Живий факел. Історія Муси Мамута

Як написати про смерть однієї незнайомої людини, щоб увесь жах трагедії і вся велич подвигу сколихнула нині душу читача? Саме нині, після загибелі Небесної Сотні, після сотень, а може, і тисяч смертей, бо насильницька смерть в Україні поступово переходить у кількість, і розум звикає, а серце байдужіє, чуючи з екрана телевізора страшні цифри. Уже навіть не називають прізвища, та й вони вже мало кого бентежать. Свої? Чужі? Усе змішалося в кривавому смерчі. Розум раз по раз фіксує кількість загиблих, а серце вже відмовляється чути за ними плач жінок, матерів, вигорілі очі батьків.

Знаю, що неминуче настане час, і ми поступово у всьому почнемо детально розбиратися, пропускати через серце й душу цю українську трагедію, і в усій страхітливості перед нами постане питання: як могло так трапитися, що одурманені прицільною пропагандою наші ж люди забули про свій синівський обов’язок перед рідною землею і так затято запрагли чужого батога, добровільного ярма? Як могло трапитися, що ненависть до рідної Вітчизни, до своєї материзни так заполонила мізки, що пішли шукати примарної ласки чужого господаря. Жадоба? Душевна і культурна спустошеність? Чи справді такими всемогутніми й підступними виявилися новітні технології впливу, що зовсім обезволили й обеззброїли розум і душу.

І я знову повертаюся до образу Муси Мамута, який мучить мене своєю жагучою таїною. Саме в ньому, його житті й мученицькій смерті сьогодні шукаю відповідей. Здавалося б, живий факел, в який перетворився татарський 46-річний чоловік, батько трьох дітей уже далекого 23 червня 1978 року на кримській землі в татарському Беш-Тереку, перейменованому на Донське, на очах у міліціонерів, які прийшли його заарештовувати, на очах у дітей, друзів, раз і назавжди освітив в усіх найменших подробицях його життєвий шлях і ті причини, які спонукали на такий відчайдушний мученицький крок.

Для кримських татар його ім’я священне, в пантеоні мучеників і героїв він займає особливе місце. Про нього ніколи не забудуть. Іскри того страшного і великого вогню нині несе у своєму серці кожен кримський татарин. Це — основа їхньої стійкості, незламності; це — світло, яке їм дає надію, освітлює їхній шлях. Самогубство, як ми знаємо, заборонено Кораном. Проте кримські татари одностайно вважають його смерть вбивством. І вона такою є насправді для всіх народів, яких насильно відривали від рідної землі, позбавляли свого кореня.

Рідна земля була для кримських татар не територією, де у своїх замках розкошували російські вінценосні особи та царські вельможі; не благосним курортом, яке облюбували новітні господарі — радянські чинуші; не піднебесним раєм з молочними ріками і кисільними берегами. Для кримських татар — це основа їхнього матеріального і духовного існування, край чорної праці та просвітленої молитви. Земля струнких кипарисів, солодкого інжиру, біблійних смоківниць, фісташок, мигдалю, персиків, цілющого ялівцю і хвойних дерев, які буквально огортають стійкими пахощами, вбиваючи навіть туберкульозну паличку. Життєдайних смол дорогоцінного і напівдорогоцінного каміння дивовижної краси і чистоти, інтелігентних дельфінів, які сторожко наглядають за морськими багатствами.

