Сформоване у XV столітті козацтво було таким собі військово-кастовим орденом зі звичаями, традиціями та устроєм. Козаки, що селилися на вільних прикордонних землях, створювали свої військові формування, спрямовані, насамперед, проти Кримського ханства та Османської імперії. Борючись проти мусульман, вони, свідомо чи несвідомо, переймали військові хитрощі своїх супротивників, в їх лексикон увійшли тюркські слова, вони почали носити одяг турків і татар, а на їх прапорах з’явився півмісяць.
У XVI столітті кримські татари неодноразово зверталися за військовою допомогою до запорізьких козаків, а в XVII столітті ця практика була вже широко поширена. У свою чергу українські козаки за часів Богдана Хмельницького звернулися за підтримкою до кримського хана у війні з Річчю Посполитою. І така допомога була кримцями надана.
Крім українського козацтва, північними сусідами Кримського ханства та Османської імперії були донські козаки. У 1708 році під керівництвом отамана Кіндрата Булавіна вони повстали проти утисків російського уряду Петра I. Бунт був жорстоко придушений, а сам Булавін убитий. Однак частина козаків на чолі з отаманом Гнатом Некрасовим пішла на Кубань під захист Кримського ханства. У той час там поруч з татарами і ногайцями жили біглі козаки-старообрядці. Некрасов об’єднав обидві ці групи, сформувавши Кубанське ханське козацьке військо. Аж до смерті отамана в 1737 році воно регулярно нападало на прикордонні російські землі. Всі спроби царського уряду схилити некрасівців до повернення в Росію закінчилися невдачею.
Для підданих своєї «республіки» Некрасов склав таку собі конституцію, яка називалася «Заповіти Гната». В ній йшлося про те, що кожен козак-некрасівець зобов’язаний дотримуватися старої віри — старообрядництва, відкидаючи реформи, проведені патріархом Никоном. Були введені суворі покарання за богохульство, аж до смертної кари. За вживання і продаж спиртних напоїв були передбачені тілесні покарання. Вбивць і зрадників закопували живими в землю. «Заповіти Гната» регламентували вибори козацької старшини, встановивши віковий ценз для кандидатів.
Після смерті Некрасова козаки переселилися за Дунай, створивши там цілу мережу своїх поселень. У тому районі вже жили біглі старообрядці-липовани, разом вони утворили численну громаду. Нащадки некрасівців і зараз живуть в районі міста Вилкове Одеської області.
Майже одночасно з повстанням Булавіна розпочався виступ запорізького козацтва під проводом гетьмана Івана Мазепи. Той орієнтувався на військову міць Швеції, але після поразки шведської армії в битві під Полтавою в 1709 році запорожці були змушені тікати на територію Османської імперії. Турецький уряд надав їм землі в межиріччі Південного Бугу та Дніпра.
Пізніше запорізькі козаки знову перейшли на службу Російської імперії. Однак це не вберегло їх від чергового розгрому, вчиненого царським урядом. У 1775 році Катерина II підписала указ про ліквідацію Запорізької Січі. Велика частина козаків разом з сім’ями знову пішла в Османську імперію. Турки поселили їх в дельті Дунаю, поруч з бунтівними некрасівцями.
Це сусідство далеко не завжди було мирним. Між українськими і російськими козаками нерідко виникали конфлікти, які закінчувалися жорстокими розбірками. Все це змусило частину некрасівців переселитися у Фракію і Малу Азію. Вони брали активну участь на боці Османської імперії у всіх російсько-турецьких війнах. У зв’язку з цим Пушкін писав: «З боку турків помічені були списи, доти у них не бувалі; ці списи були російські: некрасівці билися у їх лавах».
Ідея об’єднати російських та українських козаків під турецькими прапорами виникла у польсько-українського політика і письменника М. Чайковського, який прийняв Іслам під ім’ям Мехмед Садик-паша. У 1848 році він зустрівся з отаманом некрасівців Й. Гончаровим і домовився про створення османського козацтва. Чайковський мріяв з допомогою козачого війська розбити Росію і відновити незалежність Польщі та України.
Після початку Кримської війни в 1853 році до складу османського козацтва почали зараховувати поляків, сербів, румунів і навіть євреїв. Військо складалося з двох полків, які брали участь в боях з російською армією в Добруджі. Сам Садик-паша в період війни отримав генеральське звання і був призначений комендантом Бухареста.
У своєму рапорті, адресованому Алі-паші, міністру закордонних справ Османської імперії, він писав: «Завдяки своїй військовій організації та привілеям, визнаним нашим Блискучим Монархом, козацьке населення направило на державну службу кавалерійський корпус, який увійшов до складу Дієвої Армії, а також сформувало ще один корпус для несення гарнізонної служби, який залишається всередині країни для збереження морального духу і надання допомоги владі в підтримці порядку в цій провінції. Ця подвійна служба достатньою мірою виправдала себе останнім часом і продемонструвала всю цінність організації козаків».
Османське козацьке військо було розпущено в 1866 році в зв’язку з проведенням адміністративної реформи в державі. Велика частина козаків-українців повернулася на батьківщину, і тільки некрасівці залишалися вірними заповітам Гната — не повертатися в Росію, поки там править цар.
Їх повернення з Туреччини відбулося вже за радянських часів, в 1962 році. 1500 тис. осіб прибули на теплоході «Грузія» і поселилися в Ставропольському краї. Зберігаючи звичаї і традиції козацтва, разом з тим, некрасівці запозичили чимало і від мусульман, що жили поруч з ними. Вони досі люблять сидіти на килимках, підібгавши ноги, і пити запашну каву по-турецьки, а в їхніх піснях російські слова перемішані з тюркськими.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
