Саід Ісмагілов: «Мусульмани України здали свій іспит на громадянську зрілість»

Саід Ісмагілов: «Мусульмани України здали свій іспит на громадянську зрілість»
Саід Ісмагілов: «Мусульмани України здали свій іспит на громадянську зрілість»
17.03.2017
Оцініть статтю: 
(376 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Що змінилося на півострові через три роки після анексії, який шлях за цей час здійснила материкова Україна і чи є місце на ментальній карті країни для тимчасово окупованого Криму? Слухайте і читайте інтерв’ю «Диктофону» з гостем програми  шейхом Саідом Ісмагіловим.

У вас є особистий емоційний ряд, пов’язаний із Кримом?

 Так, до того ж, він пов’язаний із початком мого релігійного досвіду. Вперше в житті я потрапив у мечеть в Криму, це була ханська мечеть у Бахчисараї. Я тоді жив у Донецьку, мені було чи то 15, чи то 16 років, а на півострові якраз проводився літній табір для мусульманських підлітків. Коли настала п’ятниця, нам всім сказали, що ми підемо на джума-намаз, а до цього я ніколи не був на п’ятничній молитві. І знаєте, Всевишній Аллаг забажав, щоб я вперше в житті потрапив на п’ятничну молитву саме в ханську мечеть в Бахчисараї, в цей історичний комплекс, де напівтемрява, дуже високий звід, дерев’яні стелі, стіни. Це незабутнє враження.

Після цього я щороку по кілька разів бував у Криму  в Сімеїзі. Російська пропаганда говорила, що там готують бойовиків, терористів, а ми вчилися читати священний Коран, вивчали певні практичні і моральні норми, ходили на море двічі на день. Це, власне, і підштовхнуло мене до того, щоб я вступив до ісламського університету і далі все своє подальше життя пов’язав з Ісламом.

У мене в Криму дуже багато друзів. До того ж, я дуже люблю кримськотатарську кухню, хоча я і не кримський татарин. І звичайно ж, чарівна природа  вона прекрасна навіть взимку. Це дуже дороге та любе моєму серцю місце.

Часто говорять, що є ментальна карта України, в яку вписана кожна область. Полтава  як батьківщина української літературної мови, Львів  як точка зібрання українського політичного проекту. Але дехто відзначає, що Криму на цій ментальній карті України не було або що він був вписаний лише пунктирно. А якби ви намагалися його вписати, то через що?

 Дійсно, Крим слабо вписаний у ментальну карту України, тому що він був кримськотатарським. Я б уписував Крим в українську ментальність трьома пунктирами  козацтво, чумацтво і кримські татари.

Адже здорова нація не заперечує жодну частину себе. Я думаю, що потрібно сприймати кримськотатарську культуру як частину вже сучасної історії України. І якщо українець бачитиме, що кримський татарин  це такий же побратим, то всі нерозуміння і напруження зникнуть.

Часто звучить думка, що Україна почала всерйоз домовлятися про саму себе після 2014 року. А як, на ваш погляд, почав звучати соціальний договір між традиційно християнською Україною та українськими мусульманами?

 2014 рік став ще й роком початку взаємної інтеграції християн і мусульман України. До цього ми жили нарізно. Більшість українців не знало, що у нас є свої мусульмани. До них ставилися насторожено, іноді вороже, вважали, що в основному це іммігранти. Майдан та окупація Криму відкрили для України кримських татар і взагалі мусульман, настало довгоочікуване прозріння. Люди побачили, що Україна велика, різна.

Я відчув цей тренд з самого початку, коли на Майдані кримські татари з’явилися. Тоді я вже зрозумів, що потрібно робити все, щоб спробувати прискорити цей процес і зняти взаємне напруження і недовіру. Чим я міг його прискорити? Потрібно проповідувати, що ми повинні поважати українську незалежність, територіальну цілісність, підтримувати добрі відносини, поважати і вивчати українську мову, поважати і добре ставитися до української культури. Я завжди проповідую серед мусульман: ніякої ворожості до інших проявів культури, навіть до тих, які для нас  мусульман  неприйнятні.

Ви про гастрономічні речі зараз?

 І про гастрономічні речі також. Або, припустимо, християнські свята. Мусульмани можуть говорити: ну це ж не наші свята, чому ми повинні до них добре ставитися? Я кажу: ми не повинні їх святкувати, але привітати людину, друга, сусіда, можливо, навіть родича зі святом  так. Визнавати і розуміти, що це культура наших друзів і що вони так само, як і ми, мають право відзначати свої свята  це нормально. Ми повинні шанобливо ставитися до цього і просити, щоб вони шанобливо ставилися до нас.

