Як династія Романових розігрувала антитурецьку карту

Кримські татари
Кримські татари
Оточена російська армія під час Прутського походу
Оточена російська армія під час Прутського походу
Російська медаль на честь анексії Криму
Російська медаль на честь анексії Криму
Кримські татари
Оточена російська армія під час Прутського походу
Російська медаль на честь анексії Криму
24.06.2018
Оцініть статтю: 
(18 оцінки)
Олександр Степа...
Зображення користувача Олександр Степанченко.

У 1613 році боярин Михайло Федорович Романов був обраний на російський престол. З тих пір протягом більше 300 років у Росії правила династія Романових. До обрання Михайла Федоровича російські царі намагалися проводити самостійну політику, утримуючись від домовленостей із католицькими державами Заходу. Зовсім по-іншому поводилися монархи з нової династії. Уже за правління царівни Софії Росія відгукнулася на заклик Священної ліги, анулювавши всі мирні угоди з Кримським ханством та Османською імперією. 1686 року вона оголосила війну Стамбулу і Бахчисараю, відправивши свою армію на завоювання Криму.

З цього часу і аж до початку ХХ століття Росія брала участь практично у всіх військових проектах, спрямованих проти Османської імперії. При цьому в абсолютній більшості випадків саме Росія виступала в ролі агресора. Як правило, бойові дії велися на території Османської імперії та Криму. У цих війнах аж до середини XIX століття традиційним союзником росіян виступала Австрія.

Австрійська держава вела запеклі війни проти турків ще з часів, коли султан Сулейман Пишний безуспішно намагався заволодіти Віднем. Партнерами австрійських Габсбургів у війнах з турками, як правило, виступали католицькі держави Італії та Німеччини. Іноді за компанію з ними була й Польща. Але навіть об’єднавши пів-Європи, австрійці нерідко зазнавали нищівних поразок. І тільки після того, як у велику європейську політику вдалося долучити Росію, справи у Габсбургів пішли вгору.

Протягом довгих років прихильники монархії Романових намагалися нав’язати думку про те, що імператори і царі з цієї династії дбали про інтереси народу і держави і були кровно пов’язані з Росією. Однак вивчення їх родоводу показує, що династія як своїм походженням, так і родинними контактами була набагато більше пов’язана з католицькою та протестантською Європою, ніж з країною, що так і не стала для неї другою домівкою.

Досить сказати, що сама династія, згідно з правилами генеалогії, іменується Гольштейн-Готторп-Романовською. Сімейна легенда дому Романових стверджує, що засновник роду був вихідцем з Пруссії. П’ятий цар династії Романових, Петро I, став одночасно першим російським імператором. У 1711 році він здійснив авантюрний Прутський похід, який ледь не закінчився для Росії повною катастрофою. Тоді оточена турками російська армія змогла уникнути розгрому, тільки підкупивши великого візира Баталджі-пашу.

Після смерті Петра I, 1725 року, імператрицею всеросійською стала Катерина I. Про її походження невідомо майже нічого, крім того, що жодних легітимних прав на престол вона точно не мала. Саме з цієї цариці почалася справжня вакханалія у престолонаслідуванні. На трон потрапляли вельми дивні особистості, які не мали стосунку ні до Романових, ні до самої Росії.

У 1730 році на російський престол зійшла Анна Іоанівна, яка мало розумілася на політиці і перебувала під повним впливом своїх наближених серед німців: Бірона, Остермана і Мініха. За участі графа Остермана, який завідував іноземними справами Росії, монархиня вплуталася у тривалу і вкрай невдалу війну з Османською імперією (1735–1739 рр.). Але якщо росіянам вдалося вийти з війни без істотних втрат, то її союзниця Австрія зазнавала поразки за поразкою, в результаті чого була змушена поступитися туркам Сербією, зокрема стратегічною фортецею Белград.

Серед персонажів, які опинялися на престолі під ім’ям Романових, особливе місце займає Катерина II. Уроджена Софія-Августа-Фредеріка походила із зубожілого німецького роду князів Ангальт-Цербстських. Скинувши з престолу свого чоловіка, Петра III, що також мав далеко не бездоганний родовід, німецька принцеса узурпувала трон, почавши проводити вкрай агресивну як зовнішню, так і внутрішню політику.

Катерина II чудово розуміла, що у неї немає прав на правління Російською імперією. Для того, щоб отримати схвалення дворянства, їй було необхідно проявити себе як сильна та вольова правителька. Саме тому майже весь період правління Катерини II пройшов під знаком воєнних кампаній. Особливу увагу вона, за вже не доброю традицією, звернула на південь. Всього через п’ять років після воцаріння Катерини почалася чергова російсько-турецька війна (1768–1774 рр.).

Османську імперію підштовхувала до війни з Росією Франція. Париж хотів взаємного ослаблення двох країн, щоб отримати від Стамбула права на управління Єгиптом. Незначний прикордонний конфлікт між Османською імперією та Річчю Посполитою був використаний як привід для початку війни. Турецька армія не була готова до тривалої війни, маючи, переважно, застаріле озброєння і погано підготовлені війська. Це дозволило Росії швидко заволодіти ініціативою, у вирішальних боях завдавши османам низки нищівних поразок. Але найголовніше було те, що росіянам вдалося на деякий час захопити Крим, який кілька століть був опорою Османської імперії в Північному Причорномор’ї.

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором, Кримське ханство здобувало незалежність, а османи втрачали низку стратегічно важливих територій. Договір був такий: «все татарские народы: крымские, буджатские, кубанские, едисанцы, жамбуйлуки и едичкулы без изъятия от обеих империй имеют быть признаны вольными и совершенно независимыми от всякой посторонней власти, но пребывающими под самодержавной властью собственного их хана чингисского поколения, всем татарским обществом избранного и возведенного, который да управляет ими по древним их законам и обычаям, не отдавая отчета ни в чём никакой посторонней державе, и для того ни российский двор, ни Оттоманская Порта не имеют вступаться как в избрание и в возведение помянутого хана, так и в домашние, политические, гражданские и внутренние их дела ни под каким видом…».

Після цієї війни стало зрозуміло, що Османська імперія вже була не здатна захищати свої величезні території. Саме тому через дев’ять років після укладення миру, всупереч угоді, Росія анексувала Крим. А ще через чотири роки розгорілася нова війна, в результаті якої межі Росії пересунулися до Дністра.

Уже після смерті Катерини II, за правління імператора Олександра I, російські війська проникли в Закавказзя і вийшли на береги Дунаю. Таким чином, всього за півстоліття Османська імперія втратила майже всі свої території на півночі і сході Чорного моря.

Ворожість Романових до своїх мусульманських сусідів мала цілком ідеологічну основу, пов’язану з експансіоністською ідеєю «Третього Риму», яка передбачала завоювання всіх територій, що раніше належали Візантійській імперії, насамперед Константинополя. Лише поразка у Першій світовій війні, що призвела до Лютневої революції і краху династії Гольштейн-Готторп-Романових, поставила хрест на територіальних домаганнях Росії в регіоні.

Олександр Степанченко

 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.