922 року булгарський хан Алмиш прийняв іслам, що став державною релігією Волзької Булгарії — найпівнічнішої мусульманської країни раннього середньовіччя. Волзька Булгарія виникла як об’єднання тюркських племен — вони прагнули здобути самостійність від Хазарського каганату, що швидко розпадався.
Молода держава вже давно тяжіла до ісламу. Існують уривчасті відомості, що частина булгар ще в VIII столітті прийняли нову релігію. Одну з легенд наводить у своєму дослідженні історик Я. Нугман: «Одна людина з мусульманських купців приїхав до Булгару з Бухари. А він був знавцем ісламу, добре знав медицину. І захворіла дружина царя, і захворів сам цар важкою хворобою. І лікували їх ліками, звичайними там. І посилилася їхня недуга, що стали вони обоє боятися смерті. І сказав їм цей мусульманин: „Якщо я стану лікувати вас і ви видужаєте, чи приймете мою віру?“ Обоє сказали: „Так“. Він їх лікував, і вони одужали й навернулися в іслам, і прийняв іслам народ їхньої країни».
Спершу на території Волзької Булгарії виникло два емірати: Булгарський та Суварський. Після того, як у 80-х роках Х ст. остаточно впав Хазарський каганат, емірати об’єдналися в одну державу. На цей же період припадає кілька важких військових кампаній проти Київської Руси, що намагалася посилити свій уплив у басейні Ками й Волги.
Витримавши натиск сусідів, булгари встановили економічні та політичні зв’язки з мусульманськими державами Центральної Азії, Кавказу та Близького Сходу. Значну увагу мусили приділяти Дешт-і-Кипчакові (Кипчацькому степові) — величезній території розселення тюркських кочових племен, що простяглася смугою від Дунаю через усю територію нинішнього півдня України до сибірської ріки Іртиш.
Ефект від прийняття ісламу відбився на булгарській державі дуже скоро. Хан Алмиш звернувся по допомогу до володаря Багдадського халіфату — у відповідь з Багдада відряджено посольство, зокрема будівельників, архітекторів, ремісників і знавців ісламу. В історика Ібн Фадлана зберігся яскравий опис цього посольства: «У прекрасний недільний день 12 травня 922 року багдадське посольство прибуло до Булгарії. За два дні шляху до ханської ставки, Алмиш зі своїми численними наближеними та охороною виходить їм назустріч. Як найдорожчих гостей зустрів їх Алмиш — злізши з коня, низько вклонився. За звичаєм над гостями розсипали золоті та срібні монети, на їхню честь був великий бенкет. Стоячи слухали жителі лист халіфа булгарському цареві. У соборній мечеті відправили намаз, побажали здоров’я халіфові та булгарському цареві».
За короткий історичний термін у Волзької Булгарії були збудовані численні міста (нині відомо про 170 міських поселень), величні мечеті, мавзолеї та медресе. Попервах столицею держави було місто Болгар, а від XII століття нею став Біляр. У київських літописах Біляр називали «Великим містом», і він цілком відповідає цій назві.
Про те, що жителі Волзької Булгарії були ревними мусульманами, повідомляє перське джерело «Худуд аль-Алам»: «Булгар — місто з невеликою областю, що лежить на березі Ітиля. У ньому всі жителі мусульмани; з нього виходить до 20 тисяч вершників. З усяким військом кафірів, хоч яке воно буде, вони борються та перемагають».
Біляр за часів розквіту Волзької Булгарії стояв на 600 га, а жило в ньому понад 50 тисяч душ. На початку XIII століття за числом жителів Біляр перевищував такі міста як Лондон, Париж чи Рим. Міста Волзької Булгарії нагадували міста Київської Русі: вони були оточені ровами, земляними валами, що на них споруджували дерев’яні стіни й вежі. Центральною будівлею Біляра була мечеть. Вона мала дві частини — дерев’яну та кам’яну. Площа мечеті становила близько 2000 квадратних метрів. Вона була однією з найбільших споруд у Європі того часу.
У XI столітті на кордонах Волзької Булгарії з’явилися тюркські племена кипчаків-половців. Якщо перед тим булгарам удавалося підтримувати загалом дружні або нейтральні відносини з кочовиками, то цього разу все було інакше. Незадовго перед появою половецьких орд велика група тюркських кочовиків — мабуть, це були печеніги — прийняла іслам. Про це є повідомлення арабського історика Ібн Аль-Асира: «Навернулися в іслам 10 тисяч кошів невірних тюрків, що, бувало, чинили нічні наскоки на мусульманські міста в краях Баласагуна та Кашгара, грабували їх і чинили замішання й розрухи... Вони проводили літо в краях Булгара, а зимували в краях Баласагуна, але, навернувшися в іслам, розсіялися по країні».
Печеніги, що вибили половців, регулярно чинили напади на поселення булгар, часом атакували навіть міста. 1117 року половецький хан Аєпа, добре відомий за літописами Київської Руси, зібравши велике військо, вдерся в землі Волзької Булгарії. Мабуть, булгари почали переговори з грізним противником. На знак своєї приязні, за літописним повідомленням, булгари надіслали Аєпі якесь отруєне пиття — після нього він і його князі «помроша».
Утративши своїх ватажків, половці поспіхом покинули волзьких булгар, повернувшись до степу Надчорномор’я. Але смерть хана не лишилася без відповіді. Зять Аєпи, володимирський князь Юрій Довгорукий вирішив помститися за загибель хана. Він зробив кілька походів проти булгар, що явно суперечило політиці київського князя Володимира Мономаха, спрямованої на вгамування половецької агресії.
Однак війна з Довгоруким і половцями не завадила економічному, політичному та військовому посиленню Волзької Булгарії. До середини XII століття ця держава розширює свою територію, вийшовши до берегів Каспійського моря й захопивши дельту Волги. Форпостом булгар у цьому регіоні було місто Саксин. Знаменитий арабський мандрівник і письменник Аль-Гарнаті, що деякий час жив у Саксині, так описує це місто: «У середині міста живе емір жителів Булгара, там є велика соборна мечеть, де відбувається п’ятнична молитва, й навколо неї живуть булгарці. І є ще соборна мечеть, друга, де молиться народ, що його називають „жителі Сувара“ — він теж численний».
1183 року один із претендентів на булгарський престол звернувся по допомогу до половців. Але похід на столицю Волзької Булгарії скінчився безславно: орда була розбита, а претендент мусив тікати. Далі, згідно з відомостями літописів, половці частіше стають союзниками булгар, надто після появи у Східній Європі монголів.
1223 року об’єднані загони половців та князів Руси розбило монгольське військо Субедея та Джебе. Вертатися на батьківщину завойовникам довелося через території, що належали Волзькій Булгарії. І ось тут на них чекав неприємний сюрприз: булгари підготувалися до наїзду та змогли завдати монголам відчутних утрат. Тільки з великими труднощами Субедеєві вдалося вирватися до кипчацького степу й вернутися додому.
За півтора десятиліття булгари й половці знову билися пліч-о-пліч проти армій Бату-хана, але їхніх сил не стало для перемоги, що призвело волзьких булгар до загибелі. Щодо половців, то вони змогли асимілювати монголів, ставши головною силою, що гуртувала Золоту Орду, а згодом і Кримське ханство.
Олександр Степанченко