У Криму постійно були конфлікти між кримськими татарами і проросійськими населенням. І потім мусульмани півострова почали виїжджати в інші регіони України, на жаль, з набором цього негативного досвіду. Наприклад, послідовники Ісламу приїхали до Львова і почали вимагати, щоб тут терміново звели мечеть. Львівська громадськість здивувалася: чому так агресивно налаштовані? Ви впевнені, що для кількох сотень людей потрібно обов’язково мечеть? А як сприйме це громада? Може, давайте ми спочатку якось м’якше це питання вирішимо? Я приїжджаю на зустріч з мусульманами і християнами у Львові і кажу: давайте ми зробимо ісламський культурний центр, де ми збиратимемося, молитимемося, проводитимемо всі необхідні наші обряди, свята, але не напружуватимемо навколишню громадськість. Люди на мене дивляться і кажуть: ну як, треба ж домагатися, ми ж повинні боротися за це. Я кажу: так не потрібно тут боротися, тут не вороги навколо вас. Тут люди, які реально вас люблять, поважають, співчувають, співпереживають. Ми повинні навпаки показати цим людям, що ми всіляко готові йти на компроміси, на діалог, показувати, що ми не будемо ініціювати конфлікти. Якщо громадськість не готова, окей, вона не готова. Зараз у Львові є і синагога, і вірменський храм. І до того моменту, як це було побудовано, минув час, люди повинні були звикнути, щоб спокійно ставитися до прояву іншої культури. І коли ми цього досягнемо і якщо в цьому тоді ще буде необхідність, тоді ми з місцевою громадою Львова розмовлятимемо.

У Росії провладні спікери люблять говорити про те, що Україна  це гомогенна християнська країна, яка не має досвіду комунікації з мусульманами, на відміну від Росії, де мусульмани складають до 12% населення. І на цій підставі вони роблять висновок, що Росія для мусульман куди більш дружня країна. Це відповідає реальності?

 Це абсолютна неправда. Ситуація з Ісламом і мусульманами в Росії дуже тяжка. Градус нетерпимості дуже високий. Росія силою приєднувала до себе території: завоювання Кавказу, війни в Середній Азії. Якщо ми візьмемо більш ранній період, то це знищення Казанського ханства, Астраханського ханства. Мусульмани в Росії завжди були ущемленою в правах меншістю.

Зараз ця нетерпимість тільки наростає. Пік її припав на дві чеченські війни, коли до мусульман ставилися дуже агресивно. Я вчився в Москві в ісламському університеті якраз під час другої чеченської війни, і те, що я більше схожий на слов’янина, мене дуже рятувало. Були і скінхеди, і побої, і погроми, і міліція постійно заарештовувала мусульман прямо біля мечеті.

Причому на рівні держави і законодавства теж все не безхмарно. Починаючи від списків забороненої літератури і закінчуючи переслідуванням за інакомислення. У Росії руйнувалися мечеті, вбивали релігійних діячів. У Ставропольському краї вбито більше 10 осіб, імамів-служителів. У російських духовних управліннях імами і муфтії або самі повинні бути в ФСБ або до них повинні бути приставлені люди з ФСБ, які контролюють всю діяльність. У нас в Україні нічого подібного немає. У нас ніколи не було знесено жодної мечеті, немає скінхедів і погромів, і немає неприйняття мусульман на побутовому рівні. І мусульманське суспільство це цінує.
Тому коли на Донбасі тільки почалася ця хвиля сепаратизму, ми зібралися з імамами Донецької і Луганської області, я у них запитав: яка ваша позиція? І 90% присутніх священнослужителів сказали  ми на боці України, це наша батьківщина.

І така ж ситуація була в Криму. Жорсткі репресії проти мусульман на півострові не зупиняють людей, вони потай продовжують чекати, коли нарешті повернуться в нормальну вільну країну. І це проявляється навіть у формі офіційної непокори духовним лідерам, які перейшли на російський бік. Просто їх не запрошують на заходи.

В Україні йде вироблення нового соціального договору. Вам не здається, що одночасно наростає драматична ціннісна різниця між материком та півостровом, який після анексії Росія занурила в таку собі криогенну заморозку?

 Зараз в Криму йде розшарування на офіційну релігійність і підпільну. Офіційну там контролює держава, зокрема і через своїх священнослужителів. На Донбасі така ж ситуація. Люди, які приїжджають з окупованих територій, кажуть, що приїхали подихати свободою. Хочуть зайти в мечеть, знаючи, що за ними не стежать.

Мені важко сказати, до чого призведе таке розшарування, коли у нас тут свобода, коли мусульмани стають абсолютно нормальною частиною українського суспільства, а в Криму все навпаки. Але сподіваюся, що люди не зламаються. Зрештою, у мусульман є великий досвід збереження своєї релігійності у підпіллі.

Є думка, що релігійне невіддільне від політичного. Що ті ж мусульманські громади  це завжди важіль для впливу на країну з боку або Анкари, або Ер-Ріяда. Можете щось заперечити?

 Нам зовсім не потрібно побоюватися того, що мусульмани України потраплять під вплив іноземних центрів просто тому, що нас мало, і ці центри не мають такого великого впливу. До того ж, в мусульманському світі не склався один центр, як, наприклад, Ватикан у католиків. У одних мусульман центр  це Стамбул, в інших це Ер-Ріяд, у шиїтів  а азербайджанці це переважно шиїти  Іран.
У більшості наших громад йде робота над тим, щоб наші одновірці орієнтувалися не так на закордонні релігійні центри, а все-таки відчували себе мусульманами України. Цей процес, звичайно, не одномоментний, але він ітиме. Мусульмани України здали свій іспит на громадянську зрілість.

Джерело: LB

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.