На початку XVIII століття основним населенням сучасного півдня України були татари і ногайці. Переважна їх частина жила в Кримському ханстві. У XVI столітті на Кубані, у Приазов’ї і Буджаку виникли державно-політичні утворення татар: Кубанська, Едічкульська, Джамбуйлацька, Едісанська і Буджацька орди. Усі вони перебували у васальній залежності від Османської імперії і Кримського ханства. Водночас, це були племінні союзи з високим ступенем самостійності, які мали свої органи управління і збройні сили.
Російсько-турецькі війни, що тривали протягом XVIII століття, змінили не тільки геополітичну ситуацію в регіоні, а й істотно вплинули на етнорелігійний склад населення. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 року, під контроль Росії відійшла територія між Дніпром і Південним Бугом. Фактично були ліквідовані Едічкульська і Джамбуйлацька орди. У 1783 році Російська імперія анексувала Кримське ханство, зокрема і Кубанську орду.
Восени 1783 року російські війська провели операцію з вигнання татар і ногайців з кубанських земель, під час якої були знищені тисячі корінних жителів, зруйновані десятки аулів. Після цього спорожнілі землі були передані для заселення Чорноморському козацькому війську. Татари і ногайці, які залишилися серед живих, були змушені втікати до Османської імперії. Російсько-турецька війна (1787–1791 рр.) спричинила не тільки нові територіальні втрати, а й призвела до ліквідації Едісанской орди. Новий кордон Росії був встановлений по річці Дністер. Більшість едісанських татар вимушено переселилися до Буджаку.
Таким чином, до початку XIX століття з усіх татарських орд залишалася тільки одна — Буджацька. Але і її існування залежало від військової підтримки Османської імперії. Однак сама імперія перебувала у важкій кризі. Коаліції європейських держав раз-у-раз завдавали їй поразок, поступово витісняючи з території Північного Причорномор’я, Кавказу і заходу Балканського півострова.
У 1806 році Росія вкотре оголосила війну Стамбулові. Її війська під командуванням генерала І.Міхельсона вторглися до Бессарабії, а також на землі Буджацької орди. Через рік Буджак спорожнів. Більшість татар і ногайців знову вимушено залишили свої будинки і втекли, але цього разу до Добруджі, підконтрольної османам. За підсумками війни, кордони Російської імперії були зміщені до Пруту і Дунаю. Таким чином, була юридично зафіксована ліквідація останнього татарського державного утворення в Північному Причорномор’ї.
Росія була змушена залишити кримських татар на їх історичній батьківщині, у Криму, оскільки не мала, на той момент, можливості провести заселення і господарське освоєння півострова. Усі інші захоплені Росією території були зачищені; землі були передані російським поміщикам, а також колоністам з Європи: німцям, швейцарцям, сербам, болгарам і албанцям. Уряд Росії робив усе можливе для знищення історичної пам’яті про корінних жителів цього регіону. Протягом нетривалого періоду були зруйновані майже всі мечеті і кладовища, стерті з лиця Землі фортеці і міста.
Татари і ногайці, які переселилися до Добруджі, знайшли частково заселену територію, на якій, проте, вже багато століть проживало мусульманське населення. Ще за часів Золотої Орди вона входила до складу улусу Ногая. У другій половині XIII століття Добруджа активно ісламізувалася завдяки діяльності суфійських братств. Найбільш відомим лідером суфіїв був шейх Сари Салтук, який деякий час жив в містечку Бабадаг, тут же і був похований.
Наприкінці XIV століття Добруджа потрапляє під владу османського султана. Ногайці з Буджака стали переселятися до Добруджі в XVI столітті, ще більше збільшуючи тюркський елемент у складі місцевого населення. Але найбільш масова міграція татар до південної Добруджі відбулаля після захоплення Росією Криму в 1783 році.
На новому місці кримці заснували поселення, які своїми назвами нагадували їм загублену батьківщину: Ялта, Кефе, Акмечіт, Яйла. Усього за період з 1783 по 1853 роки до Добруджі переселилося кілька десятків тисяч кримських татар. Причина міграції полягала не тільки в тому, що кримські татари зазнавали переслідувань з боку колоніальної влади, а передусім тому, що кримці хотіли жити разом з одновірцями і безперешкодно сповідувати іслам.
Але і в Добруджі не для всіх татар знайшлося місце. Російсько-турецька війна 1877–1878 рр. призвела до створення незалежного королівства Румунія, уряд якого, утвердив ряд антимусульманських законів і здійснив часткову конфіскацію земель татар і турків. Такі обставини спричинили міграцію значної частини кримських татар-мешканців Добруджі до Анатолії. Загальна кількість біженців сягнула тоді близько 100 тисяч осіб. Подібні процеси відбувалися і в Криму, міграційні процеси в якому призвели до різкого скорочення чисельності корінного населення півострова.
Однак не всі татари покинули Добруджу. Кілька десятків тисяч людей продовжували жити в своїх поселеннях навіть в умовах тиску з боку місцевої влади. У південній Добруджі поряд з татарами, ще з часів Османської імперії, мешкали турки. Згідно зі статистичними даними, у 1910 році на півдні Добруджі турки і татари становили майже половину населення краю. У 1940 році, внаслідок розподілу Румунії, південна Добруджа була включена до складу Болгарії. На той момент там проживало близько 150 тис. мусульман, здебільшого турків і татар.
На півночі Добруджі, яка залишилася в складі Румунії, чисельність татар була відносно невеликою. У 1977 році, згідно з румунським статистичними даними, у країні проживало близько 23 тис. татар. Пізніше їх чисельність сягала 40 тис. осіб. На думку Демократичного союзу мусульман-татар, статистичні дані, надані Румунією, постійно применшують чисельність татар у країні. Ще однією проблемою румунських татар є питання самоідентифікації. Частина татар в останні десятиліття ідентифікує себе як турки.
В даний час загальна чисельність татар у північній і південній Добруджі становить близько ста тисяч осіб. Більшість з них — нащадки вигнаних з Північного Причорномор’я корінних жителів краю, які зуміли в складних умовах зберегти свою віру, культуру і мову.
Олександр Степанченко
