Мухаммад Асад про к'ада і к'адар

Мухаммад Асад про к'ада і к'адар
Книга The Road to Makkah
06.03.2017
Оцініть статтю: 
(37 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Пропонуємо увазі читачів уривок із книги видатного мусульманського мислителя і громадського діяча Мухаммада Асада «Шлях до Мекки». Мухаммад Асад (1900–1992) описує свою повну вражень подорож Сходом. Наведений нижче дивний випадок  використано ним для ілюстрації понять к'ада і к'адар, хоча прямо про них тут нічого не сказано. Однак, як відомо, інколи хороший приклад прояснює якесь складне поняття набагато краще, ніж розлогі теоретичні міркування...

...Все це сталося близько восьми років тому, коли я подорожував, пересуваючись верхи на коні у супроводі мого татарського слуги Ібрагіма, з Шираза в Керман, що на півдні Ірану — це віддалений, мало населений район біля озера Ніріс, що характеризується бездоріжжям. У всій окрузі не було сіл. З півдня цей район відмежовувався Кух-і-Гушнеган, «Голодними горами», а на півночі він переходив у болота, які прилягали до озера. Опівдні, коли ми обігнули ізольований пагорб, раптово перед нашими поглядами постало озеро: нерухома зелена поверхня без жодного руху чи ознаки життя, вода в ньому була настільки солона, що риба не могла в ній вижити. За винятком небагатьох покалічених дерев і пустельних чагарників, засолений ґрунт біля берегів озера був непридатний для зростання будь-якої рослинності. Земля була злегка покрита брудним снігом, за яким, на відстані в приблизно двісті ярдів від берега, проходила ледь намічена дорога.

Прийшов вечір, а караван-сараю* Хан-і-Хет — наша мета для ночівлі — все ще не було видно.  Але ми повинні були дійти до нього за будь-яку ціну: ні вдалину, ні вшир тут більше не було іншого поселення, а близькість боліт робила просування у темряві надзвичайно небезпечним. Насправді вранці нас застерігали, щоб ми не відправлялися туди самі, бо один неправильний крок міг легко призвести до раптової смерті. Крім того, наші коні були дуже втомленими після довгого денного переходу тванистим ґрунтом, їх треба було нагодувати і дати їм відпочити.

З настанням ночі почався проливний дощ. Ми скакали, мокрі, похмурі й мовчазні, покладаючись на інстинкт наших коней більше, ніж на власний зір. Пройшли години, а караван-сарай все не з'являвся. Можливо, ми проїхали повз нього в темряві і тепер нам доведеться провести ніч під відкритим небом, під дощем, який ставав сильнішим... Копита наших тварин хлюпали у воді, намоклий одяг щільно прилипав до наших тіл. Морок і темрява приховували від нашого зору потоки води, ми змерзли до самих кісток, але усвідомлення близькості боліт змушувало здригатися ще більше. Коні могли в будь-який момент втратити твердий ґрунт під копитами  і тоді «змилується над вами Аллаг», як нас застерігали вранці.

Я їхав попереду, а Ібрагім, ймовірно, на відстані десяти кроків позаду. Знову і знову спливала страхітлива думка: «Чи не лишили ми Хан-і-Хет позаду нас у темряві? Що за кепська перспектива — провести ніч під холодним дощем, але якщо ми проїдемо далі, як бути з болотами?».

Раптом з-під копит мого коня почулось чавкання, я відчув, що тварина ступає в трясовину, трохи занурюється в неї, з шаленством витягує одну ногу, а потім знову ступає — і одна думка пронизала мою свідомість: болото! Я натягнув віжки і встромив шпори в боки коневі. Кінь високо задер голову і почав з шаленством працювати ногами. Моя шкіра покрилася холодним потом. Ніч була настільки темною, що я не міг бачити навіть власні руки, але через конвульсивні здригання тіла коня відчув його відчайдушну боротьбу з обіймами болота. Не задумуючись, я схопив батіг, який зазвичай без діла висів у мене за зап'ястям, і стьобнув коня по крупу що є сили, сподіваючись, що це спонукає його докласти більше зусиль, бо стоячи на місці тварина потонула б, а разом з ним і я, все глибше і глибше занурюючись у трясовину... Незвична до такого жорстокого побиття, нещасна скотина — кашгайський жеребець надзвичайної сили і прудкості — здибилася на задні ноги, знову стала на всі чотири, напружуючись і задихаючись намагалася вибратися з трясовини. Він підстрибував, зісковзував, змушував себе просунутися вперед і знову зісковзував — і весь цей час його копита відчайдушно били м'яку, тванну рідоту...

