Анексія Криму спонукала українських дослідників зосередити особливу увагу на кримському елементі загальноукраїнської історії та культури. Адже попри те, що місце півострова в українській історії чітко визначив у своїй фундаментальній праці «Історія України-Руси» видатний вчений Михайло Грушевський, тема українського Криму, констатують фахівці, досі залишається на маргінесі сучасної вітчизняної історіографії. Це стало чи не основним чинником того, що науковці з Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України започаткували цикл конференцій із кримознавства. За підсумками першої з них свого часу було видано збірку наукових праць під промовистою назвою — «Наш Крим».
Ініціатор проекту «Крим в історії України» (започаткований наприкінці лютого-початку березня 2014 року), старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, кандидат історичних наук Дмитро Гордієнко в інтерв’ю виданню Світ, говорячи про місце Криму в українській історії, зауважив:
— Дуже цікаві сюжети — нав’язування російською історіографією думки про споконвічну боротьбу Російської імперії проти Ісламу, проти Криму. З ХІХ століття в нашій історіографії побутувала теза, на яку всі подальші дослідники, навіть художня література, «рівнялися», — козаки воюють з Кримом. У той же час два козацькі гетьмани — Михайло Дорошенко та Оліфер Голуб — загинули не у завойовницькому поході на Крим, а в боротьбі на підтримку кримських ханів проти Туреччини. Олешківська січ (на що мало звертають увагу) існувала 30 років завдяки кримському хану, який прихистив запорізьких козаків.
Загалом період козаччини найцікавіший у цих дослідженнях, позаяк він дає нам зовсім інше бачення прикордонного суспільства, в якому не тільки воювали, а й торгували і підтримували один одного. Так, скажімо, татари забирали в ясир не пожиттєво, а лише на 7 років, після чого бранці ставали вільними. В Україні вільно володіли як мінімум трьома мовами: українською, польською і татарською. Де цього навчилися прості селяни? Відповідь однозначна: власне в Криму, побувавши в полоні або на заробітках.
Нам закидають, що, мовляв, під Берестечком хан зрадив Хмельницького. Але ж і сам Хмельницький зрадив хана, бо за його спиною відправляв послів у Москву. З іншого боку, під Конотопом удари хана були визначальні. Гетьман Пилип Орлик здійснив похід на Правобережну Україну для звільнення від московських загарбників знову ж таки за підтримки Кримського ханату, а кримський хан оголосив війну всім, хто хотів віддати Україну в московське ярмо, «хто збирається славне Військо Запорізьких Козаків і споконвіку вільні та непідлеглі нікому зі смертних області Малої Русі вогнем і мечем, різанинами і грабунками піднести під дуже тяжке ярмо московської неволі…» (Універсал, 28 січня 1711 р.).
Загалом союз Богдана Хмельницького з Іслам Гіреєм, як і союз Михайла Дорошенка з Мехмед ІІІ Гіреєм чи Пилипа Орлика з Кримським ханатом демонструють конструктивні політичні відносини двох народів. (Уже згаданий нами хан Узбек намагався не допустити інкорпорації Галицько-Волинських земель до складу Польського королівства). Ці моменти, як на мене, найцікавіші, позаяк вони дають базиси української історіографії та проливають нове світло на українсько-кримські відносини початку ХVIII ст. Дуже приємно, що майже половина доповідей і публікацій науковців торкаються саме цього періоду. До речі, в Києві Татарка — це поселення кримських татар. Якщо вони спокійно жили в українських містах, а їх квартали були майже в усіх магдебурзьких містах, то це означає, що цю прикордонну територію не можна сприймати тільки вороже.
Примітно, що Гетьманщина і Кримський ханат остаточно втратили незалежність майже одночасно, перша — в 1764 році, а другий — в 1783-му. Потрапивши під російську окупацію, Гетьманщина і Крим переживали й подібну денаціоналізацію. Однак, якщо на українців була спрямована політика асиміляції, що вилилась в ідеологему «русскаго міра», «єдиної древньоруської народності» тощо, то найдавніший корінний народ України — кримці — зазнав тоталітарного пресингу, спрямованого на повне стирання історичної пам’яті та етнонаціональну нівеляцію: кримські татари — чи не єдиний народ, писемні джерела якого систематично знищувались російськими окупантами.
