Свідчення арабських джерел про ісламізацію християн Близького Сходу в період ХIІІ–XV століть

Свідчення арабських джерел про ісламізацію християн Близького Сходу в період ХIІІ–XV століть
Свідчення арабських джерел про ісламізацію християн Близького Сходу в період ХIІІ–XV століть
27.10.2009
Оцініть статтю: 
(106 оцінки)
oksana
Зображення користувача oksana.

Дослідження має за мету проаналізувати становище християн в ісламському суспільстві не в теоретичному, ідеальному плані, як воно постулюється у богословській чи юридичній літературі, а на практиці, в історичних реаліях Середньовіччя, коли іслам був панівною ідеологією у свідомості населення Близького Сходу.

V місце

Автор - РИЖУК Інна Петрівна, аспірантка (3 рік) Інституту сходознавства ім. А.Кримського НАНУ

Закачати роботу (у форматі документа Word, 112 Кб)

Вступ

Питання міжконфесійних відносин було і залишається актуальним не тільки як внутрішня проблема багатьох сучасних суспільств, а й як сфера конфліктності на міжцивілізаційному рівні. Причини цього зазвичай пов’язуються із глобалізаційними процесами, політичними та воєнними колізіями. Проте важливим є розгляд не тільки сучасності, а й історії міжрелігійних відносин, аналіз витоків існуючих суперечностей та осмислення історичного досвіду їхнього подолання.

Це дослідження має за мету проаналізувати становище християн в ісламському суспільстві не в теоретичному, ідеальному плані, як воно постулюється у богословській чи юридичній літературі, а на практиці, в історичних реаліях Середньовіччя, коли іслам був панівною ідеологією у свідомості населення Близького Сходу.

Тема ісламізації Близького Сходу в період Середніх віків є досить складною для вивчення, адже джерела, особливо у перші століття існування ісламу, не приділяли їй достатньої уваги. З іншого ж боку, проблема методів поширення ісламу, особливо в сучасному контексті, продовжує бути ідеологічно заангажованою, пов’язаною з проблемою ісламу та насильства.

Окремі аспекти ісламізації християн розглядалися у небагатьох ґрунтовних роботах, присвячених становищу християн на Близькому Сході в період Середніх віків, які належать М. Меднікову [2], А. Тріттону [7], А. Готтейлу [5], Бат Єор [1] та ін. Однак суттєвим недоліком цих робіт є те, що в них практично відсутні спроби систематизації та узагальнення свідчень, що містяться в арабських джерелах. Іншим недоліком цих робіт є концентрація на найбільш ранніх арабських історичних творах, які висвітлюють перші століття існування ісламської цивілізації на Близькому Сході, залишаючи поза увагою період після початку Хрестових походів.

Ще менше спеціальних досліджень, присвячених проблемі ісламізації. Головними з них можна згадати роботи американського дослідника Р. Булліта та грецького сходознавця С. Вріоніса.

Р. Булліт намагався дослідити процес поширення ісламу в перші століття так званим «квантитативним» (кількісним) методом – прослідковуючи динаміку зміни «нісб» окремих осіб за допомогою біографічних словників [4]. Однак цей метод дозволяє розкрити лише найбільш загальні або відносні кількісні показники ісламізації: невисвітленим лишається те, яким саме чином, за яких умов та обставин відбувалася зміна християнами релігії. З іншого боку, як зазначає С. Хампрейс, Р. Булліет мав намір лише представити евристичне есе, щоб запропонувати метод для оцінки норми і ступеня конверсії до ісламу, і, щоб показати результати, які дає цей метод, тому немає сенсу навіть критикувати достатньо слабку джерельну базу його монографії [6, 281].

