На VI Міжнародній ісламознавчій школі, що триває в Одесі на базі Ісламського культурного центру організації «Аль-Масар», свою доповідь «Мусульмани у Північній Європі: спільноти, інституції, державна політика» представив завідувач сектору східної філософії відділу релігієзнавства Інституту філософії НАН України Олег Ярош.
Нагадаємо, захід, тема якого цьогоріч визначена, як «Іслам в сучасному світі: історичний, культурний, інтелектуальний простір», організували Український центр ісламознавчих досліджень, Громадська спілка «Всеукраїнська асоціація «Альраід» та Міжнародний інститут ісламської думки (IIIT, International Institute of Islamic Thought).
Представлена доповідь супроводжувалася інфографікою та містила детальний аналіз різних аспектів заявленої теми, зокрема динаміки мусульманського населення у країнах Північної Європи, мусульманських громад та організацій, державної політики щодо мусульманських організацій і громад, навернення в Іслам тощо.
Як зазначив Олег Ярош, Іслам у Північній Європі — це феномен, пов’язаний із етнічними діаспорами і наверненням в Іслам місцевих мешканців. Винятком є Фінляндія, де існує невелика татарська спільнота, яку можна вважати автохтонною, або, скоріше, історичною діаспорою. Поява мусульман у цих країнах пов’язана із трудовою міграцією і хвилями біженців і політичних мігрантів з Леванту, Ірану і Балкан.
— В останню чверть ХІХ ст. розвивалися активні економічні зв’язки між Фінляндією та Поволжям, звідки, переважно із Нижнього Новгороду, сюди приїздили татари, які й утворили першу мусульманську спільноту у Північній Європі. Після того, як у 1920 році країна проголосила незалежність, вони стали її громадянами. В 40-ві роки певна частина татарської спільноти переїхала до Швеції.
Учений повідомив, що в країнах Північної Європи Іслам має переважно інституціоналізований характер і представлений офіційними релігійними організаціями з фіксованим членством, оскільки від кількості членів залежить розмір щорічної державної дотації. Також існують мусульманські об’єднання за етнічними ознаками, наприклад, «Боснійська ісламська національна асоціація» в Швеції, «Фінська ісламська асоціація», яка об’єднує мусульман татарського походження, або за доктринальними ознаками, як шиїтська «Вілая організація» в Данії, барелвійська «Джама’ат Ахле Сунна» та деобандійський «Ісламський культурний центр» в Норвегії, й осередки міжнародних місійних організацій «Таблігі Джама’ат» та «Мінхадж аль-Куран» у Данії та Норвегії.
Олег Ярош окремо зупинився на діяльності просвітницьких організацій, які проводять різноманітні лекції, курси та літні школи, аудиторією яких є новонавернені та етнічні мусульмани другого і третього поколінь:
— У Швеції це «Ісламська академія», «Інститут аль-Газалі», «Равда інститут», «Сідрат аль-Мунтаха». Найбільшою з них є «Ісламська академія» в Мальме, якою керує шейх Саалахуддін Баракят. Академія пропонує різноманітні курси безкоштовно і за невелику плату, які включають в себе спеціалізовані та’алім заняття (підготовка вчителів релігії та імамів), заняття з арабської мови, каліграфії, для молодих родин, жінок, дітей, духовного розвитку (тасаввуф).
Говорячи про державну політику щодо мусульман у Північній Європі, вчений висловив думку, що ці держави налаштовані на інтеграцію мусульман у суспільно-культурний простір та економічну сферу. Він додав, що релігійна свобода тут також є відносно новим феноменом:
— До 1951 року громадянство у Швеції було прив’язане до релігійної приналежності, лише у 1997–1998 роках релігійні організації законодавчо отримали рівні права, в 1999-му було ухвалено закон про державну підтримку релігійних громад, а з 2000 року релігійний податок поширився на усі офіційні релігійні інституції. З 1998 року законом запроваджувалося поняття «релігійна громада», а в рамках Міністерства культури було створено спеціальну державну установу «Шведський комітет для державної підтримки релігійних громад», який займається розподілом грантів серед релігійних організацій.
В Данії релігійні організації, крім державної церкви, отримали офіційне визнання лише з 1970 року, серед них 21 мусульманських, що дало їм право проводити церемонії, які мають юридичні наслідки. Критерієм визнання є розмір організації, її структура, тривалість існування. Проте офіційна Лютеранська церква Данії домінує, а в країні існує окреме Міністерство у церковних справах.
Хоча свобода віросповідання в Норвегії була затверджена в 1964 році, до 2012-го офіційна Лютеранська церква визначалася у Конституції як Національна, і до неї мали належати щонайменше половина парламентарів, також існувала обов’язкова початкова релігійна освіта. Офіційно визнані релігійні організації, зокрема мусульманські, отримують дотації з державного бюджету та муніципалітетів, що дозволяє їм мати більшу автономію від фінансової допомоги з-за кордону.