У турків побутує прислів’я: «Де багато дерев, мало могил». Проте воно аж ніяк не стосується цієї землі, яку тільки в XX столітті вогнем і мечем випалювали англійці, французи, денікінці, врангелівці, більшовики. Густо засіяла смерть надгробками солдат Другої світової. Мінялися влади, приходили нові господарі, спокушені красою та багатствами краю. А кримські татари, принижені, упосліджені, продовжували одчайдушно проростати з цієї трепетної землі й повертатися в її лоно. Бо це була їхня споконвічна колиска, полита їхньою кров’ю і потом. У такій атмосфері жила й працьовита сім’я Мамута, допоки одного світанку в їхні двері не постукали військові з автоматами наперевіс і не наказали всім виходити. На збори часу не дали. Уже о 8-й ранку вони тулилися в телячому вагоні, який прямував у невідомому напрямку. Із Криму сім’ю Яг’і Мамутова серед кількох десятків сімей кримських татар привезли в 6-те відділення радгоспу «Батут» Мірзачульского району Ташкентської області. У перші ж роки виселення в «Батуті» від голоду загинули два молодші брата та обидві сестри Муси. Батько помер 1961-го у віці 66 років, а за кілька років — і мати — 66-річна Асанова Хатідже.

Молодий слюсар Муса Мамут із дружиною і трьома дітьми вирушив додому. Бо хоч як би там було, а поклик рідної землі прозвучав у ньому настільки сильно, що вже ніщо більше не мало значення. Ані кар’єра, ані пристойні заробітки чи облаштоване життя. Він повертався додому, бо підростали діти, й він мусів їм повернути рідну землю. Це був його обов’язок.

Сім’ю Муси Мамута кілька років не прописували в купленому ним будиночку. Незважаючи на це, сім’я жила своєю працею. Їм відключили світло, воду, не видавали паспорти дітям, переслідувала міліція та місцеві сільрадівці. Без прописки членів сім’ї не брали на роботу. І, врешті, Мусу Мамута і його дружину засудили на два роки позбавлення волі за порушення паспортного режиму. Насправді ж його засудили лише за бажання жити на своїй землі.

Не дали спокою сім’ї й після дострокового звільнення глави сімейства за хороші показники праці з місць позбавлення волі. У такій ситуації практично були всі кримськотатарські родини, які самовільно повернулися до Криму, до своїх рідних домівок в 60−70-ті роки.

Його численні звернення у вищі інстанції, зокрема в ЦК КПРС і до уряду, не дали позитивних результатів. 20 червня 1978 року проти Муси та його дружини було порушено нову кримінальну справу за звинуваченням у порушенні паспортного режиму.

Муса Мамут під час оголошення постанов про порушення нової кримінальної справи заявив, що він у руки карателів більше живим не дасться (Живой факел. Самосожжение Мусы Мамута. сб. документов / Укл. Решат Джемілєв. — Нью-Йорк, Фонд «Крым», 1986.), — це скупі дані його біографії).

23 червня 1978 року о 10-й год. 30 хв. ранку, коли дільничний міліціонер з’явився до Муси в дім, щоб доправити його до слідчого, він переодягнувся у святковий костюм, потім облив себе бензином і черкнув сірником.

«Сірник не запалився. Ми стали кликати на допомогу міліціонера, який стояв осторонь. Міліціонер продовжував стояти, спершись на свій мотоцикл, а Ридван-ага та Айдер-ага кинулися у бік тата. Тато відбіг вглиб двору і повторно чиркнув сірником. Сірник загорівся, і батько весь спалахнув полум’ям. Ридван-ага та Айдер-ага кинулися на нього і намагалися загасити руками, але в них нічого не виходило. Тоді Ридван-ага забіг у будинок і, схопивши покривало, побіг знову гасити тата. У цей час тато, охоплений полум’ям, побіг у бік міліціонера. Міліціонер кинувся бігти. Хтось дав батькові підніжку, і він впав. Підбіг Ридван-ага і накрив його покривалом. Тато страшно закричав. Я злякався і втік углиб двору, а брат Дилявер продовжував залишатися там. Батька загасили, він потім відсмикнув покривало. Брат покликав мене: „Юнусе, йди! Тато живий! Юнусе, не бійся“. Я, плачучи, підійшов до батька. Тато був ще живий. Побачивши мене, він щось прошепотів і похитав головою», — із свідчень Мамута Юсуфа, 1965 р. народження, сина Муси Мамута. — «Маю доповнення до своїх показань. Я згадав, що коли міліціонер Саприкін підійшов до батька після того, як його загасили, батько сказав йому: «Ну що, взяли?».

