Радіо «Крим. Реалії» розпочинає серію публікацій про історію Кримського ханства

05.02.2018
Оцініть статтю: 
(134 оцінки)
Власкор
Зображення користувача Власкор.

Кримські історики Сергій Громенко та Олекса Гайворонський спеціально для Радіо «Крим.Реалії» підготували серію «Кримське ханство. Шлях до незалежності», в якій простежується шлях Кримського півострова від прикордонних земель степових кочових імперій до незалежної держави — Кримського ханства.

Текстовий варіант — на сайті Крим.Реалії. 

Історії Кримського ханства не пощастило двічі: в Російській імперії її писали переважно у чорних фарбах, а в Радянському Союзі взагалі спробували забути. Та й жителі сучасної України, ніде правди діти, здебільшого перебувають у полоні російських міфів та упереджень про кримських татар. Щоб хоч трохи виправити ситуацію, Крим.Реалії підготували цикл публікацій про минуле Кримського ханства і його взаємини з Україною.

Ми неодноразово писали про те, що Кримський півострів був свого роду прикордонними землями різних степових кочових імперій: хозар, печенігів, половців, але при цьому жоден з тодішніх правителів Криму не прагнув до незалежності. А ось на початку XV століття ситуація різко змінилася, почалася боротьба за самостійність півострова, і в зв’язку з цим виникло питання: а що, власне, змінилося за час монгольського панування в Криму, чому раніше ми не спостерігали таких тенденцій до відокремлення і як так вийшло, що кримські еліти, якщо можна так сказати, «дозріли» до необхідності створення незалежної держави?

Зі світової історії нам добре відомо, що будь-які великі середньовічні імперії рано чи пізно розпадалися. Причини цього могли бути різними. Це й ослаблення центрального уряду, і труднощі підтримки постійного контролю над усіма куточками величезної імперії, і навіть банальна проблема сполучення між столицею та околицями — адже в століття відсутності масових комунікацій навіть звичайні накази правителів на місцях і звіти місцевої влади часом могли мандрувати місяцями. Дуже часто у підвладних центру областях формувалися власні місцеві правлячі еліти, які рано чи пізно вирішували, що їм зовсім нема чого далі ділитися повноваженнями з центром і що вони цілком можуть керувати своєю областю і незалежно. Ну і, нарешті, імперії гинуть від політичних криз: адже коли в столиці йде тривала і запекла боротьба за владу, їй стає не до околиць, і тим мимоволі доводиться виживати самостійно, навіть якщо вони до того часу і не мали намірів відокремитися.

Всі ці явища існували і в Золотій Орді. До початку XV століття вона була вже конгломератом з декількох фактично самостійних областей: Нижня Волга, заволзькі степи, прикаспійські та придніпровські рівнини, Крим, Казань, північнокавказькі території. Хани, що часто змінювалися на престолі в столичному місті Сарай на Нижній Волзі, гордо претендували на владу над усією колишньою імперією, але насправді вже давно не мали реальних повноважень на всій її території. Тому нерідко траплялося, що в Орді було одночасно по кілька правителів, що зміцнилися в різних областях колишньої єдиної держави й одночасно домагалися всіх ординських земель. Вони часто зіштовхувались, витісняли один одного, і для кожного з них метою боротьби був той самий Сарай — столиця великих ханів минулого, символ повної влади над всією імперією. Найчастіше тому чи іншому кандидату вдавалося захопити цю стару столицю, але в підсумку жоден з цих претендентів не утримувався в ній надовго, будучи рано чи пізно витіснений суперниками.

А в Криму в цей час, на додачу до того, діяли і потужні місцеві фактори, які ще більше посилювали прагнення зажити самостійно.

