Українська історична наука потребує серйозних інвестицій, зокрема в гуманітарну складову кримознавства, хоча б для того, щоб підготувати спеціальний оглядовий каталог з метою реальної оцінки внеску Кримського ханства в ісламську інтелектуальну традицію. Цю думку висловив перекладач смислів Корану українською, сходознавець, науковий співробітник Острозької академії Михайло Якубович у своїй статті «Кримські рукописи у Львові: нові знахідки».

Сходознавець у своїй роботі звертається до «ісламської історії» Львова, говорячи про надзвичайно цінні для вивчення Ісламу в Україні матеріали, збережені у місцевому Музеї історії релігії.

— У 70-х роках минулого століття сюди були передані рукописи, які походили із Зинджирли-медресе — найстарішого ісламського вищого навчального закладу Криму, заснованого у 1500 році і який безперервно функціонував аж до 20-х років минулого століття (медресе було закрито більшовицькими окупантами). На рукописах і досі видно печатки з написом: «Зынджирлы Медрессе (!) въ г. Бахчисарае», — пише Якубович.

Перша надзвичайно цікава праця (інв. ном. 6494) — це рукопис арабомовного твору із довгою назвою Маджаліс аль-Абрар уа Масалік аль-Ахйар уа Маха’ік аль-Бідаа уа Макамі аль-Ашрар («Зібрання праведних, шляхи найкращих, руйнівники нововведень в релігію і супротивники найнечестивіших») османського автора Ахмада ар-Румі аль-Ханафі (пом. 1632).

Наступний, не менш цікавий рукопис уже має стосунок до кораністики (інв. ном. 6495). Попри те, що початок праці втрачено, більше двох третіх збережених аркушів вміщують тлумачення Корану Анвар ат-Танзіль («Світочі зіслання»), виконане Абдаллагом аль-Байдауві (пом. 1286/1310). Цей текст, який у Османській імперії був без перебільшення джерелом номер один із вивчення коментарів до Корану, супроводжується глосами на полях (хашійя) авторства Мухі д-Діна Шейха-Заде (пом. 1544).

Нарешті третій арабомовний рукопис, початок і кінцівка якого, швидше за все, втрачені, належить до жанру філологічних праць (інв. ном. 6493). Як вдалося встановити після досить тривалого дослідження й порівняння, це хашійя невідомого автора на анонімне тлумачення праці Іраб Діббаджату ль-Місбах Йакуба бін ’Алі аль-Бурусаві (пом. 1524). Окрім суто філологічних питань (граматика й морфологія арабської мови), хашійя також містить дискусію на теми логіки, теології і навіть філософії. Датується рукопис 1080 (1669) роком, будучи переписаним Мустафою бін Бахі; а сам текст анонімного тлумачення на роботу аль-Бурусаві був написаний не пізніше 1643 року.

Окрім вказаних матеріалів, які мають прямий стосунок до інтелектуальної історії Кримського ханства, збереглися й інші речі, а саме рукописні Корани (мусхафи), на основі яких можна вивчати кримськотатарські традиції переписування Корану. Також представлені в фондах і друковані мусульманські видання арабською і татарською, переважно видані в Казані (окрім стародруку фундаментальної теологічної праці Адуд ад-Діна аль-Іджі Кітабаль-Мавакіф, опублікованої наприкінці XIX ст. в Стамбулі), — пише Михайло Якубович.

Як стверджує сходознавець, згадані декілька рукописів — це далеко не вся кримська спадщина, яка досі залишається в Україні:

— У Національній бібліотеці України ім. В. Вернадського також збережено декілька рукописів, які були переписані в медресе Криму. Час від часу «випливають» подібні речі й в регіональних музеях і приватних колекціях, оскільки в минулому столітті, особливо після депортації кримських татар, про цю спадщину ніхто всерйоз не дбав, більше того, це могло бути навіть небезпечно.

Автор висловлює щиру вдячність працівникам Львівського музею історії релігії, які люб’язно надали можливість ознайомитися із рукописами у музейних фондах, і наголошує, що назріла необхідність підготувати спеціальний оглядовий каталог з метою реальної оцінки внеску Кримського ханства в ісламську інтелектуальну традицію:

— Це вже видається цілком посильним для української науки завданням. Інше питання, що для цього потрібні серйозні інвестиції в гуманітарну складову кримознавства, без яких кримськотатарська спадщина, услід за півостровом, буде поступово «привласнюватися» агресором, як це вже сталося з багатьма сторінками історії України.