Монографія С. Вріоніса «Занепад середньовічного еллінізму у Малій Азії та процес ісламізації у ХІ–ХV століттях» є набагато детальнішою та ґрунтовнішою за підбором джерел: автор використовує візантійські, персидські та ранні османські історичні хроніки, твори християнських та мусульманських мандрівників, документи вакфів, церковні документи та подекуди навіть археологічні джерела. Однак вся увага автора прикута лише до візантійських територій та процесу поступового занепаду православного християнства разом із візантійською владою після вторгнення турків-сельджуків у середині ХІ століття. Оцінюючи цю масштабну та складну працю, спеціалісти також вказували на ряд недоліків, які не можна не враховувати при дослідженні ісламізації християн Близького Сходу. Як зазначає С. Хампрейс, на методологічному рівні С. Вріоніс часто неправомірно переносить тенденції добре документованих кінця ХІV–ХV століть на погано документовані ХІІІ – першу половину ХІV століття, недостатньо обережно використовує літературні твори з метою виокремлення з них історичних даних та ін.[6, 281].

Проте всі недоліки вищезгаданих робіт пов’язані не з недбалістю чи тенденциозністю авторів, а з надзвичайною складністю, комплексним характером самої проблеми ісламізації, відсутністю розробленої методології її вивчення та аналізу. Дана робота має стати ще одним кроком на шляху до комплексного аналізу маловивченої проблеми ісламізації християн Близького Сходу, що жили в умовах домінування ісламу.

Період після початку Хрестових походів є цікавим у багатьох аспектах, перш за все у тому, як зовнішня агресія християнських держав відобразилася на внутрішньому становищі християн в ісламській державі. Окрім того, пізні історичні джерела дають, хоч і не численні, але достатньо показові свідчення ісламізації християн під впливом різних факторів, що дозволяє робити певні узагальнення.

Однак деякі дослідники вважають за доцільне ставитися до повідомлень арабських істориків з усією можливою критичністю. Так С. Хампрейс вважає, що свідоцтва історичних хронік цінні для дослідника не самою інформацією, а настроєм, «тоном голосу», а також логікою, ціннісними орієнтирами та само сприйняттям, яке вони передають, і тільки вже потім, з великою обережністю вони можуть сприйматися як джерела фактичного матеріалу [6, 261]. У цьому ракурсі важливішим, на думку С. Хампрейса, є встановлення культурологічного значення, яке приписувалося тим чи іншим подіям, ніж того, що «насправді відбулося» [6, 261].

Очевидним та загальноприйнятним є той факт, що відкритий примус не використовувався для поширення ісламу серед «Людей Писання», тобто іудеїв та християн, однак обмеження можливостей, яких вимагали «умови зімми» безумовно сприяло поступовій ісламізації християн Близького Сходу.

З іншого боку, цьому також сприяло певне соціальне напруження навколо християнської спільноти.

По-перше, воно було викликане тим, що християни мали значну вагу в апараті управління та обіймали численні керуючі та фінансові посади, впливаючи на становище та діяльність мусульман.

По-друге, напруженість зростала поступово, разом із занепадом Арабського халіфату та інших мусульманських держав Близького Сходу. Уявлення про релігійну толерантність саме початкового ісламу є одним з традиційних поглядів, які склалися в арабістиці щодо ісламо-християнських відносин в Арабському халіфаті. Зокрема М. Мєдніков аргументовано доводить, що до середини ІХ століття антихристиянські гоніння, виступи, заворушення були практично відсутні. Однак після «мутазилітської міхни» становище християн починає поступово погіршуватися, що відбувалося, у першу чергу, в наслідок цілеспрямованої державної політики багдадських та Фатимідських халіфів. Так само з першими симптомами політичної кризи Арабського халіфату, поразками у боротьбі з Візантією змінюється ставлення до християн серед найбідніших верств населення. Хрестові походи, татаро-монгольська навала, а також позиція християн щодо цих подій, сприяли переходу від напруженості, негативного ставлення до християн до антихристиянських повстань та погромів.