У Фінляндії свободу віросповідання було запроваджено вже у 1923 році, а у 1925-му створили Фінську ісламську асоціацію, яка об’єднувала мусульман татарського походження. Особи, що декларують свою приналежність до Євангельсько-Лютеранської або Православної церкви, платять податок у розмірі 1–2% від доходів. У Фінляндії передбачено державне фінансування діяльності офіційно визнаних релігійних громад. Для того, щоб бути визнаним державою, громада має налічувати не менше 20 членів, мати статут, організаційну структуру, займатися релігійною діяльністю. Державне фінансування отримують організації, які мають не менше 200 членів, що складає трохи більше €6 на одну особу на рік.
Як розповів науковець, у країнах Північної Європи існують різні підходи до релігійної освіти:
— Більшість імамів отримує освіту за кордоном. Зокрема, у Фінляндії їх раніше традиційно запрошували з Російської Федерації і Туреччини, зараз навчають з власних спільнот, готуються програми підготовки в Університеті прикладних наук Д’яконія. У 1948–1969 роках у Гельсінкі існувала татарська школа, в 2001–2005-х «Ісламська спільнота Фінляндії» організувала приватну мусульманську школу, яку, проте, офіційно не визнали. У 2003 році було ухвалено «Акт релігійної свободи», яким запроваджували навчання для релігійних меншин у загальноосвітніх школах і зобов’язували організувати класи щонайменше для трьох учнів, хоча згодом кількість годин на ці заняття було скорочено. Вчителів релігії готують на факультеті порівняльного релігієзнавства Університету Гельсінкі.
У Норвегії в Університеті Осло у 2007 році було відкрито дворічну програму на факультеті теології, яка мала стати доповненням теологічних студій за кордоном і надавала можливість бути імамом. Також держава фінансує 70% бюджету приватних шкіл, зокрема релігійних, хоча сьогодні мусульманських навчальних закладів у Норвегії лише 2. Раніше їх створення не дозволялося через можливий негативний вплив на суспільну інтеграцію дітей-мусульман.
Незважаючи на запит від мусульманських громад та Шведської християнської ради у 2009 році, уряд Швеції відмовився ініціювати державну програму підготовки імамів, оскільки це, на їхню думку, є втручанням у внутрішні справи релігійних громад. В країні існує мережа незалежних (приватних) конфесійних шкіл, які фінансуються державою, але керуються різними мусульманськими організаціями. Навчаються там незалежно від конфесійної приналежності. Релігійні предмети займають у програмах цих шкіл всього 1–3 години на добу.
У Данії більшість імамів отримують релігійну освіту за кордоном. В 2004 році було ухвалено закон, який зобов’язував релігійних лідерів розмовляти датською та поважати базові цінності, як демократія і рівність чоловіків та жінок. В цьому контексті Національна рада церков у 2013 році запропонувала запровадити державну підготовку імамів. Ініціативу підтримала Національна ісламська асоціація. У той же час імами Датської ісламської ради отримують освіту у Франції. Що стосується шкільної освіти, то приватні релігійні школи існують з середини ХІХ ст., офіційно визнані державою, отримують фінансування у розмірі 60% видатків, решту покривають батьки. Перша така школа з’явилася у 1978 році.
Доповідь Олега Яроша також торкалася й новонавернених мусульман:
— Нові мусульмани в Північній Європі є доволі нечисельною, але дуже активною у публічній сфері групою, що нерідко стає посередником між державними інституціями, муніципалітетами, ЗМІ та релігійними громадами. Також вони виконують важливу роль у да’ва (заклику до Ісламу), тобто внутрішній місіонерській діяльності.
Говорячи про релігійне навернення, Олег Ярош нагадав про шість основних його мотивів: інтелектуальний, тобто індивідуальний пошук «нових основ буття»; містичний, заснований на екстазі або одкровенні; емпіричний, тобто практичне дослідження різних традицій; афективний, який розуміється як емоційна прив’язаність до членів громади; відроджувальний, інспірований колективними емоційними переживаннями; і, нарешті, примус, коли навернення не є добровільним.
Зокрема, аналіз Скандинавських країн свідчить, що більшість навернень відбувається через одруження або знайомства з мусульманами. Значна кількість навернених підкреслює привабливість Ісламу як «раціональної» релігії, для інших прийняття Ісламу — це протест проти суспільства і культури. Навернення відбуваються як через суфійські спільноти, та і через салафітські.
Повністю текст доповіді буде оприлюднено в черговому номері альманаху «Аль-Калям».
