Багатодітна сім’я кримських татар вже більше двох років живе в Івано-Франківську

Багатодітна сім’я кримських татар вже більше двох років живе в Івано-Франківську
Понад два роки дружня кримська родина – мама і восьмеро дітей – мешкає в Івано-Франківську. Тут їм добре, комфортно, хіба що скучають за морем і мріють про власне житло
10.08.2017
Оцініть статтю: 
(48 оцінки)
editor
Зображення користувача editor.

Ніна Петришина відчиняє двері та запрошує до просторої орендованої трикімнатної квартири. Вона невеличкого зросту, незважаючи на шалену спеку, одягнена у смугасту сорочку на довгий рукав, чорні штани, покрита хустиною. Вибачається за безлад, бо лише кілька днів тому переїхали, тож іще не встигли все розпакувати.

З кухні по черзі виходять хлопчики й дівчатка, вітаються, знайомляться. Лише встигай запам’ятати — 17-річна Феріде, 10-річний Равіль, 9-річний Небі. Далі до кімнати вбігають наймолодші — 6-річний Азіз і мала лепетунка Аїша, якій лише 3 рочки. Дівчинка, до речі, народилася вже у Львові, коли родина була змушена тікати після окупації Криму.

Ніна згадує, що переїхали 17 березня, одразу після так званого референдуму. Ще, каже, надіялися, що не відбудеться, але…

— Чоловік просто сказав, що діти мають рости серед людей, а не серед звірів, — говорить жінка. — Поїхали.

Усі малюки говорять українською, бо вчилися в українських класах. Татарської майже не знають, хіба що деякі слова, але традиції бережуть.

— Два старші хлопчики вже намаз читають у певний час п’ять разів на день, — каже Ніна. — Рамадану дотримуємося. Моя старша Шифія у 13 років укрилася (прийняла Іслам). Зараз їй 20. Вона у Львові залишилась. Вступила там на арабську філологію, але залишила навчання, пішла працювати, аби себе утримувати, і нам помагає. Зараз 13-річна Аває укрилась — постійно в хіджабі ходить.

Ніна каже, що проукраїнська позиція в родини з’явилася ще після Помаранчевої революції.

— Ми тоді зацікавились політикою й тим, що відбувається в Україні, — пригадує жінка. — Навіть допомагали. Передавали якісь кошти на Майдан. А ще ми завжди мріяли побувати у Львові, але завжди не виходило. А тут ось як сталося.

Після переїзду з Криму родина мешкала у Львові з півроку. Потім через «Карітас» їх відвезли до Коломиї. Там вони три тижні жили в їхньому офісі, бо ніяк не могли знайти житло — ніхто не хотів багатодітну родину. Тому Ніна зі старшою донькою самі поїхали до Франківська та за оголошеннями знайшли квартиру. І так уже понад два роки мешкають у місті.

— Тут багато можливостей для дітей, — говорить Ніна. — Місто — розкішне. Завжди можна пройтися пішки, в кожному дворі дитячі майданчики. Місто — і європейське, і водночас для дітей. Ми не жаліємо, що переїхали. Й тоді не жаліли. Звісно, додому хочеться, дуже скучаємо за морем. Але тут на річку ходимо.

Додому приходять Аває та 15-річний Селім. Чемно вітаються, ідуть на кухню підкріпитись. Ніна розказує, що то її спортсмени, легкоатлети — прийшли з тренувань.

— От їздили на змагання в Київ, Харків, Дніпро, — розповідає жінка. — Тут Селім на першому місці — чемпіон області. Він хоче з дев’ятого класу вступати по спорту. Аває — на другому. В Криму не було таких можливостей для дітей, як тут. Вони почали займатися у репетиторів. У нас багато дитячих малюнків, грамот, медалей.

Прибігає маленька Аїша, хапає нагороду та кричить: «Моя!».

— Вона дуже гарно співає, то, може, підросте трошки й на якийсь вокал відведемо, — продовжує Ніна. — А 6-річний Азіз йде цього року в перший клас. Він дуже добре малює. Так хоче малювати, аж трясеться.

Більше п’ють, менше працюють

Глава сімейства — Абдін Чечеїв залишився в Криму. Там займається сільським господарством, стереже хату, аби не розікрали нічого. Приїздить двічі на рік на три-чотири дні. Сама Ніна з дітьми до Криму не їздили. Бояться, що затримають. Каже, чоловіка двічі затримували, але все обійшлося.

— Лише цього року таки подався та отримав російський паспорт, — говорить жінка. — Був змушений, бо постійно перевіряють документи, можуть посадити. Ми колись жили в Феодосії та продали там двокімнатну квартиру, аби купити будинок і землю в Джанкойському районі. Будинок перебудували — двоповерховий, гараж, басейн на подвір’ї, земля на 300 саджанців яблунь, теплиці. Лише документи отримали в серпні 2013 року, а через півроку поїхали звідти. Будемо чекати, поки Україна не повернеться. Хоча, мені здається, я вже не доживу до того часу, а мої діти ще побачать.

Ніна, до речі, росіянка — родом із Тюмені. Каже, мати з нею досі не спілкується через те, що покинули Крим і переїхали до бандерівців. З чоловіком зідзвонюються не часто, бо дорого.

— Допомагати йому нам — нічим, — зітхає жінка. — Там комуналка інша, вода дорога — і то нема. Сад поливати нічим. Так по дрібницях себе трошки підтримує. Там тяжко. Люди більше п’ють і менше працюють. Вже зараз почали чухатися, ейфорія пройшла. У всіх сусідів все гірше й гірше. Ціни ростуть, пенсій, зарплат не вистачає. Вже й не раді, що в Росії. Починають задумуватися, особливо з цими біометричними паспортами. Теж хочуть в Європу, а звідти до неї далеко.

Солодкий сімейний бізнес

Ніна частує кавою та смачною пахлавою. Її родина виготовляє й на продаж. Жінка каже, продавати солодощі вирішили самі діти. Квартиру, яку вони орендували, виставили на продаж, тож треба було негайно з’їжджати.

— Ми так прикинули, що на переїзд, на послуги рієлтора й оплату наперед за два місяці треба близько 9000 грн, — розповідає жінка. — Ну підтягнули пояси, почали пекти і продавати пахлаву. На квартиру назбирали за півтора місяці.

Аби її приготувати, Ніна прокидається о четвертій ранку, замішує тісто, розкатує, ріже. О шостій прокидається старша донька, помагає смажити. Далі змочують у медовий сироп, посипають горішками. А вже молодші діти носять смакоту на продаж. От Небі якраз збирається в місто на торг. Сестри проводжають його.

Ніна хвалиться, що навіть має замовлення на день народження.

— Дуже була б щаслива, якби якісь заклади харчування також замовляли пахлаву, — говорить жінка. — У Львові наші кримські татари відкрили свою випічку.

Продаж пахлави для родини — суттєвий підробіток. Тих грошей, які отримують від держави, вистачає лиш заплатити за квартиру, тому не дуже розженешся й відкласти нема з чого. Мріють про своє житло. Ніна каже, їх поставили на загальну квартирну чергу як багатодітних. Номер у них — 1127.

— Мамо, а коли мені буде 48 років, я поїду з сім’ї? — питає малий Азіз. — І ви будете приїздити до мене в гості. Я пригощатиму вас тортиком і лимонадом. Але то буде тоді, коли мені буде 48 і я куплю собі квартиру. Добре?!

Ніна заливається сміхом та кличе дітей до спільного фото.

Джерело: Репортер 

Щоб додати коментар, увійдіть або зареєструйтесь
Якшо Ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.