Спадщина татарських громад, що проживають на території Західної України, Білорусі, Литви й Польщі з ХIV сторіччя, уже тривалий час є предметом дослідження істориків, філологів, ісламознавців та етнографів.
Серед різних артефактів, що дійшли до наших днів, особливе місце посідають так звані кетаби (від арабського кітаб — «книга») — рукописи Корану та переклади його значень, молитовники, збірки напучень та ін. Особливе зацікавлення викликає той факт, что в кетабах, окрім арабської та тюркської мови, використовувались також слов’янські, записані арабськими літерами з використанням спеціальних графем (для звуків «п», «ч», «ц», що відсутні в арабській мові). Переважно використовувалися польська та білоруська мови, однак у багатьох випадках зустрічаються й «мовні суміші» (активне використання, наприклад, білорусизмів у польських текстах, рідше додавання українізмів, як це показано у дослідженні Ш. Акінер).
Згідно зі свідченням відомої білоруської дослідниці З. Канапацької, у наш час лише в Білорусі збереглося понад 40 татарських рукописів, серед яких і відомий «Мінський тафсір» 1686 року — найдавніший частковий переклад значень Корану слов’янською мовою (польською з частими вкрапленнями білоруської лексики). Десятки рукописів «західних татар» зберігаються у бібліотеках та приватних колекціях Росії, Литви, Польщі, Германії, Великобританії та інших держав.
Недивлячись на те, що в Україні також існували поселення цієї етнічної групи, рукописних пам’яток тут майже не збереглося: за даними польських дослідників А. Дрозда, М. Дзекана й Т. Майди, відомий лише один кетаб з колекції Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, що є збіркою молитов та уривками сур з Корану (хамаїл, що можна перекласти як «книга, котру носять при собі»). Як свідчить дослідження Л. Дзендзелюк та Л. Тимошенко, цей хамаїл було переписано у 1808 році у селищі Кошоли (зараз Люблінське воєводство Польщі), свого часу він належав українському шляхтичеві та орієнталісту Вацлаву Жевуському (1785 — 1831). Уперше на цей рукопис звернув увагу львівський сходознавець Я. Полотнюк. Манускрипти Корану та інших ісламських текстів, що зберігаються в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського та інших книгозбірнях, належать переважно до створених у Криму та інших регіонах, тобто до зовсім відмінної традиції копіювання священної книги мусульман.
У зв’язку з наведеними вище фактами, особливе зацікавлення викликає арабський рукопис Корану, що був знайдений ще у 1992 році в Острозі Рівненської області України. Оскільки раніше рукопис не був предметом наукового дослідження, ця стаття є першою працею, присвяченою цьому без перебільшення унікальному для України тексту.
Перш ніж перейти безпосередньо до опису рукопису, слід звернути увагу на історичний контекст її появи. Як уже було вказано нами в інших працях, перші татарські поселення в Острозі та довколишніх регіонах з’явилися у XVI сторіччі, переважно завдяки полоненим ногайським та кримським татарам. Згідно з історичними документами тієї доби, вже у 1565 році в Острозі діяла мечеть; десятки татарських садиб згадуються в «Актах розподілу Острога» між синами князя Василя-Костянтина Острозького (1603 та 1621 рік). Про сотні татар, котрі мешкали в Острозі та сусідніх населених пунктах Волині (Полонне, Старокостянтинів, Майдан-Лабунь), йдеться і в більш пізніх документах («Генеральний опис Волинської губернії», укладений близько 1800 року). Нарешті, ще у 1911 році у Волинській губернії (с. Юрківці, зараз Хмельницька область, та м. Острог) проживало близько 340 мусульман, діяли мечеть та бібліотека, а імам затверджувався Таврійським духовним магометанським управлінням. Судячи з усього, татарська релігійна громада Острога існувала до початку Другої світової війни.
Рукопис Корану, що зберігається в Острозькому державному історико-культурному заповіднику (шифр КН 20366/VI Р — 2477), було придбано у 1992 році місцевими краєзнавцями М. Позіховським та М. Бендюком у родини вже немолодих острозьких татар.
«Острозький Коран» переписаний на ганчірковому папері місцевого виробництва з синюватим відтінком, він має розміри 19 (довжина) на 14 (ширина) сантиметрів. 114 сур, а також молитва (дуа хатм шариф, тобто молитва хатм аль- Кур’ан, котра читається після завершення рецитаціїї усіх сур Корану) написані на аркушах, зібраних у 19 зшитих зошитів, кожна з яких містить до двох десятків сторінок. Частина зошитів, внаслідок зношеності, розірвана на окремі аркуші. Обкладинка з тонкої шкіри збереглася в цілому непогано; поля деяких сторінок обірвані, трапляються плями, однак відсутність аркушів не виявлена (за винятком кількох сторінок прикінцевої молитви, від якої зберігся тільки перший аркуш).