Іншим, дуже важливим аспектом проблеми ісламізації, окрім зовнішніх умов, є розуміння самої середньовічної свідомості та того, що саме означала зміна релігії у свідомості та способі життя християн Близького Сходу. Наприклад, С. Хампрейс вважає середньовічну релігійність більше соціально детермінованою, тобто віра була наслідком не особистого переконання та вибору, але того суспільства, в якому людина народилася. Тому зі зміною соціальних умов для середньовічного віруючого не було нічого складного у зміні релігії, оскільки це було питання того, що більше відповідає реаліям життя, а не питання трансцендентальної істини. Тобто зміна релігії в період середньовіччя на Близькому Сході – це не рішення, у що вірити, але рішення, як жити, зміна способу життя, соціальної оболонки, а не переконань [6, 274–275].


Основна частина:

Свідчення арабських джерел про ісламізацію християн Близького Сходу в період ХIІІ–XV століть

Відсоток християн серед населення Близького Сходу в період після Хрестових походів продовжував бути значним, про що свідчить кількість церков, особливо у Єгипті, наявність міст, де переважною більшістю населення були християни (ал-Керк, аш-Шубак) та ін.

Арабські джерела цього періоду – і в цьому треба віддати їм належне – наводять різні факти прийняття християнами ісламу. Але більшість з них пов’язані з кризовими моментами життя арабо-мусульманського суспільства, коли негаразди у соціальній чи військово-політичній сфері вели до антихристиянських спалахів серед народних мас.

Умовно у процесі ісламізації можна виокремити такі фактори:

1) кар’єрні міркування;

2) відкритий примус чи страх перед можливим насильством;

3) добровільне, ідейне прийняття ісламу.

Перше – найбільш поширене явище, що стосується християн, які працювали в апараті управління і приймали іслам або для того щоб зберегти посаду, або отримати її. Таких історій дуже багато і у джерелах відображена лише мала частина.

Так, у 647/1249 році султан після перебування у Дамаску взяв із собою до Єгипту декілька людей. Серед них був Хібат Аллах Абу аз-Захр б. Хашиш, християнин-секретар. Султан обіцяв зробити його вазіром, і він прийняв іслам та став називатися каді Му‘аййїн-ад-дін. Спочатку султан поставив його скарбником у ал-Керку, але потім перевів до ар-Рамли [15, 115].

Після вже повстання проти чиновників християн 682/1283 року султан зібрав секретарів-християн зі свого дивану та інших диванів та наказав емірам аш-Шаджа‘і та Джандару, щоб вони взяли деяких із зібраних та спалили в ямі на одному з ринків. Емір Бейдара намагався пом’якшити рішення султана, але той сказав: «Я не хочу мати у своїй державі християнського дивану» [16, 1282].

Проте еміру все ж вдалося змінити умови: хто приймав іслам – лишався на службі, а хто відмовлявся – тому відрубали голову. Усі секретарі-християни прийняли іслам. При цьому один з секретарів сказав: «О пане! Де знайдеться той, хто обере смерть за цю погану релігію?![1] Лише слідує до нас та релігія, за яку ми вб’ємо та вмремо. Скажіть, куди ви обрали нам слідувати?». Це розвеселило еміра Бейдара: «Горе тобі, – сказав він, – хіба ми могли обрати щось крім ісламу?!». Секретар відповів: «Ми не знаємо. Скажіть – і ми послідуємо» [16, 1282]. Після того до них почали ставитися з особливою пошаною, вдягли у дорогі одежі та пустили у меджліс вазіра.

Іншим прикладом подібного кар’єрного зрушення після прийняття ісламу стала історія Абу ал-Фада’іла Акрама. Спочатку він служив секретарем у «ал-хаваідж хане» (відділ султанського майна). Після антихристиянської смути 702/1303 року його викликав емір Бейбарс ал-Джашинкір та зобов’язав прийняти іслам, а потім зняв з тієї посади та прийняв до себе в диван. У ньому цей християнин так просунувся у кар’єрному відношенні, що став великим еміром Карім ад-Діном ал-Кабіром та значно впливав на посилення позицій християн в суспільстві [15, 328]. При ньому просунулися по кар’єрних сходах багато навернених в іслам християн, зокрема ‘Абд ал-Ваххаб Ібн ал-Кімат, який до прийняття ісламу служив секретарем у різних відомствах. Про нього балакали, що він в тайні лишився християнином [9, 240].

