Проблема збереження етнокультурної ідентичності мусульман-українців

Програма IV Міжнародної школи ісламознавства, що працює в стінах Ісламського культурного центру Київа, досить насичена. Теми доповідей вражають широкою проблематикою: від суто релігієзнавчих питань до проблем соціо- та етнокультурних.

Одна з учасниць школи, дослідниця Тетяна Євлоєва, у своїй лекції торкнулася феномена навернення в Іслам етнічних українців. Вона проаналізувала поняття етнічної та культурної ідентичності, навела низку факторів, що призводять до втрати етнокультурної ідентичності українцями-мусульманами, обґрунтувала необхідність її збереження. Дослідивши релігійні тексти та культурну різноманітність народів, що сповідують Іслам, доповідачка аргументовано довела, що немає жодної потреби змінювати світоглядний імператив і відмовлятися від свого коріння.

Дослідниця озвучила найпоширеніші міфи та стереотипи щодо мусульман, а надто новонавернених:

— Українське суспільство має певні стереотипи щодо мусульман та Ісламу. У нас, як правило, вважають, що Іслам приймають винятково жінки, та й то з міркувань матримоніальних, щоби вийти заміж за мусульманина. Отже багато хто дивується, зустрівши вдягнену відповідно до вимог шаріату незаміжню українку, а надто українця-послідовника пророка Мухаммада (мир йому і благословення).

Утім, доповідачка наголосила саме на проблемі збереження етнокультурної ідентичності українських мусульман, проаналізувавши при причини, що спонукають їх обрати Іслам своєю релігією:

— Як виникає інтерес до Ісламу в українців? Хтось розчаровується в «ідеології» своїх батьків (здебільшого це «пасивне» православ’я або атеїзм), що не спроможна відповісти на їхні питання, та розпочинає свідомий духовний пошук. Інші відкривають для себе Іслам через друзів або новонавернених родичів. Часто пошук нового ідеологічного підґрунтя — це неусвідомлена форма протесту проти соціальної несправедливості, деяких форм суспільних відносин або проблем у родині. Людина, що зазнає остракізму чи систематичного тиску з боку інших членів соціуму, у відповідь починає заперечувати певні елементи традиційного суспільного ладу чи навіть усю систему цінностей, властиву оточенню. Цей протест індивідуальний і є радше не спробою реорганізації суспільства, але захистом власної індивідуальності.

Згідно з результатами дослідження, що їх наводить Тетяна Євлоєва, дедалі більше українців обирають Іслам.

— Проте не всі нові мусульмани розуміють, що нова релігійна приналежність не позбавляє їх власної етнокультурної ідентичності, — зауважує дослідниця. — Багато неофітів із числа етнічних українців — свідомо чи несвідомо — разом із повсякденною релігійною практикою переймають елементи чужої (наприклад, арабської) культури, намагаючись наслідувати спосіб життя Пророка (мир йому і благословення), або культури іншого мусульманського народу. Таке наслідування та адаптація інколи справді доречні, як у разі міжетнічного шлюбу, коли дружина (зазвичай) підлаштовується до культури й побуту народу свого чоловіка, щоб уникнути розвитку в дітей відчуття «розгубленості» та кризи етнічної самоідентифікації. Ніщо не заважає таким дітям чудово знати культуру етносів обох батьків. Водночас, зростаючи в більш-менш монокультурній родині, такі діти мають менше проблем із самовизначенням і не відчувають себе «чужими» серед обох етносів, від кожного з яких вони певним чином відрізняються.

Але у випадку, коли потреби в такій адаптації немає (мусульманські родини, де обоє батьків — етнічні українці) прагнення замінити свою культуру іншою як мінімум некорисне. Це руйнує формування етнічної ідентичності дітей у такій родині. Можливо, за п’ять-шість поколінь члени подібних родин згуртуються і утворять окрему «етнічну спільноту» — не за генетичною, а за релігійною ознакою. Прикладами такого виокремлення є помаки в Болгарії та хуей у Китаї, — стверджує Тетяна Євлоєва, додаючи, що Іслам не вимагає, щоби мусульмани переймали спосіб життя якогось одного народу чи племені.

