Мусульманські громади Центральної і Західної України в XIV − початку XIX століття

Кам'янець-Подільський. Частковий гравюри Олексія Кошкіна. 1794
Генеральна карта України за описами де Боплана, 1648.
09.12.2015
Оцініть статтю: 
(457 оцінки)
admin
Зображення користувача admin.

В кінці XIV століття західні кордони ісламського світу пролягали по територіях нинішніх Хмельницької, Житомирської та Київської областей України. Після поразки в битві на Синіх Водах Золота Орда втратила землі Поділля та Київщини. Частина мусульманського населення мігрувала за Дніпро, але дехто, переважно осілі землероби, залишилися жити під владою Великого князівства Литовського.

У 1380 році золотоординський беклярбек Мамай зазнав поразки в битві на Куликовому полі від військ московського князя Дмитра. У 1381-му він був убитий у своїй резиденції, місті Орду, в пониззі Дніпра. Його син Мансур, рятуючись від переслідувань хана Тохтамиша, створив незалежне від Золотої Орди князівство. Воно розташовувалося на території нинішніх Полтавської та Сумської областей. Частина татар, невдоволених правлінням Тохтамиша, переселилися на землі Мансура. У 1392 році Мансурське князівство перейшло під протекторат литовського князя Вітовта. Його правителями аж до початку XVI століття залишалися нащадки Мамая, князі Глинські.

У середині XV століття на північний схід від Мансурського князівства виникло ще одне татарське державне утворення, так звана Яголдаєва тьма (від імені золотоординського темника Яголдая). Воно також підпало під залежність від Литви, яка використовувала татар для захисту своїх рубежів від вторгнень зі сходу.

Особливістю виниклих татарських квазідержав було те, що більша частина населення цих територій − «севрюки» − була православними християнами, а весь військово-адміністративний апарат знаходився в руках мусульман. Севрюки були прямими нащадками давньоруського племені сіверян, на яке значно вплинули алани і половці. Саме севрюки стали тією «закваскою», яка породила таке явище, як українське козацтво.

Варто відзначити, що вже друге покоління «мансуровців», прагнучи інтегруватися в структури Великого князівства Литовського, поступово відмовлялося від Ісламу і приймало християнство у формі православ’я. Але це передусім стосувалося правлячої верхівки, серед нащадків воїнів Мамая асиміляція розтягнувся на кілька століть. У «Синодальному списку», який датується початком XVII століття, є розповідь про те, як син Мамая Алекса (мусульманське ім’я не відоме) прийняв християнство. «До Великого Князя Вітовта Кестутьєвича Литовського приїхав служити Татарин Князь Лекса, та хрестився і по хрещенні ім’я йому Олександр, а отчина у нього була Глінеск, та Глинниця, та Полтава».

В історичній літературі татари, що перейшли на службу до Польщі, Литви і Москви, отримали назву «липка».

Про те, як відбувалася асиміляція мусульманського населення на землях Великого князівства Московського повідомляє один цікавий документ, виданий російським істориком В. Д. Смирновим: «Сільські жителі з татарських племен, здавна незадоволені ханом і його мурзами, покидали свої місця проживання і, забравши разом з більшою частиною майна і худоби свої сім’ї і чад, раптом сідали на коня, вночі переходили в російські межі і приймали підданство Московії. Останній оселяв цього роду втікачів в порожніх розорених землях своїх, дозволяв їм зводити будинки, мечеті і собори для того, щоб вони платили по одному золотому на рік… У те ж село поселив він кілька росіян і побудував там церкву, щоб дітлахи татар-мусульман змішувалися, очі б їхні звикали до російських звичаїв, і вони залишали сій норов. Цією хитрістю в короткий час він змінив дух їх, так що від мусульманства залишилася у них тільки одна претензія на як таке».

Велике князівство Литовське охоче приймало до себе на службу татар протягом кількох сот років. Сини хана Тохтамиша разом зі своїми загонами билися в Грюнвальдській битві з Тевтонським орденом в 1410 році. За службу липка отримували земельні наділи і привілеї. З часом частина з них стала служивим дворянством в Росії і шляхтою в Речі Посполитій.

Хвилі татарських міграцій на землі Центральної і Західної України відбувалися не тільки в XIV і XV століттях, а й значно пізніше.

Переселенцями були не лише кримські татари, але й ногайці Буджаку і вихідці з Казанського ханства. На Київщині та Брацлавщині татарські роди становили п’яту частину всієї шляхти. У синодику Києво-Печерського монастиря є згадка про 62 роди шляхти, що мали тюркські корені. Серед них Балагура, Батура, Бердібьяк, Болгаринович, Булгак, Вигура, Долмат, Кичкир, Кобиз, Кучук, Тавлуй, Хлус, Шемет, Шепель, Шомако. У ревізії Брацлавського замку від 1545 року є згадка про Чечелів, Кордишів, Козарів і Кажанів. На Київщині у XVI–XVII століттях були великі татарські селища Арагеєв, Ачекмакове, Колтегаєв, Чигирі.

Збереглося досить багато свідчень про те, що значна частина татар, які проживали в Польщі та Великому князівстві Литовському, відмовлялися навертатися в християнство, продовжуючи дотримуватися Ісламу. У 1591 році турецький султан Мурад ІІІ у листі до польського короля Сигізмунда ІІІ повідомляв про те, що в Стамбул прибули два татарина-мусульманина. За їхньою інформацією, на кордоні Польщі та Московської держави жило 15000 татар, які не мали своєї мечеті, а тому не могли здійснювати колективний намаз. У листі султан просив короля побудувати правовірним мечеть і не перешкоджати у здійсненні богослужінь.

У 1512 році князь Костянтин Острозький розгромив військо кримських татар під Вишневцем, узятих у полон він оселив у своїх володіннях на Волині, в районі міста Острог. Вже в середині XVI століття острозькі татари мали свою мечеть, перетворившись із бранців у привілейований клас. Ця громада татар, зберігши мусульманську віру, проіснувала в Острозі аж до початку ХХ століття.

Османський історик середини XVII сторіччя Ібрагім Печеві повідомляє про те, що на українських землях Речі Посполитої було не менше 60 татарських селищ, кожне з яких мало джамі (мечеть). У цих мечетях читалася хутба на ім’я короля.

Ослаблення польської держави в XVII столітті призвело до того, що значна частина служилих татар мігрувала на землі Османської імперії. Джерело 1740 року повідомляє про те, «що стосується липканів, то 6000 їх емігрували колись з Польщі в Хотин (який був у XVIII столітті під владою османів), де вступили на військову службу». Міграція стимулювалася османським урядом, який намагався використовувати татар для захисту своїх прикордонних земель. До початку XIX століття Іслам на українських землях зберігався тільки в Криму, в Приазов’ї (до середини XIX століть) і в маленькій громаді в Острозі. Велика частина мечетей на землях України була зруйнована, прийшла в запустіння, частина з них була перетворена на православні церкви. У Білорусі, Польщі та Литві татари-липки змогли зберегти свою ідентичність і релігію аж до нашого часу.

З іншими матеріалами із серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.

Олександр Степанченко, спеціально для «Іслам в Україні»

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.