У середні віки транспортне сполучення між державами було серйозною проблемою. Більшість правителів не бачили необхідності у будівництві доріг і підтримці тісних контактів між країнами, а нескінченні війни заважали торгівлі та економічного розвитку в цілому. Найбільш ефективним і відносно безпечним способом доставки товарів в ті часи було їх транспортування морським шляхом.
Як правило, товари вантажили на кораблі, які пливли вздовж берега і при цьому могли долати чималі відстані. Однак і на морі на купців часом чекали серйозні неприємності у вигляді піратів, які грабували поодинокі кораблі. Саме тому ще у ранньому середньовіччі в Італії для захисту морських комунікацій почали будувати військові флоти.
Османська імперія на зорі свого існування не мала флоту. Лише після того, як в середині XIV ст. турки переправили свої війська в Європу, правителі молодої мусульманської держави усвідомили необхідність створення сильних морських сил.
У цей час на Середземному морі панували кораблі італійських республік Венеції і Генуї. Ці держави тримали під своїм контролем всю морську торгівлю у Східному Середземномор’ї і на Чорному морі, зокрема у Криму. Крім цього, італійці володіли потужними військово-морськими ескадрами, які захищали їх економічні інтереси в регіоні.
Щоб на рівних боротися з європейськими державами, Османській імперії був потрібен великий і сучасний флот. Особливого значення його існування набуло в період боротьби за Константинополь (1453 р.). Султан Мехмед II для облоги міста з моря побудував ескадру, яка налічувала понад сотню бойових кораблів. Ця флотилія контролювала протоку Босфор, але вхід у стратегічно важливу затоку Золотий Ріг перегороджував встановленй візантійцями величезний ланцюг.
За наказом Мехмеда II османська армія через Галатський пагорб, сушею, змогла перетягнути 70 кораблів, спустивши їх на воду вже у затоці Золотий Ріг. Тим самим візантійці потрапили у вкрай складне становище. Через місяць Константинополь упав, а турки отримали величезний торговий порт і сильну військово-морську базу.
Крім цього, османський уряд зміг налагодити на судноверфях колишньої візантійської столиці будівництво нових кораблів. Значну роль у цьому зіграли мусульмани-корабели з Андалузії, які втікали від іспанської армії. Вони передали туркам нові технології суднобудування, що дозволило Османській імперії запанувати у Середземному і Чорному морях.
У 1475 році турецька ескадра під командуванням Гедік Ахмед-паші висадила десант у Криму і за короткий час змогла заволодіти більшістю стратегічних центрів півострова. Кримський хан Менглі Гірей був змушений визнати себе васалом Османської імперії. Згодом вся акваторія Чорного та Азовського морів стала внутрішнім морем османів і лише швидкохідні чайки запорізьких козаків іноді порушували турецьку гегемонію.
Новий османський флот дуже швидко був залучений у війну з сильним суперником. У 1499 році за султана Баязида II під час венеціано-османської війни відбулася битва під Зонкйо. Турецьким флотом командував знаменитий адмірал Кемаль-реіс. Ще напередодні війни стамбульські кораблебудівники побудували два величезних корабля, один з яких отримав назву Göke. Він став флагманом військово-морських сил імперії. Göke міг перевозити понад 700 осіб. Крім того, на його борту були гармати, що було абсолютною новинкою в ту пору.
Битва біля Зонкйо відбулася в Іонічному морі. Османський флот налічував близько 300 кораблів. Його основу становили галери і галіоти. У венеціанців було менше двох сотень кораблів, але італійські моряки мали більший досвід ведення боїв на морі. Під час битви венеціанцям вдалося взяти на абордаж близнюка Göke, проте турецький адмірал наказав підпалити корабель, в результаті чого згоріло не тільки османське судно, але і дві венеціанських галери.
Основною бойовою одиницею османського флоту була галера. Середня довжина її становила 40–50 м, а ширина близько 6 м. Галери були відомі ще за часів Стародавньої Греції. До періоду пізнього середньовіччя вони зазнали істотних змін. Передусім зник таран, завдяки якому грецькі кораблі на швидкості пробивали обшивку судна противника нижче ватерлінії. Замість нього середньовічні корабели встановлювали так званий «дзьоб», який знаходився у надводному положенні. Основною рушійною силою галер, крім вітрил, були весла, кількість яких коливалася від 50 до 120 штук на судно. Веслярами на галерах були, як правило, раби, яких приковували ланцюгами до брусів для упору ніг.
За попутного вітру необхідності у веслярах не було, проте під час маневрування, а також під час бою саме м’язова сила надавала кораблю необхідну швидкість. Більшість галер мали дві щогли, але траплялися також і з трьома щоглами. На кораблях також встановлювалося кілька гармат. Незначне озброєння було обумовлено не тільки конструктивними особливостями суден, але також і тим, що під час морського бою перед ними ставилося завдання максимально швидко підійти до ворожого корабля, взяти його на абордаж і потім захопити абордажною командою.
У XVI ст. іспанці спробували модернізувати галеру. Так з’явився галеас. Це було насправді величезне судно завдовжки до 80 м з високими бортами і потужним артилерійським озброєнням. Галеас мав три щогли і понад 500 веслярів. Загальна ж кількість членів команди цього морського гіганта могла доходити до 2000 осіб. Кількість гармат на галеасі нерідко перевищувала 50 штук. Османський флот почав отримувати на озброєння галеаси в останній чверті XVI ст.
Галеаси були важкими і вкрай неповороткими кораблями, крім того, їх утримання обходилося державам в дуже значні суми. Саме тому турецькі інженери спроектували новий тип судна, яке отримало назву — шебек. Це був трищогловий корабель, який відрізнявся серйозним артилерійським озброєнням і відмінною мореплавністю. При цьому шебек продовжував залишатися гребним судном. В кінці XVII ст. він став основним бойовим кораблем Османської імперії.
Однак час гребних суден поступово йшов у небуття. В Англії, Голландії та Іспанії в XVII ст. почали будувати лінійні кораблі, які здійснили справжню революцію в морській справі. З тих пір на морях перемоги здобували країни, які мали найбільш досконалі кораблі.
Олександр Степанченко