Кримську землю заливало сонцем. У Чорному морі плавав генсек, а з ним і його охоронці, які не зводили з нього очей. У сімферопольській лікарні помирав кримський татарин, який ні про що не шкодував, бо вірив: вогонь, який запалив він, освітить дорогу на Батьківщину іншим його землякам, його народові. 27 червня його не стало. Почалося слідство. Воно велося довго й ретельно. Завдяки старанності радянських крючкодерів ми про цю справу знаємо все, до найменших подробиць. Хтозна, що намагалися з’ясувати слідчі. Очевидно, когось нагорі ця історія насправді приголомшила й налякала. Либонь, шукали хоч якогось компромату, не знайшовши, намагалися списати все на проблеми з психікою. І навряд чи я зможу написати щось нове, про що не говорять документи, про що б не сказав Георгій Александров своєю вражаючою поемою «Факел над Кримом» і не висловив Мустафа Джемілєв, який із тюремної катівні надсилав пристрасні, сповнені гніву, болю, жаху листи до глав іноземних урядів, держав, королів, високопоставлених осіб.

Про Мусу Мамута дізнався весь світ. І світ піднявся на захист т.з. покараних народів, усвідомивши у всій повноті проблему. І тільки в країні, яка називалася Радянський Союз, народ продовжував дякувати «рідній Компартії і особисто дорогому…» за своє щасливе життя.

В одурманеному, затруєному цинічною пропагандою світі його подвиг прирівнювався до зради Батьківщині. Цей світ сьогодні простягає свої брудні щупальця за нашими душами, тому якась невисловлена, затаєна провина змушує мене щоразу повертатися до цих страшної сили документів, шукати хоч якусь зачіпку, щоб збагнути, що думав у цей час 46-річний поважний чоловік, добрий сім’янин, батько трьох неповнолітніх дітей, коли зважився на таку страшну мученицьку смерть. Адже в нього могло нічого не вийти, родину могли залякати, свідкам закрити рота. І для цього робилося все. У день його похорон телефонний зв’язок із Донським було перервано, а в Сімферополі відключено автомати для переговорів із Москвою, заборонялося говорити на похороні про самоспалення.

Похорон відбувся 30 червня 1978 року. У цей день дороги в Донську було блоковано, зупинку автобусів та інших машин у селі заборонено; багатьох кримських татар напередодні попередили, що участь у похороні може стати приводом для звинувачення їх у порушенні громадського порядку тощо. Незважаючи на всі ці заходи, на похорон зібралося близько двох тисяч людей. Процесія йшла під транспарантами: «Рідному таткові й чоловікові, котрий віддав своє життя за Батьківщину — Крим», «Дорогому Мусі Мамуту — жертві несправедливості від кримськотатарського народу», «Мусі від обурених російських побратимів. Спи, справедливість восторжествує».

Цими днями на його могилі полум’янітимуть квіти, лунатимуть молитви, а ми стривожено дослухатимемося до вістей із наших східних і північних рубежів, де ллється кров синів, батьків, які захищають рідну землю. Я щиро сподіваюся, що історія сина чужого і такого рідного нам народу зупинить чиюсь руку, яка підносить зброю, цілячись у свого брата по крові й по землі, яка його викохала. Що всі почують заповідь кримськотатарського героя, що немає нічого святішого, нічого ціннішого, ніж рідний край, земля наших батьків, яка гуде й тече в наших венах, у нашому слові, в нашій крові. Що нема нічого дорожчого за Україну. Настане час, і всі наші герої воскреснуть у нашій пам’яті, як воскреснув нині Муса Мамут — гордий Фенікс кримської землі.

Автор − НАТАЛІЯ ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, публікація від 14.06.2014 р. у виданні «День»