Інше дослідження, на жаль, уже покійного Ярослава Дашкевича, зазначало, що 80% населення Криму — то були українці. Цей факт замовчується в історіографії. Співіснування двох держав було неймовірно тісне. Воно відобразилося на мистецтві (наприклад, український гопак можна легко «посадити» на кримську мелодію і навпаки); саме слово «майдан» до нас прийшло від кримських татар…
Нам нав’язували (та ж російська історіографія), що сам кримський татарин — це етнос, який прийшов з монголами і ханом Батиєм. Насправді, кримський татарин — це своєрідна гримуча суміш: там і таври, і скіфи, і сармати, і готи — всі народності, які жили в Криму до приходу монголів. Це один із найдавніших етносів на території України — і це один із найвагоміших здобутків проведених конференцій. Нав’язування монголо-татарського іга, руйнування ханом Батиєм Києва, плюндрування України викликало в нас негативні емоції щодо кримців. Виходить, ми просто «сіли» на російський міф і повторювали його протягом 200 років української історіографії…
Є підозри, що в Росії й архів Кримського ханату, який офіційно вважають втраченим, хоча деякі документи з нього вже просочилися. Так само, як 300 років думали, що архів гетьмана Мазепи знищено, поки в Петербурзі його не опублікували. Вже було кілька доповідей про те, як Росія в Криму «робила» Російську імперію.
Коментуючи започаткування проекту, науковець зазначив:
— Розпочинаючи цикл конференцій «Крим в історії України» і часопис «Наш Крим», насамперед, ми актуалізували складову Кримського ханату та кримськотатарського народу в історії України та Східної Європи загалом. Перша із циклу запланованих конференцій відбулася 2 грудня 2014 року. Вона була присвячена 700-річчю від часу спорудження мечеті хана Узбека у Старому Криму та стала єдиним заходом із відзначення ювілею. Найцікавіше, що після того, як ми в березні розіслали інформаційний лист, поінформували про подію на сайті, в липні Верховна Рада України приймає Постанову «Про відзначення 700-річчя мечеті-медресе хана Узбека», яка передбачала, зокрема, проведення наукової конференції. Ми звернулися до органів державної влади з проханням підтримати проект, адже він спільний і дуже важливий. Звернення було проігноровано. Програму ми виконали власним коштом, борги віддаємо й досі.
До речі, сьогодні головна мечеть кримських татар, збудована ханом у 1314 році, яка стала палладіумом мусульманської України, як Софія Київська — християнської України, зруйнована. Цікаво, що вже згаданою постановою ВР передбачалася її реставрація. Таке рішення в той час, коли Крим анексований, було, м’яко кажучи, фейковим… Звісно, що після деокупації Криму потрібно буде порушувати питання про відбудову цієї історичної пам’ятки.
Дмитро Гордієнко також розповів, що очікує від наступних конференцій:
— Ми почали проект як внутрішньо інститутський. Згодом до нас приєдналася Софія Київська, яка втратила свою пам’ятку під окупацією — Судакську фортецю. У Києві почав працювати Таврійський національний університет, науковці якого виявляють інтерес до проекту.
Хочеться привертати увагу максимально широкого кола вчених, і не лише гуманітаріїв. На другу конференцію було подано дві доповіді з відображення кримських сюжетів в українській художній літературі. Цей аспект хочемо розширити. Була і заявка щодо кримських мотивів в образотворчому мистецтві. Ми мріємо показати кримський сюжет в українській культурі в цілому. Сподіваємося, що на момент визволення Криму проведемо велику конференцію уже в самому Криму.
Ми запустили «Крим в історії України» з мрією, щоб наступні покоління його підтримали. План проекту розробили до 2020 року. Хочу зауважити, що такі локальні сюжети в загальноукраїнському контексті варто робити, і не лише щодо Криму. Це шлях до запобігання всіляким сепаратистським настроям.
Прикро, що українська історична наука звернула пильну увагу на «кримський фактор» лише після чергової російської окупації Кримського півострова, коли нависла загроза над майбутнім кримськотатарського народу, над його правом на самовизначення. І якщо завданням політиків є чітко визначити повноту культурних і політичних прав кримськотатарського народу, то завданням науковців є розроблення власної візії минувшини, позбавленої штампів, нав’язаних російськими окупантами, засвоїти позитивний досвід взаємин власне України і Криму та переосмислити трагічні сторінки відносин у минулому.
Повний текст інтерв’ю — за посиланням.
Довідка:
Мечеть хана Узбека (кримськотат. Özbek Han camii) — архітектурна пам’ятка в місті Старий Крим, у Криму. Є найстарішою з мечетей півострова. Було закладено у 1314 році, на початку правління хана Золотої орди Узбека. У 1332 році до неї додали медресе з ініціативи найбагатшої жінки — Інджібек-хатун, яку у 1371 році було поховано поруч.