— Усевишній каже в Корані: «О люди! Ми створили вас із чоловіка та жінки й зробили вас народами та племенами, щоби ви знали одне одного. Справді, найшляхетніший серед вас перед Аллагом — найбільш побожний. Справді, Аллаг — Знаючий, Тямущий!» (Коран, 49:13).
Тож, згідно з Кораном, існування різних народів і племен — це Божий задум, і благо для людства. І справді: допитливість і здатність дивуватися споконвіку вважали каталізатором наукового й культурного поступу. Відмінності природних умов, флори й фауни, культур і мов — невичерпне джерело для подиву, аналізу, порівняння й відкриттів для людей розумних, — каже Тетяна Євлоєва й нагадує: єдине, в чому одна людина ліпша за іншу в очах Творця — це рівень її побожності:

— Про те саме казав і пророк Мухаммад (мир йому і благословення) у своїй останній проповіді: «О люди! Ваш Господь — Один, Єдиний Творець, що немає співучасників. І праотець у вас один — Адам. Немає переваги араб перед неарабом, чорний перед білим, інакше як у побожності. Наліпший із вас для Аллага — це найпобожніший». Як нагадує Тетяна, Господові нескладно було зробити всіх людей одним народом, зі спільною мовою та культурою — якби в цьому було добро для людства.

— Закликаючи до покори перед Господом, треба використовувати різні мови, знати різні традиції, відкидаючи лише те, що суперечить наказам і заборонам Творця. Про доцільність збереження різних мов і культур свідчить досвід періоду розквіту ісламської цивілізації. Іслам, позбавлений крайнощів і суперечностей, наголошує, що це — конечна умова виховання взаємоповаги, укріплення братських відносин і поступу у справі ісламського відродження.

Доповідачка дійшла висновку, що приклад багатьох народів, що сповідують Іслам, доводить: можна бути мусульманином, не втрачаючи своєї етнокультурної ідентичності:

— Ми бачимо їх у всій їхній різноманітності: вони зберегли традиційні імена, відмовившись лише від частини з них і запозичивши деякі нові, адаптовані до місцевої вимови; зберегли свою, кухню, архітектуру (навіть мечеті в Китаї зовні подібні до пагод), декоративно-прикладне мистецтво та спосіб життя — лише мінімально відкоригували це все відповідно до вимог Ісламу… Якщо ми подивимося на побут мусульман Криму, Кавказу, Балкан, Центральної, Південної та Східної Азії (Пакистан, Індонезія, Малайзія, Китай), Близького Сходу, Північної та Центральної Африки, ми зрозуміємо, як відрізняється традиційне вбрання, спосіб життя, кухня, архітектура тощо. Водночас ми побачимо, що побут кожного з цих народів вкладається в певну загальну схему, встановлену відповідно до наказів Усевишнього.

Щодо української культури — вона досить стародавня й розвинена, отже, адаптуючись до вимог Ісламу, не зазнає суттєвих змін, стверджує дослідниця:

— Адже наш традиційний жіночий і чоловічий одяг цілком відповідав нормам шаріату. Деяких модифікацій мусить зазнати хіба що одяг незаміжніх дівчат: у більшості регіонів вони не носили хусток або носили так, що волосся не було зовсім покрите. Українська кухня може бути халяльною з мінімальними змінами в рецептурі, за винятком страв із забороненими інгредієнтами (свинина, кров). Українське декоративно-прикладне мистецтво, нехай екзотичне для більшості мусульманських народів, не порушує більшість норм і заборон шаріату (крім, хіба що, іконопису). Українська писемність, що налічує понад тисячу років, цілком відповідає особливостям української мови та завжди забезпечувала (попри численні заборони) сталий розвиток української літератури, тож зовсім немає причин для запозичення іншої графіки.

Побутова культура українців — шанування батьків і старших, гостинність, повага до жінки, традиції вирішення конфліктів і питань успадкування — так само дуже близька до норм шаріату.

