9 лютого 1918 року Українська Народна Республіка підписала в Бересті (Брест-Литовськ, нині Брест) мирну угоду, що зупиняла війну між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Османською імперією з одного боку та Україною з другого. Таким чином, незалежна українська держава вийшла з Першої світової війни, що в неї була втягнута з волі царського уряду Росії.
Згідно з Берестейським миром, Крим отримував певний особливий статус, що не був чітко прописаний. Фактично півострів мав стати зоною німецької окупації. Ще в середині 1917 року Українська Центральна Рада відмовилася від усіх прав на Кримський півострів, але з початком радянсько-української війни питання Севастополя й Чорноморського флоту постало на порядку денному. У Києві почали лунати голоси, що треба змінити політику щодо Криму, включити його у сферу своїх інтересів.
Після підписання Берестейського миру, німецькі та австро-угорські війська спільно з армією УНР перейшли в наступ з метою вигнати більшовиків, що захопили східні та центральні райони України. У Криму комуністи створили Радянську Соціалістичну Республіку Таврида, цілком підпорядковану Москві. У квітні 1918 року, згідно з секретним наказом військового міністра УНР, створено спеціальну Кримську групу військ під командуванням підполковника Петра Болбочана. Вона мала, випередивши німецькі війська, взяти під контроль Крим, Севастополь і захопити кораблі Чорноморського флоту.
22 квітня група Болбочана внаслідок боїв захопила укріплення радянських військ, увійшла в Крим і визволила місто Джанкой, а 25 квітня здобула Сімферополь. Під час кримської експедиції українські війська були активно підтримані кримськими татарами, що добровільно вступали до лав армії УНР. Війська вирушили з Сімферополя з метою зайняти весь Крим, але цьому завадив протест генерала фон Коша, командира 15-ї німецької дивізії, який заявив, що Крим — не територія України. Після цього, 26 квітня, німецькі війська оточили в Сімферополі групу Болбочана, змусивши її скласти зброю. Військове міністерство УНР у Києві відмежувалося від дій Кримської групи військ, заявивши, що кримський похід був особистою ініціативою Болбочана. У кінці квітня українських військовиків інтернували з території півострова, а кримських татар розпустили по домівках.
Поки розв’язували конфліктну ситуацію в Криму, в Києві уряд Центральної Ради усунули від влади внаслідок військового перевороту. Державу очолив генерал Павло Скоропадський. На Всеукраїнському з’їзді хліборобів, що відбувся 29 квітня 1918 року, його обрали гетьманом України. Учасник подій, офіцер січових стрільців Іван Вислоцької пізніше дав таку характеристику Скоропадському:
«Нащадкові старовинного гетьманського роду стало лицарської самовідданости та українського патріотизму, щоб забути про свої егоїстичні панські інтереси. Замість зайнятися маєтками, зібрати готівку та спокійно виїхати за кордон, він себе всього віддав Батьківщині, Україні. Він кинувся на її порятунок і не побоявся взяти на себе — страшний в українському хаосі — тягар гетьманської влади».
З перших днів керування Скоропадський перейнявся питаннями державно будівництва: стабілізовано фінансову систему, створено ефективний урядовий апарат, почалося формування регулярної армії, встановлено дипломатичні відносини з понад 30 державами, зокрема з Німеччиною, Австро-Угорщиною та Османською імперією. Міністром закордонних справ став талановитий дипломат, адміністратор, історик, нащадок гетьманського роду Дмитро Дорошенко. Уряд Української Держави — так офіційно стала називатися держава — очолив голова Полтавської губернської земської управи Федір Лизогуб.
Попри складну військово-політичну ситуацію, гетьман Скоропадський буквально з перших днів турбувався питаннями з’єднання всіх земель, де жили етнічні українці. Через це уряд провадив інтенсивні консультації з Австро-Угорщиною про входження до складу України Галичини та Буковини. Гетьман установив контакти з впливовими українськими політиками Кубані, що додержували курсу на возз’єднання краю з Україною. Непростими були переговори з Радянською Росією про те, де повинні пройти північні та східні кордони Української Держави.
І хоча за Берестейським миром Крим був окупований німцями, Павло Скоропадський ініціював процес мирної інтеграції півострова до складу України. У цьому питанні гетьман чітко визначив свою позицію:
«Україна не може жити, не володіючи Кримом, це буде якийсь тулуб без ніг. Крим повинен належати Україні».
Ситуація ускладнилася після того, як у червні 1918 року в Криму створено Крайовий уряд на чолі з генералом Сулейманом Сулькевичем, що мав власне бачення майбутнього півострова. Незабаром після формування уряду Сулькевич відрядив до Берліна делегацію на чолі з міністром фінансів Криму В. Татищевим. Їй доручили домогтися визнання Німеччиною незалежности Криму. Як запасний варіант запропоновано відновити Кримське ханство під протекторатом Німеччини та Османської імперії.
Німецький уряд, з огляду на позицію Скоропадського, не захотів загострювати відносини з Києвом і через це відкинуло всі пропозиції Сулькевича. Тим часом ситуація у стосунках Криму та України раптом загострилася. Уряд Криму категорично відмовлявся обговорювати питання входження до складу України — це призвело до глухого кута, вихід з нього можна було знайти тільки за столом переговорів, але Сулькевич навіть на переговори йшов дуже неохоче. Уряд Сологуба вирішив чинити тиск на Сімферополь, запровадивши спершу економічні санкції, а потім фактично організувавши повну блокаду півострова, що призвело до різкого погіршення економічної ситуації в Криму.
У серпні 1918 року голова уряду Української Держави Федір Лизогуб за дорученням гетьмана відвідав столицю Німеччини. На переговорах із представниками німецького уряду особливо активно обговорювали питання Криму. Лизогубові вдалося домогтися істотного прогресу в цьому питанні: вперше німці офіційно заявили про можливість входження півострова до складу України. Була розглянута й ситуація з Чорноморським флотом, що його Німеччина погодилася повернути за умови сплати Україною боргу царського уряду Росії в розмірі 200 млн рублів. На переговорах український прем’єр погодив дату зустрічі гетьмана Скоропадського з німецьким імператором Вільгельмом II — її призначили на 6 вересня 1918 року.
Олександр Степанченко