Першим з них був, певно, етнічний. До описуваного часу на півострові вже почалося формування окремої, місцевої народності, несхожої на жоден інший народ Орди. У Криму вже з два століття йшло змішання нащадків найдавнішого населення півострова, яке жило тут ще до ординського завоювання, з кипчаками, яких десятками тисяч привели сюди із задонських степів монгольські командири, і турками-сельджуками, що перебралися сюди з протилежного берега Чорного моря. Все це строкате населення, об’єднане спільною територією і прийняттям загальної мусульманської культури, поступово зливалося в єдину етнічну спільність, що поклала початок формуванню кримськотатарського народу. Причому, повторюся, цей народ дуже відрізнявся від населення інших областей Орди, зокрема і тому, що мусульманська культура, яка об’єднала його воєдино, проникала у Крим через інше джерело, ніж в центральну частину імперії. Адже якщо для Золотої Орди таким джерелом релігійної, художньої, писемної культури була, головним чином, Середня Азія, наприклад, Бухара, звідки в Сарай приїжджали вчителі, мислителі, архітектори, художники, то для Криму цю роль виконувала Анатолія, нинішня Східна Туреччина, культура якої помітно відрізнялася від середньоазіатської.

Отже, в Криму вже формувався власний, окремий народ.

А другим вирішальним фактором було унікальне серед всіх інших земель Орди географічне розташування Криму. Як відомо, на півострові перетинались два найважливіші торгові шляхи: караванний, яким з Центральної Азії, Кавказу і навіть з Китаю прибували товари Сходу, і морський, яким італійці доправляли ці товари на Захід. Ці дві торгові магістралі зустрічалися в порту Кафи, нинішній Феодосії — великого міста, яке Орда дозволила Генуї заснувати на кримському березі в обмін на відрахування з торгового обігу в цьому місті. Це сусідство з найважливішою торговою магістраллю, з морським вікном в Європу стало просто-таки порятунком для Криму. Адже в той час, як інші області Орди, образно висловлюючись, диміли в руїнах воєн та міжусобиць за владу, Крим, навпаки, мав постійне і надійне джерело доходу у вигляді податку з італійської торгівлі. До того ж Крим міг легко і безперешкодно продавати через це вікно в Європу власні, вироблені тут товари. А це був привілей, який у той час втратили внутрішні області Орди на континенті, тому що під час кризи старі торгові шляхи на материку стали небезпечними, а підтримувати на них порядок часто стало просто нікому — тому що централізована влада ослабла.

Таким чином, поки Орда занурювалася все глибше в кризу і розруху, Крим, навпаки, розвивався і багатів. І головною перешкодою цьому зростанню стала та сама злощасна Орда, колишня господиня Криму: адже дуже часто її конфліктні правителі, борючись за престол у місті Сарай на Нижній Волзі, розглядали Крим як невичерпне джерело наживи. Нерідко бувало так, що якийсь з ординських ханів, що програв своєму суперникові в боротьбі за Сарай і був вигнаний звідти, з Волги, вирушав до Криму, щоб там якомога швидше зібрати всі наявні грошові, матеріальні та людські ресурси для повторного кидка на волзьку столицю. Це лягало тяжким тягарем на жителів Криму, тим більше, що подібні епізоди іноді траплялися ледь не кожні два-три роки, і півострів щоразу ставав ареною битви для цих степових чужинців, які спустошували його. Наприклад, якщо в XIV столітті тодішню столицю півострова, місто Кирим (нині — Старий Крим), описували як велике і багате місто, порівнюючи з самим Дамаском і Каїром, то на початку XV століття всі мандрівники, що побували в ньому, в один голос описували розруху і запустіння, спровоковані нескінченними спустошливими битвами ординських армій за цей багатий край.

Тому немає нічого дивного в тому, що Крим, який економічно і без того вже давно був здатний до самостійного існування, взяв курс на остаточне відмежування від Орди, від якої вже давно не бачив нічого іншого, крім постійної низки тимчасових правителів, які, по суті, були глибоко байдужі до долі самого Криму і розглядали його не інакше, як просто джерело ресурсів для подальшої боротьби за сарайський трон на Волзі.

Все це поставило півострів на поріг самостійного політичного життя. І незабаром ці процеси вилилися в те, що в землі Великого князівства Литовського вирушили посланці кримських беїв з проханням надіслати їм правителя, що перебував у вигнанні: Хаджі Гірея. І на карті Східної Європи з’явилася та країна, яка сьогодні відома нам як Кримське ханство.

 
Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.