У 708/1309 році помер Ібрахім б. Абд ал-Ваххаб б. Абу Халика. Він був настільки хорошим християнином, що його збиралися обрати патріархом. Але він прийняв іслам та став головою лікарів аш-Шама та Єгипта [8, 84].

У 740/1340 році помер Різку Аллах ан-Наів, що будучи християнином служив у одному з диванів. У 736/1336 році султан змусив його прийняти іслам. Після цього ан-Наів служив у одного з емірів та став достатньо впливовим [15, 540].

У 788/1386 році прийняв іслам Михаїл ас-Саббан – християнин з міста Миср, якого зняли з посади. Після ісламу він став їздити на султанській верблюдиці та відповідав за торгівлю султана [16, 884].

Ал-Макрізі вказує також на інший бік ісламізації чиновників-християн, а саме погіршення їхнього ставлення до людей в цілому та до мусульман особливо. Так, стосовно тих секретарів, хто прийняв іслам у 682/1283 році він пише: «І став принижений з них після прийняття ісламу сильним, принижуючи тепер мусульман та пануючи над ними з такою несправедливістю, якої християнська релігія не дозволяла йому проявляти» [16, 1282].

Те, що багато християн досягали значного успіху у кар’єрі та багатства, і, на думку мусульман, зловживали своєю владою, було вагомим подразнюючим фактором для традиціоналістично налаштованих груп суспільства. Можна навести з цього приводу вислів проповідника Алі ал-Хасана ал-Газнаві: «Ви даєте посади іудеям та християнам, а вони лають вашого пророка у день вашого свята, а потім на наступний день сідають поряд з вами» [12, 334–335].

У 714/1314 році відбувся конфлікт між факіхом Алі б. Йа’кубом б. Джібрілом та коптами християнами. Коли ал-Бакрі дізнався, що християни позичили в мечеті ‘Амра б. ал-‘Аса декілька світильників та повісили їх у своїй церкві ал-Муаллака, то зібрав велику групу людей та напав на християн у церкві, коли в них було зібрання. Це призвело до смути, у яку втрутилися еміри – в минулому християни. Ал-Бакрі було викликано до султана, де він поводив себе дуже нахабно, звинувачуючи султана у тому, що він поставив коптів над мусульманами та посилив їх релігію [10, 165–166]. У цій ситуації така поведінка сприяла перемозі коптів – вони добилися вигнання з ал-Бакрі з Мисру.

У 717/1317 році за надто жорстоке ставлення до християн було усунуто з посади каді ал-кудат Єгипту ал-Харірі ал-Ханафі. Він утискав секретарів християн та тих хто прийняв з них іслам. І якщо він бачив християнина верхи, стягав його та лаяв, рвав дорогий одяг та ін. [15, 409–410].

У 796/1394 році помер під покаранням вазір ал-Асламі ал-Кубті. Його називали найгіршим з вазірів за способом життя та управління. Він проводив конфіскації, ставив на керівні посади дурнів. Над людьми панував страх та почуття безпеки було втрачене. Він ніколи не вірив у Аллаха, але був примушений сказати «шахаду». Після цього він надів білу чалму та став покаранням для людей за їх гріхи. «Дивно, що коли він був християнином та керував хаваідж-хане, то був благочестивим та робив людям добро, а коли прийняв іслам став мучителем рабів Аллаха» [15, 815].

Другий шлях ісламізації християн, а саме прийняття ісламу під загрозою насильства, характерний для періодів антихристиянських заворушень, що відзначалися стихійними діями натовпу. Християни приймали іслам не тільки через страх втратити посаду чи майно, а й боячись за своє життя та здоров’я.



[1] Тобто християнство

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.