Іслам – одна з найпоширеніших релігій світу, яка демонструє величезну динаміку свого поширення. У новому тисячолітті він справляє дедалі зростаючий вплив на політичні, економічні та культурні процеси, міжнародні відносини. Світ ісламу знаходиться в пошуку свого місця, “обороняючись” від західної глобалістичної експансії, намагаючись повернутися в природний шлях свого історичного розвитку. Проте, методи якими здійснюється пошук, не завжди зрозумілі серед західного населення, а особливу стурбованість та тривогу світового співтовариства викликають прояви радикалізму і екстремізму серед частини мусульман.
Таким чином, саме Близькосхідна проблема стала причиною радикалізації ісламу в регіоні, складна соціально-економічна і релігійно-політична ситуація в Палестині лише сприяла цьому процесу.
В 1948 р. засновник і духовний лідер організації Брати мусульмани шейх Хасан аль Банна оголосив про своє рішення відіслати збройні загони в Палестину, щоб протистояти можливій окупації “невірними”. Тоді він сказав слова, які стали дуже відомими серед населення: “Ми вірні тобі, Палестино! Ми віддамо свою кров за тебе! Я оголошую з цієї трибуни, що десять тисяч смертників вирішили померти за Палестину!”
Особливо позитивно себе показали загони братів – мусульманів в битві при Фалуджі, на Західному березі річки Йордан, при Сур Бахері, близько Єрусалима, в Секторі Газа та інших місцях. Великий відгук серед народних мас Палестини агітація братів – мусульман мала в пятидесяті і шестидесяті роки як на Західному березі, який належав Йорданії, так і в Секторі Газа, що знаходився під контролем Єгипту.
Саме в кінці шестидесятих років зявляється нова світська політична організація (Організація Визволення Палестини), яка на довгий час взяла першість в війсково-політичній боротьбі за здобуття незалежності Палестини. Ця світська організація знаходилася під віликим впливом насерівської моделі “арабського єдинства” та “арабського соціалізму”, що були дуже поширені в арабському суспільстві. З 1 по 17 липня 1968 р. Палестинська Національна Рада прийняла Палестинську Національну Хартію, яка стала основним документом визвольної боротьби.
Хартія складається з 33 статей і карти Палестини, що є невідємною частиною документу. Хартія визначає кордони держави в межах: “визначених Британським мандатом, і є неділимою територіальною одиницею”. Крім цього документ чітко визначив мету та засоби боротьби :“збройна боротьба є єдиним способом визволення Палестини. Це загальна стратегія, а не тактичний момент”. Також, надзвичайно важливим є те що хартія не визнала створення Ізраїлю: “поділ Палестини в 1947 р. і створення Держави Ізраїль повністю незаконо, незалежно від пройшовшого часу”.
Зважаючи на таку радикальну визначеність хартії, вона була активно підтримана населенням Палестини та арабськими державами. Проте деякі особливо жорстокі статі негативно сприйнялися Ізраїлем та Західним суспільством, і зробили неможливими переговори між палестинцями та ізраїльтянами на довгі роки. Позитивом було те що в 1974 р. Ліга арабських держав прийняла рішення про признання ОВП “єдиним законним представником палестинського народу”.
Паралельно з радикальною організацією «Брати – мусульмани» діяла інша, виключно палестинська структура. На початку серпня 1977 р. представники ізраїльської адміністрації в секторі Газа зареєстрували Мусульманську асоціацію. Метою цієї організації на перший погляд були в основному соціально – економічні аспекти. Зокрема Асоціація намагалася сприяти перебудові сфер освіти, охорони здоров’я, благодійності і покращенню умов життя населення в дусі моральних ідеалів ісламу.
Ця організація не викликала суттєвого заперечення в ізраїльтян. Діяльність місцевого відділення руху “Братів – мусульман” була легальна з того часу, як в липні 1967 р. цей регіон уло окуповано ізраїльськими збройними силами. Прагматичні думки політиків змушували нову адміністрацію бачити в мусульманському русі засіб протистояння впливу об’єднаних в ОВП груп національного супротиву.
На відміну від них, Асоціація апелювала не до палестинської ідентичності, а до абстрактної мусульманської нації. Ця нація повинна була покласти в основу своєї життєдіяльності зафіксовані Кораном норми шаріату, а не вже вироблені до того часу ОВП документи будівництва держави. І накінець, мусульманські активісти Гази говорили про “внутрішній джихад”, маючи на увазі відновлення призабутих норм релігійного життя, що й стало причиною виникнення на території “історичної Палестини” єврейської держави, і в подальшому, окупації ними заселених мусульманським населенням територій.
Мусульманська асоціація, звичайно, відштовхувалася від доказів неефективності діяльності націоналістів. Доказами була сама реальність арабо – ізраїльського протистояння, яким керували лідери “героїчної” епохи боротьби за “арабську єдність (Насер був серед них провідною фігурою). Цим лідерам не лише не вдалося послабити єврейську державу, але вони не змогли й зупинити процес розширення контролюючих Ізраїлем територій.
