Депортація кримських татар 18–20 травня 1944 року — один із найстрашніших злочинів радянської влади, вчинених під час Другої світової війни.
Передісторія
Планувати депортацію починали ще перед вигнанням нацистів із Криму. Так, 22 квітня 1944 року в доповідній записці на ім'я Лаврентія Берії кримських татар звинувачено в масовому дезертирстві з лав Червоної армії — попри те, що представники кримськотатарського народу воювали в лавах Червоної армії та брали участь у партизанському русі. Кримських татар, що воювали на фронті, після демобілізації також піддали депортації.
Зрештою звинувачення щодо депортованих народів СРСР були розвінчані самим КДБ СРСР під час Перебудови.
10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також у листі сформульовано пропозицію виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.
Звинувачення у зраді
11 травня 1944 року ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наведено попередні претензії до кримськотатарського населення: начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, що стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи засуджена в індивідуальному порядку.
Насильне переселення кримських татар
Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року та завершилася 20 травня. До операції залучили 32 тис. співробітників НКВС.
Депортованим давали на збори від кількох хвилин до пів години. Дозволяли брати з собою особисті речі, посуд, побутовий інвентар та провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Але в найкращому разі люди могли взяти до 20–30 кг речей та продуктів. Абсолютна більшість майна лишилася в домівках і була конфіскована державою.
За оцінками, під час головної хвилі депортації виселено близько 238 тис. кримських татар. Людей вантажними автомобілями довозили до залізничних станцій. Звідти на схід вирушили майже 70 ешелонів із наглухо зачиненими товарними вагонами, що були переповнені людьми.
Під час виселення загинуло близько 8 тис. людей, здебільшого діти й літні люди. Найпоширеніші причини смерті — спрага й тиф. Деякі люди, не витримавши страждань, втрачали розум. Усе майно, що лишилося у Криму після кримських татар, держава привласнила. За найконсервативнішими оцінками під час депортації та у перші роки вигнання загинуло близько 25 % депортованих. Кримськотатарські дослідники наводять цифру в 46 % від усієї кількости народу.
Більшість кримських татар вивезли до Узбекистану та сусідніх із ним районів Казахстану й Таджикистану. Невеликі групи людей потрапили до Марійської АРСР, на Урал та в Костромську область Росії.
Перебіг подій у Криму без корінного населення
Після виселення з півострова кримських татар, а ще греків, болгар і німців від червня 1945 року Крим перестав бути автономною республікою, ставши областю у складі РРФСР.
Південні райони Криму, де жили переважно кримські татари, спорожніли. Так, в Алуштинському районі залишилося 2600 мешканців, а в Балаклавському — 2200. Згодом сюди почали переселяти людей з України та російських регіонів.
На півострові провели «топонімічні репресії»: більшість міст, сіл, гір і річок, що мали кримськотатарські, грецькі чи німецькі назви, отримали нові імена — російські. Серед винятків — Бахчисарай, Джанкой, Ішунь, Саки та Судак.
Радянська влада нищила кримськотатарські пам’ятки, спалювала рукописи та літературу. У мечетях відкривали кінотеатри та крамниці, деякі використовували як склади, стайні тощо.
Повернення на Батьківщину
Режим спецпоселень для кримських татар існував до епохи хрущовської «відлиги» та десталінізації — другої половини 1950-х. Тоді радянський уряд пом’якшив умови життя депортованих, але не зняв обвинувачення в державній зраді.
У 1950–60-х роках кримські татари боролися за своє право повернутися на історичну батьківщину, зокрема за допомогою демонстрацій в узбецьких містах. 1968 року приводом для однієї такої акції став день народження Леніна — влада розігнала мітинг.
Помалу кримським татарам удалося домогтися розширення своїх прав, однак неофіційна, але через те не менш сувора, заборона на повернення їх до Криму, діяла аж до 1989 року.
За чотири наступні роки, в 1989–1993-му, на півострів повернулася половина всіх кримських татар, що жили на той час в СРСР — 250 тис. людей. Повернення корінного населення до Криму було складним і супроводжувалося земельними конфліктами з тамтешніми жителями, що встигли освоїтися на новій землі.
