Російсько-турецька війна (1787–1791) — вирішальна в серії воєн між двома імперіями. За результатами цієї війни була закріплена анексія Криму Росією, російсько-османський кордон постав по річці Дністер. До того ж Османська імперія втратила найважливішу військово-морську базу та фортецю Очаків.
Після падіння Очакова, Хаджибея, Бендер та Аккермана, вже ніщо не заважало Росії взятися за придунайські фортеці — Кілію та Ізмаїл. Обидві були чудово укріплені й мали великі гарнізони. Російський головнокомандувач князь Г. Потьомкін довго боявся починати активні військові дії. Річ у тім, що союзник Росії — Австрія зазнала тяжкої поразки в битві під Журжею та готувався укласти сепаратний мир з турками. Але ситуація змінилася після того, як російський флот у двох морських битвах зміг здобути перемоги над флотом Османської імперії.
Потьомкін перейшов у наступ і зайняв кілька невеличких турецьких фортець у Придунав’ї: Ісакчу і Тулчу. Потім прийшла черга Кілії. Нині Кілія — невелике містечко, райцентр Одеської області, але наприкінці XVIII століття це було досить велике місто-порт із потужними фортифікаційними спорудами та гарнізоном.
Облогу фортеці розпочали 4 жовтня 1790 року. Російськими військами командував генерал-аншеф Меллер-Закомельський.
Перша спроба штурму міста ледь не скінчилася для російської армії катастрофою. Кілька батальйонів удерлися до міста крізь першу лінію укріплень, але їх зустріли вогнем місцеві жителі: вони стріляли з вікон будинків, із-за кущів і дерев. У військах почалося замішання. Щоб підтримати своїх солдатів, на місце бою прибув командувач. Тут же він був поранений і передав командування генералові Гудовичеві. Рана була смертельна, і за якийсь час генерал Меллер-Закомельський помер.
Російські війська спішно відступили, зазнавши серйозних утрат. Збагнувши, що штурмом узяти Кілію не вийде, росіяни почали методично обстрілювати фортецю, раз по раз руйнуючи оборонні споруди. Утрати турецького гарнізону були вкрай важкі. Через вогонь російської артилерії гинули й мирні жителі. Комендант фортеці почав переговори про капітуляцію. Гарнізонові дозволено покинути Кілію разом зі зброєю, лишивши тільки гармати. 18 жовтня фортеця здалася.
Разом із Кілійською фортецею російські війська взяли в облогу Ізмаїл, однак спроби захопити не мали результату. Фортецю боронив гарнізон числом 35 тисяч душ. По двох місяцях облоги військова рада російської армії, вважаючи на загрозу близької зими, вирішив відмовитися від здобуття Ізмаїла. Потьомкін був розлючений рішенням ради. Він призначив новим командувачем генерала А. Суворова, що 2 грудня 1790 року очолив облогове військо.
До штурму готувалися шість днів. За цей час підготовано численну облогову артилерію та сформовані три групи військ по три колони в кожній. Перед початком штурму Суворов, що полюбляв ефектні жести, запропонував комендантові фортеці сераскерові Айдозли-Мухаммад-паші здатися, пообіцявши йому життя. Турецький воєначальник відмовився навіть починати переговори про капітуляцію. Серед захисників Ізмаїла були кримські татари на чолі з племінником останнього хана Каплан-Гіреєм, а також ногайці Буджацької орди.
Перед початком штурму російська армія і флот, що стояв на Дунаї, піддали місто бомбуванню, що тривало протягом доби. Сам штурм почався вночі 11 грудня. Росіянам удалося захопити оборонний вал і вдертися до самого міста. Затято билися й на його вулицях. Сп’янілі з крові та великих утрат, суворівські солдати майже не брали полонених. У багатогодинному бою, більше схожому на різанину, загинули понад 26 тисяч турецьких, татарських і ногайських вояків. Утрати російської армії становили близько 5 тисяч убитими й пораненими.
Ізмаїл став останньою турецькою фортецею, здобутою армією Російської імперії в Буджаку. Війна тривала ще рік, але внаслідок падіння придунайських фортець становище Османської імперії різко погіршилося. За наказом Потьомкіна зруйновано майже всі захоплені турецькі фортеці в Північному Причорномор’ї: Очаків, Хаджибей, Ізмаїл, Кілія, Татарбунари… Але в цьому списку немає Аккерманській фортеці — їй судилася інша доля.
9 червня 1790 князь Потьомкін надіслав російському комендантові Аккермана князеві М. Кутузову таємний наказ про руйнування міста й фортеці. Через це всіх жителів, згідно з наказом, виселяли. У своїй відповіді відомий неквапливістю йретельністю Кутузов повідомляв:
«Секретный ордер Вашей светлости от 9-го числа под № 864-м вчерашнего дни через нарочного получить честь имел и на оной доношу. Жители Белграда Днестровского желают поселиться, армянское общество — в Новых Дубоссарах, греки — на левом берегу Днестровского лимана при Гаджидере, а волохи и цыгане — при урочищах Коялы и Бугас, от Гаджидера расстоянием верстах в осьми.
Притом просят позволить:
1.Грекам и волохам перенести домы в Гаджидер и в дополнение взять несколько дерева из турецких домов.
2. Грекам, волохам и цыганам приготовлять не отлагая времени сено для продовольствия их скота.
3. Всем им собрать виноград и плоды с садов их и сколько им возможно будет дерев и винограду выкопать и перенести с собою на новое жилище.
Первый вопрос их был о позволении уйти в Молдавию, но я им отказал.
Генерал-майор Михайла Голенищев-Кутузов».
Однак виконувати наказ Кутузов не квапився. Не квапився так, що за час після його отримання, встиг померти ясновельможний князь Потьомкін, а слідом за Потьомкіним недовга була й сама війна. Унаслідок Ясського договору Буджак був знову повернули Османської імперії, що відновила зруйновані міста й фортеці і знову їх заселила. Колосальні зусилля й величезні жертви, лише малою мірою компенсували територіальні надбання Росії. Але це був не останній бій за володіння родючими буджацькими степами.
З іншими матеріалами з серії «Історія Ісламу в Україні» можна ознайомитися за посиланням.
Олександр Степанченко спеціально для «Іслам в Україні»
