і прес-секретар батальйону імені Джохара Дудаєва, чеченка за національністю і патріот України за велінням серця, Народний Герой України Аміна Окуєва, яку в останні 2 роки звикли бачити у військовій формі, поділилася неймовірною фотосесією на своїй сторінці в соцмережі Facebook.
На знімках (автор фото − Олександра Лисицька) камуфляжна одежа воїна АТО поступилася місцем жіночному вбранню − єдине, що залишилося незмінним − хустка на голові, елемент традиційного хіджабу істинної мусульманки, якому Аміна не зраджує в будь-яких умовах.
− Ще трохи фото у невластивому для мене вигляді, − супроводжує смайликом-посмішкою публікацію Аміна і зауважує з властивим їй гумором, − Фотосесія в сукні − непоганий засіб проти весняної хандри, але я знаю кращий засіб: багатокілометрові прогулянки в багнюці по щиколотку в повному викладенні. Все-таки це допомагає якісніше… камуфляжний одяг.
Свого часу наш кореспондент мав можливість поспілкуватися з Аміною Окуєвою, і на запитання, що визначило свого часу вибір професії лікаря, жінка-воїн відповіла:
− Крім того, щоб приносити користь суспільству в цілому і рятувати людей, у мене була ще одна конкретна мотивація. Зараз, думаю, я можу про неї сказати публічно. На момент мого вступу до медичного університету у мене Вдома, в Чеченії, був розпал другої російсько-чеченської війни. Лікарів катастрофічно не вистачало. Поранені партизани часто болісно гинули від цілком операбельних ран через неможливість доставити їх в лікарню (їх би там не вилікували, а лише продовжили муки, передавши в руки російських і кадировських катів). Я вирішила стати лікарем, щоб допомогти, в першу чергу, своєму народові, який потребував кваліфікованих медиків. Саме з цієї ж причини я спочатку визначила для себе хірургію як спеціалізацію в медицині. І я дуже прагнула до того, щоб стати хорошим фахівцем в найкоротші терміни. На жаль, лікарем швидко стати неможливо, і за час мого навчання ситуація склалася так, що мої знання і навички стали в нагоді вже тут − для захисту країни, яка дала мені можливість отримати медичну освіту. Правда, в боротьбі з тим же ворогом.
Що формувало Вас як особистість? Що вплинуло на Ваш характер?
− Крім загальноприйнятих речей, таких, як вроджені якості, основи виховання і зустрічі з людьми, величезну роль у формуванні людини відіграють книги, з якими вона йде по життю.
Для мене стрижень усього − релігійна основа у вигляді священного Письма − Корану, а також Сунни. Але невід’ємною частиною мого внутрішнього світу є й інші книги. Мій характер складається з невтомної жадоби до життя Джека Лондона; стійкості в боротьбі проти несправедливості Ремарка; доброти і мудрості Льва Миколайовича Толстого; жорсткості і реалізму Хемінгуея; тонкого гумору О’Генрі; войовничого духу Кіплінга; загадковості Булгакова; романтичного трагізму Ахматової…
Важливе місце займають чеченські письменники і поети. Для мене дуже цінний вистражданий дух свободи нашого народу, відбитий в творах Зелімхана Яндарбієва, Абузара Айдамірова, віршах Апті Бісултанова. А не так давно я відкрила для себе багатий світ української літератури. Як тільки буде хоч трохи більше вільного часу, думаю, що і там зачерпну багато корисного для себе. Адже формувати свій характер і покращувати свою людську суть ніколи не пізно.
Аміно, слово «війна» − жіночого роду, але жінка на війні − явище досить рідкісне. Наскільки взагалі це є поєднуваним?
− Це такий штамп щодо жінок. А що вже говорити, коли жінку, як то кажуть, «довели», зруйнувавши її життя, убивши її близьких… Така жінка може стати набагато більш послідовним, непримиренним і жорстоким бійцем, ніж більшість чоловіків.
Ваша участь у відстоюванні суверенітету і територіальної цілісності нашої країни зробила Ваше ім’я символом дієвого і безкомпромісного прагнення до правди, до перемоги добра над злом, боротьби за справедливість. Що, на Ваш погляд, відрізняє «звичайну людину», досить пасивного мирного обивателя від пасіонарної, здатної переступити страх та інстинкт самозбереження особистості?
− Дійсно, я іноді відчуваю таке ставлення. Особливо, коли люди на вулицях впізнають, підходять і висловлюють слова подяки. Мене таке ставлення навіть дещо лякає. Адже я − цілком звичайна людина, з купою своїх недоліків і дивацтвами, які, втім, напевно, якраз і стали основою моєї популярності. Я дійсно кажу те, що думаю і як відчуваю. І роблю те, що вважаю правильним.
