Анексія Криму Росією 1783 року призвела до істотної зміни життєвого ладу кримських татар. Утрата державности, запровадження судової системи окупантів замість шаріатського суду, конфіскація земель, закриття та руйнування мечетей — це лише невелика частина проблем, що з ними зіткнулися корінні жителі півострова.
Російська влада невдовзі після захоплення Криму взялася за перебудову земельних відносин. Імперський історик Ф. Лашков, автор дослідження «Історичний нарис кримськотатарського землеволодіння», писав у 1894-му:
«Поземельні негаразди, виявлені в новоприєднаному краї, змусили зайнятися цим питанням (землеволодінням) із метою його практичного розв’язання. Почалася практична розробка питання, що з невеликими перервами триває дотепер. За цей час ужито низку адміністративних і судових заходів із метою впорядкування поземельного устрою Криму та усунення негараздів, що відбувалися в ньому. Але попри ці всі заходи питання про кримськотатарське землеволодіння дотепер можна вважати незакритим».
Іншими словами, автор визнає, що за понад сто років російських «реформ» у Криму ніякого суттєвого результату досягти не вдалося, що свідчило про абсолютну недієздатність бюрократичної системи імперії. Надіслані з Петербурга та Москви урядовці не знали кримськотатарської мови, не були обізнані зі звичаями, культурою та релігією корінного народу, що його земельні відносини змінювали на вгоду керівної політичної еліти.
У царській Росії питання про форми та види землеволодіння у кримських татар було вивчене надзвичайно погано. До 1917 року видано лише кілька робіт, присвячених цій тематиці. Це вже згадана робота Ф. Лашкова, а також виданий в Одесі 1888 року нарис Г. Блюменфельда «Кримськотатарське землеволодіння». Ці роботи лише пунктирно намітили питання та проблеми, що існували на півострові в імперський період.
Безумовно, у Криму й перед його захоплення Росією існували земельні проблеми, спричинені своєрідним адміністративно-територіальним поділом півострова. Від кінця XV ст. частина Криму входила до складу Кефінського санджаку (пізніше еялету), що належав безпосередньо Османській імперії. Після російсько-турецької війни 1767-1774 еялет ненадовго увійшов до складу Кримського ханства. Після приходу російської окупаційної адміністрації та створення Таврійської губернії почалося нестримне пограбування земель корінної людности.
Сучасний кримський дослідник Р. Алієв пише:
«Роль царського уряду у розв’язанні земельного питання характеризується регулярними земельними межуваннями, роздаванням величезних ділянок землі дворянству, чиновництву, поміщикам, лихварям, що величали себе банкірами, багатьом іншим особам, наближеним до імператорського двору з умовою в десятилітній термін заселити місцеві маєтки своїми кріпаками з інших губерній. Таким чином абсолютно безплатно роздано близько 350 тисяч десятин землі (майже 12 % загальної земельної площі Криму), а ще більше (до 500 тисяч десятин) розпродано за безцінь».
Значна частина цієї землі до 1783 року лишалася власністю кримських ханів і була конфіскована на користь російської скарбниці одразу після ліквідації Кримського ханства.
Вилучення землі кримських татар призводило до масової міграції та запустіння цілих районів півострова. Деякі селища кримців узагалі зникли, інші заселили прибульці з центральних губерній Російської імперії. Історик Г. Левицький писав:
«Окремі випадки насильницького захоплення чужих земель множилися до того, що стали наче законом».
Нові поселенці, незнайомі з іригацією та аграрними навичками кримських татар, виявилися нездатними виробляти в товарній кількості сільськогосподарську продукцію. Ба більше, як правило, «російський мужик» був неспроможний прогодувати навіть свою сім’ю.
Наприкінці XVIII ст. більшість колоністів із Росії переселялися саме на кримські землі, родючі та добре обжиті завдяки праці татар. Іноді досить було просто вигнати корінних жителів, щоб отримати їхню землю, сади та виноградники. Спершу підставою для отримання землі були укази цариці Катерини II та ордери губернатора Г. Потьомкіна. Незадовго перед своєю смертю 1791 року Потьомкін зажадав від чиновників скласти «правила къ удобнѣйшему проізведенію въ тамошнемъ крае размежеванія земель». На практиці правила, запроваджені окупантами, практично завжди діяли винятково на їхню користь.
Інколи захопленню земель сприяли незнання кримцями російської мови та законів Російської імперії. Для вилучення ділянок влада посилала землемірів — часто кадрових офіцерів царської армії. Нерідко кримці чинили запеклий опір загарбникам, проганяли їх силою. Масштаб зловживань у земельних відносинах був такий, що влада Петербурга навіть створила спеціальну слідчу комісію, що розглядала скарги населення Криму. Але й вона, складена з чиновників держапарату, не змогла, а радше не схотіла розв’язувати проблеми на користь кримських татар.
Під час захоплення кримськотатарської землі російська влада посилалася також на відсутність у кримців документально підтверджених актів на право землеволодіння. Вважали, що досить надати документи, видані Кефінським еялетом чи Кримським ханством. Але проблема полягала в тому, що ханський архів спалили російські війська, що захопили Бахчисарай 1736 року — замкнене коло, що дозволяло колоніальній адміністрації чинити свавілля на власний розсуд.
Уже до середини в XIX ст. з’являється велика кількість кримських татар і ногайців, що втратили земельні ділянки. Особливо численний був цей прошарок у степовому Криму, де пограбування корінної людности поміщиками та урядовцями було геть безсоромне. Трохи сприятливіша ситуація була в гірському Криму, де на початок XX ст. кримські татари ще контролювали близько 37 % орних земель.
Скарги кримських татар на захоплення землі регулярно брали до розгляду різні землевпорядні комісії, але їхні рішення практично завжди були на користь колоністів. Наприклад, унаслідок позову татар (1805) до жителів селища Санкт-Петербурзькі мазанки (район Сімферополя) ухвалено рішення не повертати захоплені землі, а виплатити певну суму компенсації, що аж ніяк не могла покрити завдані збитки. Головним аргументом земельної комісії в цьому разі було те, що нові поселенці, здебільшого відставні солдати російської армії, вже збудували житло та завели господарство на чужій землі.
