Днями в Ісламському культурному центрі м. Києва відбулась зустріч з вінницькою письменницею Вікторією Гранецькою, що представила свою нову книгу «Щасливий», яка нещодавно вийшла друком. Це невигадана історія про порятунок маленького хлопчика на ім’я Саід, яке українською перекладається, як «щасливий», про життя етнічно змішаної української родини мусульман, де жінка українка, а чоловік — азербайджанець. Все це на тлі зіткнення різних світів: любові й самопожертви, пошуків Бога й істини з байдужістю й неприязню (аж до ксенофобії) до чужого, іншого; релігійних забобон зі щирою вірою. Історія реальних людей (прототипи роману живуть сьогодні в одному місті з авторкою), яка відбиває загальні настрої та тенденції в суспільстві.
Рекомендуючи авторку та її роман присутнім, муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов, зокрема, сказав:
— Знаєте, що мене вразило — цей твір дійсно правдивий. Тобто він є таким, як життя. Іноді інші книжки читаєш і бачиш, що такого в житті немає, що автор сам від себе щось вигадав, домислив. А цей твір дуже схожий на правду.
Також шейх Саід зауважив, що книга «Щасливий» йому дуже сподобалася. Він висловив думку, що авторка дуже влучно й правдиво описала у своєму творі життя родини в міжнаціональному шлюбі, і що це «…один з перших творів, що описує літературною, художньою мовою життя мусульман в Україні».
Як розповіла Вікторія Гранецька, вона вперше вдалася до роботи над реалістичним романом, що базується на житті реальної родини, і в якому відбито документальні факти. До того її письменницьке «амплуа» окреслювалося творами в жанрі фентезі, містики, жахів, фантастики та триллера, але зустріч з прототипом героїні, яка вразила її своєю вихованістю й чесністю, докорінно змінила її плани, й вона вирішила створити роман про історію пошуків Бога, релігії, кохання, написати про самовіддану, жертовну материнську любов до дитини:
— Я зустріла унікальну людину… Ми працювали на одній фірмі. Вона прийшла до нас працювати — звичайна дівчина, нічим не вирізняється з-поміж інших, здавалося навіть, що й незаміжня. Виявилося, що це багатодітна мама. Потім ми почали з нею товаришувати, поступово я дізнавалася про її життя; вона розповіла, що її чоловік — мусульманин, і що вона теж прийняла Іслам. Я зрозуміла, чому мені настільки легко з нею спілкуватися… Можливо, це виховання, можливо, вона просто така людина, а може — це її релігійні переконання посприяли тому, що вона дійсно дуже добра, легка і настільки чесна у всьому, що мені захотілося розповісти про неї. Ми досі з нею товаришуємо, вона — моя найкраща подруга.
Як розказала на презентації книги «Щасливий» авторка, нічого вигадувати щодо сюжету книги не довелося, бо життя реальної молодої жінки — прообразу героїні та її родини — цікавіша за будь-який художній вимисел:
— Склалося в житті так, що вона зважилася на народження третьої дитини. У неї з попередніми дітьми були невеликі проблеми, тому що в родині був резус-конфлікт. Тим не менш, коли вона дізналася про вагітність, вирішила народжувати. Якщо чесно, ніхто не думав, що маленький Саід (так назвали хлопчика ще задовго до його народження) зможе народитися, що він буде здоровою дитиною… Але, тим не менш, батьки вирішили, що будуть боротися до кінця.
Ця книга почала писатися після народження Саіда, після того, як батьки і лікарі боролися за його життя. До речі, робоча назва книги — «Саід: право на життя». Хоча в книзі йшлося не лише про право маленької дитини, яка народилася смертельно хворою, жити, а взагалі про право на життя інших людей: з різними переконаннями, в тому числі й релігійними. — розповіла Гранецька.
Під час презентації авторка висловила щиру подяку відомому українському вченому-сходознавцю Михайлу Якубовичу, який консультував її впродовж роботи над романом. До речі, авторка використовує уривки зі «Смислів Корану…» в його перекладі у книзі:
— Я дізналася, що є такий науковець Михайло Якубович, який зробив точніший переклад Корану. Зв’язалася з ним (з М. Якубовичем — ред.) і попросила почитати мою книгу. Він сказав, що книга йому сподобалась, і що життя в ній показано дуже правильно.
Коментуючи відгуки людей на свою книгу, Вікторія Гранецька розповіла, що багато з них, далеких від Ісламу, відзначають, що раніше чомусь навіть боялися цієї релігії:
— Телебачення формує негативний образ мусульманина, а тепер, коли вони прочитали цю книгу, зрозуміли — саме їхнє незнання й спричиняло той екзистенційний страх, для якого просто немає підстав. І я дуже рада, що хоч двом-трьом людям, які щось зрозуміли для себе, я допомогла хоч трішечки розширити світогляд.
…Ця книжка писалася набагато важче, ніж мої попередні книжки, тому що вигадувати історії, людей набагато легше, ніж писати про реальних. Вигадані герої — твоя приватна власність, ти можеш робити з ними все, що хочеш, можеш як завгодно вирішувати їхні долі… А коли є реальні люди, які вже відбулися в житті, у яких є характер, є своя передісторія, є свої події — все ж треба якось дотримуватися правди, тому просто шукаєш слова, аби все це якось логічно й адекватно висловити. Щоб це не звучало банально й пафосно… Про добро взагалі важко писати — весь час «сповзаєш» на якісь банальності й кліше, тому старалася, переписувала дуже багато разів: додавала, вирізала, знов і знов редагувала… Дуже й дуже важко йшла робота. Але я пишаюся тим, що я її завершила.
Насамкінець зустрічі з читацькою аудиторією Вікторія Гранецька провела автограф-сесію і зізналася, що мріє написати продовження роману:
— Я дуже хотіла б (наприклад, років через двадцять, коли діти вже подорослішають) написати продовження: хто ким стане, хто обере який фах, як складеться чиє життя… Впевнена, що це унікальна родина, унікальні діти. Ця історія буде продовжуватися стільки, скільки триватиме їхнє життя.
