Поразка шведської армії в битві під Полтавою в 1709 році вплинула на плани козацької старшини зі створення незалежної Української держави. Ініціатор шведсько-українського союзу гетьман Іван Мазепа був упевнений, що за допомогою армії короля Карла XII йому вдасться покінчити із залежністю від Росії. Однак полтавська катастрофа змусила тікати не тільки шведські війська, а й українських козаків.
Союзники відступили на територію Османської імперії. До цього часу шведська армія як організована бойова одиниця практично перестала існувати. Що стосується українського козацтва, що залишилося вірним Мазепі, то його чисельність також була не дуже велика. Через три місяці після Полтавської битви гетьман Мазепа помер, а на його місце був обраний близький соратник Пилип Орлик.
Новий гетьман здійснив низку кроків, щоб переконати кримського хана та уряд Османської імперії вступити у війну проти Росії. Ситуація для цього була більш ніж сприятлива. Царю Петру I доводилося вести боротьбу на вельми протяжному театрі воєнних дій, який охоплював Фінляндію, Польщу, Прибалтику та Україну. Відкриття нового фронту на півдні могло призвести до того, що Росія втратила б не тільки нові завоювання, але також і Україну.
Центром політичного та військового життя української еміграції стало невелике придністровське містечко Бендери, що знаходилося досить близько до кордону з Росією. Біля Бендерської фортеці розташовувався сильний турецький гарнізон та урядові установи Османської імперії. Спочатку турки не дуже гостинно прийняли втікачів. Полтавська битва показала зрослу військову міць Росії. Однак після того, як уряд Петра I в ультимативній формі вимагав видання шведів та українців, настрої у Стамбулі змінилися.
Було вирішено підтримати військовою силою політичні устремління гетьмана Пилипа Орлика й одночасно постаратися повернути втрачені у попередній російсько-турецькій війні території в Приазов’ї. В кінці 1710 року Османська імперія оголосила війну Росії. Через кілька тижнів після цього кримський хан Девлет II Гірей вирушив у рейд на Лівобережну Україну.
У сучасній українській історіографії дії цього хана зображують тільки чорними фарбами. А тим часом Девлет II Гірей краще за інших розумів небезпеку посилення Росії. Він активно підтримував козаків Орлика і всіляко підштовхував Стамбул до початку війни. Рейд кримського хана був досить успішний. Його війська дійшли до Харкова, при цьому майже не зустрічаючи опору. Були випадки, коли українське населення вітало кримців хлібом-сіллю. У складі кримської орди був невеликий загін запорозьких козаків, який допомагав налагоджувати з місцевим населенням нормальні стосунки.
Девлет II Гірею вдалося захопити кілька укріплених пунктів, розгромивши гарнізони російських військ. Після цього він стрімко рушив до Криму. Рейд кримського війська був розвідувально-диверсійний. Він ставив собі за мету виявити розташування і сили російської армії напередодні вторгнення османської армії.
Однак османська армія рухалася в зону бойових дій вкрай повільно. Саме тому в лютому 1711 року Пилип Орлик вирішив почати наступ на Правобережну Україну. Чисельність його війська не перевищувала 3 тис. осіб, проте його підтримував польський загін із прихильників короля Станіслава Лещинського. Але головною ударною силою об’єднаної армії була Буджацька орда, чисельність якої становила не менше 20 тис. осіб. Її очолював син кримського хана Мухаммед Гірей.
Напередодні походу Мухаммед Гірей видав Універсал, звернений до українців, в якому він поклявся докласти всіх зусиль задля звільнення України від російського панування. «Ми надаємо нашу підтримку і щирість у намірі з’єднати зброю для звільнення батьківщини з тяжкого ярма неволі, яке на неї наклали Король Август і Московський Цар, щоб вона в ньому не залишилася, якщо ми будемо одностайні, й об’єднаємося щиро всіма силами для цієї рятівної праці, щоб таким чином можна очікувати Божої милості на щасливий кінець здійснення наших планів», — так, по-східному пишномовно, говорилося в Універсалі.
В середині лютого 1711 року армія виступила з Бендер і швидко рушила на північ. Російські війська, не вступаючи у бій, почали відходити до Києва. Це призвело до того, що правобережні полки українського козацтва переходили на бік Орлика, а його армія почала стрімко збільшуватися. На деякий час війська затрималася біля Немирова, де, ймовірно, складався маршрут походу. Серед правобережних козаків тільки білоцерківський полк відмовився підтримати Орлика. На думку гетьмана, взяття Білої Церкви дозволило б козакам повністю контролювати Правобережну Україну.
До цього часу чисельність козацької армії зросла до 15 тис. осіб. Вона вже була досить серйозною силою, але при цьому її головним недоліком залишалась майже повна відсутність артилерії. Саме цей момент став ключовим у всьому поході Орлика. В кінці березня 1711 року гетьман взяв в облогу Білу Церкву, яка мала досить непогані укріплення та артилерію. Все це дозволяло гарнізону витримати досить тривалу облогу.
Козаки без зусиль зайняли місто, але фортеця відбивала всі їх атаки. Майже відразу стало ясно, що без гармат Білу Церкву взяти неможливо. Ймовірно, про це гетьману говорив і командувач татарською армією Мухаммед Гірей. Але Орлик продовжував кидати свої війська у безрезультатні атаки. Стосунки між двома командувачами остаточно були розірвані після того, як Мухаммед Гірей відвів свою армію з-під стін Білоцерківської фортеці.
Залишившись без підтримки татар, Орлик не зміг утримати свої війська під контролем. Козаки почали масово дезертирувати. Польський загін також не висловлював бажання продовжувати штурм фортеці. Гетьман змушений був зняти облогу і відступити на Фастів, де його залишили поляки. Після цього Орлик з кількома тисячами козаків повернувся в Бендери.
Провал його походу обернувся провалом всіх надій на створення незалежної держави. У цей час Петро I вже зібрав чималу армію для походу проти Османської імперії. У червні його армія увійшла в межі Бессарабії, потім, форсувавши річку Прут, вона зайняла столицю Молдавського князівства Ясси. В цей час підійшла османська армія, яка змогла оточити і притиснути росіян до Пруту. Запеклі бої призвели до великих втрат з обох сторін. При цьому становище Петра I було абсолютно безнадійним.
Росіяни вступили в переговори з командувачем турецькими військами візиром Мехмедом-пашею. Підкупивши візира, їм вдалося виторгувати для Росії досить прийнятні умови миру, а найголовніше — можливість відвести залишки армії. Дізнавшись про умови укладеного миру, розгніваний султан наказав стратити Махмед-пашу.
Козаки Пилипа Орлика також перебували в таборі турецької армії, але на хід переговорів їм не вдалося вплинути. Османська імперія повернула контроль над фортецею Азов і змусила Росію продати їй свій флот. Що стосується України, то вона так і залишилася під владою Москви ще на два століття.
Олександр Степанченко