Якийсь загадковий предмет просвистав у мене над головою... Я підняв руку й отримав сильний, незбагненний удар... але звідки? Час і думка сплелися і прийшли в сум'яття... Крізь шум дощу і тяжке дихання коня я міг чути, протягом секунд, які здавалися годинами, безжалісний звук болота, що нас засмоктує... Кінець мав бути близько. Я вивільнив ноги із стремен, готуючись вистрибнути із сідла і спробувати врятуватися самостійно, коли несподівано копита коня ступили на твердий ґрунт, раз, другий... і з зітханням полегшення я натягнув віжки і зупинив змучену тварину, щоб вона постояла і відсапалася. Ми були врятовані...

Тільки зараз я згадав про свого компаньйона і покликав його, сповнений жаху: «Ібрагіме!». Відповіді не було. Моє серце завмерло.

«Ібрагіме!...», — але навколо мене були тільки морок і дощ. Йому не вдалося врятуватися? Захриплим голосом я знову покликав його: «Ібрагіме!».

А потім, і в це майже неможливо було повірити, здалеку пролунав ледве чутний крик: «Тут... Я тут!».

Тепер я був вражений: як могло таке статися, що ми опинилися на такій великій відстані один від одного?

«Ібрагіме!».

«Тут ... тут!», — орієнтуючись на ці звуки, ведучи коня за віжки і ретельно перевіряючи кожен дюйм грунту ногами, я повільно пішов назустріч чутному здалеку голосу. І це був Ібрагім, він спокійно сидів у своєму сідлі.

«Що сталося з тобою, Ібрагіме? Ти теж потрапив в болото?».

«Болото...? Ні, я просто призупинився, коли ти раптово, і я не знаю чому, помчав геть».

Помчав геть... Загадка була розгадана. Боротьба з болотом була лише плодом моєї уяви. Ймовірно, мій кінь просто ступив на повну рідкого бруду вибоїну а я, вважаючи, що нас затягує трясовина, шмагав коня так, що він перейшов на шалений галоп. Обдурений темрявою, я вирішив, що просування тварини вперед — це відчайдушна боротьба з трясовиною, і сліпо помчав у ніч, не знаючи, що на рівнині багато сучкуватих дерев... Ці дерева, а не болото, були справжньою і безпосередньою небезпекою: маленька гілочка, яка вдарила мою руку, могла виявитися і великий гілкою, яка б розкроїла мені череп і таким чином поклала б край моїй подорожі у невідміченій могилі на півдні Ірану...

Я був злий на себе, злий удвічі, тому що тепер ми втратили орієнтацію і не могли знайти шлях. Тепер нам ні за що не знайти караван-сарай...

Але я знову помилився.

Ібрагім зліз з коня, щоб обмацати землю руками, сподіваючись таким чином відшукати дорогу; і поки він лазив рачки, його голова раптово вдарилася у стіну — у темну стіну караван-сараю Хан-і-Хет!

Якби не моє уявне засмоктування в болото, ми могли б загубитися, пропустити караван-сарай та опинитися в болоті насправді, яке, як ми потім дізналися, знаходилося на відстані всього лише двохсот ярдів від того місця, де ми були...

Мухаммад Асад

Джерело: книга The Road to Makkah, стор 32–35, видання 2004 р.

*— заїжджий двір для караванів на торгових шляхах і в містах.

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.