Офіційна історія Одеси, написана за часів панування Російської імперії, стверджує, що в 1794 році цариця Катерина ІІ видала рескрипт про заснування міста. Виконуючи це розпорядження, 2 вересня забили перші сваї. Цей день і вважається днем народження морської столиці України.
Імперські історики доклали чималих зусиль, щоб викреслити як мінімум чотири століття історії міста, зокрема і трьохсотлітній період, коли Одеса (Хаджибей, Кочубеїв) була частиною Золотої Орди, Кримського ханства та Османської імперії.
Перша згадка про територію, на якій виникло майбутнє місто, пов’язане з битвою на Синіх Водах (1362). Під час цього історичного бою великий князь литовський Ольгерд розгромив військо золотоординських емірів Кутлубуга, Хаджибея і Деміра (Димитрія). У хроніці польського історика Мацея Стрийковського фінал протистояння описується так: «Не зумівши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися і перелякані бігти в обширні поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царька: Кутлубах, Качибей (іменем якого названо Качибейське солоне озеро в Диких полях дорогою, як йти в Очаків) і султан Дімейтер, і разом з ними дуже багато мурз та уланів».
У «Качибеївському солоному озері» нескладно впізнати нинішній Хаджибеївський лиман. Цілком резонно можна припустити, що ім’я татарського еміра отримав не тільки лиман, а й населений пункт, що був у той час адміністративним центром невеликого улусу, яким правив емір Хаджибей. Слід зазначити, що під час археологічних розкопок в Одесі золотоординська кераміка зустрічалася неодноразово.
Після битви на Синіх Водах територія між Дністром і Дніпром перейшла в залежність від Великого князівства Литовського. У 20-ті роки XV сторіччя у Кочубеєві (так називалася тоді Одеса) князь Вітовт звів кам’яний замок. У 1482 році, скориставшись ослабленням влади литовських князів, кримський хан Менглі Гірай здійснив похід на Київ, під час якого були захоплені причорноморські землі Великого князівства Литовського, зокрема і Кочубеївський замок.
Тривалий час Кримське ханство та Османська імперія не цікавилися відновленням споруд міста, набагато більше сил і засобів вкладалося в будівництво міста-порту Очакова (Озю), що знаходився неподалік від Хаджибея. Але в середині XVIII сторіччя Блискуча Порта, чекаючи неминучого військового конфлікту з Росією, побудувала невелику Хаджибейську фортецю. Поруч з нею звели складські споруди, одночасно розширювалася і портова інфраструктура.
У 1766 р. Хаджибей під виглядом купця відвідав російський офіцер-розвідник Іван Ісленьєв, який зняв план фортеці і «новозбудованого на березі моря турецького міста Гаджибей». На плані Ісленьєва серед інших будівель є мечеть. Вона перебувала в районі нинішнього Літературного музею. Ймовірно, це була невелика споруда, враховуючи, що мусульманське населення міста було невелике.
У 1789 році російські війська штурмом оволоділи фортецею Хаджибей. Велика частина будівель була відразу ж знищена. Мешканців міста, що залишилися в живих, виселили. Будівля мечеті також була зруйнована, але коли і за яких обставини це було зроблено, точно не відомо.
Через 60 років після взяття Хаджибея у місті, що отримало назву Одеса, знову виникла мусульманська громада. В Одеському обласному архіві перші акти реєстрації мусульман належать до 1849 року. 1870 роком датується спорудження в місті «татарської мечеті» (у деяких документах вона називається турецькою). Автором проекту мечеті вважається видатний азербайджанський архітектор Кербалаі Сефіхан Карабагі, представник карабахської архітектурної школи.
До теперішнього часу не збереглося ні будівлі мечеті, ні навіть її зображення. Більше того, невідомо навіть точне місце, де знаходилася мечеть. За словами старожилів, будівля стояла в кінці вулиці Старопортофранківська. В ілюстрованому путівнику «Одеса 1900» говориться, що трамвайна «лінія огинає кладовище, проходить повз турецьку мечеть і турецьке кладовище». Судячи з карти Одеси від 1919 року, мечеть знаходилась десь між вулицями Водопровідна і Старопортофранківська, відразу ж за Першим міським кладовищем, частиною якого був «магометанський» сектор. Воно було знищено радянською владою в 30-і роки. До теперішнього часу збереглися тільки ворота мусульманського кладовища.
Муллою в одеській мечеті в 90-і роки ХІХ століття був Ібрагім Адікаєв, а після нього аж до революції 1917 року Сабірзян Сафаров. У ті часи при одеської мечеті існував мектеб з чоловічим і жіночим відділеннями.
У 1893 році мусульмани Одеси урочисто зустрічали еміра Бухари Сейід Абд ал-Ахад Бахадур-хана, яскраву політичну фігуру, відомого мецената. Слід зазначити, що стараннями бухарського еміра була побудована Соборна мечеть у Санкт-Петербурзі, а в Ялті на його гроші спорудили лікарню.
Більшість мусульман Одеси були вихідцями з Поволжя − татарами і башкирами, але були серед них і кримські татари. У 1892 році в місті проживало близько 1 тис. мусульман. Завдяки родині Калмикових у різних районах міста відкрили 16 м’ясних магазинчиків «халяль».
Протягом кількох десятиліть в одеській пресі гуляла таємнича історія про руїни мечеті, яка нібито перебувала в старій частині міста, на землі належала в ХІХ столітті князям Гагаріним. Корінням ця історія сягає до тих часів, коли Одеса була центром з організації хаджу в Мекку.
Наприкінці ХІХ і на початку ХХ століття в місто стікалися паломники з усієї Російської імперії. Організацією хаджу займалося «Товариство для перевезення паломників-мусульман». Для паломників в 1908 році в районі Пересипу була відкрита Хаджі-Хана, свого роду караван-сарай для малозабезпечених. Однак з початком Першої світової війни відправка паломників до Мекки з Одеси була припинена.
Довгий час вважалося, що в часи активної боротьби з релігією в СРСР мусульмани не мали можливості здійснювати хадж. Але завдяки недавнім дослідженням співробітника Одеського обласного архіву С. Желяскова вдалося пролити світло на раніше невідому сторінку в історії хаджу. Желясковим були знайдені кілька документів під грифом «секретно».
Виявилося, що в 1920-і роки Радянська Росія, стурбована залученням іноземної валюти, відновила відправку паломників з одеського порту судами Чорноморсько-Азовського пароплавства. У першу чергу мова йшла про мусульман з Китаю, Афганістану та Персії, хоча не є винятком те, що радянські громадяни теж могли опинитися у складі груп, що здійснюють хадж.
У районі порту, на розі вулиць Приморська і Військовий спуск, для паломників була організована Хаджі-Хана. Там само знаходився і молитовний зал. Цілком імовірно, що саме цей факт вплинув на виникнення легенди про існування на цьому місці старовинної мечеті, за яку місцеві жителі приймали спорожнілі і напівзруйновані надалі будівлі Хаджі-Хани.
Радянська влада не афішувала того факту, що на пароплавах перевозять паломників до Мекки. В обласному архіві Одеси зберігається шифровка, в якій повідомляється, що начальник аравійського порту Джидда відмітив радянський пасажирський пароплав «Теодор Нетте» «як краще в санітарному відношенні судно, призначене для перевезення паломників».
На початку 30-х років ХХ століття близькосхідна пароплавна лінія була закрита, а разом з нею була припинена відправка паломників до Мекки. Відлига 20-х років закінчилася, починалася епоха сталінського терору і репресій.
З іншими матеріалами із серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