Так може кожен. Просто пріоритети для всіх різні. У цьому й відмінність. Головне: поставити правильне завдання, правильне з моральної точки зору, а потім всі зусилля докласти для його здійснення. Я вірю в те, що нічого не станеться з людиною, крім того, що приписано йому Всевишнім.
Абсолютно всі не можуть піднятися і піти в зону АТО… Але багато й тих, хто поставив себе в позицію стороннього спостерігача, заявляючи, що «це не моя війна». Багато хто плутає поняття «Батьківщина» з поняттями «уряд»,«керівництво країни». Я це веду до того, що у Вас, як ні в кого іншого, могла б бути образа на українську державу, що так довго утримувала в катівнях Вашого чоловіка, але це жодним чином не позначилося на Вашій участь в боротьбі за Батьківщину…
− Кожен повинен робити те, що він вміє робити найкраще. Робити це щиро, з усією віддачею і на благо своєї Батьківщини і народу. Наприклад, є людина, у якої налагоджений бізнес, який заробляє хороші гроші, частину з яких витрачає для забезпечення армії. Якщо ця людина все кине і піде на фронт, багато шансів, що його бізнес постраждає і допомагати він зможе менше або зовсім не зможе. Думаю, відповідь очевидна: чим бути на фронті рядовим стрільцем, швидше за все, посереднім, нехай краще ця людина працює і допоможе декільком батальйонам, а то і бригадам. Більш того, я думаю, що повинна бути введена офіційна можливість відкупитися від служби в армії, тобто, щоб ті кошти, які все одно хтось платить нечистим на руку медикам або військкомам, пішли цілком легально в касу на забезпечення армії. Ті, хто не хоче служити, тим більше на фронті не потрібні. Слабкі духом і тілом люди − лише перешкода на війні.
Ваші функції в АТО? Хто Ви більше: лікар, прес-секретар, боєць?
− Свою функцію як лікаря я свідомо обмежую. Це тому, що розумію: якщо трапиться щось таке, де дійсно потрібно буде втручання лікаря − мене залучать в будь-якому випадку. А якщо позиціонувати себе винятково як медика, то так всю війну і просидиш в медсанчастині, що в мої плани, зрозуміло, не входить.
Я намагаюся опанувати всі можливі навички, корисні на війні: чим більше вміє і знає людина − тим більше від неї буває користі в різних екстремальних ситуаціях, коли необхідно швидко ухвалити рішення, особливо, якщо інші розгубилися. Оволодіння ж суміжними спеціальностями в армії для військових підрозділів розвинених держав − норма. Тобто найбільше цінуються бійці, які можуть за необхідності замінити вибулого товариша.
Ваше ставлення до того, що на боці терористичних квазідержавних «республік» воюють бойовики з Чечні, які називають себе мусульманами?
− Іслам відрізняється від побутового християнства, де людина може говорити і робити все, що завгодно. Можна вчинити дії або сказати слова, які виводять з Ісламу. Якщо людина, яка називає себе мусульманином і навіть виконує мусульманські обряди, при цьому воює на боці ворогів цієї релігії, то мусульманином вона вважатися не може. Очевидно, що російська імперія є історичним ворогом мусульман, а путін, кадиров та інші сучасні тирани знищують мусульман тільки через дотримання релігії. Тому людей, які борються на боці цих нечестивців, одновірцями я не вважаю. Навпаки, зневажаю їх ще більше, ніж інших терористів за те, що вони зрадили і продали свій народ і свою релігію.
Кажуть, що ніщо так не ріднить, не згуртовує людей, як перенесені разом труднощі. Бойове братство − особлива грань людських відносин. Що ж так цементує і зближує абсолютно різних людей, з різними характерами, культурами, рівнем освіти, інтелекту і багатьох інших якостей?
− У відносинах між людьми на війні діють приблизно такі ж закони, як і в мирному житті. Все природно: з кимось характером сходишся, з кимось − не дуже. З кимось більше спільних інтересів, з кимось − менше. Єдина відмінність в тому, що на фронті все відбувається набагато швидше. Можна за кілька тижнів так здружитися з людиною, як не здружився з товаришами, з якими знайомий все життя. У той же час, деякі люди показують такі свої якості, за які відразу перестаєш їх поважати, хоча в мирному житті міг би довгі роки спілкуватися з ними і не помітити цих якостей. Одним словом, на війні той самий «пуд солі» з’їдається набагато швидше. І якщо вже виникла фронтова дружба, то це на все життя.
Що допомагає не озлобитися в умовах війни? Як не «розкиснути» після втрат?