Назва кожної сури оздоблена додатковими червоними рамками а також написана червоним чорнилом. Після назви сури як правило подається кількість аятів арабською мовою, однак до заголовків деяких сур включено текст останнього аяту попередньої сури (повністю або частково): так, за словами сура Ібрагім (сура 14) йде традиційний салям (’аляйгі с-салям, «мир йому!») та вислів ’інда-гу ’ілму ль-кітаб («у Нього — знання книги»), написаний вже чорним чорнилом. У 30-й сурі, наприклад, помітною є наступна особливість: після назви сури (сура ар-Рум) чорним чорнилом написано уа інна Ллага ла-ма’а ль-мухсінін («воістину, Аллаг — з праведними). Багато сур, одначе, не містять таких додавань (сура «Корова», сура «Мар’ям», до якої додано лише салям, багато з мекканських сур). До назви передостанньої сури (113) чорним додано слово ахад, котре відсутнє в основному тексті четвертого аяту сури «Аль-Іхлас». Швидш за все, включення останнього аяту попередньої сури до заголовку наступної зумовлене суто технічними причинами — текст не влазив у рядок і, щоби не переривати читання, був доданий вже до заголовку наступної сури (з використанням чорного чорнила для розрізнення).
Цікаво, що, за рідкісними винятками, переписувач не використовує прийняту в арабській мові кінцеву «та-марбута», а віддає перевагу звичайній літері «та», як в тюркських мовах. Слова в деяких аятах злиті, окремі літери важко відрізнити одну від одної (гайн та фа, наприклад), хоча в цілому текст є досить акуратним та розбірливим. Ці особливості також є характерними для кетабів в цілому, оскільки протягом XIX сторіччя хороше знання арабської мови вже було рідкістю серед західних татар.
До останньої сури прилягає й невелика ритуальна формула, що, як правило, виголошується одразу після завершення читання Корану (не обов’язково повного, як у випадку зі згаданою молитвою хатм аль-Кур’ан). Вона має назву сура садака Ллагу ль-Азим та містить наступні арабські слова (без позначення голосних): бісмі Ллягі р-Рахман ар-Рахім, садака Аллагу ль-Азим, уа садака расулу-гу ль-карім, уа нахну ’аля заліка міна ш-шагідін [нерозбірливо] субхана раббу-ка раббу ль-’іззаті ’амма йасіфун, уа с-саляму ’аля ль-мурсалін, уа ль-хамду лі-Ллягі раббі ль-’аламін («Іменем Аллага, Милостивого, Милосердного! Правдивим є Великий Аллаг, правдивим є шляхетний Посланець Його, і ми є цьому свідками [...] Пречистим є твій Господь, Господь могутності, від того, що приписують Йому, мир посланцям, хвала Аллагові, Господу світів!»).
У самому кінці рукопису, як вже згадувалося, міститься ду’а хатм аль-Кур’ан. Римований текст саме цієї молитви, що містить, окрім іншого, слова Аллагумма такаббаля мін-на хатм аль- Кур’ан уа таджауваз фі-на ма кана фі тіляуваті-гі хатта-ін уа нісйан («Господи! Прийми від нас завершення читання Корану та позбав нас від помилки чи забудькуватості під час нашого читання»), котрі можна виявити і в рукописах, що були створені в інших регіонах ісламського світу. Наприклад, у Мічиганському університеті (США) зберігся османський рукопис кінця XV — початку XVI сторіччя, як припускається, створений у Стамбулі, що містить практично ідентичний острозькому текст молитви хатм аль-Кур’ан. Співпадіння є цілком закономірним, оскільки кетаби західних татар походили саме з османської традиції переписування Корану (також була представлена і в Криму). Аркуш із закінченням цієї молитви з острозького рукопису, проте, виявити не вдалося.
Дещо більш придатним для прочитання виявився виконаний арабицею та латиницею напис після молитви садака Ллагу ль-Азим, розташований у нижній частині аркуша. На самому початку використовуються два арабських слова (сахіб та малік, що означають «власник» чи «автор», а у даному контексті, очевидно, переписувач). Після них арабицею можна розібрати наступне (кириличною транслітерацією): ібн Адам ’Алі Мустафа... пісани Кур’ан року тищонст двєсті девятнащего од... Мухаммада Пророка месьонца Зу ль-Ка’да девйонтего дня од ’Іси Пророка. Далі, після паузи, йде слово (чи два) на кшталт острі/лава чи оскрі/лава («о» передано за допомогою аліф та вав), а після того — чіткий напис латиницею: Roku 1804 Mesiaca Aprila Dnia 9, тобто «Року 1804, місяця квітня, дня 9». Отже, Коран переписав дехто Адам Алі Мустафа, котрий завершив свою працю у місяці зу ль-каада 1219 року гіджри (9 квітня 1804 року).
«Острозький Коран» залишає ще цілу низку питань для подальших досліджень. Однак, спираючись на наведені вище факти, вже сьогодні можна стверджувати, що рукопис є унікальною пам’яткою релігійної традиції західних татар. Окрім того, що текст, швидш за все, було переписано саме в Острозі чи неподалік від нього, манускрипт залишається єдиним відомим рукописом Корану, створеним на Волині (та й, судячи з усього, Західній Україні в цілому). Подальше вивчення тексту та пошук нових рукописних джерел можуть створити перспективи для більш глибокого знайомства з історією ісламу в регіоні Волині, Галичини та Поділля.
Михайло Якубович, кандидат історичних наук
газета «Умма», №19