Навіщо українці переймають елементи чужої культури поза матримоніальним і релігійним контекстом замість використовувати рідні аналоги? Тетяна Євлоєва висловлює припущення:

— Це, по‑перше, невігластво у питаннях національної культури як самого неофіта в Ісламі (внаслідок агресивної радянської, а перед тим — імперської російської політики деукраїнізації та поширення стереотипів про українську культуру, де остання зводиться до кількох елементів), так і його оточення. Часто це оточення ототожнює українство з певними релігійними святами та сучасною європейською модою, отже всі звинувачують нового мусульманина в «зраді власної культури та пам’яті предків». Невігластво буває «місіонерське», коли одновірці, з найліпших, на їхню думку, мотивів, радять новонаверненим відмовитися від якихось зовнішніх проявів своєї етнічності, «щоби не подобитися чужовірцям». При цьому ті, хто радить перейняти спосіб життя та одяг іншого народу — найчастіше арабів — забувають, що одяг арабів-мусульман не відрізняється від одягу арабів-християн; що чоловіки в Пакистані, Афганістані, Іраку вдягаються майже однаково — незалежно від того, хто вони: мусульмани, християни чи взагалі вогнепоклонники; що в багатьох мечетях зображено «зірку Давида», і ніхто не вважає, що мусульмани наслідують юдеїв із їхніми синагогами, — каже Тетяна.

— По‑друге, це може бути «захват неофіта» й бажання максимально відтворити спосіб життя Пророка (мир йому і благословення) в найдрібніших деталях, адже скопіювати чужу, але вже адаптовану до норм Ісламу, культуру декому легше, ніж проаналізувати власну, просто відкинувши ті нечисленні моменти, що суперечать цьому віровизнанню.

Серед інших причин такого явища дослідниця називає й такі, як опір неофіта оточенню, що не сприймає його вибору, та несвідоме копіювання, калькування:

— Такою причиною може бути опір оточенню, що категорично не сприймає новий світогляд людини: новонавернений спересердя переймає культуру іншого народу за принципом: я житиму як ті, хто не відмовляється від мене, як люди, що не женуть мене як «чужинця», «зрадника», що «зрікся Бога». І це дуже сильна мотивація, адже людина — істота соціальна й не може довго жити в абсолютній ізоляції. «Самотність у натовпі» з часом стає нестерпна та штовхає особу на такий радикальний крок.

Четверта причина — несвідоме калькування, — припускає Тетяна Євлоєва. — Відомо, що навчитися будь-чому на живому прикладі набагато легше, і щоденна релігійна практика не виняток. Але за відсутності знань, бодай основ, нові мусульмани часто переймають разом із власне релігійною практикою ще й культурні особливості інших народів. До того ж особа, що стає для нового мусульманина «взірцем для наслідування», часто або сама не розмежовує релігію та свою національну культуру (ці дві сфери за століття тісно переплелися), або забуває попередити свого друга про те, що певні особливості її поведінки зумовлені дотриманням нею етнічних, а не лише релігійних, норм.

Закінчуючи доповідь, Тетяна Євлоєва висловила сподівання, що інтерес до самобутньої української культури в усіх її виявах і пожвавлення інтелектуального її усвідомлення, що ми спостерігаємо в суспільстві, згодом допоможе подолати негативні наслідки втрати українцями-мусульманами етнокультурної ідентичності.

Як стверджує дослідниця, доконче треба реформувати патріотичне виховання в межах системи освіти, щоби запобігти поширенню стереотипів про культуру й побут українців на рівні шкільних та університетських підручників, загальноосвітніх телепрограм, культурних заходів тощо.

— Події під час останнього Майдану, показали що українці нарешті починають усвідомлювати себе політичною нацією, тобто різне етнічне походження, віровизнання й культурний фон зовсім не заважають відчувати себе українцем і бути визнаним за такого. У цьому контексті консолідації та загального прийняття розбіжностей вбачається гарний шанс для етнічних українців, що сповідують Іслам, заявити про себе як про феномен, не втрачаючи культурного зв’язку зі своїм корінням, та органічно вписатися в етнорелігійну палітру нашої держави.

Нагадуємо, що за підсумками IV Міжнародной ісламознавчої школи буде видано збірку «Аль‑Калям», де можна буде ознайомитися з науковими доробками учасників.