− Війна в будь-якому випадку озлоблює. Це природний процес: якщо все, що відбувається, сприймати близько до серця і залишатися сентиментальним, то психіка може не витримати. Це залежить від тих якостей, які були сформовані в людині, а також від оточення, в першу чергу хорошого командира, який наставлятиме, показуватиме власний приклад, контролюватиме і піклуватиметься про своїх бійців. Мені з цим пощастило: на цій війні було двоє людей, які допомагали мені порадами і повчаннями, їх я вважаю своїми командирами. Одного з них я назвати не можу, але він говорив мені: «Пам’ятай, солдат − це не вбивця, а захисник, і наше завдання на війні − в першу чергу захищати». І, звичайно, це Іса Мунаєв, який відомий всім в Україні. Це була людина високих моральних якостей. Він втратив у війнах на нашій Батьківщині дуже багато близьких людей, але це не зробило його жорстоким, він завжди своїм власним прикладом показував нам, якими треба бути.
Знаєте, російська пропаганда дуже добре працювала всі ці роки, і нас, чеченський опір, представили в очах всього світу та українців зокрема, як жорстоких і безпринципних вбивць. Насправді ж, все було з точністю до навпаки. Наведу один приклад, який найкраще ілюструє, на мій погляд, те, що означає залишатися Людиною на війні: у 2000 році, незабаром після початку другої російсько-чеченської війни, коли армія Ічкерії була змушена виходити з оточеної столиці − міста Джохара (Грозного), дізналися, що вихід з міста заміновано, хтось запропонував пустити вперед російських військовополонених, мовляв, їх не шкода… і тоді Лечі Дудаєв (мер Грозного) сказав, що вони теж люди, і що нам не варто уподібнюватися до росіян. Попереду повинні йти ми самі − командири. З ним погодилися всі. Лечі хотів піти першим, але його відсторонив Шаміль Басаєв і пішов вперед. Через кілька кроків він підірвався. Йому відірвало ступню. Тоді вперед вийшов Лечі Дудаєв і теж через кілька кроків підірвався і загинув… За ним «розміновувати» прохід своїми тілами пішли інші чеченські генерали. Так вони і йшли, підриваючись і прокладаючи своїми тілами дорогу іншим, серед яких були і російські військовополонені…
А от не розкиснути після втрат − це, мабуть, найскладніше завдання на війні. Думаю, загального рецепту від цього немає. Я дуже довго «збирала себе по шматках» після загибелі нашого командира − генерала Іси Мунаєва. І зараз його часто болісно не вистачає… Напевно, тільки час лікує ці рани. Хоча, скоріше навіть не лікує, а, як сказав Ремарк, «закриває їх зверху марлевою пов’язкою».
У суспільстві накопичилася певна емоційна втома, і у багатьох виникає якась психологічна глухота і сліпота до об’єктивної (наскільки це можливо) інформації про те, що відбувається на лінії зіткнень. І якщо для людини цивільної така розкіш дозволена, то неадекватна оцінка ситуації в умовах війни в прямому сенсі смерті подібна. Наскільки складно утримуватися від спокуси приймати бажане за дійсне?
− У військовослужбовців у зоні АТО, думаю, таких «рожевих окулярів» не буває. Я б навіть сказала, що свідомо ми завжди готуємося до гіршого, правда, обговорюємо ці варіанти розвитку подій тільки між собою, не інформуючи про це цивільних. В принципі, така перестраховка − правильне рішення, а якщо найгірші прогнози не збулися, то можна тільки порадіти.
Зрозуміло, що народ втомився, в чомусь розчарувався, в чомусь розслабився, але цього не можна допускати. Після кривавих подій (2015 року − ред.) під Верховною Радою в Києві ми бачимо, що кремль вирішив перенести свої зусилля на центральну Україну. Тому, на жаль, треба бути готовими до того, що провокації, зокрема і з жертвами, можуть відбутися в будь-якій частині України. І це ні що інше, як одна зі складових гібридної війни, яку веде проти нас російська імперія.
Чим Ви займатиметеся після перемоги? Яким Ви бачите своє майбутнє?
− На мій погляд, не можна говорити про повну перемогу до тих пір, поки система, яка існує в російській імперії, сама ця імперія не буде зруйнована.
Якщо не буде необхідності захищатися зі зброєю в руках, але потрібно буде боротися з російською імперією на світовій арені з інформаційної, політичної, економічної точок зору, то я всі свої зусилля докладу до цього.
Якщо ж говорити про повну перемогу, то, звичайно, хотілося б повернутися на Кавказ. По-перше, за ті роки, що я не могла бувати в Чеченії, я сильно скучила, а по-друге, наш досвід, знання і бажання побудувати справедливу державу там будуть потрібніші, ніж в Україні.