В 1956 р. сектор Газа було вперше окупованоізраїльською армією. Але куди більш істотними ставали наслідки повної поразки арабських держав в війні 1967 р. В цей раз Ізраїль встановив свій контроль над всією територією “історичної Палестини”, включаючи сектор Газа і анексованими в кінці 40 - х років Йорданією Східний Єрусалим і Західний берег річки Йордан, так і над сирійськими Голанськими висотами і єгипетським Сінаєм.
Напроти, коло прихильників Асоціації невпинно розширялося. Ними ставали жителі лагерів біженців на території сектору Газа, вона закріплювала свій вплив в місцевому жіночому та студентському суспільстві. Також в це коло входили представники підприємницького страту, селяни й Aробітники, включаючи й тих з них хто працювали на ізраїльських підприємствах. Протягом 1967 - 1986 рр. кількість мечетей в секторі Газа майже подвоїлося (з 77 до 150)
Мусульманська асоціація перетворювалася в провідний суспільно – політчний рух цього регіону і переносила свою діяльність на Західний берег. Вона вже могла кинути виклик не лише ОВП, базовою основою діяльності якої все ще залишалася зовнішня по відношенню до палестинських територій середовище діаспори, але й впливовими протягом 70-80 рр. на Західному березі (і в певному обсязі в секторі Газа) комуністами. Ізраїльська влада всіляко сприяла розвиток Асоціації, вбачаючи в ній противагу ОВП і дівим ідеям.
Проте, ісламістський рух в Палестині не обмежувався двома організаціями. З початку 80–х рр. там діяла радикальна ісламська організація “Ісламський джихад”, метою якої стало визволення всієї території Палестини від річки Йордан і до Середзеного моря. В програмних документах “Ісламського джихаду” зокрема сказано що Палестина від ріки до моря – арабська ісламська земля, відмова від частини її земель вважається смертним гріхом, а існування сіоністського утворення неприродно. Організатором, духовним лідером і першим генеральним секретаром руху був Фатхі аш-Шакакі.
Іскра, яка спалахнула в секторі Газа, швидко розповсюдилась на всю територію Палестини і привела в рух всі шари населення, від найбідніших та обездолених жителів таборів до робітників, інтелігенції, торговців і чиновників міського управління. Головними дійовими особами стали підлітки та юнаки від 12 до 20 років, озброєні камінням, інколи пляшками з запалювальною рідиною.
Проте, «Брати мусульмани» боялись відходу від організації радикальної бідної молоді до рішучого «Ісламського джихаду» чи ОВП. Але з іншої сторони на Рух міг обрушитись репресивний аппарат ізраїльтян, якщо вони діятимуть впевнено і сміливо. Тому розгублені релігійні лідери організації змушені були сприяти утворенню окремої структури – Ісламського Руху Опору (арабською транскрипцією звучить як - Харакат аль-мукавама аль-ислямийя, скорочено – ХАМАС), яка мала діяти незалежно від «братів».
«Брати мусульмани» вбачали в бідній молоді вже не непередбачуваного політичного гравця, а зручне поле для поповнення своїх рядів, тим більше що в березні 1988 року ізраїльські репресії призвели до знищення структури «Ісламського джихаду», звільняючи таким чином політико – релігійний простір від радикального конкурента, який завжди критикував «братів» за відмову від збройної боротьби з «окупантами»
В 1987 р. близько половини земель на території, яку окупував Ізраїль в 1967 р. перейшло під контроль єврейської держави. На Західному березі річки Йордан та в секторі Газа проживали близько 60 тис. ізрїльських поселенців. Саме в 80-ті рр. в секторі Газа було створено найбільшу кількість поселень, релігійного та фермерського напряму
До нелегальних структур ХАМАС відносяться також “підрозділи шахідів” (смертники). Членами цих підрозділів стають люди в основному від 18 до 27 років, вони неосвідчені, з маргінальних шарів суспільства, які постраждали від ізраїльської окупації тому особливо ненавидять євреїв. Новобранці ХАМАС проходять навчання в таборахв Сирії та Лівані. Їх навчають професійно володіти зброєю, виготовляти вибухівку, захоплювати заручників.
До військового крила Руху ХАМАС з 1991 р. належать “Загони імені мученика Ізуддина ал-Касама”, на честь сирійського шейха, який створив організацію, що боролася за звільнення Палестини з-під британської “окупації”, і проти єврейської загрози. Проте його вислідила влада, і в 1935 р. шейх загинув. На повний голос пдрозділ заявив про себе 1 січня 1992 р. коли в центральному районі сектору Газа активісти організації вбили равіна з поселення “Кфар Дарум” Врона Шошана.
Таким чином, слід зазначити, що відразу після заснування організації ХАМАС, було створено декілька окремих структур. Це було зроблено з метою зменшення вразливості зі сторони окупаційної влади та агентів спецслужб. (Див. Додаток №1)
